Є лише декілька речей, які здатні безпомилково визначити твій вік: улюблена кав’ярня, м’яка дитяча іграшка, що її завжди тримаєш під подушкою, і твоя фанатична мрія. Нещодавно моя мрія майже не збулася. Коли думаю про це, мені просто здається лячно. Не писала би зараз цих мемуарів, а вважала б себе біглою українкою, якій на мить через якісь там проблеми захотілося стати кіпріоткою. Дійсно, вийти заміж за біглого грузина із всесвітнім громадянством. Романтично, мабуть, щомісяця тікати з Кіпру і знаходити тимчасовий прилисток у Туреччині. Так робить він, навчив би і мене. А що? Взяла собі дітей під пахви й вилетіла. За два дні залетіла знову у звите гніздо. Що тут такого?
Кіпр – чудова країна, але у неї достатньо й своїх жителів. Не вистачало там ще мене. І взагалі це не патріотично. Тікати у найважчий для власного дому момент. Надто багато останнім часом роботи для мене. До того ж уже набридло пояснювати йому, що я не просто дівчина, не зовсім звичайна. Він засміявся мені в обличчя. «Тобі не зрозуміти», – просто відповіла я. Знову саркастична посмішка. «Вважаєш себе особливою? – Не знаю, мабуть».
От така фігня… Спочатку написав він: «Я кохаю тебе, побачив, кохаю і тепер не відпущу». Відповіла, що ніколи не повірю його словам, маю вже сумний досвід з цього приводу, до того ж достатньо вже й тих мільйонів остарбайтерів «найскладнішої кваліфікації», які заробляють власною статтю і ще тим, чим Бог дав. Мама завжди казала: «Раніше продавали ходовий товар, тепер ним стали люди». Зараз, коли тебе після двохгодинної розмови в Інтернеті запитують, чи ти незаймана, вже не дивуєшся і навіть руки не сверблять дати трохи по пиці якомусь нахабі з його брудними запитаннями. Думаєш: хіба це хвороба якась, незайманість, чому усі вони так цим опікуються, ніби й у них, власне, у житті ти перше й останнє диво, ніби й вони ніколи не тримали у руках тіла іншої жінки і їй так само, либонь, клялися вже у незайманості власній, при цьому змушуючи іще раз повторити позу №…. Яке паскудство…! Мабуть, на старості років я стану феміністкою і виступатиму за відкриті й необрамлені стосунки. Все йде до того. Біль, іще біль, гострий, тупий, ниючий, ножем, скальпелем, різьбилом, сокирою, шліфувальним папером, кросівками addidas 2000 року виробництва тобі нагло йдуть по душі, а вона кришталева, її так легко зранити, розбити, випустити з необережних рук, її неможливо… створити заново. Життя дається надто важко, щоб ним легковажити. Сьогодні я розриваю цей вузол смерті, його більше немає, ти не тримаєш мене тепер нічим, окрім з півсотні смс у новому айпфоні. «Я ВІЛЬНА-А-А-А!!!!!» - відкриваю кватирку і кричу світові. Раніше кидали мене, сьогодні пішла я. Не грюкнувши дверима, не влаштовуючи пишного скандалу, просто взяла усе своє і легенько причинила двері іззовні, двері твого серця. Не ховай мене більше у ньому. Ти не хотів відпускати, я довго чекала, а потім випадково знайшла ключ сама. Він був у мене під носом, уявляєш? Щастя як окуляри: шукаєш їх де тільки можливо, а вони, причаївшись, сидять на носі і відверто з тебе насміхаються. Жартую з себе: диявол відрікся від мене, безумного я залишила сама. І сьогодні на всесвітній площі, забитій по вінця масою однорідностей, я одягаю яскраво червоний вовняний шарф, і, посміхаючись на усі 32, крокую центральним майданом. Усі звертають увагу. Нехай. Сьогодні я особлива. Я вільна. І це найголовніше.