Ще змалку, аж і пригадать несила –
я знаю все це споминами мами –
мовчала я, коли ж заговорила
собі тихенько – чутими віршами.

А тато відкривав мені нові стежки,
озера, ліс, самотину дороги…
І хмари в небі гналися наввипередки.
Ловив пирій за колесо і ноги.

Надвечір "Лоскотона" Симоненка
читав… Чи то вже я йому – по пам"яті…
Та зник в пітьмі… А я, іще маленька,
віршами реквієм жила – на самоті…

Здорослішала на десятиліття…
Облуда й марнота в мені кровила…
Мені б сльозою сходи ті зросити,
та похвала улещувала вміло.

І здумала: вірші – не так вже й важко,
бо мова – віск, а рими в ній – не злічиш…
І навхрест просто заримую пташку,
і перекреслю – чимсь про ніч, чи відчай…

О, манія мого чистописання,
графічно викопана для думок могила…
Благословенний день, що зняв оману –
Костенко Ліни "Вибране" відкрила.

І заніміла я на довгі роки,
заклякла, мов у коконі личинка…
Так стало соромно за гонорові кроки,
які були не більшими од пшика.

Я прагнула зректи себе до скону
і біль думок у забутті втопити,
не знаючи, що вІдання не тоне,
не знаючи, що то є смерть – так жити.

І почувалась трохи Геростратом,
кидаючи у вогнище офіру
тих сторінок, де слів є так багато,
де образів з-ображено без міри,

та все воно гірке, як гірка редька,
сухе – як саме час йому горіти…
Якщо нема основи, осередка –
дуду із нього, не держак, робити.

Мовчала я, мовчала б я і далі,
не вміла жить – навчили виживати,
та в серці болю менше все ж не стало…
І – спокій наполохав спомин материн:

слова мої ті перші, ще дитинні,
луною віршів, що знайду в майбутнім.
Якщо дано буття таке людині –
Воно відбудеться, бо так томУ і бути…

2010р.