Серце, кинуте в юрбу...
Бу-Ба-Бу

Ми – діти юрби – вже не уявляємо себе у дбайливо організованому і влаштованому для всіх і кожного світі заможних американців, серед розписаних похвилинно акуратно зорганізованих ‘шедьюлів’ жителів «Туманного Альбіону» або надміру відчайдушних та емоційних південників. У юрбі завжди легко заховатися, вона не має облич, у той же час нагадуючи столикого демона, який пожирає мілкіших окремішностей задля збагачення своєї жаскої сили. Вона не знає співчуття і милосердя, бо, як добре відомо українцям, гуртом і батька легше бити. Юрба стоголоса, ось чому її не чутно, ось чому цей загадковий демон юрби завжди стоїть за твоєю спиною, дихає тобі у потилицю пекучим вогнем, але голосу його ти так і не второпаєш. Коли говорять надто багато одночасно, ти втрачаєш контроль над собою, губишся у раптово обірваних випадкових репліках, і все згодом виголошене втрачає для тебе будь-який зміст. Ти загубився в астралі, юрба підхопить тебе і понесе свою шаленою течією. Для тебе світ залишив одне почуття – самотність.
На хвилину опинитися нікому не потрібним, бути викинутим на маргіналії суспільного поступу, догнивати у коробчині розмірами не більше, як собача будка родовитого песика. Хто знає, якими дорогами ми ходитимемо згодом і під ким першим опиниться Тартар?
Немає страшнішого відчуття, ніж цілковите небачення. Спробуйте зав’язати собі очі і зробити декілька кроків у сторону юрби, прибитися до якоїсь компанії з торішнім пивом і дешевими цигарками а-ля «Прима» і пройти повз. Відчуйте, як кожен непевний і хиткий рух народжується у надлюдських муках, як запах прілих тіл юрби і косоокої байдужості огортають тебе зовні і, зриваючи тонку захисну плівку до брами душі, починають катувати ізсередини. Не заздрю тому, хто опинився у колі ненависті в очах юрби. Це гнітюче й небезпечне місце дислокації. Але більшою мірою замислюєшся про тих, до кого волею долі юрбі завжди байдуже.
Сліпі працюють. Не люблю пусто-порожні місця, що завжди дають відповідь на питання, де можна легко і без зайвого клопоту розтринькати зайве. Ці люди люблять музику, грають у власних театрах, співають пісень власного написання. Але всі вони так чи інакше приречені бути маргіналіями посеред юрби, стоячи у самому її епіцентрі, хоч і досі непоміченими. Замість руки на поміч, вони щохвилини чекають мертвої реакції юрби.
Юрба ховає живих і воскрешає мертвих. У цьому, мабуть, криється її надлюдська сила. Вона підносить тебе на захмарні височини, даруючи нагоду відчути себе бодай маленьким, але «Наполеоном», який владно дивиться на оточуючий – його! – світ з острова Святої Єлени, а потім кидає без попередження на найгостріше каміння. Ось механізм її дії. Сьогодні тобі кричали «віват!», а завтра ти сам бажатимеш швидше випробувати на собі винахід Робесп’єра, ніж попасти їй у руки.
Найгостріше відчувають на собі хуртовинне дихання юрби світові самотності. Інколи просто спостерігаючи чиєсь вдале дуалістичне існування, а деколи й абсолютний сплав-моноліт. Але все то не про тебе. Ти, шукачу Істини, завжди самотній. Романтика світовідчуття створює окрему рожево-чорну палітру неба над тобою, і ти граєшся розмальовкою життя. Ця забава продовжується вічно. Вона така сама тривка, як от Вселенський сум, ніби ненависна малечі каша, так обачно розмазана плоскодонною тарілкою. Здається, що сосуд невичерпний, і ніколи не буде кінця цьому набридливому і гидкому примусу поглинання цієї нудної білої рідини.
Світ починався із першої жертовності: Єва віддала себе Адамові. Світ продовжує жити жертовно – світові самотності завжди приховують у своїх душах потаємне бажання бути потрібними, бодай на хвилину, для розрядки. Світ породжуватиме жертовність і надалі… Світові самотності шукають свого голосу серед юрби.