Таємничий незнайомець
Машина зупинилася коло великої сільської огорожі, дбайливо пофарбованої гучно-зеленим. Гості одразу повиходили назустріч давно не баченим, хоч і далеким, родичам. Серце зайокало від нетерпіння, і ще декілька хвилин я мовчки сиділа в салоні у стані якогось повного знічення: виходити чи, мо, почекати іще хвилинку. Але мої глибокі роздуми з цього приводу випередив господар будинку. Вирізнявся з-поміж усього гурту цей чолов’яга величавою поставою і, що найбільше захопило мене у ту хвилину, це його руки, засмаглі на п’янкому молдавському сонці, великі, безміру натруджені долоні. Пригадалося, коли маленька була, не могла ніяк зібрати досхочу вишень у свої маленькі долоньки, і збирала їх у пазухи або струшувала у поділ сукні, за що добряче потім діставалося від матері. А тут такі руки…!Скільки ж вишень вони можуть зібрати у себе нараз? Руки справжнього господаря.
- Привіт! Мене ти, гадаю, повинна знати. Хоча, не знаю, останній раз тебе привозили сюди ще зовсім маленькою, пам’ятаю досі, як тримав тебе на одній руці. А теперечки справжня наречена!
- Доброго дня. Мені теж надзвичайно приємно з вами нарешті зустрітися. Не знаю ще тут майже нікого, але сподіваюся з усіма швидко познайомитися.
Старий посміхнувся мені навзаєм, засвітивши вервечкою золотавих зубів.
Здалося, що тепер все буде краще. Хоч одна людина, окрім, власне, родичів, які приїхали зі мною, – тітки й дідуся, мене тут знає. Після дядька Степана до мене з холеричним захопленням підбігла маленька худорлява жінка у блакитному квітчастому халаті. Тітка підійшла і прошепотіла мені на вухо, мовляв, це дружина того дядька, який тільки-но підходив знайомитися. Вона видалася мені тоді надзвичайно гостинною господинею, навіть надміру улесливою, що іноді дратувало. Захопивши мене одразу у палкі обійми, вона повела нас усіх у двір. Знову декілька ледь знайомих мені облич зі старих жовтавих фото у дідусевому альбомі підійшли до нас привітатись, але за хвилину повернулися до своїх обов’язків, яких тепер вистачало кожному, адже завтра весілля! Золота пора для наречених – недоспані ночі і кропітка заготівля достатньої кількості питва та наїдків для батьків, та й усіх родичів разом взятих. У гостьовій якісь дівчата (мабуть, завтрашні дружки) скручували японське орігамі із серветок, діти надували і в’язали кульки, кожна третя з десятка гучно лопалася, чим викликала нестримну радість менших і роздратування старших.
Я знову вийшла з будинку, охопленого ейфорією свята, яке наближалося, аби подихати свіжим повітрям. Неподалік випадково зустріла маленьку дівчинку років п’яти із лялькою з голубим волоссям.
- Привіт!Ти тут живеш?
- Ні, я не місцева. Он моя мама і тато, ми із Вінниці, а приїхали до бабусі.
- А як тебе звати?
- Ірка. Мене звати Ірка.
- Ну, гаразд, Ірко, бачу ти тут трохи засумувала. Ходімо подивимося, що то за споруда із горіхового гілля коло хвіртки така здоровезна.
- Та це ж шалаш. Бабуся мені розповіла, що весілля буде у шалаші, а зараз його тільки-но будують, усі дядьки села позбиралися та ще приїжджих скільки. Всі-всі там.
- То мерщій ходімо. Ніколи не бачила справжнього сільського весільного шалаша. Це має бути чудово!
Взявшись за руки, ми з Іркою помчали до воріт, підстрибуючи та співаючи щось веселе. З тих пір ми стали нерозлучними товаришками, аж доки не трапилася одна цікава історія, про яку йтиметься далі.
Нарешті перед нами відкрилася панорама очікуваного свята. Просторий шалаш величався прямо під відкритим небом, а гаряче сяйво сонця сходило на засмаглі оголені плечі робітників. Дехто, звернувши увагу на новоприбулих, зацікавлено озирнувся. Голуба хмарка від запаленої цигарки американської марки «Winston» проплила раптом перед моїм носом. Я здивовано підвела очі. Мовляв, це іще що за нахаба?
Серце моє на хвилю охололо і завмерло дихало, ніби під час вправи бігу на місці. Переді мною стояв хлопець з татуюванням на грудях. Придивившись, я розгледіла, що то було зображення величезного орла. Він пильно вивчав мене, а його погляд виказував неабияке зацікавлення. «Доброго дня», – я першою подала руку йому єдиному з усієї компанії і, схопивши Ірку, швидко побігла з нею геть.
А далі починалася пора найцікавішого… Голубці у виноградному листі, молоде вино у гранчастих стаканчиках, розмови щодо приготування до завтрашнього, розпитування про те, хто та й як живе і так далі до пізньої ночі, доки ті, хто зібрався, не потомилися й не пішли спати.
Чисте сільське повітря швидко заколисало мене, охопило дрімотою нічною,і я зовсім забула про такі звичні допіру години нічного безсоння у провінційному місті. Але одна думка ніяк не йшла з голови: хто він і звідки, той хлопець. Лише наступного дня я дізналася, що його звати Юрій, він приїхав із Москви із матір’ю, подейкували, що вів там досить-таки веселе життя, розлучений, і, що було найбільш дивним, йому 32 роки, чого з вигляду ніяк сказати не можна було, хіба що нерівномірна сивина від постійної роботи на висотному будівництві викривала його вік. «Мабуть, він на мене не звернув жодної уваги. Навіщо йому якась там малолітня студентка із провінції?», – подумала я. Люди інколи помиляються, навіть дуже, шалено помиляються. Доля сильніша за наші слабкі потуги до кування свого щастя. Якщо тобі призначено прожити свій вік із чоловіком, значно старшим за себе, бодай навіть і розлученим, нікуди не втечеш. Але тоді це все видавалося мені звичайною випадковістю, пригодою, яка закінчиться одразу ж, от-от я сяду на потяг додому.

Вінчання мало відбутися о третій годині наступного дня. Мене охопив жах, оскільки о другій я все ще стояла в кухні і «ліпила» бутерброди з ікрою. Сорокаградусна серпнева спека ніяк не давала викласти потрібний візерунок на скибки хліба – грона розпливалися у суцільне місиво, зелень нагадувала собою пустельний оазис, вона жовтіла майже одразу. Новий знайомий люб’язно запропонував мені зайняти місце у машині свогодруга, але я вже не встигала, тому ідея виявилася невдалою. Врешті-решт, довелося наздоганяти весільний кортеж старим «жигулі». Ми запізнювалися всього-навсього на годину, і ситуація могла би бути не настільки катастрофічною, якби не пригода з моєю зачіскою. Бозна-як я начепила на себе сукню, тітка зав'язала корсет так, що доводилося дихати впівсили. І тут мені в голову прийшла ідея скористатися тітчиним лосьйоном для волосся. Виявилося, що після висихання він стає білим і кришиться так, ніби тобі всю лупу з рекламних роликів на голову висипали. Жахіття… Зачесавшись якось, я нарешті виповзла надвір. Вигляд мала просто жахливий. Рятувало одне: я тут перший і останній раз, більше ніколи не повернусь, нікого з місцевих не знаю, тож, принаймні, від сорому не помру.
Біля загсу була величезна черга, розписували одну пару за іншою, штовханина не закінчувалася. Нарешті, наші! Які вони красиві. Дехто голосно перешіптується: наречена вже вкрадена,животик місяців з п’ять, а знайомі молоді ледь півроку. Думаю про себе: хіба це має значення, якщо люди кохають один одного? Тоді усілякий поговір втрачає свою силу, коли зароджується пуп’янок нового життя.
Далі гуляння. Та звичайно ж. І він, він…
- Спостерігаю за тобою вже годину поспіль. Ти п'єш, як мураха.
- Тобі щось у цьому не подобається?
- Взагалі-то ні, сам не вживаю, але справа у тому, що твереза жінка рідко коли може до кінця насолодитися своїми відчуттями. Спробуй розслабитися. Ходімо.
- Куди?
- Хочу тебе де з ким познайомити.
- О Господи…
- Не бійся, не вкраду.
Мені й на думку не могло спасти, що він таке втне.
- Мамо, дядю Колю, познайомтеся, це моя майбутня наречена. Її Лілею звуть.
Серце завмерло, а розум відверто почав протестувати: яка ще наречена, ми другий день знайомі.
- Куниця, сестриця, лисиця, гарна птиця, буде нашою молодиця! – виголосив родич напідпитку.
Мати відреагувала дуже стримано. Мабуть, я таки їй не сподобалася. Вона лише сказала звичне «приємно познайомитись» і повернулася до гурту родичів за стіл.
Цього вечора всі пісні були нашими, а коли незаміжнім дівчатам одягали фату, з мене «нанашка», тобто кума, просто забула її зняти. Юра пожартував, мовляв, воно й добре, викраду тебе звідси одразу із вельоном, завтра поїдемо до Кам’янки і розпишемося.
Усе було б добре, якби, за звичною традицією, в ідилію двох раптово не втрутився третій. Дідусь, побачивши хлопцеві натільні візерунки, сказав, що перш ніж підходити до порядної дівчини, треба помитися. На що той відповів, що багато разів пробував, але не змивається. Закінчилося все тим, що дід мене майже не на руках забрав ночувати до тітчиної хати. Я плакала всю ніч, у голові не вкладалося, як жити далі. Пізніше, лежачи в його обіймах, я зізнаюся потай, що відчула тоді, коли нас розлучили.
Пообіді після сніданку ми швидко зібрали речі, сіли в машину і рушили додому. Виявилося, що все через мене. Я не повинна більше зустрічатися із тим чоловіком. Дідусь шаленіє, коли бачить нас разом. Він говорить, що ніколи не віддасть мене цьому «секонд хенду».
Найкращий спосіб позбутися від спокуси, забрати її подалі. Мене везли назад. Рапом нам дала сигнал зустрічна машина. Це був Юрій зі своїм другом, вони кудись їздили, а тепер поверталися у село. Я побачила його крізь бокове скло. Його погляд промовисто свідчив про те, що це далеко не остання наша зустріч.
Він приїхав за півроку, ніби випадково, проїздом, у гості. І все закрутилося. Перший візит, другий, третій, що став ключовим у моєму житті, коли здійснилася моя найзаповітніша досі мрія. Ми прощаємося на вокзалі.
- То ким краще бути – дівчиною чи жінкою?
- Жінкою, твоєю жінкою, - я плачу у нього на плечі.
З платформи рушає тепер майже рідний для мене потяг «Санкт-Петербург - Одеса». Він знову поїхав. Він повернеться за декілька місяців, і я знову буду його жінкою. Навіть зараз, за тисячі кілометрів, я відчуваю дотик його пальців ювеліра, що виточують моє тіло на свій лад. Я стану зовсім восковою тоді, коли він зліпить із ескізів довгоочікуване «ми». Тоді я візьму його у долоні і триматиму подалі від вогню усе «наше» життя.
Коли життя йде шкереберть
Вранці мене збудив раптовий дзвінок. Російський код, це він. Щось сталося. Його слова губляться десь у повітрі. Вітчим помер. Що робити? Як жити тепер?
В той день чоловік, якого я мріяла бачити головою у своїй власній сім’ї, одночасно став очільником цілої родини, єдиним чоловіком у ній – для матері, сестри і мене заразом.
Найбільша річ, у якій я розкаююся, це те, що горе трапилося якраз у той день, коли, йдучи з міста додому, я познайомилася із чоловіком, як виявилося, забезпеченим та впливовим депутатом. Щоправда, одруженим і з двома дітьми. Але це не стало на заваді йому і навіть спочатку ніскільки не пригнічувало й мене, доки моя власна совість не з'їла мене остаточно. Все, досить вже цих нічних катань. Все приємне колись закінчується. Одружений чоловік – не мій чоловік. Рано чи пізно, але він захоче від мене того, чим поступитися за нинішніх обставин я вже не зможу. Майже шлюбна жінка, майже, але ж шлюбна… Жінка, яка чекає. І цим все сказано. Кінець мого сорому припав на третій день нашого знайомства. Пам'ятаю нашу останню телефону розмову, точніше, мабуть, мій десятихвилинний монолог, після чого він сказав, що за ці короткі миті я наговорила найбільшу кількість дурниць, які він коли-небудь у своєму житті чув. Відповіла, що так навіть краще. Легше буде вимовити «прощай» і розійтися назавжди. Останнє, що чула у слухавку, так це якісь напівнімі схлипування. Він, здається, плакав, уперше за своє життя, розлучаючись із кимось, або це був просто нежить, хтозна. Те, що нам дається надто легко, так само легко й втрачається. Я не майстер жанру епопеї, особливо, якщо це стосується особистого.
Вперше за ці три нещасних дні посміхаюся сонцю. Господи, збережи від гріха. Ні, не все одно, скількох чоловіків я матиму.Не хочу, аби моя совість сочилася крізь пальці, ніби пісок. Лишилося так мало, лише дочекатися свого, єдиного, неповторного. Нехай у нього зараз не найкращий період у житті, але він обов'язково повернеться, зовсім скоро. Ми запланували дещо. Але про це потім. Якщо вийде, тоді усім радість буде. А зараз потрібно гідно закінчити останній рік навчання і зарекомендувати себе на роботі. Тоді все прикладеться само собою. Постулат віри у краще – хрест оптиміста, мій хрест.
«Домашні» про моє фіаско нічого не знають. Так навіть краще. За інших обставин вже б давно ходила із ярликом за те, на що навіть не наважилася. У родинах інтелігентів до таких делікатних питань ставляться гостро. Тебе б ніхто й нізащо не зрозумів. Мати напівжартома говорить, що тепер вчинки Юри можуть стати зовсім непередбачуваними. Вона чомусь упевнена, що він неодмінно запропонує мені одружитися, до того ж дуже скоро. Потрібно відновити природну рівновагу у сім’ї. Тепер все залежить тільки від нього. Боюся стати дружиною. Все ще хочу свободи. Задихаюся під будь-чиїм гнітом, нехай навіть і коханця. Все одно. Самою бути легше. Більше можливостей і менше відповідальності. Жаль, якщо цей період солодкої самотності буде недовгим у моєму житті. Він дивовижний, сповнений пригод, як і саме життя молодої жінки, яка усе ще продовжує належати тільки самій собі і нікому більше. Останній шанс залишитися собою.