Налякана ніжність, брижі на хвилях дум,
смарагдовий сум у предвічнім твоїм завзятті,
цілунки полинні...
Хвилини твої краду -
і зустрічі знову немовби у борг узяті.
В тобі захлинаюсь.
Каюсь.
І знов...
Пусте!
Мете за вікном, і погляд холодить.
Зимно...
Та щось попід снігом тим вже давно росте,
розтоплює лід, болить, що, мабуть, не встигне,
не зможе підвестись,
не зможе піднестись над
і серед принад
чужих
зогниє споквола.
Проте, поки тішить, лише б його не спинять...

2013 р.

У мегабітах захмарного обрію
знов заблудилось натхнення моє,
поночі спати мені не дає,
а завидна у рутинності порпає.
Лінки думок у закладки настягує —
різний непотреб зажури й образ —
пам’ять сама в той візок упряглась,
не оминає минуле увагою.
Нащо воно, за якою потребою?
Хай би вже з миром собі спочива…
Та мимовільно плете у слова,
прикрістю й болем гірким геть не гребує.

2013 р

Новий день цмулить пиво дощу із небесної кварти,
вітер перегортає у парку кленові цидулки,
що розсипались геть, як загублений літній щоденник
легкодухи-студентки, де серце рожеве у стразах
і відбитки помади між тісно насіяних фраз.

І мені до вподоби сьогодні це чтиво осіннє,
бо гірке воно, начебто кава у львівській кав’ярні,
та медове, немовби уста твої в ніч на Купала,
і міцне, як… А втім, це мереживо літер і крапель
вітер — милий бешкетник — заплутає ще у думках.

2012

і здичавіє тиша без людей,
і вир ідей спливатиме тихіше,
облишить душу в спокої, та де й
узять його? у мареві колишнім?
і заколише війни і вінки,
і дзвоники, і дзвони на дзвіниці…
та стій-но: лише вільний-нетривкий
торкне світанок зморені зіниці,
уклінний, встане в небі сяйний день,
учора й завтра вузликом зав’яже
і поза часом розпачу й тіней
сплете мереживо з інакших вражень.

2011р

Паперові присвяти, просватані за хвилини,
і верлібри-шовкові зорі (техніка батік),
камінці тих сонетів-го, що не спливли, не
потонули в ріці речей, у словах закляті,
пилюгавіють десь на дні здеревілої скрині
мого суму, суміжного сорому і коморі.
Притрусило на скронях... І пам'ять предмети спірні
схоронила - чи у горІ, а чи може в гОрі.
Тільки погляд такий же осінній та без прояснень.
І самотність - у цьому світі реальність єдина -
нашорошилась, ніби зимно під сивим пасмом...
Відчуваю, що всім туди, а тоді ж - куди нам?

2011

Обвітрились твої чіпкі долоні.
Солоні спогади у руку, наче сон,
Але в очах усе таке ж тепло… Ні,
Тягучі соло зим і літ клаксон.

Дерева ще над нами височіють,
І гори кличуть знов у далину,
А ти, як я, туди так прагнеш щиро,
А я, як ти, занурююся у.

І знову крила геть, немов намовив
Отой німий шульга, що за плечем.
Здається, ще не час Великих Ловів,
І щебет лісу ще не зовсім щем,

Хоч ти — уже давно не повітруля.
І на крило не стати нам удвох,
Та простір неба стріха не затулить,
Не зрадять друзі й не забуде бог.

Ще, мабуть, нам не розвітріло небо —
І тінь м’яка, мов заяче хутро
А в ній солярна паляниця Феба.
Та завжди варто пам’ятати про.

2011р

Недитячий мій світ вже наскрізно цинічний як Хаус
несерйозні мелодії вітру давно вже не кличуть
заблукала я геть у міській какофонії пауз
між пробілами вулиць рядочки свободи не вичитать

Неймовірна ця ніч мов нав’язлива гра у піжмурки
невибагливі правила: прагнення в сон-провалля
знову спрагло шукати щось з одержимістю нишпорки
у непотребі вічних потреб нереально реального

Невимовний той день, що закреслить ранкова заграва
неважливістю фраз удесяте скресаних навхрест
лишить попелу слід і від винного і від правого
і єдину дорогу небом до істини навпростець

2011 р

Якщо ти не проти
я стану писати експромти
спурхнувши додолу
мов те пташеня жовтороте

не зваживши геть
на вагомі твої зауваги
вагатись не стану
у мареві сну і наснаги

Я вийду в кімнату
що мружить мереживні штори
від тих балачок
що світанок крізь вікна говорить

умиюся сонцем
у шОвковий день уберуся
у пісні у танці
у спокої може у русі

змалюю той сон
розімлілий на кінчику вії
змалілий у тиші імлистій
що млосно німіє

і посмішку пестить
і лестить мені те
якщо ти
смієшся вві сні
Я писатиму
стИха
навпроти

2011

Кілька рельєфних вузликів на линві залізничних маршрутів.
Кілька пересічних радостей, кілька сумних непрощень.
Геліоцентрика лише однієї можливості - зашморг в руку -
як виявляється, ідея вже у лахміття зношена.

Списані аркуші, скресані списи, закреслений вдосвіта новий день.
А воскресіння - було. Та чи буде? - достоту не знаю я.
Сірі вокзали, годинники, тіні мереживних і розмежованих постатей.
Тунелі ще не прокладені, але мости вже спалені.

2011р

Знову моя зимівля
стане твоїм прокляттям −
ніби пішла в підпілля
раз−назавжди весна.

Знову ця ніч безсонна
голосно промовляти
здумала, мов у жорна
сипле в думки − слова.

Знову твої обійми
лишаться півпорожні −
ніби душа відійде
у невимовність фраз.

Знову ця тепла ковдра
з ліжка сповзе знеможено
і приховає котрусь
істину − не для нас.

Знову... Одначе, де ми?
І без означень − хто ми?
Дієслова без теми,
йменники без імен...

Зовсім доросла Венді
денної повна втоми.
Знову закличні вікна...
Місяць, мов Пітер Пен...

2011р

Місто це ледь ковзне − знову змінює назви,
Цю адресу давно хтось ретельно затер,
І нема тої вулиці, й дому, де, власне,
Цілу ніч править бал Абсолютний Вахтер.

Він відлитий у кригу нейтральної форми,
Він − напнута пружина. Суворий. Німий.
Генеральний господар тотального шторму
Турить пил у фарватер − багрянь килимів.

Він вкарбовує кроки, як цінні монети.
Він чатує усюди свій архіпелаг.
Сурми з гіпсу − луна з порожнеч−кабінетів
І папери завмерлі хвилюються − страх!

Спалах-факел − мотивом у білій темниці −
Він несе крізь убогу гармонію стін.
Він витягує звуки, мов гумовим шприцом,
Із колючого дроту наших судин.

Гімн − ознака обов'язку, марші − порядку.
Вовк той − звір механічний на сцені ясній
Танцюрист-віртуоз на плацах Магадану,
Бухенвальдських печей диск-жокей вартовий.

Мов лакований спрут, він масний і привітний,
Бал сьогодні у вашу він честь влаштував.
Пристарий патефон, у сумир'ї звелінню
Вальс такий ностальгічний у голку вбира.

Бал на віки віків! Ах, як сентиментально...
Хрест іржавий − павук − в спалі зір марить сон
І мелодія вальсу так документальна,
Як звичайний арешт, як банальний донос.

Як даровані танці в кожнісінький допит
Як татарин оружний на вежі тепер.
Абсолютний Вахтер − не Адольф і не Йосип,
Дюсельдорфський м"ясник і псковський живодер.

Щось ритмічно-смугасте синкопою в пропуску.
Блюзи газових камер і свінги облав.
Сльози ляльки товстої, розбитої в обшуку,
Нескінченне зніміння у висмалі глав.

Ті жорстокі романси патрульних канонів
І канцонів концтабірних нар звукоряд.
Б'ються в вальсі акорди під хрускіт суглобів
І струною чавунною грати дзвенять.

Рев гобоїв ДБ в саксофонах гестапо
І незмінний калібр тих же нот на листах.
Долі лінія − низка скорботних етапів
На незримих, до жаху примарних фронтах.

Абсолютний Вахтер − це стерильне, мов схема.
Бойовий механізм, крайня ланка-конвой.
Безлад сонячних днів ніч зведе до системи
Що їй назва... та втім, а чи не все одно?

Бо це місто ковзне − й знову змінює назви,
Цю адресу давно хтось ретельно затер,
І нема тої вулиці, й дому, де, власне,
Цілу ніч править бал Абсолютний Вахтер.

Я дослухаюсь звуку невимовлених слів,
безмовності розмов, невимолених віршів,
і подих мій легкий все тихше, але вір - ще
цей світ мене допоки не взяв і не скрутив.

Чого й тобі бажаю, мій любий щирий друже!
Земля попід ногами ще злякано дрижить.
Чи хто б кому так зміг незграбно удружить,
як я сама собі? Чи хто б оте подужав?

Але ні слова більше, бо гірше - є куди.
Завжди. Як оптиміст затятий це кажу я.
Ще день чи два, чи три - дощем перемежує
і зиму, і нестерпні завії-холоди...

2011

Затужила на галявині хатинка...
Дивувалася, здіймалася навшпиньки:
"Де ж то сонце заблукало жовтокосе?
Сльозолисто ліс по ньому вже голосить."

І стурбовано віконце спохмурніло -
зранку в шибку диха вітер біло-біло.
Зачакловане немов - це сонне царство,
сіла осінь вже туман-куделю прясти,

веретеном ночі палець уколола -
та й заснула.
...і заснуло все навколо.

2011р

Чому так мало слів - коли їх так багато?
І влучно не зумів слова ті підібрати?
Мов камінь у ріку: на іншому кінці
вервечки змісту - арлекін картатий...

2011р

Зрілості,
Милості
І невразливості,
Чуйності,
Слушності
І - не бездушності,
Щедрості,
Легкості,
Звісно, веселості,
Щирості,
Парості
З Дерева Радості.

2010

Сонет мов судоку
Об'ємність зображень
Невидима поки
Експресії пряжа

Тонка поволока
Мереживом ляже
Огорне неспокій
В імлу неосяжну

Струнка і логічно
Уявлена притча
Доволі довільне

Означення світла
Карбується стисло
У прядиво тінню

2010

День

біліє ніч
світліє смуток
сіренька мжичка
ніч тіснить
мовчання клич
у пісні самотік
у яві личко
збадьорить

Ніч

чорніє день
темніє радість
сіренька мжичка
день тіснить
заклич пісень
у тишу радитись
і снами личко
затулить

2010р

Що не день, то паліндром.
Ледь зоріє – вже підйом.
Кава, бутерброд – споквола.
Діти – у садок, у школу.
Ось – маршрутка. На роботу.
Знову думка про суботу…
За комп′ютер. Нет – як ніт.
Замівінений обід.
За комп′ютер. Знову думка
про суботу… Геть. Маршрутка.
Школа і садок. Додому –
діти. Бутерброди. Втома.
Ніч. Безсоння. Сон. Світанок.
Додивитись – наостанок.

Що не день, то…

"Поклич, поклич…" – курличе бусол.
Прощання розпач полонив...
( напровесні я повернуся,
ковтну води таловини… )

"Ага-ага!" – гелгочуть гуси,
все поглядаючи униз.
( ще день – у крижанім кожусі
постане став, що рястом ріс… )

А я мовчу. Негоже слову
псувати тишу світанкову,
вкрай красномовну – водночас…

Сніг зійде, як в минулі весни…
По-великодньому воскресне
земля… Та чи застане нас?

2010

Прощай − і все. Нічого більше
сказать не маю. І − не смію.
Хай осінь в зиму заколише,
навіє сон, чи сніг, чи мрію.
А я... Постану навесні я
у підсвідомім − шестивіршем...

2010

Я сплю, і сни мої − такі базальтові.
Ти − сателіт отих розмитих видив...
Життя, події губляться за шпальтами
нудних газет − то фарси, то кориди.

Ти сновигаєш, мов яка сомнамбула,
поміж рядків, − у слово і до слова −
Гіперборея, Атлантида, Шамбала −
реальна, та прихована основа.

А я женуся за твоїми тінями,
ловлюся на гачки непевних літер.

... а небеса були і будуть, синіми,
і невловимим, як звичайно - вітер...

2010

Все. Осінь каже: "Я бачу..." Осінь...
Все осінила прозрінь просинь:
зринь догори - і зри - досить!
Заціпенілих рим стоси...
Все. Осінь каже: "Я бачу..." Осінь...

Все. Осінь каже: "Я чую..." Осінь...
Як попід лісом ідуть лосі,
ласі до мухоморів, зовсім
зморені морди в цупкій повсті.
Все. Осінь каже: "Я чую..." Осінь...

Все. Осінь каже: "Я знаю..." Осінь...
Нишком комиш морозець косить.
Ближче до хати мишей кроси -
вимерзли в полі вони, босі.
Все. Осінь каже: "Я знаю..." Осінь...

Все. Осінь каже: "Мов!" Осінь...
Хто ж мене, як не ти, впросить
вимовить молитвИ вдосталь
ще до Різдва, зими, посту?..
Осінь в мені рече, осінь...

2010р

Безмовності... Моїх осінніх днів
багатослів"я - здиблене вітрами,
ще позолотить жовтолистим крамом
дорогу тим, хто голову схилив...

Безмовності... Моїх їдких ночей
замислення - журливе, мов отрута...
Тих сумнівів так-сяк не перебути,
вони ятрять... І - ще, і ще, і ще...

Безмовності... Моїх ясних світань
недоговореність-недомовчання -
у протидії вичахлі прочани,
що одностайно стискують гортань...

Безмовності - безжалісно, нещадно
даруй мені... А в тиші - Словом стань...

2010р

Ранок óхляп на веснянім вихорі −
− Що, мій ярий, обженемо віхолу?
− Обженемо! Виженем лукаву!
А на серпень ще й обжинки справим!

День галопом у травневу спекотý.
− Що, палючий, вдасться злиднів спекатись?
− Спекаємось! Виженем! Втечемо!
Вижнем поле − ще й хліби спечемо!

Підвечірок дибки на Купала −
не лайдак, бо, знай, керує, чвалом.
− Що, трудяго, сповнимо комори?
− Сповнимо, як дощ відійде впору!

Вечір клусом крізь сади й городину.
− Що, щедротний, відсвяткуєм входини?
− Відсвяткуєм! В осінь відгуляєм,
почастуємо хмільку навзаєм.

Погляд ночі − тільки що й понурити...
− Приготуй−но ти мені костурики...
Навпростець, неквапом, то − до шмиги
крізь намети в Благовіст відлиги...

2010р

Туман досвітній... Місто − мов камея,
карбована в молочному нефриті...
Сумний, статичний профіль Ніфертіті,
що приховав юрмисько Колізею.

Там знайдеться твій кучерик безцінний
у хитромудрім таємничім сховку,
гармидер і стовпотворіння змовкнуть,
не зачепивши ані волосини.

Я бачитиму − злі й голодні леви
тобі, мов кошенята, лижуть ноги.
І мить, як вічність − крок до перемоги −
сталь погляду, та серце − кришталеве...

Прадавня амфора нового ранку
по вінця − ллється бурштиновим світлом...
Хильне туман − зажура ночі зникне,
загоїть денний галас - тиші ранку...

2010р

Кутки − то справжні сховки запустіння,
зерно агресії в царині самоти.
Чекання. Голод. Невагомі тіні
бажання − бути, бачити, могти.

Плетуть павучі лапки пружні скрутні,
у риштувння каверзне сильце −
зимові дні, обридлі та марудні,
спіймать, як мух, і обкарнать тихцем.

Я знаю − як переживу цей спокій
в затишному покутті над столом,
ще й стане мені сили доти, доки
тримає кокон пам'яті тепло.

В рамах вікон – веремія…
Сіро – біло. Небо – сніг…
Віроломно постаріє
віра, мрія, день і рік.

Вихор, візажист майстерний,
звалищ пірсинг, ям рубці
снігом вкриє ще затемна
залишки декору ці.

Ліхтарі – очиська вулиць…
Миготить… Не погляд – флірт.
Я милуюсь і дивуюсь –
мовби справді неофіт -

відчуваю – серед віхол
у зимових вальсах дня
знов закохуюсь у тихе
змолоділе місто я…

2010р.

Мій ліс дріма, закутавшись в хустинку
біленьку, хутряну, таку пухнасту...
А я сама, між сосен, по коліна
в снігів прошу умовну міцність насту.
Навколо - тиша, тиша, тиша, тиша...
Луна чаїться в кожному заметі...
Лише модрину вітер ледь колише
як те дитя, що спати не вкладеться...

2010р

Друзі сходять з орбіт,
Залишаючись білими плямами;
Освітивши твій шлях,
Загоряються ясними зорями;
Вгамувавши твій біль,
Залишаються рваними ранами;
Розпаливши світанок,
Тануть подихом в першому промені...

Я один
Мамин син,
Ми братва,
Нас є – два,
До сестри –
Буде три,
У квартирі –
Вже чотири,
А гулять
Буде п'ять,
Узялись –
Усі шість,
А за ним –
Далі, – сім,
Перелізем –
Буде вісім,
Звідки нЕвідь –
Уже дев'ять,
До десят
І – назад.
Дев'ять в домі,
Вісім – в лісі,
Сім – у полі,
Шість – на стрісі,
П'ять – у клуні,
І чотири,
Три ласуні,
Два задири,
Поміж тин –
Я один.

Перехворіє він, перехворіє
цей кволий світ, наміряний на мрію,
зневірений, зневажений богами,
немов зім′Ята спроба оригамі.

Перехворіє він, перехворіє
і вирине із того чорторию,
куди ми всі – хоч в чомусь солідарні –
знесли його, мов душу у лихварню.

Перехворіє він, перехворіє,
у нім іще живі поводирі є –
не всі розіпнуті чи підняті на списи –
здоровим глуздом людству збереглися.

Перехворіє він, перехворіє.
Завжди нам залишається надія
і та мала гірчинка на долоні,
що вище найпишніших церемоній.

Перехворіє він, перехворіє,
переросте юнацьку аритмію,
любов надбає чисту й полум′яну –
не як процес, а як стабільність стану.

Перехворіє він, перехворіє
багатовладдям і багатовір′ям
війною, бідністю, жорстокосердям,
жадОбою життя і страхом смерті.

Перехворіє…

2010р

Ви, сумніви, мов піч для переплавки
думок, відношень, крайніх протиріч.
І час у тім - ще не найвища ставка,
а близькість смерті - не найгірший клінч.

Бо сумніви, мов діти суперечок,
що підросли у тиші самоти
і маються, і знову прагнуть втечі
менЕ від мЕне, з думки на листи.

Ті сумніви - кузини чистих істин,
ще поки - так, вода на кисілі,
як вірш хисткого й неясного змісту,
як дуб - та ще у жолуді, в землі...

Ні ви, ні сум, який ви принесете,
я знехтувать не здатна, вочевидь
(зринають, ніби дивні палімпсести
моїх, минулих вже, десятиліть...).

Енергія і жар отих конфліктів,
що мною потім взяті, як жорства -
то сумніви, що заважали жити,
насправді, ставши виходом крізь твань.

Ви, безсумнівно, блудні й нерозумні
сини невпевненості, впертості рідня...
Та часом переконуюсь, що сумнів -
моє таємне, істинне ім"я.

2010р

Перекликалася ріка і хмара
похмурим днем і хвилями хвилин...
Ховався смерк, осінній перестарок,
у ночі неминучий тихоплин,
а та низала зоряне намисто -
один по Однім падав метеор...
І місто причаїлось, мов навмисно
нависло неокресленістю форм.
Сторінки вулиць вдосвіт розлінує
холодне сонце, геть прогнавши лінь.
Спросоння, кволо, в ранок зазирну я -
змарнований, змарнілий - ще один...
Хтось занотує в цей відкритий зошит
часопис кроків, знехтувавши стиль.
Та як не я, то хто туди доточить
Про хмару і ріку? Й хвилини хвиль?

2010р

Моя плането, вічний Прометей,
Вогонь життя в твоїх крихких долонях
Занапастила жадібність людей...
Либонь, тому моря твої солоні?
То − кров твоя, розбурхана гвинтом,
Стромбована печатками мазуту,
То − лімфа під операційним швом,
Що прагне від запалення позбутись
Либонь, тому здригаєшся в корчах,
Чи посилаєш на міста цунамі?
ПінОю біль запікся на очах
Озер твоїх, запльованих синами...
Родюча − ти, Праматір матерів,
Кастрована вузлами териконів,
Підчас порожній розверзаєш зів,
Ковтаючи будинки, − та й райони...
Безсила ти навалу цю спинить,
Що крає плоть твою несамовито.
Либонь, тому сучасний апетит
Й тебе саму потворить ненаситтю?..
Зневажена ділками навідліг, −
Саме життя! − причина і опора,
Ти облогом лежиш не перший рік
В кліщах егоїстичного терору...
Ножі мантачить жадібний карналь,
Понад легенями лісів схилився, −
І байдуже йому, що магістраль
Не принесе нічого, крім асфіксій.
За мовчазною згодою юрби,
Родючість бачать в добривах токсичних...
Тебе вже не залишили тобі,
Либонь, тому сумуєш анексично?
Ти проковтнула і Зорю Полин,
Твій ліс, утім, посивіло зіржавів.
Я прихилюся до твоїх колін
І ноги цілуватиму тужаві.
Моя плането, ти іще жива,
Ще не зазнала незворотньої кастрації.
Попри нелюдські іспити єства,
Ще не закльована орлом цивілізації.

2010р.

Післяхайямівські роздуми за столиком стилізованої в Середньовіччя кнайпи (жартівливе) .

Сиджу в сум"ятті я навпроти глека, -
немов у дзеркало дивлюсь.
І так обом нам порожньо, далеким, -
було. Й нелегко від спокус.
Життя дало нам вдосталь, маловірам, -
ущерть джерельної води,
вина - рікою повною, без міри -
і в горло, і по бороді.
Одна у нас обох альтернатива:
розбитим бути на друзки,
чи невід"ємними від колектива
триматись купи, мов дружки.
Один із ним фінал на нас чекає -
у прах і попіл домовин...
Його - ще злотом заповнятимуть глитАї,
мій спокій - згіркне, мов полин.

...............................................
( хильнувши ще трохи)

Та все ж, втішаюсь, маємо відмінність:
він - сповнився чи спорожнів,
а я ж, затям, - цього першопричинність -
чи випив я, а чи - налив.

...............................................
( хильнувши ще трохи)

І, мислю ще - якщо його сховають
під ночі темним пологом,
я можу стати тим, хто відшукає,
ну... (заглянувши у глек) тим же археологом.

Це прадавнє лісисько
чекає свого казкаря.
Упадає зоря
за світанком на зрошенім лузі...
Чи далеко, чи близько,
загрАвою день розгоря,
кличе плугатаря
його знову незаймана муза.

Це прадавнє залісся
чекає на свого співця
із малого сільця,
що на пагорбі там розімліло,
з ластівками у стрісі,
з ластовинням - і так до лиця,
мов накрасно слівця, -
абрикосів - ущерть заплодило...

Це прадавнє річИще
чекає того, хто рече
не озвучені ще
не приречені прядива речень.
Дощ осінній періщить,
а лІта так хочеться ще...
Пліцака на плече -
навздогін йому, без заперечень.

Це прадавнє урочище
збудить того, хто не спить,
прагне час зупинить -
і безсонням свій спокій зурочив...
У зими довгі ночі -
ще й близько не спіймана мить,
що йому мимохіть
так пророчо заглянула в очі.

Ця спрадавніла данність
легендою в пам"ять сплива,
що сплела у слова
ці казкові пісенні уроки,
міфотворча, мов зав"язь
світІв, ще одна надновА...
Я - жива... вже жнива...
і Стожари - сторожкі... допоки...

2010р.

До відерця при криниці
місяць вповні зазирає.
Здумав він води напиться
чи наплакатись до краю.
На оцупок, мохом вкритий,
нетривким промінням сперся,
послизнувся, перевитий
вІттям вишні, мов ряденцем.
І луною прокотився
поміж балками цямрини,
з тишиною наодинці
станцював на мокрій линві,
перескочив риштаками
під обдертою стіною,
більмуватими шибками
попід стріхою сумною,
і упав, немов жарина,
у розбиті ночви ночі,
де світанок крізь шпарину
пустку новим днем лоскоче.

2010р

Перехильцем бредуть зимові ночі
Мов чортенята − дні. Агов!
Я не вженусь за вами, та й не хочу...
Як вайлувато сніг пішов...

Шибки вже іній вранішній мережить.
Донизу сонце − не межа.
Зимові інкрустації бентежать...
Мороз − що, хоч не вирушай.

Залишусь до весни у теплім сховку,
Малим заснулим ведмежам,
Зима бува швидка, мов скоромовка,
Коли доступна Мережа.

За місяць-другий землю розберезить
Безмеживо нових бруньок,
Розборознить поля весняний нежить,
Уплав піде хисткий місток.

Напоїть свіжим вітром п'яно-п'яно,
Здурманить перший-ліпший шлях.
Мереживо рядків сплітати стану
В безмежно інших мережах...

2010р.

Стежки, грунтівки, у асфальті траси -
Мої дороги - зашморги для часу.
Бруковані, бетонні, автобани,
Мої шляхи - для намірів колчани.
Пунктири просік крізь лісів безлюддя,
Гірські маршрути, сотані в облуді,
Звірині лази через гниловоддя,
На південь з півночі, із заходу до сходу,
На видолинках, у полях завиті,
Мов долі лінії в долонях світу.
Мої артерії принадливо-знайомі,
Достоту сповнені натхнення та утоми,
То навпростець, то знову манівцями
Моя стезя заплетена із вами.
З пів-ніч в пів-день, зі сходу до захОду,
В житті до смерть' я - вічний ваш заброда.

2010р

Закрут замулено стомиться марити
мрії і сни із походів чужих...
Ріки так людяно здатні постаріти,
зібгано тріснуть, мов зношений міх.
Не наудачу дзеркальними скалками
прикро розсипле тканнЯ рукава
час... Мов ерозія він, і однаково
знищить і руку, й ріку, і слова,
та й недоріку, що їх промовлятиме
стиха, квапливо, не зваживши рим,
ніби у небі віршами-загатами
вітер ловитиме, що невловим.
На горностай очеретної мантії
осокорИ інкрустують смарагд.
Жаб"ячий хор у нестямнім завзятті
самозреченно вославить розпад.
Річка вмирає так пишно й приречено,
так передчасно, мов хтось із рідні...
Пам"яті сповнений, глузду предтечею
човен прадавній лежить у багні.

2010р

Ще змалку, аж і пригадать несила –
я знаю все це споминами мами –
мовчала я, коли ж заговорила
собі тихенько – чутими віршами.

А тато відкривав мені нові стежки,
озера, ліс, самотину дороги…
І хмари в небі гналися наввипередки.
Ловив пирій за колесо і ноги.

Надвечір "Лоскотона" Симоненка
читав… Чи то вже я йому – по пам"яті…
Та зник в пітьмі… А я, іще маленька,
віршами реквієм жила – на самоті…

Здорослішала на десятиліття…
Облуда й марнота в мені кровила…
Мені б сльозою сходи ті зросити,
та похвала улещувала вміло.

І здумала: вірші – не так вже й важко,
бо мова – віск, а рими в ній – не злічиш…
І навхрест просто заримую пташку,
і перекреслю – чимсь про ніч, чи відчай…

О, манія мого чистописання,
графічно викопана для думок могила…
Благословенний день, що зняв оману –
Костенко Ліни "Вибране" відкрила.

І заніміла я на довгі роки,
заклякла, мов у коконі личинка…
Так стало соромно за гонорові кроки,
які були не більшими од пшика.

Я прагнула зректи себе до скону
і біль думок у забутті втопити,
не знаючи, що вІдання не тоне,
не знаючи, що то є смерть – так жити.

І почувалась трохи Геростратом,
кидаючи у вогнище офіру
тих сторінок, де слів є так багато,
де образів з-ображено без міри,

та все воно гірке, як гірка редька,
сухе – як саме час йому горіти…
Якщо нема основи, осередка –
дуду із нього, не держак, робити.

Мовчала я, мовчала б я і далі,
не вміла жить – навчили виживати,
та в серці болю менше все ж не стало…
І – спокій наполохав спомин материн:

слова мої ті перші, ще дитинні,
луною віршів, що знайду в майбутнім.
Якщо дано буття таке людині –
Воно відбудеться, бо так томУ і бути…

2010р.

Досягнення прогресу безсумнівні.
У кожній справі – чіткий алгоритм.
Вірші, либонь, писатимем пасивно,
Задавши у програму тему й ритм.

Для нас, цивілізації девізом –
Комфорт, компакт і, звісно, компіляція.
Ми, мо′, й залишим місце для сюрпризів,
Але то так, убога аплікація.

Стрімкі здобутки світу технологій.
Чотири"D"рно на екран – пласку свідомість!
Не старчить дерну лиш для аналогій,
Для невимовного – лишИться невагомість.

Омріяне м′яке і тепле крісло,
Розумний дім, безвихідно живий,
І-нет – усе цікаве та корисне
У вузлику на ниточці оцій.

Ширвжиток сприйняття нових шаблонів,
Всесвітня для потіхи заоаженість…
У цьому надшвидкому перегоні
Так хочеться, звичайно, ще й розважитись.

Поглянь, навколо таємниць – без ліку!
В лісах, в пустелях, у глибинах океану…
Вони – завжди, і, певно, ще не зникнуть,
Споконвіків було їм це не притаманно.

Зчерствіле серце і холодний розум
Не зорять далі власних животів.
І я вчуваю неясну погрозу
Для таїни…Для казки – й поготів…

Моя епоха Neo-реалізму,
Бінарного логізму в межах матричних,
Відкинувши свою хистку харизму,
Що здатна будеш залишити завтрашнім ?

Вони ідуть, хай – бавлячись у клумбі,
Верткі непослухи, чомучки безугавні,
Маленькі, ще не знайдені Колумби,
Такі замріяні, захмарні Магелани.

Хто Атлантиду зможе відшукати?
Хто до Центавра, через простір й час?
Ростіть мої маленькі голуб′ята,
Космічні траси ще чекають вас…

2010р.

То моє вороняче перо.
Понад лісом я його згубила
там, де сивочолий присмерок
змусив на ночівлю скласти крила –
то моє вороняче перо.

То моє вороняче перо,
ворогом чакловане на кручі,
кинуте у лісовий ярок,
де кущі ожинові деручі -
то моє вороняче перо.

То моє вороняче перо
учепилось – шепотілим листом…
Жовтень. Літо бабине. Перон.
В самоті прощаюся із містом…
То моє вороняче перо.

То моє вороняче перо –
понад шляхом я його шукала,
поміж вербами, попід СтирОм,
по галявинах, розливах і вокзалах -
то моє вороняче перо.

То моє вороняче перо,
я знайшла його посеред вітру –
ним він хмару хмурну розпоров,
вготувавши дню нову палітру.
То моє вороняче перо.

" То моє вороняче перо! " –
Відав він. Віддав. Не сперечався.
Та на нім лишив своє тавро
кочовим неспокоєм до щастя.
То моє вороняче перо…

То моє вороняче перо?..

То моє вороняче перо.

2010р

Вже день обрид,
А ніч запанібрата
Бере до рук горня і рогача –
В печі горить
Огнище пелехате
Руде, як і сестра його – свіча.

У серці – темп,
Як зАвжди, вище норми,
Бо поспіша… Та віри ще не йме –
Стрімкий контемп,
Тісні довільні форми,
То для вірша не вальс чи мінует.

Рвучке й метке
Одне жалюче слово
Безжально душу у горня згорне.
Воно таке
Далеко не зразкове,
Ерзаци не принаджують мене.

Множинне, що
Не зразу зметикуєш
Об'єму різнобачень і читань,
Множин ніщо,
Що нащось констатує
Мою із ним постійно спільну грань.

Душа, кипиш? –
Клекоче в тім горняті…
А ніч – візьме на місяця рогач
Той свіжий вірш.
І стане глузувати,
Що не контемп то. Швидше – спотикач. )))

14.11.2010р.

*1*

Сперечаючись з вітром,прокинуться звуки;
Невимовні, нечутні, мов світло і тінь,
І, узявши вже вкотре мене на поруку,
Знов відкриють мені простір тону глибин.

Четвертними, півтонами пауз − у стукіт,
Напівтінню, півобрисом в стишений плин,
Напівспогадом про нетривкі поцілунки,
І осяянням − я вже один на один

Із самотністю вчасно зачинених вікон
Та невчасною пам'яттю дат попелистих.
Мовчазний і похмурий, мов той недоріка,

Що так хоче сказать, та лиш тихо мугика
І свій погляд, і слово ховає в іскристі
Золоті відголоски осіннього листя.

*2*

Золоті відголоски осіннього листя
Вже звучать у повітрі бавовняним літом.
Під ногами - латунь. Жовтим встелене місто.
Кроком міряю цей незакінчений килим.

Павутина мереживом в небі іскриться,
Сонце бавиться, променем будячи стіни,
А блакиттю небес вікна прагнуть упиться,
Захлинутись, завмерти, заснути на зиму.

Тішать затишком тіло принишклі провулки,
Повні гомоном радісним мляві подвір'я,
Перешіптує вітер осінні повір'я,

І будинки лаштують свої обладунки
До зими. Сьогочасні барвисті ідилії
Знов повторяться в одноманітності бруньки.

*3*

Знов повторяться в одноманітності бруньки
Кучеряві ідеї основи світів,
Неосяжні простори лякливої думки
Заховаються в хащах приручених слів,

Мозок спільником стане підступного трунку,
Серце - вічним заручником стін,
Срібло душ фантастично високих гатунків
Перетвориться в сплави цинічних низин,

А зацькована правда сконає в багнюці.
Битий вік побутівкою повен по вінця.
Чиста істина не народилася в муці

І не втілилась в музиці, мовчазнолиця.
Тільки погляд, нескорений, в боязкій думці,
Вириваючись, плине з тісного обійстя.

*4*

Вириваючись, плине з тісного обійстя
Кров життя, що у кожній істоті струмує,
Що карбує в мінливості хвилі барвисті
І податливу думку булатно гартує.

Зорі нишком ховають світанки імлисті,
А дощі ще до ночі веселки гаптують,
Береги прикрашають вербиці росисті,
Звабно хлюпають води і спокій малюють.

Безтілесно-хмаристі тонкі візерунки
Віддзеркаленням хвиль небеса возвеличать.
Кличе жвавий струмочок тривоги залишить,

Обіцяє свободи чарівні дарунки.
Та у радості вири підмішує відчай
Джерело повноводне самотньої муки.

*5*

Джерело повноводне самотньої муки
Має присмак терпкого хмільного вина.
Дістає диво-дійсність, - набридлива муха -
Розчинися, мов спомин, у хмарах і снах,

У словах прослизни, зафіксуйся у рухах,
Промайни під вікном, де навпроти - стіна.
Стіни стримають все, що нестерпне для вуха,
Все пробачить папір, навіть вогнища жах,

Бо повернеться знову на шлях свій одвічний -
Заглядатиме вербою в наше віконце,
Чи розтрощить цей дім дуб корінням величним,

І примусить нас теж розчинитись у простір, -
Все іде по спіралі, де напрямок звичний
Переливчасто сяє витками від сонця.

*6*

Переливчасто сяє витками від сонця
Дивний шлях у світах у майбутнім минулим,
І веде де-не-де у скороченнях серця
Невсипущою мрією в думках поснулих.

Зобразився в роках, зазираючи в роси,
Русі коси полів розстелив для прибулих;
Сиві пасма небес вже скуйовдила осінь,
Диким вітром пронизливим зливи стягнула.

Завжди має надію на діючу думку
День-близнюк, із якими знайомлюсь щоранку.
Вперто рветься у бій. У бійницях світанку

Ми приречені знову без зайвого руху
В ланцюжок-час додати іще одну ланку -
Лиш залишмося разом, тримаймось за руки.

*7*

Лиш залишмося разом,тримаймось за руки, -
Ще не час передчасно виходить із гри.
Наші правила, писані в тиші розлуки,
Ми самі обирали, і правили - ми.

Хоч зотліли костюми, розпались перуки,
А на сцені - примара пісень чи реприз,
Антураж вже давно декорує пилюка,
Та у репертуарі ще є свій сюрприз.

Щосезону - аншлаг, і незмінний закон цей.
Віковічний комічно-трагічний ажур -
Реалізм репетицій із коренем "сюр", -

Хитромудре сплетіння і тіні, і сонця.
Та змішавши зв'язки й поєднання фігур
Варто спробувать крок із віків у віконця.

*8*

Варто спробувать крок із віків у віконця,
Де на лезі думок вік танцює весна,
Де п'янить подих вітру, прискорює серце,
Де є розпач - щасливий і радість - сумна.

Неважливо - мара чи реальність чи сон це;
Неважливо - початок,процес чи фінал, -
Ти летиш, ти пронизуєш вічність і простір,
Нерухома зернина, що зірве асфальт!

І, вивчаючи стежки підступні та слизькі,
Не сприймати всерйоз цю жорстоку розвагу,
Не зважати на шлях примітивний і низький

І не втратити, йдучи, до себе повагу.
Головне - пам'ятати, що істина близько,
Повернутися - і зберегти рівновагу.

*9*

Повернутися - і зберегти рівновагу,
Поборовши химеру із власним лицем;
І отримати враз головну перевагу:
Право бачити, знати, казати про це.

Не посіяти марно в буденність звитягу,
Не розсипати досвіду бісер у бруд;
Слово - світу, а спершу собі, як присягу:
Побувавши десь там - все ж залишуся тут.

Я знайду в собі силу воскреснути, знаю,
Хоч хліби на сльозах і крові доля місить.
Вип’ю хміль забуття; біль тривог - не згадаю.

Пробіжуся грозою верхівками лісу.
І відлунням північного сяйва засяю
В сірій сфері, де бездоріжжя і місяць.

*10*

В сірій сфері, де бездоріжжя і місяць,
Безумовне безумство дістало мене.
Кістяками дерев лиш підкреслило ницість
І марноту зусиль, що даремно мине.

Знову сніг проявив неабияку милість,
Застеріг від пасток, налаштованих вдень.
Замело! Свіжий наст перевірю на міцність.
Зарівняло канави - не кожен пройде.

Я не вірю очам - ці зрадливі деталі
В синіх сутінках лютого місяця в небі
Всі думки та інстинкти замкнули на себе.

Твердий грунт - як міраж, як омріяне благо,
Тиша, спокій, тепло - більш нічого не треба.
І попереду - ніч, час, що вартий уваги.

*11*

І попереду - ніч, час, що вартий уваги.
Тепла піч, чай - пекучий, вогню тихий спів
Враз відновлять зв'язок і повернуть до тями
Щоб, тамуючи подих, ти знов зрозумів:

Кілометри, години, рутинні напряги,
Розум в пастці прямих, і площин, і кутків -
Це нікчемна ціна для такого трудяги.
Волоцюгу думками, заручника слів

Не спокусиш на спокій примарний купиться
У сімейнім гнізді чи в сп'янілому кодлі
Де, здається, забув, хто ти є. І сьогодні

Давній біль запитань знову не забариться.
Лабіринт міркувань з'їде з глузду - в безодню,
А сумнівно-контрасне видиво - насниться.

*12*

А сумнівно-контрасне видиво насниться
Вслід нав'язливим згадкам про колишніх примар.
Десь на цвинтарі пам'яті - крига, як криця.
Шелест вічнозелений і рішень - тягар

На похмурім жертовнику. Час - не водиця
Часом може не втримати полум'я жар,
Та порада подіє, подія здійсниться,
Мрія втратить подобу, та знайдеться дар

На свій шлях під потрібним кутом подивиться;
Добре зважити - силу, напругу і опір,
І піднявшись - спуститься, не впавши у штопор;

Ще в мороз абрикосовим цвітом розкриться, -
Упираючись в досвід, упускаючи докір, -
І примусить зиму із весною змириться.

*13*

І примусить зиму із весною змириться
День, степлілий від сонця; сад, щораз - зеленіший;
Дощ весняний - нагально порадить умиться
І порадує, піснею змиючи тишу.

Маракаси тополь і дубові брязкАльця,
Сосен скрипки - змагаються, хто найгучніший;
У ансамблі весняної пісні і танцю
Вітер знов диригує тепліш і стрімкіше.

Світанкові солісти вже стали під стяги,
Рух на теплих фронтах, бій в лісах - розпочато
На сухих стовбурах дятли дроблять стаккато, -

Вічна імпровізація невпинної саги
Що зоветься життям. Його не вкарбувати
Десь в ранковому мареві сну і наснаги.

*14*

Десь в ранковому мареві сну і наснаги
Тінь прозріння майнула й дочасно сховалась.
Маячки запитань залишила, як знаки.
В спокій, розум і душу назавжди прокралась

Туга за невимовним - бажанням пізнати
У моїй тимчасовості вічно вписалась.
Заплетуся, відчувши себе шовкопрядом,
У тендітності слів, роздоріжжів і стариць,

Хоч достоту не впевнена, що мої руки
Ще спроможуться легкими крилами стати,
Що не наздоженуть чорні розпачу круки,

А дозволять - дожить, долюбить, доспівати
І у струни душі вірний вітер спіймати.
Сперечаючись з вітром, прокинуться звуки...

*магістрал*

Сперечаючись з вітром, прокинуться звуки;
Золоті відголоски осіннього листя
Знов повторяться в одноманітності бруньки.
Вириваючись, плине з тісного обійстя

Джерело повноводне самотньої муки,
Переливчасто сяє витками від сонця.
Лиш залишмося разом, тримаймось за руки -
Варто спробувать крок із віків у віконця,

Повернутися, і зберегти рівновагу
В сірій сфері, де бездоріжжя і місяць,
І попереду - ніч, час, що вартий уваги

А сумнівно-контрасне видиво насниться
І примусить зиму із весною змириться
Десь в ранковому мареві сну і наснаги.

1999р - 2009 р.

Різниця потенціалів.

В приємнім затишку ошатного будинку,
У брудній недозваленій холупі,
В привілейованому домі відпочинку,
На згарищі, чи на сміттєвій купі,

Чи хомутом народу − на загривні,
Дрібним куратором приватної гуральні, −
Усі ми є потенціально рівні,
Хоча фактично − різні номінально.

2010р.

Суесловная я транжира,
Расточительная зануда…
Трепыхаюсь-треплюсь ли с жиру?
Маловерием жмёт рассудок?
Тело − в кровь, до седьмого пота,
Сердце − в пятки, к седьмому небу…
Не призвание, не работа −
Ради веди отдана треба.
Многословна, велеречива,
В лоскуты − семь шкур присной голи,
Обезболена, кровоточива,
Изоглавлена глыбами соли,
Напластована семислойно
И семижды семьём распластана,
Исполосана непристойно,
Недовыплеснута со стаканА,
Перекрёстным огнём расхристана,
РавнознАчима и разночтима,
В лист застрочена тенью истины,
И вольна, как душа пилигрима.

2010г.

Поети живуть. І повинні лишатися жити.
Хай вірить життя на чернетці, у істин пером
Поети в миру нам ім'я залишають велике,
Затим, що у всіх у думках − у них пОголосом.

Все важче тепер буть іконою в рамках окладу
Там, де паспортам ми завдячуєм, − всі по кутах.
Дай Бог перейти їм сім кіл неспокійного ладу
Чистих аркушів, де до пори ще усе по устах.

Поет омиває слова, їх піднісши в прикмети,
Підводячи сповнені відра уважних очей.
Сердешне життя! Так до смерті кохає поета!
І як на сімох відміряє. І ріже. І − ще раз, і ще!

Привільно співати й на повні їм дихать − на ладан...
Святая вода на безживнім пустім кисілі.
Не плачте, коли тих сім кіл неспокійного ладу
Підуть по-над ним, навіжено-хвацьким, по воді.

Хай не до товариства ці янголи-чорнороби
Прорветься в рядок те, що довго рубать і рубать сокирАм.
Поети в миру за словами крапкують закровлено
Їм Біг на поріг, знати, час і їм сорому йнять.

Поети ідуть до кінця. І не смійте кричать: − не вигадуй!
Бо ж Бог... Він направду розіб'є свої дзеркалА.
І знову сім кіл неспокійного звучного ладу
У рот зазирають, різниця − в калібрі ствола.

В сльозах метучись, сміючись у шалУ під сурдинку,
Споконвічний свій допит вони укотре зведуть до кільця
В повсякденні важкі, та, одначе, легкі на поминках.
От тоді й зрозумієм, що ці квіти їм так до лиця.

Не прагніть кінця. Не очікуйте інших розклАдів.
А що траплялося шляхом? Метри, жінки, шелягИ...
Байдуже, коли сім тих кіл неспокійного ладу
Дозволять піти, накінець, не торкнувшись землі.

Ну ось, ти поет...Ледь жевріє душа в чорнім тілі.
Узявши обітницю вибору зняти печать.
Ми можем забуть тих, спів котрих − такий, як уміли,
А тих, що мовчали, давайте-но не пробачать.

Не шкода розпнути, щоб знов повернуть до Пилата.
Поета не візьмеш на ляк від в'язниці й сумИ.
Коротке життя − сім тих кіл неспокійного ладу −
Поети пройдуть. А навосьме - нас лИшать самих...

Час − то вправний лихвар, ні на йоту свого не упустить.
Тонку цівку тепла − у рясний листопадовий сум...
Щільне прядиво хмар враз лелітками просинь проступить,
ПрошенИця мала, не запрошена закликом сурм.

Ці в'язкі вечори − перспектива для попелюшок
Клуб свого рукоділля змінити на модний палац.
Кирпачок − догори, штрих помади, вії у туші,
Одяг − форма довільна (атож, фейс-контроль не для нас!).

Мій загублений Принц, мій Маленький, чи теж там блукаєш,
Прилетівши сюди із котрої з далеких планет?
Ти між ликів чи лиць, поневолі, когось приручаєш?
Помічаєш сліди зовсім поряд напнутих тенет?

Попелюшки не ті, кришталеві тісні черевички...
До підборів своїх приміряють об'єм гаманця...
Принце, прошу − лети, до троянди й вулканів, крізь мжичку
Швидкоплинних утіх, знівельованих до папірця.

Тут − посуха й жага, і занедбана свіжість кринична,
Товкотнеча і тиск, непорушна динаміка спин,
Сон сумний сновига, безсумнівно, якось інсомнічно −
Хтось шукає в тім зиск, хтось − так прагне не бути один.

То пусте! Не примітиш нараз ти зміїну отруту...
Утікай, не приручиш її, а себе приречеш...
Молодик-верхолаз цеї ночі нам буде жмикрутом −
Присвітить у пітьмі сил не стане у нього, авжеж.

Не приваблять тебе непримітні сліпі мої вікна,
Неспокійно в душі не затріпає щось неясне...
Сива ніч промайне, день − утоми проценти отрима,
За дверима − чужі недомовки поглинуть мене...

2010г.

Я – українка. Соромно зізнатись,
Та думаю на суржику почасти,
Іще живе в мені той спадок часу,
Що намагався голос наш украсти.

Окраєна, немов скоринка хліба,
Імперського зчерствілого бухана,
Ти, топтана, знівечена, полинна
Не раз реклася на поталу пану.

Окраїнна, холопська, малороса,
Розкраєна на шмаття та онучі,
Літописами віку сивокоса,
Без міри нищена, та все ж така живуча!

Кріпачена ти зайдами чужими,
Облудами пронизана достатньо,
Ордою мічена, і шляхтою гонима,
Захрещена інтернаціонально,

І на хоругві язиків розп′ята,
Розіпнута політиками знову,
Так доколИ тобою ще дибАти
Тим гендлярам, моя терпляча мово?

Чи ж бачено таке, щоб на батьківській
Землі була, немов в Червоній Книзі?
І книгодрук – об′ємами так низько
Та й дорого – либонь уже в акцизі…

Сумна статистика примушує засвідчить –
В неволі й відчаї тримала оборону,
А в час примар свободи ″бєзразлічій″,
Вона так потребує охорони.

   P. S. Читаю с удовольствием на русском,
      Пишу немного, преклоняюсь страстно
       Талантливым хранителям искусства…
       И так порой мне безысходно ясно,

      Что лингвофобные питает чувства
       Не та надуманная наша ″разность″,
       А старое лежалище Прокруста –
       Ущербность, лень, высокомерие и праздность…

9.11.2010р.

Зорі –
        перлини моїх доріг,
Море –
        то сльози моїх утрат,
Блисне
        розрадою зримих зрад
Прісно –
        узбіччям нещедрий сніг.

Дощ
        дошкуляє на свій манір
Вдовж
       із вітрами – в них свій жаргон.
Вщент
        розкиса сприйняття капрон,
Вщерть
        повний думами ваг і мір.

Бризки –
        лякливі миші боліт.
Слизько,
        застуджена геть сльота.
Підло –
        під ноги панцирний лід…
Гідно
        піднятись – одна мета.

Жрець-
        листопад викликає на
Герць
        літній люд і вкрай молодих.
Бач,
        форма битви усталена –
Матч
        не на користь, а супротИ.

Бруду
        обридло-мерзлий куліш
Грудень
        згорне у чистий листок,
Мітли
        хранителів всіх дворищ
ПрИтьмом
        краснописом спишуть пісок…

2010р.

Люблю експерименти в різних формах.
Алітерацію – рядок щоб аж іскрив,
Різночитань глибини рівнозначні,
Об'ємність образів обтічних та обачних,
Чеканну неочікуваність рим…
Канонів, правил, норм, разом із тим,

Абиде не тримать – то буде промах.
І хоч люблю шукати новий шлях, -
Лише пізнавши ходжені стежини,
Лишившись, мов заведена пружина, -
Юнацьку легкість явиш у словах,
Коли насправді – гинеш від утоми.

2010р.

Ліричним ти моїм героєм ставши,
Не прочитаєш, мабуть, жодного вірша…
Чомусь приречена, дивачка, завжди
Як відчіпний поштовий – вам усім чужа.

Хай так – думкам відмовити несила…
І я насилу призвичаїлась із тим
У побуті снувать. Ущент зносИла
Роздвою біль – живий, живлючий, живосил.

Чи дар, а чи покута це закляття –
Різниця, зрештою, яка у тім мені?
Ти стомишся й відмовишся сприймати,
Що ночі в мене – то лише безсвітлі дні.

А я мовчатиму у вакуумній пустці
Як той німчин, не дочекавшись тлумача,
Товктиму слів абищицю у ступці,
Підливши сліз гірких у тиші кіп'яча,

І ти, герою мій такий реальний,
Шукатимеш затишне, тепле і м'яке…
Як змилок драми із кінцем фатальним –
Усе минає, та і це… І це – мине.

Слова мої, важкі й незрозумілі,
Та й ритм осмиканий, мов козами трава, -
Я стану вам усім, як тінь від тіні…
Неусвідомлена. Закохана. Жива.

2010р.

Гармонія білого, тиша напружених струн,
Коли вже нема що додать і нема що відняти,
Неспокій покірного слОва − на зрошений грунт
Німою сльозою питань в самотині кімнати.

Пригнічення величі ради забав глупотИ,
Наріжне каміння − як камінь мого спотикання,
Заманливо пестячи око, збудивши думки,
Укотре розп'ято чекає прозріння-зізнання.

Ти − справжня довершеність, Альфа й Омега думок,
Причина і наслідок слів, усвідомлених раптом,
Завчасно приречена знову прийняти рядок
В незайманість, чи й поготів − буть роздерта на клапті.

Ти вкрай досконалий сирець − багатьом, далебі,
Рости і долать пирію невгамовну доречність...
Я слухаю душу дерев, що жива у тобі,
Утупившись мудро в твою однорідну статечність.

2010р.

(...про поезію з іронією, та не без оптимізму)

Із гарних слів кофтинку не сплетеш,
Не витчеш полотна для вишиванки,
Калини кров не підсолодиш теж,
Сукровицею суржиків-підранків,
На пісню солов'їну − ковпаком
Як зашморгу чіпкого порівняння...
Якщо у серці радість і любов −
Чому на думку лізе щось банальне?
Чому так часто нам бракує слів
У мові, що оспівуєм охоче?
Чому сердечності палкий порив −
Зопалу кинуті рядки, мов потороччя?
Як древні зодчі будували храм,
Канони і майстерність поєднавши, −
Стоїть він, непідвладний ворогам,
Попри віки гонінь, облуди й фальші.
Поезія − то дух чуттів і знань,
Мереживо мистецьких неповторень,
Калейдоскоп нечуваних вагань,
Безсилий під навалою спотворень,
Та прОйде час − зажди, потрібен час −
Першоджерельність образів і вражень
Усім нележне повністю воздасть −
(...і без обрАз усі картинки змаже...) ;−)

2010р

В небо раннє, навесні,
Сонце випливло в човні,
Вмилось чистою росою,
І хмаринкою м"якою
Личко ясне промокнуло,
Усміхнутись - не забуло.
Світле, золотоволосе,
Скрізь промінням розлилося,
Розбудило кожну пташку,
Насінинку і комашку,
Мов сказало: "Годі спати!
Всі - прокиньтеся співати!"
Відімкнуло кожну бруньку,
Що благала порятунку.
Випустило всі травинки
З-під холодної хустинки.
І донизу подивилось -
Мов у дзеркалах відбилось.
"Що за диво золотисте?
На зеленому - намисто,
Кожна намистина ця
Нібито маленьке - я!"
Тільки сонце відігрілось -
Скрізь кульбаби розпустились,
Пишні, жовтенькі та гожі,
І на сонце дуже схожі.
Віриш - ні, та чула я,
Що кульбаби з ним - рідня.
А іще їм родич - вітер,
Вчить щороку їх летіти.
Коли бджоли мед зберуть,
Ті готуються у путь.
Легким пухом уберуться
І за вітром вверх здіймуться,
Щоб повсюду навесні
У ясні погожі дні
Для матусі, для дитини
Усміхались намистини.
Щоб віночком їх сплітали
Діток ними віншували.
Дітки сонцем увінчались
Радо бавились-сміялись,
Бо вони, як жовті квіти,
Теж йому рідненькі діти.

2010р

Нещадний час до спогадів дитинства...
Там був лісок із грабів та берез;
І балка, що розмита ненавмисно
Була малим струмочком, тим,що щез.

Ще з ранку спогадів виловлюю фрагменти -
Дзеркальне відображення примар,
Що залишили слід в експерименті
Життя. Він не тривкіший сліду хмар.

Але чомусь бентежить часом душі,
Сльозою давньою відлунює у сні...
Санчата - вниз. Сніг мерзлий - аж пекучий.
Берези сік - п"янкий, як мед весни.

Медові весни цифрового ряду
За рік чи два загубляться у числах.
Яскраві перші враження - позаду
Мій мозок зверне й архівує стисло.

Навряд чи скоро ті відкрию файли,
Задумавшись, чому ловлю я вітер,
Коли і як Іваном став Купайло,
І де воно, заради чого варто жити?

В наш час життя вартує небагато.
Воно безцінне - бо ж нема ціни -
Для більшості, бо кожен може мати,
Забрать чи дать - так думають вони.

Проте, ніхто не здатен пережити
Ті ж почуття, що тішили колись,
Ту ж мрію мріять, ту ж тугу тужити,
У тому ж руслі із собой зійтись.

Та кожен може цінувати те, що має:
Самотність, ніч, цей місяць за вікном...
Чи - тиша, спокій, мляво закипає
Горнятко кави, любе нам обом.

У цьому - сіль. У цьому рух і спокій.
І нерв, напнутий струнко, як струна.
Глибини пам"яті і прагнення високі -
Все здатна умістить ця мить одна.

Отож, не варто плакать про минуле -
Цей сон давно вже нанівець зійшов;
Майбутнє - темне і непевне... І - чи буде?..
Впізнай всередині і щастя, і любов.

2009р

Сберечь бы глубину последних слов,
Последний луч, последний зов ветров,
Последний блеск росы и запах трав,
Последний плач весны среди дубрав.

Постичь бы истину в ночной тиши
И шёпот звёзд во тьме не заглушить,
Понять бы танец языков огня –
Всё это дарит смысл началу дня.

1996г

Після дощику в лісочку
Поздіймалися грибочки.
Де лиш гілка шурхотне −
Видивляються мене.

Знов "то−тут−то−там" співає
Поїзд із вагонами,
Осінь барвами вітає −
Жовтими, червоними.

На пеньках ростуть тісненько,
Ніби всіяно, − опеньки,
А в дубовому бору
Безліч білих наберу!

Стежки геть порозбігались...
Щоб не заблукати,
Звідки сонечко здіймалось
Варто пам'ятати.

Щільно геть північнім боком
Стовбури убрані мохом,
Треба не панікувать,
Напрям правильний тримать,

Слухать ліс і слухать тишу,
Голоси автошляхів,
Мірний стукіт залізничний,
Перегуки грибників.

Про орієнтир подбаєм −
Цілий кошик наскладаєм!
Пам'ятати варто, друже,
Якщо впевнений не дуже,

Гриб сумнівний краще викинь,
Щоб не сталося біди,
Бо нема від смерті ліків...
Небезпечні є вони:

Мухомор, бліда поганка, −
Тож на горе забаганка
Може враз перетворитись,
Як уважно не дивитись.

Ось і все − вже повний кошик
Назбирала я грибів,
Та іще й упало в зошит
Декілька нових рядків.

Недарма ходжу лісами −
Я полюю за віршами.
Свіжу приповідку цю
Своїм діткам принесу.

2010р

Я - пил з ваших ніг,
що повернеться в лоно доріг.
Я - квітів вінок,
як веселий строкатий танок.
Я - сонячний день
і мелодія ваших пісень.
Я - подих вітрів,
що застигнуть ніяк не зумів.
Я - шелест джерел,
що напоять вас кров"ю земель.
Я - хмара сумна,
на яку вже чекає весна.
Я - сльози дощу
і слова за вікном шепочу.
Я - буря, що йшла
і веселками небо вдягла.
Я - смуток і біль,
що поглинули радість і хміль.
Я - те, що пішло,
те, що є і повториться знов.
Я - те, що існу-
є, співає, чарує весну.
Я - вихід і вхід,
я постійний мінливий весь світ.
Я - пил з ваших ніг...

1999р.

Я бачу осінь шурхотом з−під ніг,
І на щоці − ледь мокрими сльозами
Із неба. Може дощ, а, може − сніг...
Лиш образи непевні за словами...
Я бачу ліс пошерхлістю кори
І ароматом свіжої живиці,
Я бачу лід, що дотик мій зігрів −
У воду, а був твердий, наче криця.
Я бачу день у тембрах і тонах,
Я бачу ніч у тиші й відголосках,
На смак, на дотик, в трепетних словах,
Мій колір − звуком виписаний плоско...
Чи кучеряво?.. Що ж мені робить?
Не можу розв′язати цю дилему...
Не знаю я, як райдуга звучить,
Яке на дотик може бути небо −
Не знаю... Та на смак воно гірке
І невимовно сповнене покори.
І мої очі дивляться на те
З криниці серця, й прозрівають зорі...

2010р.

Задухою за тісним склопакетом
То маюся, то лаюся, – тону...
Дахи-невдахи, дротяні тенета,
Ніяк не зловлять нечітку луну.
Примарні лінії, і нестабільні стани,
Несвоєчасна кава уночі...
Блаженне небо, знову невблаганно
Холоне, і так зоряно мовчить.
Закреслюю розхристані рядочки...
Слова – законсервований розкоп.
Я б узялася, та зима відстрочку
Не дасть ні тижня. Запобіжне "стоп!"
Кайданками – на руки і хвилини.
Щоб не іскрило думку від напруг,
Морозами і снігом – заземли-но
І поверховий, і глибинний рух...

2010р

Місяць вповні. Туман. Безнадійно засніжений шлях.
Обрис липи старої, графічно наведений світлом.
Вата тиші у вухах, тьмяна поволока в очах,
Розуміння своєї мізерності вкрай непохитне.

Крок за кроком, крізь силукрізь власну нездатність до дій,
Попри вперту зневіру, зневажливість і безталанність
Усвідомити серцем, що світ не такий вже й лихий,
Якщо ти... якщо я... разом − ми. І це істинна данність.

І прийняти душею дорогу, якою ідеш,
Ну, а розум − нехай собі там щось логічно доводить...
Важко жити?.. Напруга і опір?.. Авжеж,
Тренування не з легких, смертельне бува, вряди-годи.

Ціну досвіду − знаєм, то рани років і розлук,
Елементами неоціненних мотивів − не втішиш.
Ліхтарі, звісно, темряву знищать, та тільки навкруг...
Для світанку − замало. Шукаємо щось важливіше,

Але вкотре знаходим примари в тумані й снігах.
Оминувши оману конкретики марних реалій,
Як не схибити вкотре, дійти, не упасти навзнак?..
Ось же двері... І світло − мов сонце, і ти...
                                                                           справжній...
                                                                                      сталий...

2010р

Подякую зимі я - за весну...
Уп"юсь ще вдосвіт крижаним,

холодним сонячним відлунням.

Останнім снігом їй не дорікну,
Осанну виспіває в нім

день на стрімких струмочках-струнах.

А ночі... В діамантах - оксамит.
Немов забутий давній сон,

такий ясний, такий небесний.

За день, котрий вже натяком звучить
У тихім вирі в унісон,

в облозі криги, що не скресла.

А віку, де роки загублять лік,
Як дзеркала земних озер

утратять лик небес під льодом,

За мить одну, за погляд і за крик,
Коли - вже є, ось лиш, тепер

з"явився - подих.., порух.., подив...

А мрії, що дібрала теплих слів,
Для тих упертих відчайдух,

блаженних шукачів у правді

Я завжди дякую за "спів-":
Співіснування і співзвук,

співдружбу, -працю, -участь вправну.

Потоку днів, що всі зовуть життям,
Та з дня на день, чомусь, із року в рік

жить - не живуть, а все ще відкладають.

Я вдячна вірністю моїм дитячим снам,
І попри погляд смерті - з них,

життя і шлях до істини - шукаю.

Зупинці, спокою, обірваній струні,
Чи недоспіваній баладі,

загаслій метеором на півслові...

Я смерті вдячна, що я трапилась в житті,
Як бунт вогню на променаді,

за крок до виру - вічності й любові.

2010р.

Мовчання невимовна глибина...
Що ти таїш у неокресленій константі?
Прірву відчаю, і розпачу − сповна?..

Чи, може, безпричинну колотнечу
У черствім серці − гніву, осуду, чи зради?
Чи − влучних слів замислених предтечу?

Дитинну радість, захват, безогляд,
Усі найвищі міри щастя, разом взяті,
Коли − без слів?.. безсилий звукоряд...

Погорди образ, зверхності і пихи,
Презирства й глуму повний, погляд чванькуватий?..
Підступний занімілий поступ лиха?..

Лукавинку грайливу і легку,
Завжди із гумором, веселості принаду?..
Чи друге дно у лестощів ріку?..

Момент осяяння, прориву, розуміння
Непояснимо повного інсайту,
"Наднову" твору... творення... творіння?..

І порух вій, і погляд, до безтям'
Такий прозорий, неозорий − не сховати, −
І прозорлива ствердність в тихім: "Так..."

2010р

Великодня процесія в розпалі.
Душі тішаться, руки тягнуться за благодаттю.
У святковому скупченні постаті,
Повні кошики у руках. І хустинки картаті.
Переповнена церква мирянами –
Сповідалися, причастилися дару святого,
Та почасти так маримо маннами,
Попри Таїнство, у собі замикаємо Бога...

А на паперті, спраглі до малості,
Кволі, кинуті діти милостиню слізно просять,
Їхні очі, у докір і з жалості,
Хто побачить – то дрІбні сИпле та здумає: "досить..."
Та й ідуть, у байдужості – втрачені,
А куди – хто зна? Хто пита, де живе та дитина,
Гроші їй на щО – має то значення?
Відкупились ми мідяками від Бога в сумлінні.

І серця, подаянням розбещені...
Допомога це? Ні, то, швидше – безпомічні кроки.
А свої – чи завжди убезпечені
Наркоманії, СНІДу, інших жахливих уроків?
Може б слухали нас – та не чуєм їх,
Може б бачили... Що спроможні ми їм показати?
Пальцем ближнього – за зразок "лихих",
Хоч насправді – в нас вже давно в серці Бога розп'ято...

Чудо-сльози на ликах скривавілі...
Плачте, праведні...Всеблагі, всетерпимі та чуйні...
Ми – наспільно гірким миром мазані,
Знахабнілі, злі, повні жадоби, пихи – безумні...
Плачте рясно, струмками цілющими
Розчахніть ураз кригу черствості, як ще не скресла,
Від твердої звільніть шкаралущі – ми
Віднайдемо те, що всерЕдині здатне воскреснуть...

2010р

Перелісок-лісок, листоноша осінній.
Листопадовий дощ золотавих долонь...
Долетіло до лісу досвітнє проміння,
Досягнуло землі, долі ниць простягло.

До нестями, до болю, додолу роями
Зароїлося листя, розлите вітрами.
За рояльними клавішами листопади
Десь на грані гармонії граються садом.

Мерехтять золотим листозвучні акорди.
Срібло струн, мідь дзвіночків, латунь тихих слів -
Контрудар для нестерпної тиші природи,
Що запекло воює зі співом вітрів.

2001р

*1*

Я − біль землі. Шляхів відкриті рани,
В них сіллю чумаків впаде сльоза
Зорі досвітньої. За нею − й сонце встане,
Закличе повертатися назад.

І знову − вкотре! − спробую сказать
Німими неслухняними вустами,
Що прірва літ, тисячоліть між нами...
І безлічі розкладених багать

Його урбаністичного пейзажу
Не вистачить, щоб він мене зігрів,
Хоча й до решти душу спопелив,

Звалив нелегку на плече поклажу...
"А колії розбиті, − зауважу, −
Пошрамували оксамит полів..."

*2*

Пошрамували оксамит полів −
Шляхами мурашиної когорти,
Я йду долиною усіх вітрів
А вздовж − шикуйсь! − лиш тополині роти.

Ніяк вітрам тим їх не побороти −
Шепочуть тихо, а чи то не спів
Лунає поміж вижухлих листків?
А на гілках − чи то, бодай, не ноти?..

Мене жене нестримно самота...
А широчінь приховує капкани −
То осінь заплела рельєф весняний,

Що точить сніг щороку − саме так;
А там, в недобудованих містах
Колючі голки стріл стовбурчать крани

*3*

Колючі голки стріл стовбурчать крани,
Ревуть бульдозери-воли, двожильні
Ковші землицю риють. Сонце встане –
І зразу рух і гуркіт неупинні:

Один − увись тендітні зводить стіни,
А інший – тембром голови дурманить.
А ввечері зупиняться − всі глянуть
Як дім підріс, і братимуть на кпини

Тих, хто чекав чергового провалу,
Обвалу долара чи збільшення боргів
Нестачу сили, рук, бажань, мізків...

Завжди усього вдосталь вистачало.
Розколошматим землю всю зопалу,
Будуючи висотки для кротів.

*4*

Будуючи висотки для кротів
Ніхто й не думає згадать про крила.
У швидкім мерехтінні поверхів
Я цю невтішну істину відкрила.

Донизу – шлях швидкий. О, Боже милий,
Чому літать бажання – супротив?
Обтяжливість рутини і гріхів
Мене додолу міцно причепила,

А я – як і усі, злетіть хотіла…
Один лиш крок назустріч панорамі…
Розбурхле небо різними фронтами

Я за вікном нервово зачинила.
Вмикнула світло. Заспокоївшись – присіла.
Я – смітник совісті у золоченій рамі.

*5*

Я – смітник совісті у золоченій рамі,
Я всотую слова і почуття,
Сортую – датами, вагою, ярликами,
І архівую – часом, у віршах,

Чомусь у них шукаючи життя.
Насправді – просто бавлюся словами…
Здається... Чи відходжу від програми
Утилізації себе у небуття?..

Ну, так, і знов банальна лізе рима…
Завжди завчасно треба похопиться.
Мовчати – краще, ніж молоть дурницю.

Піти у себе, гримнувши дверима,
Забитися в куток. А там – незримий
Тісний плацкарт; непотребу – по вінця.

*6*

Тісний плацкарт; непотребу – по вінця.
Я то не бачу. Серце б'ється: "Море!..”
Так-так, звичайно!.. Можу потісниться.
Як треба – можу видертись нагору.

На все погоджуюся, я не горда!
Я ліпше матиму в руках синицю,
Ну, а лелека – може, ще насниться
У небесах примарної свободи.

А нині шлях мій втиснутий у простір
Вагону, і обмежений до рання.
Я – ластівка далеко не остання

Що в хлібосольний край полине гостем,
Огранить слово і відточить вдосталь
Десь там. У нім − передчуваю грані.

*7*

Десь там, у нім, передчуваю грані –
Різноманітні грані самоти.
Я тут шукала жар у спілкуванні,
Знаходила – незведені мости,

Закриті двері, загратовані шибки,
І перші спроби − що були останні.
Чеканила я риму у чеканні,
Та й так, що аж кульгавіли рядки.

Палюче догоряв черговий зошит,
А іскри − бач! − здіймалися у висі.
І сперечався з ними тільки місяць

У небі. Та і той − не зміг би довше.
Ну, а відбитки сяйва в товщі ночі
Чудесних діамантів збереглися.

*8*

Чудесних діамантів збереглися
Лиш відголоски, відблиски, відтінки.
Я їх затисла міцно у правиці −
І повноправно приховаю в скриньку.

Я стала скнарою за лічені сторінки,
Не за сторіччя, за річну дещицю.
Кришталь мені вже більше не годиться.
Ураз змела – і розлетівся дзвінко.

Та пам′ятаю – щось ковзнуло справжнє,
Щось, про що я ще мала здогадаться,
Зловити голос і відчуть вібрації

Ті чисті, чесні, щирі, непродажні...
Слова перлинами упали − для уважних −
І зачаїлись у сплетінні інформації.

*9*

І зачаїлись у сплетінні інформації
Отруйні змійки розбрату і гніву,
І жалять, знову жалять сильну націю
У ахілесову п'яту вразливу.

Питання мови, геноцид, пожежі, зливи,
Чергові акції, чергові констатації,
Як завжди – викриття і прокламації –
Про це говорять навіть вкрай ліниві.

І сперечаємось аж мало не до бійки,
Хто там правий, хто скільки зекономив,
Куди прямуємо, − так, ніби за кермом ми, −

Хто-що додав нам – лічимо копІйки…
Розносим шлак з інформаційної помийки
Вбиралень, офісів, маршруток, гастрономів.

*10*

Вбиралень, офісів, маршруток, гастрономів
Коловорот безтямно захопив
Мене у найпідступніший з полонів −
У вирву міста, у рутину днів.

Собі дивуюся... Де бачено − мені
Обрати шлях, щоб був без перепони?
Ні, я не звикла до облоги й оборони.
Де важко, там я знову на коні!

Я повід рву, я − нерви, руки − в кров!
І серце гулко гупає у скроні...
Хіба ж мені відсидітись у схроні?

Обмежитися низкою відмов?..
Так ні...Тут час для іншого прийшов −
Концертів, виборів, маркетингів, обломів...

*11*

Концертів, виборів, маркетингів, обломів
Не тільки я наїлася сповна.
А чи один сезон, до перевтоми
Одні і ті ж ялозять імена?..

Свободі волі голову стина,
Одні і ті ж задіюють шаблони,
Настирно домагаючись корони...
Забуть про все, напитися вина,

Злетіть з котушок, розійтися з глуздом,
З обойми випасти − чи впасти у прострацію,
Попри жахливий біль устати вранці і

Враз усвідомити, що грузну, грузну, грузну
У сторінках чужих, по саме гузно,
Жовтеньких ”глянців”, ласих до сенсації.

*12*

Жовтеньких ”глянців”, ласих до сенсації,
Незлічено, незміряно, незнано
В реєстр занесено і взято у ротацію
Геть прогнозовано, хоча − немов спонтанно.

Коли потрібно − увести в оману,
Коли − роздати свіжі облігації,
Враховано.Звичайно, мають рацію:
Хто вибрав − сперечатися не стане.

А нудить так − мов сало з мармеладом...
Наповнює − немов одна полова,
Як не бери − чи ту, чи іншу мову,

Воно пусте, як гумові принади,
Сторінки, що й дерева зась рубати,
Рутинно змізеріли з-поміж гномів

*13*

Рутинно змізеріли з-поміж гномів
Питання вічні і найважливіші...
Про них кричать − до сказу, до судоми,
Хоча давно вже визначили нішу

У полі політичного престижу
І дістають з-під полу на вимогу,
У дзвони дзвонять, удають тривогу...
Покаже час, хто першим кроки стишив,

Здобувши жадане − ураз підступно змовк.
Палкі слова − це лише спекуляції,
Немов знеболення для операції,

А то − плацебо...Й розміняють, − всяк у строк, −
Мовчання золото на потайний мішок,
Хоч часом, бачу, непідвладні є інфляції.

*14*

Хоч часом, бачу, непідвладні є інфляції
Слова, діяння, почуття, думки, −
Інтуїтивно, чи для ілюстрації,
Усяк в душі леліє потайки.

Любов і віра, знань нові світи,
Співучасть, співчуття...співчуйність, − краще...
Мораль − гнучка... Для держака − нізащо,
З лози зручніше нЕроди плести,

А ними − полювать на риб поснулих...
Я знаю ціну, ні, − безцінність стану
На грані відчаю, я знаю, що − за гранню...

Я ще жива... Думки про смерть − минули
І слабкості − у силу повернули...
Я – біль землі. Шляхів відкриті рани...

*магістрал*

Я – біль землі. Шляхів відкриті рани
Пошрамували оксамит полів.
Колючі голки стріл стовбурчать крани,
Будуючи висотки для кротів.

Я – смітник совісті у золоченій рамі,
Тісний плацкарт; непотребу – по вінця.
Десь там, у нім, передчуваю – грані
Чудесних діамантів збереглися

І зачаїлись у сплетінні інформації,
Вбиралень, офісів, маршруток, гастрономів,
Концертів, виборів, маркетингів, обломів,

Жовтеньких ”глянців”, ласих до сенсації.
Рутинно змізеріли з-поміж гномів,
Хоч часом, бачу, непідвладні є інфляції.
2010

Мій милий чарівник, приземкуватий старець...
Бруківкою доріг співаєш з-під підків...
Уже не перший рік у пасмах твоїх стариць
Зимують ті птахи, хто зазвичай летів

На південь...У дворах, дитячим повних сміхом,
Заброда-листопад дерева оголив,
На совість, не за страх, укрив вершковим снігом
Десертниці антен, яскравий мікс ялин.

На кожному даху він розгорнув етюдник
Та не зробив, відтак, ні тіні, ні штриха...
Гостинний чепурун, зазимнений відлюдник −
Твій літній фестиваль з морозами стиха.

А Леся кам'яна з Тарасової "драми"
Виходить, як завжди, замислено мовчить
І площею вона немовби прагне храму,
Бо знає − має те, що буде вічно жить.

І бронзовий Тарас у Лесиних "обіймах":
Там − університет, а попереду − парк, −
Тужливо дума щось, і погляду не здійме −
Ні досі, ні тепер − в метал вкарбований кобзар...

Я не люблю міста брудні і велелюдні,
Де під емаллю слів лиш лицемірний фарс, −
Там ходить самота у натовпі облуднім...
Ти − неміський мій дім для нетипових нас.

Мій любий полішук, буянною весною
У рукавах твоїх провулків і доріг
Знов вітер заблука і звабить за собою...
Та в серці клином став твій сніжно-милий лик.

2010

Я смикаю світ за ниточки слів -
Танцює він дивно й незграбно,
Немов серед віття вітру порив
Порушив усе недоладно.

Слова нетривкі, слова нечіткі,
Буває - з прихованим змістом.
Кульгаві рядки латають дірки,
І роздуми - прядивом стислим

Лягають в моток, витком-за-виток,
Допоки натхненно звиваю
Куделю думок, чуттів і зірок,
І пісню пташиної зграї.

А ніч підкрадеться і стрімко впаде,
Як кіт на впольовану мишу,
І світу не стане, не стане ніде,
І слово сховається в тишу.

Залишиться тінь... Залишиться "дзинь!"
І "хлюп!" чи "ляп-ляп!" біля річки.
В гаю, де не глянь, де погляд не кинь -
Під обрисом образ принишклий.

А місяць присів з торбинкою снів
На комин; і ясену стиха
Розкаже, як світ примарою слів
Мене на шнурівочці смика.

2010р