Поети живуть. І повинні лишатися жити.
Хай вірить життя на чернетці, у істин пером
Поети в миру нам ім'я залишають велике,
Затим, що у всіх у думках − у них пОголосом.

Все важче тепер буть іконою в рамках окладу
Там, де паспортам ми завдячуєм, − всі по кутах.
Дай Бог перейти їм сім кіл неспокійного ладу
Чистих аркушів, де до пори ще усе по устах.

Поет омиває слова, їх піднісши в прикмети,
Підводячи сповнені відра уважних очей.
Сердешне життя! Так до смерті кохає поета!
І як на сімох відміряє. І ріже. І − ще раз, і ще!

Привільно співати й на повні їм дихать − на ладан...
Святая вода на безживнім пустім кисілі.
Не плачте, коли тих сім кіл неспокійного ладу
Підуть по-над ним, навіжено-хвацьким, по воді.

Хай не до товариства ці янголи-чорнороби
Прорветься в рядок те, що довго рубать і рубать сокирАм.
Поети в миру за словами крапкують закровлено
Їм Біг на поріг, знати, час і їм сорому йнять.

Поети ідуть до кінця. І не смійте кричать: − не вигадуй!
Бо ж Бог... Він направду розіб'є свої дзеркалА.
І знову сім кіл неспокійного звучного ладу
У рот зазирають, різниця − в калібрі ствола.

В сльозах метучись, сміючись у шалУ під сурдинку,
Споконвічний свій допит вони укотре зведуть до кільця
В повсякденні важкі, та, одначе, легкі на поминках.
От тоді й зрозумієм, що ці квіти їм так до лиця.

Не прагніть кінця. Не очікуйте інших розклАдів.
А що траплялося шляхом? Метри, жінки, шелягИ...
Байдуже, коли сім тих кіл неспокійного ладу
Дозволять піти, накінець, не торкнувшись землі.

Ну ось, ти поет...Ледь жевріє душа в чорнім тілі.
Узявши обітницю вибору зняти печать.
Ми можем забуть тих, спів котрих − такий, як уміли,
А тих, що мовчали, давайте-но не пробачать.

Не шкода розпнути, щоб знов повернуть до Пилата.
Поета не візьмеш на ляк від в'язниці й сумИ.
Коротке життя − сім тих кіл неспокійного ладу −
Поети пройдуть. А навосьме - нас лИшать самих...

Александр Башлачёв

Поэты живут.

Поэты живут. И должны оставаться живыми.
Пусть верит перу жизнь, как истина в черновике.
Поэты в миру оставляют великое имя,
Затем, что у всех на уме - у них на языке.

Но им все трудней быть иконой в размере оклада
Там, где, судя по паспортам, - все по местам.
Дай бог им пройти семь кругов беспокойного лада
По чистым листам, где до времени - все по устам.

Поэт умывает слова, возводя их в приметы,
Подняв свои полные ведра внимательных глаз.
Несчастная жизнь! Она до смерти любит поэта!
И за семерых отмеряет. И режет. Эх раз, еще раз!

Как вольно им петь и дышать полной грудью − на ладан...
Святая вода на пустом киселе неживом.
Не плачьте, когда семь кругов беспокойного лада
Пойдут по воде над прекрасной шальной головой.

Пусть не ко двору эти ангелы чернорабочие.
Прорвется к перу то, что долго рубить и рубить топорам.
Поэты в миру после строк ставят знак кровоточия.
К ним бог на порог, но они, верно, имут свой срам.

Поэты идут до конца. И не смейте кричать им : - не надо!
Ведь бог...Он не врет, разбивая свои зеркала.
И вновь семь кругов беспокойного звонкого лада
Глядят ему в рот, разбегаясь калибром ствола.

Шатаясь от слез и от счастья смеясь под сурдинку,
Свой вечный допрос они снова выводят к кольцу.
В быту тяжелы, но, однако, легки на поминках.
Вот тогда и поймем, что цветы им, конечно, к лицу.

Не верьте концу. Но не ждите иного расклада.
А что же там было в пути? Женщины, метры, рубли...
Неважно, когда семь кругов беспокойного лада
Позволят идти, наконец, не касаясь земли.

Ну вот, ты поэт...Еле-еле душа в черном теле.
Ты принял обет сделать выбор, ломая печать.
Мы можем забыть всех, кто пели не так, как умели,
Нo тех, кто молчал, давайте не будем прощать.

Не жалко распять для того, чтоб вернуться к Пилату.
Поэта не взять все одно ни тюрьмой, ни сумой.
Короткую жизнь − семь кругов беспокойного лада −
Поэты идут...И уходят от нас на восьмой…