Він любив мене найбільше. Розумію це аж тепер, коли нічого вже не змінити. Прихиляв мені небо – щодня, уперто. Я бісилася. Мене дратувала ця наполеглива і незмінна любов – попри всі мої мухи-цокотухи в голові та коней норовливих, яких викидала при першій-ліпшій нагоді . Любив. Гралася з ним у велику і сильну жінку, пальчиком гострим віддавала дурні накази – мовчав, посміхався тільки і догоджав. Любив. Мотузки плела з нього, химиних курей випасала на безмежних ланах його терпіння, ніжкою тупала – «хочу!». Все давав. Я плювалася: де ж твоя гордість нарешті? Не можна АЖ ТАК любити!!!
– Можна, – казав. – Треба. Тільки так і треба.
… Мені три, вечоріє, мама жене спати, не хочу. Зачинаю гопцати по ліжку, репетуючи: «Мо-ло-ка! Мо-ло-ка!!!». Несе. «Зимне!» - кривлю носа. Пішов гріти. «Фу, загаряче!» Дмухає. «Пі-і-і-інка» - награно векаю і закочую очі. Мовчить, зосереджено збирає ложечкою – протягує – «Пий…».
… П'ять. Будить зі сну з лукавою посмішкою: «Тебе вже всі гриби в лісі зачекалися! Ходімо!». Ліс незвичний, ранковий. Хвоя налипає до червоних ґумачків. «Це неправильний ліс! І грибів у ньому немає» - вередую. «А он у тих кущиках подивися!» - Біжу уперед – а там ціла сімейка лисичок листям замаскована. «Єєєєєєє!». Гребу їх пальчиками захланними, навіть без ножа, який там ніж, чесне слово, коли тут таке-е-е-е!!!» «А ще під отою сосною пошукай» - мчу вивіркою туди – «Ого-го! Бі-і-ілі!!!». Роки минули – дізналася – він ходив на пошуки грибів для мене ще затемна, шукав найгарніші – і маскував мохом чи опалим листям. А тоді вже мене вів на лови… «Яка ж ти грибарка знатна! Бачиш, скільки назбирала!!!» - «А то! А в тебе – жо-о-о-одного» - язика показувала.
…Шість. Зима. Ранок. Заклало горло – вчора потайки нализькалася бурульок. Збирає мене у садочок. Вередую: дай із собою щось соло-о-о-одке! Капцями човгає до вікна, де на батареї, поміж гарячих ребер – гріються помаранчеві сонечка мандаринок. Несе дві – теплі, солодкі. «На, - каже, - але сховай у рукавички, щоб не замерзли надворі. Тобі зимного не можна…».
…Вісім. Уже школа. «Грошей дай на пірожен-е-е-е!». – «Нема зараз, - руками розводить, - пенсія тільки завтра». Кривлю пичку – «От і помру з голоду! Будеш тоді знати!!!» - дверима гупаю. Після другого уроку вискакую на коридор – стоїть… Двадцять копійок приніс. І яблуко.
… на мої дні народження – цяцьки і квіти. На його – шкарпетки і «лєзвія». Справедливо.
…а ще був травень. Щороку був травень, коли він змінювався і молодшав. Коли діставав заздалегідь світло-сірий костюм, прасував його зосереджено – і зачіпав медалі та ордена. Багато. Я тоді дивилась на нього іншими очима, як на чужого, з підозрою навіть – «Чи він то насправді?». – «Розповісти тобі про війну?» - «Ой ні-і-і-і, потім колись, добре?» - «Добре, - погоджувався». Він завжди погоджувався. А дев'ятого йшов на свої паради, святковий та урочистий. І повертався з квітами. Мені віддавав. А я тільки й чекала, коли він одягне свій домашній одяг і вичовгані капці, та перетвориться з отого празникового - на домашнього і буденного, бо не могла змиритися, що окрім мене у нього міг бути й інший світ. Навіть колись давно.
…а потім він став хворіти, і якогось дня перемоги так і не зміг піти на свій парад. Допомогла йому випрасувати одяг. Сама зачепила медалі. Одягла змарніле тіло у світло-сірий костюм. Сидів на ліжку – як горобчик. Усе піднятися намагався. Не зумів. Так і просидів з тими орденами й медалями на грудях до самісінького вечора…
… а я ревіла на кухні. Бо це був початок кінця…
…мовчки потім його роздягла, намагаючись не дивитися в очі…. Мабуть, мені було соромно…
…знав, коли помре. Їсти за два дні перестав. А потім склав собі руки на грудях – і помер. Так і знайшли уранці.
… батько тоді захворів, мама поїхала у відрядження – ми із сестрою самі… довідки самі, дзвінки самі, поминки самі… бойове хрещення смертю… лежав на столі – ніби вибачався, що так невчасно…білизни не знайшла для нього – побігла купити майку. Найдорожчу взяла. Сестра – «Навіщо ти аж таку?...» - «Бо….». А потім у сірий костюм його одягнула, з медалями. І пошепки попросила: «Ді, розкажи мені про війну»…
Але він тільки мовчав – урочистий, травневий, чужий…. І такий до болю рідний... Мій рідний. Мій дід Пилип.

Щороку більше каштанів розцвітає восени – ти помітив?... Хворі на всі голови свої безголові, - якогось вересневого ранку – ана тобі! – і пуп'яхами, чи китицями, чи що там у них, каштанів, на макітрі? – зацвітааааають….. Зворушує, якщо по правді. Не може не зворушувати. На тлі іржавого листя сусідів, ба навіть свого, власного! – «половина саду квітне, половина в'яне», як у пісні... На оцій от гілці – мруґає карим оком каштанятко кругленьке, визираючи через зелену шпарочку своєї камери-одиначки, а на оцій от, зовсім поряд! півдолоні вище! – салато-вухово-спаніелеве листячко молодюсіньке, і сторчаком, до неба ще голубого – квіти білі…
…знаю, знаю, ти говорив… що вони всі – смертельно хворі, каштани оті, безумники, і що цвіт їхній – то не вельон любові, та такі собі білі тапочки ритуальні, і що ніц із того не буде лю´дського…
…що є час квітувати, і час віддавати плід. Час тримати свічку несхитно усеньку ніченьку, і час падати каштанами на асфальти… Ах, яка перестрілка під вітру подувом! Ледве ще ухилилася! На голови, на голови, на голови невдахам-перехожим! Думаю, то янголятка-бешкетники бавляться, поціляючи каштановими істинами у тім´ячка тих, хто не в тім´я битий… Все шукають свого Ньютона, ага!)))
…їхала нині автобусом на роботу, свічечки рахувала каштанові. Тринадцять. Навіть не сумнівайся, тринадцять…
І ще, знаєш… Це знаки Господні, абощо… І нехай навіть хворі, і хай проминущі, і тисячу разів хай безглузді, смішні, звар´ятовані вони, ці каштани благенькі зі своїми квіточками миршавими, і нехай це неправильно, і невчасно, і мільйони не-не-не, що гільйотиною падають на шию мою, але…
…але ніжність до них відчуваю… попри все – ніжність…

…кілька років тому, пригадую, мені вдалося відчути – (і майже зберегти!) – Найкращий_Осінній_День. Знайшовся він випадково, ще зранку нічого не віщувало, що от-от-от Він навшпиньках підійде, і очі мені затулить долоньками… То було 2 листопада, коли я прокинулася, вийшла у зимний ранок і відчула – оце – Він… Небо було особливе, світло було божественне. Знаєш, коли хмари засупонили небо, але крізь них, ніби крізь штори у спальній, колись, у дитинстві, коли все_було_інакше – світло пробивається, просочується молочно…. М'яке і тепле світло, так буцім то бабця Аня у зелених капцях йде коридором осені… Са´ме світло оте все вирішило, усе казковим зробило… Листя уже не було, морози того року ранні були – так, кілька горішків та яблук зимових, ото й по всьому… Дерева – голі-голісінькі, досконало-відверті, руками тіла не затуляли, а до неба тягнулися… Так вони і стояли, оті дерева, по колінах у мідному листі сухому, ніби атланти, хмари на плечах тримали…. Зайшла тоді до лісу, лягла на те листя – ніби на груди коханому – далекому ще… І пахло там щастям, і на дотик той день був, як щастя, і на смак, і на колір… Саме та мить, розумієш?…
Я тоді – смішна! – почала збирати теє листячко, і мох, і гілля – як артефакти якісь, абощо… Вдома у коробку з-під зимових черевиків склала скарби непроминущі, заклеїла ретельно – жеби не вивітрилося! – і підписала – Найкращий_День_Осені – 2 листопада. Думала тоді: а що як однієї зимової днини, шибеницько-ахроматичної, коли, здається, уже несила – а що як тоді коробку відкрити, а там – щастя запечатане, «до запитання» заховане за сімома печатками…
… І день той таки прийшов, і другий, і третій, і діставала з антресолей коробку, і нюшила, і мацала листя – здивовано та розгублено – ДЕ Ж ВОНО, ЩАСТЯ МОЄ?!.. Бо ніц там не було, окрім пересушених листочків, що кришилися під пальцями… І найголовніше – світла отого не було містичного, міднотілого і веснянкуватого, що зачаровувало і диво творило…
...і час проминув, і води стекли, і листя зотліло… теперка я не ховаю своє щастя у коробках на антесолях, сподіваючись на тимчасовий порятунок у Час-Початку-Кінця… Бо не сховаєш найголовніше. Бо і запах вивітриться, і колір зітреться із речей проминущих… І жодні скрині, жодні замки´ не поможуть…
Бо щастя, серденько, то насамперед світло те дивне. Світло, що цівочкою із неба лине… Не сховаєш його в закамарки, не втримаєш у долонях жадібних…
То й не тримаю уже…
А бавлюся, як малою, – кручу-верчу в рученятах трубу чарівну… Вона не наближує зірок і не показує світів далеких… Усередині неї – барвисті скельця спогадів…
Ка-лей-дос-коп Щас-тя…
На, подивися, Серце… Бачиш – там літо бабине, і павутинка срібна у моїх косах, немовби стрічечка… Онде сніг, що вмирає солодко, шию твою цілуючи… А це – біликів танець у парку старому – таке собі танго химерне… Круть! – і за мить пухом тополиним наші душі заметелило в червні…
…І не мине воно, і не зникне, і не зотліє вже, щастя моє барвисте.
Бо не ховаю його, бо не боюся втратити.
Бо світиться воно сонцем.
Бо і саме воно – Сонце.

вузенька стежка, що вужиком тікає із лісу густого… По праву руку – сосни високі, ліворуч – розлогий кущ шипшини гострої-загребущої. Ідемо повільно, перелазимо через чагарі – це ж бо стара дорога із лісу, нею давно ніхто не ходить, геть позаростала...
...син – ніби білий метелик, вирвався уперед, вертке-мале, йому завиграшки долати такі от живі перешкоди, а я – зовсім відстала... подумки лаюся – і якого милого ми поперлись до дідька у зуби? Всі нормальні люди – оно широкою дорогою попід потоком ідуть, а йому щоразу пригод подавай!
...малий розмовляє голосно, збуджено, не озираючись… Він знає, що я неодмінно іду позаду нього, така собі дитинна певність у дорослій присутності-надсутності, певність, що так триватиме завжди – і дорога, і він, і я…
Світ довкола просякнутий запахами і кольорами, щойно у лісі прогримотіла злива – і земля видихнула глибоко-глибоко, десь аж зсередини тіла, як жінка після любощів. Лежить – така нетямна і втишено-щаслива...
Трави після зливи голови піднімають, я просто попід ногами відчуваю, як вони ворушаться, щохвилини підростаючи.
Бджола ошаліла – шпарівна ґаздиня заморена – літає понад шипшиною і не знає, куди присісти, бо кущ – мокрий, як хлющ, і нема на те жодної ради.
....Малий тарабанить скоромовкою щось про гриби, які неодмінно підростуть за ніч на цілу голову, і про те, чи не страшно коням спати самим на луках – а що як вовк прийде – а вони прив'язані?
...Тоді зупиняється рвучко - ой! - нагинається, і піднімає зі стежки слимачка, примовляючи до нього, смішно розтягуючи слова, як дорослий – дитині: – Равлик-пааааавлик, висунь ріжки! Малеееенький! Та куди ж ти полііііз? Це ж стеееежка! Тут же лююююди ходять… повзи до лісу, повзи! – і саджає його набік, на опалу хвою...
... слухаю його – і посміхаюся…
... а вже через хвилю здригаюсь усім тілом, відчувши під своєю ногою характерний звук – тріснутої, розквавцяної хатинки слимакової і вогкого, драглистого тіла під своїми гумачками...
... і серце до горла підстрибує...

... малий озирається збентежено, щось наче відчувши, перепитує несміливо:
- Що, ма? Щось сталося?
- Ні, нічого, все добре, ходімо, швидше... – лепечу, відчуваючи липку нудоту, страх якийсь дивний – страх чогось неозначеного, та непомірно великого – непевності цього світу? долі? фатуму?

... і вже майже біжу, і шипшина – свідок єдиний – тягне за поли руками розідраними…

Тільки би швидше забратися звідси.
Не озираючись.
Наче із місця вбивства.

... Що це було? Що це було насправді?

... для людини дорослої-мудрої – один із численних епізодів, які забуваються тієї ж миті, коли трапляться... Ненавмисно ж нарешті! І не дивіться на мене так...

... для людини малої-чутливої – підозра, що немає нічого вічного у цьому найкращому зі світів. І що добрими намірами, і що кроком необережним можна зламати завиграшки чиєсь ранкове життя усміхнене...

... а для равлика – апокаліпсис його дощового пахучого світу...

...я насолоджуюся цим літом, ніби коштовним вином – неймовірно вишуканим і непристойно дорогим, по ковточку п'ю оксамитовий трунок, розтягуючи задоволення... І найбільше мене вабить у ньому незнане досі відчуття СВОБОДИ! Востаннє такою вільною і безголовою я була у молодшій школі, чеснеслово)) Звідти – і давно забута аксіома, що червень-липень-серпень – то довгі вакації, то щасливе нічогонероблення, в італійців, до речі, є такий термін, такий час доби навіть, що перекладається дослівно, як «щасливе нічогонероблення», забула, як воно в оригіналі, в Окси попитаюся. Так от, як виявилося, за натурою я «італьяно верре», тобто справдешня італійка, з їхнім вогнем у крові та очах, з їхнім «дав Бог день – дасть і все інше», щира сонцепоклонниця, що не заморочується «як» і «коли». Через тонку соломинку п'ю цей червень, плюнувши на роботу, не схотіла – і не пішла, і світ, до речі, не завалився, ніц тому світу не сталося, стоїть, як і стояв, вірніше, біжить шальоно – повз мене! А я – прямую туди, куди мені, а не світову цьому звар'ятованому треба...
Ти знаєш, (ти – знаєш!), яка це насолода – йти неспоспіхом містом сонячним, так, наче ти – туристка на цих теренах (ба більше – туристка у цьому житті!) – посміхатися людям незнайомим, розмовляти з собаками безхатніми, цілувати пелюстя шипшини щасливої.... І знати – напевно знати, як отченаш! – що попереду навіть не все літо, а все життя!!! І чи не вперше за свої тридцять_три_уже відчувати себе творцем свого кожного дня, таким собі вільним художником – і що намалюю, те і збудеться, серденько!
А ще, а ще – я таки вчуся нарешті не_думати. Ніколи мені цього не вдавалося, думки у головій моїй – рисаками замиленими гнали і гнали (зазвичай – по колу), і нікуди було подітися... А повчора, в селі, на горі суничній – думки лишилися унизу, розімліли від спеки – та не схотіли дертися догори... І залишилася я – нібито справдешня баба кам'яна віковічна! – на самій маківці – поміж трав і комах невтомних... І земля була тепла-тепла, майже гаряча, і чебреці пахли несамовито – і бджоли аж мліли від їхніх дотиків! І суниці були – крапельками солодкими – гріх брати руками, тільки – ротом! І мурахи були допитливими – простували моїми ногами засмаглими, як арґонавти – морем... І золоте руно грудей вабило їх та сліпило...
А ромашки! Легковірні ромашки!!! Учиш-учиш їх ціле життя – і нема з ким у люди вийти!!! «Любить – не любить» – пелюстя наліво-направо розкидають – а як не любить – то плачуть потім голесенькі, з самою лише жовтою_аж_зеленою голівкою голомозою...А нащо, для чого, пощо, дуреписька, допитувалися? І треба вам було того знання_а_чи_вироку?!... Мовчать знічені, очиськами довірливими блимають...
....Висока, як сонце, сунична гора любові...
Вчаєний, як Слово, метелик щастя поміж грудей...
Безконечне, як у дитинстві, лі-лі-то – леліточкою у косах...

... у моєму сьогоднішньому сні було дуже багато води. Просто надмір води. Я стояла на траві і дивилася у небо. І небо насправді було не повітрям, а водою, бо від того, ЩО я побачила, я роззявила рота і заклякла....
Небом плив чоловік. Плив, як плавець у басейні – у темно-синій шапочці гумовій, у плавках, з великим і дужим тілом, він методично розгрібав і розгрібав води неба, долаючи чергову доріжку... Доплив до видноколу, схопився за бортики горизонту, а тоді відштовхувся своїми сильними ногами – і знову поплив - рівно та впевнено... Він плив моїм небом, і я очей не могла відвести від його тіла, від рук, що впевнено і наполегливо розсікали тишу, від безпечності та сміливості отого дивного плавця, який і не зважав на весь абсурд, на не-ре-аль-ність ситуації – такого не може бути!!! небом не плавають!!! - тоді він наблизився, хапнув ротом повітря – і пірнув...
... він зник зперед моїх очей – і небо раптом змінило свої властивості. І земля змінила. Бо все водномить стало єдиною водою. Небо набубнявіло, воно, як розперта від води повітряна кулька (знаєш, як у дитинстві? – водяні бомбочки? На голови безпечних розтелеп?) нависало над світом - темно і вогко, а все, що було під ногами, і одалік, отам от – теж водою стало, і здавалося, ще крапелька, ще півкрапельки у той чи той бік, у небо чи в землю – і зникне вдавана рівновага, і щось не витримає, земля чи небо, і води їхні з’єднаються, і годі буде їх зупинити вже...
...у місті почалася паніка, тоді по радіо оголосили – можлива катастрофа, нікому не виходити домівок, небезпечна ситуація, бла-бла....
Я стояла біля вікна і дивилася. А за шибкою все змінювалося, всі стихії та світи нагально і навально змінювали свої властивості, свої риси, води неба і землі прагли воз’єднатися, і тиша, така пронизливо-наелектризована тиша запала у світі..... Небо_вода почервоніла і мінилася загрозливими барвами – білі іскри та блакитна пасмуги, як у полярного сяйва... Земля_вода вкрилася брижами, і поміж них обох – води і води – рівноправної та безмежно сильної – води неба та води землі, які насправді завжди були єдиною водою - лише вселенська тиша, яка от-от розірветься, як довколоплідна оболонка...
Радіо горлало : Не виходьте надвір! Не виходьте! Смертельно небезпечно!
...у небі_воді, аж углибині, просвічувалися довгі пасмуги блискавок – наче вени на моїх руках....
...і я вийшла.
Сама у порожній світ. Поміж води і води...
....я відчувала нажахані погляди з тисячі вікон, які пантрували кожен мій крок, кожен мій рух...
...я відчувала шал і безум блискавиць над головою.....
...я відчувала, як почало ворушитися моє наелектризоване волосся, і кінчики його почали запікатися у манюні чорні кульки....
...але мені вже не було страшно.
ані на треть мізинчика не було страшно...
...і почалося,
І мене корком викинуло зі сну,
І була третя година ночі – знову третя година ночі! – ну чому в такому от стані я прокидаюся у цей вар’ятський час? – помежів’я між ніччю і днем, і балансую між сном і безсонням уже до ранку?
...
Але ранок напрочуд світлий.
Сонячний ранок.
Я випила кави – чоловік завжди прокидається швидше, варить мені каву і лишає на столі в кухні, тоді будить мене, а сам йде в душ хвилин на 15 – благословенний час! - сідаю на стіл, втикаю у завіконня, п’ю каву – вона міцна і солодка, неодмінно міцна і неодмінно солодка – перетікає у моє сонне, втомлене від отого гойдання водами нічними, тіло, і все добре, все вже добре, лише тре отямитися, знати полуду снива, розбудити дітей, нагодувати, і бігти-бігти далі, а все ніяк не можу, і дивлюся у вікно, і дивлюся і дивлюся.....
....
Раз-два-три-почали! – вмикаюсь нарешті – і бігом-бігом, сніданок, порфелі, автобус, робота, доброго дня, все гаразд, вам здалося, ну що ви, три рукописи, угу, домовилися, на завтра, не питання!
...і води сну відступають на півкроку, і запечене волосся обрізаю похапцем канцелярськими ножицями, і пасма падають на ламіновану підлогу, і... доброго тобі ранку, Серце!

А знаєш, позавчора, у переддень празника святої Ганни, моїй бабусі було би 80 років. Я це лишень нині пригадала-дорахувалася – попри дев'ять класів у фізико-математичній гімназії ані твердою пам'яттю, ані полюдською логікою, ані блискавичним відніманням-додаванням (ну, це ще сяк-так, навіть помножити можу в стопчик, ділю лишень кепсько, тільки ж то тільки між нами, ок?)
Знаєш, яка вона була? Вона була моя-премоя, мене ж і назвали Анею на її честь, так, батьки вирішили: назвати мене і Ольку на честь бабусь – я була старшою, і мене на честь маминої мами назвали, а Ольку – на честь татової. Такі ми і вийшли, чесне слово – бабцеаніна внучка – смаглява, чорноока, шустра я, і бабцеоліна – світленька, сивоока, домашня Олька.
Я років до чотирьох-п'яти щиро вірила, що ми з бабцею – «тільки дві Ані». І більше нема жодніііісінької Ані на білому світі окрім нас – це чудово вписувалося у мою приватну теорію світобудови! Та якось до нас прийшла в гості тітонька, яку теж – от холєрисько! – теж звали Анею...
Знаєш, це був облом.
– Як?!!! Ще одна Аня?!!! – мені просто в голові не вкладалося....
– Нууууу...так... Анів багато є на світі! І не дві, і не три – тисячі, мільйони Ань, Анн, Ганн... Це ж найпоширеніше ім'я у світі! Смішнаааааааа.......
Здається, нічого такого.... ну подумаєш... але пам'ятаю яскраво – оце відчуття – гірке на язиці – розчарування...так наче мене банально надули. Обкрутили довкруг пальця. Насміялися з нашого такого собі таємного «Товариства двох Ань», чогось святого, вічного, єдиного....Ти розумієш, про що я?
А ще бабця Аня мене завжди виручала – коли, приміром, я не хотіла йти в садок чи школу – відмазувала мене у батьків – «Най побуде дитина вдома, я чула, вона кашляла вночі, абощо», а ще – хвалила мене. Мені страшенно важило, аби мене хвалили – завжди не була певна власної сили, умінь, краси – і оте її – «ти ж моя Анічка, ти ж моя пташечка» - огортало теплом любові та спокою. Їй – бо кому ж іще? – переказувала відповіді на екзаменаційні білети... Їй – бо кому ж іще? – виплакала свою першу любов: «Бабцю, а я ще буду любити після цього всього? – Звісно ж будеш! « А потім і другу любов – «І після цього?! – І після цього...Завжди. Багато разів. Бо любов насправді це не чоловіки, що трапляються тобі в житті. Любов живе всередині тебе. Бог – це Любов».
Від бабусі Ані пахло кухнею – але, знаєш, не огидні запахи, як ото бувало, приміром, в їдальні чи дитсадку, це був зовсім інший запах – вареників, коржиків, борщу, замішаний густо з гострими запахами «Білизни», крохмалю і діктливих нот «Ландыша серебристого».
Знаєш, такі парфуми в тонесенькій пляшечці з гілочкою живої конвалії всередині? Я малою страшенно любила на неї дивитися, на оту сріблясну конвалію... Одного разу мені навіть вдалося виколупати квіточку із флакона – та вона одразу ж зігнулася в три погибелі і зачахла... Я тоді ще добряче отримала на горіхи – і все даремно... Напевно, вони були створені одне для одного – конвалія для флакона – і роз'єднувати їх було гріхом.
Бабця тримала парфуми в маленькій чорній сумочці – гаманець, який вона все життя називала «пагелярес», окуляри, записник, гребінець, дзеркальце, пінцет для брів... Вона була дуже гарна, моя бабуся Аня! Навіть вже в кінці, в лікарні, коли це виглядало зовсім зайвим – вона ретельно причесувалася і робила манікюр. Косметикою вона не користувалася, але волосся фарбувала постійно – «Бо що ж? Оце помру – і така страшна-сива лежатиму... невдобно...» (до речі, нагадала – спитати тебе хотіла – ти не знаєш, а мертвим людям голову миють? Минулого року з села їхала, гнали по трасі...а думки людські ти ж знаєш які – як вузлики – одне за одне – і поплелося... а що як вляпаємось в цяточку? А в мене ж після села волосся брудне... от блін...лежатиму як ідіотка з брудною головою в труні... то певно у нас родинне, ага, пунктик такий)
У мене є стара світлинка, де бабусі років 7 – там її Перше причастя. Вона там на мою доцю подібна. Вона ж і померла того дня, коли ми Софію хрестили... Я тобі не оповідала, ні? Так от – я завжди знала, що сни мені сняться не прості – оті всі люди знайомо-незнайомі, міста, в яких я жила колись чи житиму ще, дати важливі, голоси надсадні – що кликали чи шепотіли про головне... Того дня мені цвинтар приснився – старий, занедбаний цвинтар – і бабцина могила. Дати народження-смерті через довічне тире. І порожньо... Я запам'ятала ці цифри – до дати бабциної смерті було ще майже два роки... Я вийшла заміж, винаймала квартиру в іншому кінці міста, у мене народився син – події-події-події – та чим ближче було до тієї дати – тим маркотніше мені ставало... Вранці я зателефонувала Ольці: «Слуууу.....лишися сьогодні вдома, а...будь ласка....мені такий сон снився нездалий про бабусю...»
- Та що ти вигадуєш! Тююююю!!! Теж мені...Кассандра знайшлася! Навіть не думай, Анько, у мене купа справ!
...я її вмовила. І вже ввечері Олька ридала в слухавку: «Ти знала, ти все знала! Ти відьма, Анько, ти все знала!!!»
...у бабусі був інсульт, сестра викликала швидку, бабусю забрали в лікарню («Якби нікого не було вдома, вона б померла» - казав хірург... так, хірург, я не помилилася – тромб закупорив судини, і бабусі відрізали ногу.) Вона не плакала. Вона майже ніколи не плакала. Сиділа на лікарняному ліжку – бліда на тлі анемічної подушки з лікарняним тавром – акуратно причесана...посміхалася до мене – «Нічого, Анічка, нічого, не плач, вже все добре, бачиш, уже все добре! Я житиму, бачиш?»
Вона прожила ще майже п'ять років. Вибавила мені Юрка. Дочекалася Софії. Ми одразу з пологового повезли малу до бабці – показати... Вона взяла її на тремтячі руки – «моя ж ти зірочка...моя ж ти пташечка...»
А через місяць, на світанку, у день, коли ми хрестили дочку, вона померла... Відміняти хрестини не виходило – пам'ятаю, як я заплакана бігала по хаті, шукаючи чорну хустку до церкви замість цвітастої...
Мені здалося, що я бачила її у храмі – маленьку, скоцюрблену – вона аж поменшала на старість – дрібнесенький горобчик з гострими рисами обличчя... та це була не вона, звісно. Вона ніколи не ходила в церкву. Молитися – молилася – я чула, пошепки, в ліжку, але в церкву – ні. Я колись навіть наважилася – мовляв, може, священика запросити додому...
- Ні, сказала вона, - не варто. Я востаннє сповідалася пістоліття тому, коли вінчалася з першим чоловіком. І що ж я скажу священику? От що? Не вбила, не крала, не чинила перелюбу...Бог усе бачить – і попереду в мене ще дооовга розмова з Ним...А священик – ні, не треба...
Так і померла несповідана. І сива-сива, як голубка....Не встигла пофарбуватися....
Вона снилася мені нещодавно - прийшла, сіла на моє ліжко... Бліда, аж біла....В чорній перуці. Очі блистять вогнем нетутешнім...Лихим вогнем.
- Бабусю...А Бог – це Любов?
- Не знаю, Анічка...напевно...
- А ти шо, Його не бачила?
- Ні, ще не бачила...
- А там де ти є...як там? Там страшно?
- Ні, не страшно. Тільки в руки холодно... Це як великий вокзал...людей багато...і всі чекають свого потяга...а його все нема і нема...
- А довго ще чекати?
- Довго, доцю, довго...та ти не хвилюйся, я тобі чергу зайняла...тобі менше буде чекати...
- Дякую, бабусю...
Намагаюся її обняти...втримати її вузьку зимну долоньку в своїх руках...зняти цю жахливу перуку з її сивого волосся...заховати її – дрібненького горобчика - у коштовному флаконі своєї пам»яти...
як отой давній діктливий запах...
як оту сріблясту квіточку солодкої – забороненої - конвалії.

Ну от і приїхали, дівко, злазь!
Осінь.
А не віриш іще – бо ж не віриш, бо ж головою своєю безголовою крутиш у пошуках доказів (бажано матеріальних), що ще літо-літечко, вчора от навіть суконку льняну купила, ага, так наче клаптик тканини щось важить проти довічних законів природи….
А фіг тобі, дівко, змотуй вудочки, який там льон до холєри, одягай джинси, так-так, отако просто поверх засмаги своєї каталожної, а там, диви, і дощі затягнуться, як півпрозора занавісочка в душі ( того разу таки в дУші, бо в душІ твоїй, кобітко, і так давно вже все зашторено-засупопено від пильних очей, від цікавих очей, та й так файнезно замасковано (а таки згодилися УНСОвські вишколи, ай-я, аж тепер згодилися, оті всі маскування твої недолугі у лісах рідного краю), що й сама вже не скажеш точно –
а де ж ти справжня, дівчино?
Де ділася отамта, колишня, із очима великими, із нігтями обкусаними? Оте сіре-сіресеньке, гейби зайченятко налякане з другої парти біля вікна? Із колготками коричневими, вічно віддутими на колінцях, із почерком нечемним і волоссячком легесеньким, наче пір’ячко? А потім ота, зі щоденником блакитним, із губою прикушеною, із невидимкою у невиразно-брунатному волоссі - ота, до якої подружки приходили оплакувати перші любові свої навіть чи не серед ночі – гей-гей, просто таки паломництва дівоцькі… Чи ота, із очима захопленими, руками розчахнутими, про яку він потім казав – «дотульне дівчисько, ніжне, наче подорожник…». Бо й була подорожником для тамтого подорожнього – серце лікувала, тіло пестила, тулилася невміло, так, наче хтіла зацілувати геть-усі болячки і вавки з душі мужеської…наче вміла крівцю спинити, наче хтіла душу вибілити…І не думала - хоча й знала! а таки знала! – що до рани зазвичай прикладають усе те, що потім без жалю викидають… подорожник… бинтик… ватку…
Де ти заховала оту дівчинку, Аню? У яких закамарках серця, на яких антресолях досвіду, на якому запиленому горищі у якій не підйомній скрині власноруч замкнула? І сидить вона там зайчиком-пострибайчиком, горобчиком зіщуленим, сидить, посміхається, голову набік схилила, і не злоситься на тебе навіть – бо ж розуміє – саме там їй і місце. Знаєш, пригадала оце, то у старих романах таке вряди-годи траплялося – коли у найвищій вежі родинного замку, у такій собі потаємній кімнаті зачиняли причинну. І добре ставилися до неї, годували там, одягали, няньку до неї присилали, аби та їй книжки читала, ну, не знаю, що там ще робили, але – ні кроку назовні. Щоб ніхто на світі не здогадався, що є отам, десь отам, глибоко, за стінами мурованими, за вікнами ґратованими – зайченятко налякане, горобчик зіщулений, подорожник зірваний….
…і біжиш життям, біжиш, як господиня уже, як тварина сильна (хто ти сьогодні, Анько? Левиця? Антилопа? Краще і не думати, а бігти-бігти, спину вигнувши, м’язи напруживши, зуби вищиривши) – перестрибуєш через тіні, через людей перестрибуєш, через себе навіть – через оту, зі скрині, аби не впізнали, аби не дізналися, аби не витягнули її на світ божий…
…
- Яке ж ти стерво, - сказав, цілуючи. Не той, інший.
Посміхнулася губами намальованими, просто-таки навідмаш ударила посмішкою: «Дякую за комплімент».
…
…а потім, серед ночі – зірвалася настрашена. А що як раптом – оті, з сурмами, на конях, із очима свинцевими? Ото просто зараз? Такий собі алярм, глобальна побудка – прокидайтеся, пані та панове, Армагедон настав… От що тоді? Чи встигнеш ти, дівко, добігти крученими сходами на найвище горище своєї пам’яті? Чи стане тобі сили голіруч підняти важке віко старої скрині і обвугленими руками витягнути з полум’я прийдешнього їх усіх:
зайченятка наляканого,
горобчика зіщуленого,
подорожник зірваний…

Цікаво, чому кажуть «березневий кіт»? Брехня як шапка. Бо до мого Кота-Кота березень несподівано прийшов наприкінці серпня, і не було тому жодної ради… Цілісінький тиждень уся наша родина не могла по-людськи спати – верески Кота (чоловік запихав його на ніч до ванної, щоби бодай якось приглушити нелюдські завивання) видавалися «фанерою» до снів жахів… А коли я вранці випускала страждальця, то потайки від чоловіка ретельно стирала сліди котячих лап десь аж з-під стелі… двічі Кіт-Кіт відкручував серед ночі кран і влаштовував спроби забацати добрим господарям потоп – благо, я чутливо сплю… На день третій я пішла до ветмагазину і купила якісь дрібонькі пігулки. На шостий день я втратила надію, що пігулки таки допоможуть, і після чергової обіцянки чоловіка «вигнати до дідька ту суку» ( - А от і не правда! Він самець!)пішла знову до ветаптеки. Продавщиця, вислухавши мої плачі на ріках Вавилонських, дістала із якогось закамарка шматочок чогось білого і квадратного.
- От, сахарок. Має допомогти…
Кіт відмовився їсти їхній «сахарок», тоді я накрапала трохи валер»янки..
- Їж, Серденько, їж, воно солоденьке…
Без результату. Врешті подробила, розчинила у ложці води, і влила у здичавілу пику Кота.
Фіг там… Увесь вечір кричав як скажений, а при спробі взяти його на руці дивився нетутешнім кровожерним поглядом….
Врешті чоловік придумав занести його на ніч на дах: «А що? Всі пристойні березневі коти гуляють по дахах»…Залізний аргумент…
…цілу ніч я наслухала розчинені у нічному серпневому мороці сумні котячі серенади…
І думала собі – от як воно буває… коли серце прагне любити – а восьмий поверх… і ота, якій би розповів про світ кольоровий і про вогні великого міста – далеко…
А потім, вранці, у село їхали, і тримала його – замученого за отой вар»ятський тиждень - на руках і казала: «Ну, ще трохи, потерпи, ще трохи…От приїдемо, а там буде вона» (місцева триколірна хвойда, мила така кітка, він її ще минулого разу запримітив).
…але доки ми приїхали, «сахарок» нарешті подіяв…
Кіт-Кіт зайшов у хату, заліз на горище, і заснув собі солодким сном…
…і десь під вікном гуляла триколірна, а він дивися на неї байдужо через шибку…
…мовчки дивився…
А ще радіо співало голосом Талькова, здається:
Летний дождь, летний дождь
Шепчет мне легко и просто,
Что придешь, ты придешь,
Ты придешь, но будет поздно,
Несвоевременность - вечная драма,
Где есть ОН и ОНА.
…і Кіт підняв свою голову, і глянув на мене, і зітхнув глибоко: «Сволота ти, Осадко, зі своїм сахарком…»

...щось собі пригадувала нині, доки на роботу їхала – у мене в голові взагалі важко навести лад, таким усе таким потоком нестримним – водоспад Вікторія просто, а не Анина голова, та менше з тим. Діда свого згадувала, Пилипа. Ну, про нього можна багато писати – і те що я пам’ятаю, і те, що вже належить до розряду міфотворення сімейного, як ото приміром, байка про те, що бабця моя знайшла список дідових полюбовниць у кількості 93 штук (із детальними нотатками на полях – де, коли, особливі прикмети), чи як у діда стріляв кіллер. Про се я тобі вже оповідала, здається. Нині мені пригадалося інше – літо то було, одне з останніх дідових літ – він тоді майже півроку на дачі безвилазно жив, і я час від часу, яко справдешня Червона Шапочка, привозила йому пиріжечки з міста. Ну, не лише йому, бабуся також жила на дачі, та знаєш, як воно буває…коли з кожним роком у подружжя все менше спільних тем….Коли мовчання геть втрачає свою комфортність – від «не треба говорити, бо і так розумієш з півпогляду» до «не треба говорити, бо про що?!». Так от, того ранку прокинулася я від дідового голосу – говорив він з кимось. Сміявся: «Ох ти й хииитрий! Куди заховався!» - прибалакував ще щось…

Я здивувалася – що за холєра? Ні світ ні зоря – а він уже з кимось (з ким??? На нашій богом забутій старій дачі?) жартує…

Визирнула з вікна другого поверху – начебто нікого чужого….

Тоді на двір вийшла – дід у теплиці…

Знаєш, я пішла на голос, а потім стояла довго мовчки, до скла притулившись спиною…

…він розмовляв з огірками…

З кожним-кожнісіньким огірком окремо…

І гірко мені стало.

Бачиш, як воно виходить…

...Зона відчуження між людьми утворюється, і кожен опиняється рано чи пізно на приватному – індивідуальному – острові святої Єлени…
і вирощує там огірки абощо...
і розмовляє з ним...
бо як не з ними - то з ким???

І що тобі оповісти про море, Серце?
Я його мало пам’ятаю.
Спогади такі півстерті – як ото про давні любові…Наче і пам’ятаєш на ім’я, колір волосся там, зріст, інші ознаки, навіть кілька епізодів спільних можеш переказати, але – ні дотику, але – ні запаху, але – ні голосу. А якщо вже зовсім по-чесному, то й історійки оті типу-спільні – мандрівки там, святкування, любощі абощо – далекі від реальності. То вже власноруч створена міфологія, таке щось перетасоване у зручній для свідомості комбінації – аби не боліло спогадами – то раз, і аби хепі-енд неодмінно – то два. Навіть якщо ні ендом, ні тим паче хепі й не пахло. Та то таке, то все такі штуки-дрюки, фокуси-покуси пам’яті, свідомості, навіть під-свідомості – витворювання – вифантазовування власної байки життьової.
Але ми не про це. Про це – іншим разом. Зара – про море.
Це перше, що я запам’ятала в житті. Мені два роки було. Чи три? Чекай, порахую… Таки три, так, три. Дорогу пам’ятаю нічну. Виноград. Мене несуть на руках. Я хочу спати. Ноги в піску. Дача чиясь. Завтра у мене день народження. Я щаслива до такої міри, що морем чуюся. А море – воно – без кінця. Бо воно – все. А потім ранок, і мені подарували велику коробку таку з кольоровим пластмасовим посудом. Багато! Мисочки мілкі, і глибокі, і горнятка, а ще банячки, і ложечки, і навіть виделки, і чайнички, і ножі. Словом, величезний набір, і я ніяк не можу з ним розлучитися… то й беру з собою на пляж, так.
От що дивно – у перших спогадах про море води немає. Я не знаю, чого, але немає – і все тут. Пісок є. Багато піску, з гострими поламаними мушельками, з кісточками від черешень або вишень – я їх не розрізняю на стадії кісточки, оті ягоди.
Вночі був шторм, і на берег викинуло дрібних рачків, кілька рибинок, водорості. Я перебираю це все руками – напевно, шукаю скарби. Цей пунктик у мене залишився надовго – порпатися у «дарах» моря (чи й не моря) , сподіваючись на невідь-який дарунок долі.
Того разу я ніц доброго не знайшла, рибку тільки мертву – сріблясту таку… і я конче вирішила її похоронити – бо що ж? бо як же ж?
Вирили на пляжі могилу велику. Вистелила дно цукерковими обгорточками блискучими. І рибку свою поклала по центру. А тоді вирішила, що того замало. Бо яка користь від цукеркових обгорток?
Я чомусь яскраво собі уявила, як моїй рибі буде самотньо і нудно отак-от лежати мертвою серед просто-паперу. Приміром, допливе вона в рай, до інших риб, і спитають вони в неї – сестро, а що ти нам принесла? З чим ти припливла до нас, у наше вічне море? А вона що скаже? З цукерковими обгорточками? «Білочка», «Батончик Шкільний» і «Дюшес»? Не густо… Напевно, з нею і дружити ніхто не захоче…
Ну, словом, я розклала довкола трупика рибки весь свій посуд…
Спочатку мисочки, на мисочки – горнятка, ложечку збоку, і чайничок, і глибокі тарілки….
Оце, уявляла, припливе моя риба на небо, у рай риб’ячий – і запросить інших рибок на чаювання…І вони зрадіють всі, будуть плескати її плавцями по сріблястій спині: ми так тебе чекали, Аніна рибка! Дякуємо тобі!
І тоді з нею всі подружаться, бо ж їй тепер доведеться навічно залишитися у раю, і тому краще мати багато друзів. ..
Пам’ятаю, вагалася, чи хрестик ставити, чи ні. Бо ж для того треба, аби риба була хрещена – то мені колєжанка пояснила, вона вже в школу ходила і зналася на таких штуках. Тому я не поставила хрестика.
Увечері батьки спохопилися – а де це, Ань, посудка твоя нова?
Я їм пояснила, як могла все пояснила: і про рибку мертву, і про чаювання, і про безмежний риб’ячий рай…
Потім мама мене лупила по попі – нє, не ременем, ремінь на пляж не беруть, на щастя – рукою мокрою. Казала – ану йди шукай, де закопала, і викопуй!
А я знала де – але ж розкопувати могили, це, погодься, блюзнірство…
Та й рибка була вже напівдорозі до раю, де її чекали багато вірних друзів, і довічні чаювання, і радість кольорова… а горнятка пластмасові обіцяли безмежний спокій її душі і спочинок її тіла сріблястого, і…я не могла її підвести…ти ж мене розумієш, Серце?
…

[2000 рік, квітень]

…бо нічого тоді не віщувало лихого. Бо здорова була, і вагітність усю умовно-нормально відходила, і взагалі… емоційний стан, щоправда, був жахливий – бо сама, геть сама була…та зара не про це…
Була третя ночі.
І – вода рушила.
Задвигтіла – і рушила.
І півсвіту хвилею змило.
…по-рож-ньо…
Годині о сьомій я з татом пішли в лікарню – «здаватися», як я тоді жартувала попри болісні перейми. То, словом, мені у передпологову поклали, у льолю таку безрозмірну, із розрізом до пупа, нарядили (фасончик той ще! Ти би побачив, Серце, зридався би): Велкам, Ганнусю! Ласкаво просимо!
А нас – жіночок із переймами – там було четверо, якщо я не помиляюся. І ще – то неділя була, Вербна неділя, і в лікарні – півтора дохтора включаючи прибиральницю – ну от зовсім….
А час, маю тобі сказати, під час найбільшого болю, набуває дивних властивостей. Ото я на власному досвіді збагнула тезу про «відносність часу». (Існує такий забобон серед породіль – не можна мати на тілі нічого, що за формою нагадує замкнуте коло – мовляв, тоді неможливо розродитися – отак і зависнеш на якомусь колі переймів. Ну і для немовляти це пряма дорога до смерті від асфіксії – а ди народиться із пуповиною довкола шиї… Тому всі жінки завбачливо зняли з тіла перстені, годинники й ланцюжки з хрестиками – від гріха подалі.) Двох уже завели у пологову – я чула, як вони спершу надсадно кричали, а в кінці переможно лунав голос дитини…
А мій час - спинився…
(Годинник бо я зняла з руки й повішала на металеве бильце лікарняного ліжка…) Так от, час від часу я зиркала – скільки ж іще… Такого болю – геть нелюдського, тягучого, кітстколомного, коли час зу-пи-няв-ся – я ще ніколи не відчувала… Химерно було – ото думаєш, вже кілька годин минуло у цьому пеклі – а то тільки три хвилини. А потім падала у безпам’ятство…І години тоді спливали непомітно … І лише думка – вже би нехай я умерла, лишень би це скінчилося…. А ще – я не плакала зовсім… Не кричала. Стогнала лише і молилася вголос…. Лікарка чергова кілька разів заходила – То що? Ні ще? Ану дай гляну…
- Ні, - хитала головою, - матка тільки на палець відкрилася… Давай спробуємо крапельницю…
…коли до мене причепили крапельницю, стало ще гірше. Вірніше, мені стало легше – час набув звичної плинності, свідомість стала чистою, але припинилися перейми….
…була вже п»ята година вечора. Компанія жіночок, що лежала зі мною зранку, щасливо розродившись, розійшлася по палатах, а я лежала, втупившись у стелю, і гладила лівою рукою земну кулю живота (права була пристрочена до крапельниці).
…о шостій в лікарів була перезмінка, і – пам»ятаю – високий, білий в білому – мужчина – скоромовкою до медсестри : від котрої години? Ага, ага…хммм…а тоді до мене – послухав живіт через стіблясту рурку, помацав пульс, зблід…
- Він.. воно…дитина не дихає… бігом в операційну!
…операційна була на третьому. Я не знаю, чому так трапилося, де були ці грьобані медсестри з їхніми медбратами, та лікар припідняв мене з ліжка – і я – сама – по стінці – притримуючи о живіт й – ідіотка! – розріз на грудях – пішла в операційну.
…досі я ніколи не бачила операційної, хіба у фільмах. На стелі – велика, як сонце, кругла лампа. Металічне ліжко – його форма чомусь нагадала мені хрест, справді, дурнувата асоціація, але так воно було – лягла, розкинувши руки – і їх одразу ж зафіксували такими спеціальними затискачами.
Снодійне.
Сон.
…не снилося нічого. Голоси чула. Напевно, лікарів. Камінна втома по всьому тілу. Ані ворухнутися. Мене кудись везуть (несуть? чи то човен пливе?)… А довкола темно. А отам, попереду – пляма світла… і я рухаюся – знаково! – вперед ногами – отуди, до плямки світла…. Думка дурна з»являється, млява, безсила, як півздохла муха в киселі – напевно, я померла…а цікаво, я народила, чи ні? А кого? Хлопчика? Живого? Дівчинку? Мертву? Та яка, врешті, різниця…
…аж раптом – він – в головах. Білий. З бородою. То він мене везе-несе-пливе уперед ногами… я хочу підвестися і розгледіти його, та тіло важке, і повіки важкі, і в роті сухо – аж дере у піднебіння. Тоді руками мацаю – що там – поза мною? Дерево. Так, Серце, дерево, дерев»яні дошки і праворуч, і ліворуч.
…а таки так, померла… – і думка ця така вже байдужа. Бо втомилася. Бо спати хочу.
…він схиляється наді мною, поправляє простирадло.
- Ти хто? – видихаю враз – гарячим подихом . – Хто ти? (так наче мені то ще щось важить).
- Хто-хто…Апостол Петро, - каже він. А тоді додає: – Спи.
- Хлопчик? Жи… - звуки прилипають до піднебіння.
- Живий, живий твій хлопчик, - каже апостол Петро.
І я падаю.
Як мішок.
Униз кудись.
Зовсім униз.
………….
………………….
А потім ранок був.
Апостол Петро виявився моїм анестезіологом – я геть погано відходила від наркозу, і він просидів біля мене півдня.
- А навіщо Ви назвалися апостолом?
- Я? Ааааа….та то так, жарт професійний… а ти що, все пам»ятаєш?
- Угу…все…
………………
А потім крапельниці були. І переливання крові. І знову крапельці. І малого – хлопчика – живого – на третій день принесли – бо зле було – нам обом. Бо різної ми крові виявилися – непоєднуваної крові – мій мінус і його плюс билися між собою усі дев»ять місяців – не на життя, а на смерть –
але –
Апостол Петро сказав –
Іще не час.
Спи.
Живий.

[1981 рік, листопад]

Мені три. Мені зле. Він знову приходив уночі – чорний, гутаперчевий, без лиця. Тягнув за руку до вікна. А там – високо. А мама не чує. І тато не чує. Сплять от на сусідньому ліжку – і не чують, що він – тут. Він останнім часом часто приходить. Стає наді мною – і дивиться невидючими ямами – пильно дивиться, зимно дивиться. Від отого протягу я щоразу прокидаюся – але мені бракує повітря, аби крикнути. Голосу бракує.
…він не злий. І не добрий. Він ніякий. Байдужий. Та він хоче – бо мусить – мене забрати – а я не знаю нащо. І я не хочу йти. Бо я боюся. Розмите лице – така пляма замуцькана: ходи!
Забиваюся у куток – і лише головою кручу – нє…
…його чіпкі пальці навдивовижу гнучкі – такі собі сталеві хробаки абощо. І гарячі дуже. Мені пече. Дуже пече. Але голосу немає, немає, немає голосу…і він бере мене – невагому і безголосу – як русалку на пательні - на руки – і несе до вікна…а там – дощ…а там – осінь. А там – листо-
пад.
…
І я падаю.
Як мішок.
Униз кудись.
Зовсім униз.
- Маааааа!!!!
…
Мама – зі сну – обнімає – спи…
- Господи, та вона ж горить!
…
А потім був ранок.
І лікарня. Три місяці в лікарні. Двостороння пневмонія. Перетягування каната – між Ним – чорним і Ним – білим…
але -
Апостол Петро сказав –
Іще не час.
Спи.
Жива.

[1978 рік, червень]

Спочатку була вода. Багато теплої води. Пульсація світла крізь півпрозорі повіки. Пульсація мене. Бо я була – весь світ. Весь Всесвіт. Бо з мачинки дрібної – з нічого зовсім з нічого! – клітини ділилися – і дуальний світ – досконалі дві часточки мушлі – ставали мною.
…голоси були далекі, голоси ззовні. А один з них був майже-моїм голосом, бо то був - Голос Теплої Води.
А тоді –
вода рушила.
І півсвіту хвилею змило.

….
А за тим тиша прийшла. Тривожна, як перед грозою. Суха і шкарубка, як мої прозорі збабчені пальчики…
…
Світ – той, що не я – двигтів і надсадно намагався мене виштовхати. Уперед ногами. Через чорний коридор. До плямки світла.
…
…він не добрий. І не злий. Він ніякий. Байдужий. Та він хоче – бо мусить – мене забрати – а я не знаю нащо. І я не хочу йти. Бо я боюся
……
Забиваюся у куток – і лише головою кручу – нє…
…його чіпкі пальці навдивовижу гнучкі – вони хапають мене за ноги - невагому і безголосу – як русалку на пательні - і тягнуть… з корінням тягнуть… а коріння врешті рветься – голосно, як струна рветься – і Голос Теплої Води надсадно кричить – на весь мій світ… а потім – вода кривавіє…і вже вся червона…
Чорне море червоної води….
…
І я падаю.
Як мішок.
Униз кудись.
Зовсім униз.
- Аааааа!!!!
…
Мама – із білого каменю… Над нею лікарі. Багато лікарів – метушаться: кровотеча…не спинити… тампон! скальпель! затискач!
…а мене – загорнуту в лікарняну шмату – ніс на руках він.
Білий?
Чорний?
Немає значення.
…
адже -
Апостол Петро сказав –
Іще не час.
Спіть.
Живі.

«Вірую в єдиного Бога Отця, Вседержителя, Творця неба і землі, всього видимого і невидимого» - проказували напам’ять, як шкільний вірш, діти у білих льолях із вишитими комірцями…
….заморений аїр на камінній долівці пріло смердів смертю.
Його ритуально порозкидали по всьому храму – Зелені свята на Галичині – то тобі не забавки…
Пригоріле татариння під ногами…і ніг тих була добрих півтисячі – кожному хтілося глянути на оцю ініціацію…
Діти стояли вже понад годину – рівненькими стовпчиками, як солдати й солдатки на плацу, готові до пожертви во ім»я…
Добрі греко-католички – в основному жінки – матері, бабусі, тітки, хресні, сусідки і родички – оточили свіжу кров їхнього приходу тугим спітнілим кільцем – і годі було вирватися…..
Я спочатку дивилася на отців. Один правив – його я не бачила, він був одалік, і його заступала хмара білих хусток. Зате просто перед очі сидів другий, що приймав сповідь. Мені чомусь стало його невимовно жаль… Він був опасистий, кремезний, у дорогому вишитому фелоні. Спочатку я вивчала узори на його одязі – а узори ті були голубі, у тон рушничкам, якими були по самісінькі брови вкутані святі і блаженні на численних образах. Тоді погляд перестрибнув на обличчя cвященика. Роса поту на м’ясистих щоках, червоні ниточки жилок на носі - йому було жарко. А ще було помітно, що отець не виспався – бо немилосердно позіхав, коли чергова прихожанка оповідала йому свої прощенні й непрощенні гріхи…. І не було тому ні кінця ні краю… він то не бачив, бідолаха, що черга бажаючих очистити душі – оново зміїлася углиб церкви – і щиро сподівався, що оця от дівка чи ота от бабка – вже остання, і вони нарешті відпустять його, як він відпускає їхні гріхи.
Та де там…
…дітям у білих льолях видали білі свічки. Моєму малому свічки не дали – бо то, виявляється, тре було наперед замовити, разом із льольою та відеозаписом… отож, усі діти як діти – полюдські галицькі діти білі ангели зі свічками – а моє – як не люде… я ловлю його погляд. Зовсім не дитячий погляд. Страх-приреченість-чекання. Він питає мене – довго ще? Я звожу плечима: а я знаю?
Минає півтори години служби… спека залазить у мозок… натовп зачинає нервуватися… кадило монотонно витляє перед очима… блимають вогники відеокамер…навиліт стріляють затвори фотоапаратів.
дим і ладан. Татар-зілля і свічки. Ангели і галичанки…
і тут діти зачинають мліти…
одне за одним, як підкошені, падають на мармурову долівку…
…вчителька катехизації витягає свічку з руки хлопчуря, який умлів – і простягає моєму синові….
…так чи приблизно так живі брали прапори із рук мертвих на кривавому бойовищі во ім’я….
…мене огортає дивне отупіння…час набуває плинності….я відчуваю, що ще трохи, і я теж… мене виводить з такого стану голос малої – вона невідь-звідки взялася серед оцього натовпу…
- Софія?! Ти як сюди дійшла? Навіщо?!
- Мене бабця з дому відіслала, аби я теж причастилася…
Мене зачинає дрібно трусити, щойно уявлю, через яке стовковище вона пробивалася і що з нею могло трапитися….
…а діти у білому падають, а ревні християнки – матері й бабці – кроплять їх святою водою, б’ють по писках, і ставлять назад у шеренги…
…найбільше це нагадувало мобілізацію у Дитячий Хрестовий Похід….
І це було страшно…
…
….
…..
Напевно, я нікчемна християнка. Я жахаюся фанатиків. Я не розумію, навіщо боятися Господа, який є – Любов Одвічна. Я не вірю, що Отцю моєму потрібне оце збіговисько з відеокамерами, ота шалена юрба, яка після двогодинної Служби (слово правильне у даному контексті. Служіння, служка…ревний садомазохізм) залюбки когось би спалила чи каменувала (жаль, інквізиція нині не у фарворі…бо ж вона – свята! – як ніяка інша інституція - задовольняла бажання та інстинкти натовпу - збудженого від спеки і смороду, щирого у своїй – зрозумілій – вірі.

- Цей світ такий досконалий, жінко, - казав ти мені...
У моєму місті ніяк не впаде сніг – щось зламалося у складному небесному механізмі, і коліщатка крутяться в інший бік. І дні надто короткі, і ночі надто порожні, і тиша виїдає усі знаки та значення. І намагаєшся знайти себе бодай у чомусь: вичитуєш рукописи, фарбуєш волосся, пишеш сонети. Готуєш голубці врешті-решт – ошпарюєш капустину, і розбираєш її ніжно і повільно, як молоду по шлюбі...
- Цей світ такий великий, жінко, - казав ти мені...
У містечку Грінтаун штат Іллінойс тане лимонне морозиво з ваніллю, а хлопчаки, схожі на тебе малого, біжать серпневими вулицями під надсадний спів цвіркунів. У Швеції оголошують Нобелівських лауреатів, і королева срібною ложечкою розмішує цукор у білій порцеляні. Старий рибалка з Норвегії ловить сіткою свинцевих, як небо, оселедців. Київська секретарка на високих червоних підборах відчиняє двері офісу. Купка імператорських пінгвінів здивовано дивляться на фанерний аероплан...
- Цей світ такий кольоровий, жінко, - казав ти мені...
Оксамитові отави, і коні, що фиркають крізь туман, і темний смарагд океану, і розчерки білих чайок над хвилями... А ще – паморочливий бузок над дерев’яним ґанком південного містечка, а ще – солені від води губи, а ще – мушельки, нанизані на шворочку – прикраса на шиї смаглявої п”ятирічної дівчинки.
- Цей світ такий солодкий, жінко, - казав ти мені...
Хурма і фініки, і поморщені, як пучки пальців покійної бабці Гані, родзинки, і запах кориці на східних базарах. Жасминовий безум вихолощеного австрійського містечка. Північні схлипування матіоли на сусідній дачі. Гіркі хризантемні дими ранньої осені.
- Цей світ прекрасний, жінко, - казав ти мені...
У цьому світі дихає крізь сон океан, і нечутно ростуть кармінові ліси коралів, і сині кити оповідають свої давні саги. У цьому світі, як у чарівній музичній скриньці, танцюють він і вона – кружляють, тримаючись за руки, під вічну мелодію любові, і десь, над якимось чужим Парижем, падає сніг...А потім – дивися – він падає і тут, і там, і ніжно сиплеться на руки, і губиться у волоссі, і наші голоси тихшають у білій плетениці щастя, і сплітаються, як дві найтонші ниточки у зеленому вовняному шалику...

А знаєш, як воно буває... Коли у четвер – зимний і вітряний – у светрику легкому, вночі, на зупинці, на протязі – і думаєш – знаєш:
::::::::що – от – завтра-нині – і все. і суши сухарі, бо прийде зима в бєлих тапках і такуууу фєніту ля комедію влаштує – за всіма законами жанру – місяців так на п’ять – дддубака….і хочеться – найпевніше за все – впасти у сплячку – бо що ж?! бо не люблю зими (неправильне трактування, геть не позитивне, та що ж поробиш?! Теплолюбна я тварюка). Та нема на те ради…і розгубленість приходить – такою Бєлкою без Стрєлки стаєш – зачинаєш зводити подумки дєбєт з крєдєтом – а чи стане тобі, женьщіна, надбаного за весну-літо-осінь, аби зиму-то протягнути? Давай, лічи свої яблука-арєхі! Тіки чур чесно лічи!
А тоді – лічуууу….на одну купку – яблука, на втору – арєхі…. Гриби – на третю. Гацюциногенні гриби (а шоооо, зима доооовга, згодицця – у торбинку і в укромний угалок). Ну, кажися, готова… На перший час стане….На стааарт, увааага….:::::
А може?
А може, не сьогодні? Пронесе? Забуде Бозя про Тернопіль – махне рукою, скаже: та хай вже! – і зима не почнеться?!
І триватимуть – трава і листя?
І тіні на мідному килимі танцюватимуть?
І запах сухої мудрості – мудрість-бо суха, як пересохлий листок, як старість, як папірус, як долоня бабусі….
Вона – мудра пізня осінь, вона – моя бабуся – приречена ракова хвора – лежить тихо…нечутно легка….воскове лице…невагоме тіло….і ти мізками, головою своєю дурнолобою доганяєш розпрекрасно – дива не буває…день-два нічого не змінять…поглянь: їй зле! Зрозумій: їй час! Не будь егоїсткою, нарешті – ВІДПУСТИ ЇЇ, АНЮ!!!!!!!!!!!!!
нєа, не відпущу….триматиму, триматиму за пальці кістляві, дихатиму на руки рідні, чаю з полину наварю – і буду поїти малесенькими ковточками. І шепотітиму: не іди. не іди. не іди…. ну будь ласочка, не іди…
і вона не піде. Не сьогодні.
Бо –
прокинуся у п’ятницю і зрозумію-відчую-побачу –
що саме сьогодні – саме зараз – саме цієї миті – найкращий осінній день цього довгого бабиного літа.
Густе, надривно-синє, без жодної цяточки – небо!!!
По ньому можна ходити пішки, їй-бо!
Загублені мідяки листя – розсипом на землі. А поміж них вистрибують мільйони сонячних зайців….
Сонце – на півсвіту! Сміливе, щедре, сильне, святе: на, бери моє тепло, ти ж хотіла – не бійся, глупа!
І – тиша… Ані вітерця, ані подиху….Суцільна тиша. Ти-ша….
– Ти???
– Шаааа…..
– От бачиш, ба, от бачиш!!! Ти ж можеш! Ти одужаєш, ти неодмінно одужаєш, – повторюю я – і блаженно посміхаюся до бабці. Сонячний заєць весело вистрибнув їй на чоло, пооране глибокими зморшками, а тоді розгледівся навсібіч…ндяяяя…гріх танцювати на такому руйновищі….і завмер маленькою яскраво-жовтою цяточкою. Просто по центрі лоба. Як мішень.
Бабця дивитися мовчки –
і тільки Любов просвічує через жовту шкіру її пересушеного обличчя…
У цю мить вона схожа на манюню фосфорну зірку – таких багато висить на моїй стелі – вдень, доки я на роботі, зірки всотують у себе світло сонячне – а потім вночі, коли якщо вимкнути лампу… тааак… віддають те, що встигли зібрати. Віддають щиро, щедро віддають – усе! – на, бери, у нас його навалом! Бо – зірки певні, що прийде ранок, і знову вони жадібно питимуть життя – а потім знову віддаватимуть...
…Бабця знає, що ранку у неї не буде – але віддає так само щиро і щедро: на, бери! Та ну, чого ти, припини комизитися….воно тобі потрібніше. Ти ж лишаєшся зимувати…Бери, мала, бери…
І Світло Любові перетікає і перетікає через жовту плямочку на лобі у моє притихле серце….
Дякую тобі.

Спроба соціально-психологічного портрету справдешньої галіційки.


Я позіхаю вже: Галичина.
Тут сотні лиць – немов одна стіна,
А ти – оден.
Б.Щавурський


…Подивись на ці заспані лиця,
На сю сірість у золоті риз,
На штани, і на мешти, й спідниці…
Подививсь? А тепер говори.
В. Махно.


Справдешня галіціянка… Яка вона? Чим вона вирізняється з-поміж іншого люду, що колоритними купками розселився по той і по сей бік Дніпра? Ой вирізняється, людоньки, ой вирізняється. Крові намішано у нашому генотипі – такий коктейль Молотова, що ховайся! А хто не сховався, то я не винна.
То яка вона – галіційська кобіта? Над усе – це шпарівна ґаздиня. Робота аж горить під її білими руцями! Просто агрегат такий «сіяльно-копально-цюпально-збирально-прибирально-виховувально-тощо», а не слабка стать! Вона прокидається найшвидше, і нумо хутенько-хутесенько варенички ліпити. Наліпить, перемастить щедро шкварками, скине у банячок, потрусить, абись не злиплися, тоді банячок той запопадливо вкутає рушником мережаним, який довгими зимовими ночами вишивала, – щоби, не дай Боже, не вихололи – ая, рано ще, най чоловік спит, він учора доооовго з колєґами горівку пив, голова болит у хлопа. Ну… потім ще, було діло, не втрималася, огріла макогоном поза вуха…то най спит (галіційки – то запальний нарід, але добрий і сентиментальний). Отож, варенички перемастила - а сама – до стайні – корову дояти. Надоїть, переллє у два слоїки – перший най малі п’ють, а другий – у пивницю занесе, на сметану. До вареників. Доки господар прикинеться, то й сметана вже підійде. Тоді кури-гуси-вже життя у пір’ї випустить, зерна їм насипле: Ціпу-ціпу-ціпу. Козу припне на вигоні. Гиндики нагодує. Коня стриножить на пасовиську. А на кухні тим часом уже й для свині сніданок дійшов. Опля! – виварку на плечі – та й понесла – чуєте, як той кнур горлає? «А громи б тебе розірвали, вража сило, стули пельку! Таке пажерливе, таке пажерливе… Чого заходишся?!» Плямкає. Знову хтось кричит…Малі прикинулися. «Ей, Петре, ану возьми у пивниці молока і шмат хліба, та й жени корову! Так, Іване, косу в руки – і марш на вигін – косити! Миросю, ти нині за старшу – обід зладнаєш, у хаті позакидаєш, за малими пильнуй, аби Степан не обіжав Оксанку, таке, прости, Господи, твердолобе росте, геть-чисто волиняка! Тато прокинуться – пирогами нагодуєш. А я на поле».

І побігла…Хустинка біла, ґумачки сині, суконка жовта, сапка в руках. Цюпає. А поле дооовге, неозоре. А сонце виииисоко.
- Боже, помагай! – то сусідське мале йде.
- А що, Катре, як ваші бураки? – то стрийко з кута.
- Та дєкувати Богу – ростут. Файне бурачиння сего року вдалося – тре тіко вважєти, аби яка вража сила його не пожерла.

Цюпає…Аж чує – бахур сусідський вужика зовидів – тішиться, дрючком його штурхає. Галіціянка поправить фусточку, підбере суконку, сапку поперед себе виставить, як багнет, та й мчить з вискоком через рівнееенькі рядочки буряків. Підбіжить – і цюп того вужика тихою сапою! Був один вужик – стало два вужика. Малий реве: «Та шо ви, цьоцю, зробиииили? Така файна заааабавка булааааа».
– Воно – гад! – безапеляційно заявляє галіційка і з почуттям виконаного обов’язку, втишена і щаслива, йде додому…

Прийде, збештає Миросю – «Пересолила борщ!», дасть прочухана Степанкові – «А дідько б тебе забрав! Нашо ти, гаспидяко, курітко вдусив? Обійняти хтів? Та шоб тебе на тамтому світі обценьками обнімали!», пожаліє Оксанку: «Та не реви вже, теє курітко на небо пішло, з ангелами бавитсі», нагодує дітей – і до роботи береться. Тре ще вишень нарвати – компотів накрутити, і хліба спекти, і лахи попрати, і в хаті попорати, а тоді знову свиню-гусей-гиндиків-курей годувати, а затим коня з козою до стайні завести, а потім корову подояти ( перший слоїчок – для малих, другий – на сметану), перегодом води нагріти – посуд помити (таке капарство на літній кухні, таке капарство!), нагодувати і покупати малих, Оксанку заколисати, Миросю на танці зібрати, чоловіка зустріти, вечерю йому зладнати, навпісля приспати, а наостанок ще помолитися – і все…і світає скоро…і сниться їй принц прекрасний на коні білому…білому-пребілому…пребілому-білому… до чого б то? Ага, хату білити завтра треба…
І зітхне гірко через сон…Бо ні холєри в тім житю не виділа, і ради на то не було, нема, і вже нігди не буде. Тіко-но гаруй і гаруй як тота кобила від рана до темна, заки пляцком не впадеш, а як впадеш, то пес за тобов не гавкне. А як гавкне, то сусідський. Би то всьо качка копнула, кров нагла залила і шляк трафив...

Як ви гадаєте, чому самі наші жінки заполонили Італії-Португалії-Іспанії? Скажу по секрету – вони там… відпочивають. Бо після того, що робили ТУТ, їхня капіталістична фіса – то тьху і сміх курям! Бо аж там, на чужині, за відсутності верби-калини, галіційка нарешті пригадує, що вона – жінка. Зачинає мастити руки кремом, робить собі манделяцію, купує білі сподні... А попри все вона ще й примудряється годувати свою опішну родину аж до третього коліна, включаючи чоловіка, його любастку, цілий виводок дітей, внуків і – якщо особливо пощастить – правнуків.

А бабуся-галіційка – то окрема – незабутня пісня! Адже кожна порєдна галіційка після 50 років стає страшенно побожною. Просто таки патологічно побожною. Вона зачинає молитися на вервичці, вишивати фани, шити фелони, молитися дев’ятниці, ходити пішки на прощі та неодмінно записується у якусь дружину – чи то Маріїнську, чи ще яку. Така бабця-дружинниця – то просто радість неземна для усієї родини. Найбільше щастить онукам – саме їм доводиться смиренно щонеділі ходити на катехизацію… Побожність галіціянки у кілька разів перевищує побожність найбільш ревних галицьких священиків. Бабця-галіціянка ходит до сповіді вранці і ввечері – тому виникає логічне питання – коли ж вона встигає нагрішити? Се питання довго мене непокоїло, аж заким я не пішла одного морозяного недільного ранку святити Йорданську воду… Велелюдний, червонощокий натовп святково вбраних галіційок у святошних фустках, пишно закопиливши губоньки і методично хрестячись, слухав Службу. Дехто співав і повторював за священиком – ще би, за стіко років жіночки вивчили Службу напам’ять, і бубоніли упівголоса, так наче підказували онукові віршик на шкільному ранку. Та от час ікс – отець освятив воду у величезній металевій балії, що – трапиться ж таке! – стояла саме біля мене….Матка Боска… Немов бики на кориді, озвірілі галіційки зо слоїчками у замерзлих руках ломанулися у мій бік… Крики, ґвалт, розбите скло… «А же би тя шляк ясний трафив, куди лізеш?» Словом, зграя побожних бабусь мене спочатку мало не розтоптала, а потім ледь не втопила у святій Йорданській водиці… Але теперка я знаю – грішать галіційські жіночки не відходячи від каси.

Ще однією бідою – і чи не найбільшим приводом до сповідей – є язикатість галичанки. Але й любить вона кісточки пеполокати – сусідам, чоловікові, дорогій родині, знайомим і незнайомим. Ну просто хлібом не годуй її!
- Ой, а чулисьте, пані Лесю, шо мала Люльки Долішної, ота, що в Тернополи вчитьсі, кажуть, за бізнесмена пішла. Такий здоровий чварак поставили у Петриках! І машину дамську купив їй, і всьо купив, і з себе нічо, файний хлоп, прєдставітєльний.
- Та бандіт він, кажу ж вам, бандіт! Теперка люди гріха не бояться! Мені кума з Тернополи казала, що він там бізнес якийсь крутит – бусіка ганяє в Італію. І людей наших возит, і передачі туда-сюда, та видно, нечисто там шось, бандіт він.
- Та ви шо! А я ж то дивлюся – морда то у нього геть-чисто бандітська! Йой, люди! Йой, Боже! Та шо то ся діє?!
І понеслооооося……І насіння соняшникове летить на всі боки….

У справдешньої галіційки є кілька лютих ворогів: кляті москалі, посуха, дощ, колорадські жуки, влада і вроки. Вона з ними бореться усеньке своє життя, та зазвичай без особливих успіхів. Тому, відповідно, улюблена справа галичанки – це поскаржитися на своє горопашне життя. «Як ся маєте, панунцю? – Ой маюся-маюся! І дітиська штурпаки, і чоловік – пияк, і сусіди межу переорали, і грушка всохлася, і жара така, що геть-чисто все на городах вигорить, і ціни сумашедші, і тая Юлька ніц не робит, і бандіти керуют, і в попереку стріля шось, і нема на те жадної ради». Часом здається, що коли Господь ділив межи людьми талани, то усі поголовно галичанки були на буряках і просто таки не встигли хапнути собі сякий-такий ласий шматок щастя-здоровля-многих літ. Та попри своє важке життя-буття, галіціянки страшенно романтичні й сентиментальні особи. Вони щиро ридають над серіалами, нерідко пишуть віршики про першу любов в колонку «Гніздечко» районної газети і зберігають знимки дорогої родини у старих пожовклих альбомах, власноруч оздоблених витятими з листівок квітами. Та й узагалі – зберігати і накопичувати – то просто таки життєве покликання галичанок. У шафах, комірках, прикомірках, у сараї, на стриху – словом, усюди, у неї напхом напхано збіса потрібних речей: зношені дідові гаці, розтрощена коляска, яка відвозила на своєму горбі вже дванайцять дітваків, надщерблені слоїки, однокрилий дерев’яний орел, в’язанка журналу «Работніца» за 1974 рік, заіржавілі бляшані кришки з компотів, крепдешинове дівоцьке ще плаття – і нема кінця краю тому багатству. Усе воно – згодиться, бо життя воно довге, а гроші з неба не падают.

Справдешня галичанка наділена дивовижним «Чуттям єдиної родини». Чи бували ви, панове, на галіційських весіллях? Ах! Ви не бували на галіційських весіллях! Тоді слухайте. До нього за давнім галицьким звичаєм готуються на алярм. Ще би! – головне встигнути у той манююній проміжок часу, щоби і живіт пор’ядної галіціянської нареченої ще сяк-так втиснути в сукню, і щоби свиню не зовсім юною заколоти. А важка ж ся справа – зробити галіційське весілля! Бо шпарівні ґаздині кличуть на весілля…всіх. Направду всіх. Ставлять два шалаші посеред городу, заквітчують браму лєнтами і квітами паперовими – «Велкам на весіллє!» – і веселиться село добрий тиждень. «Мати просили, батько просили, і ми проооосимо!
За тиждень до весілля – доки хлопи шалаш роблять, браму ставлять, доки господиня вправно керує молодими і підтоптаними помічницями – не одне відро горівки піде. Тоді – гоп-ца-ца – весіллє-забава. Є такий милий галіційський звичай – такого я не зустрічала у жодному регіоні моєї і золотої, і дорогої України. Першого дня весілля роблять у селі молодої. Справдешнє, гучне, до ранку весілля. Потім – перша шлюбна ніч. Сю ніч, вірніш, сей уже ранок, молода зазвичай проводить зі своєю мамою – вони рахують подаровані гроші і бідкаються: «То, певно, його цьотка з Підгайців тіко сто гривень поклала. Не бояться люди гріха! Йой не виплатиться весіллє, йой не виплатиться»… Наступного дня – увага! – розписка і шлюб. І се після прекрасної шлюбної ночі! А шо як молодий передумає? А якщо молода ззиґзиться? Ні, таке не передбачено у пор’ядних галіційських сім’ях! Після шлюбу і розписки – друга серія – в хаті молодого. Тепер черга нареченого і його мами рахувати гроші: «Йой не виплатитьсі весіллє, ой не виплатитьсі»… Третього дня – поправини, четвертого-п’ятого – знову поправини, а далі – доки не доїдять і не доп’ють все, що було наварено-напарено (їжте гості дорогі, у нас свиней уже немає) і не спровадять нарешті тітку з Підгайців додому.

Головний стимул життя галіційки – то люде. Саме вони є тим маяком, до якого тягнуться, і тим наріжним каменем, на який кладуть. «Йоооой, тре жуки покропити, бо люде всьо бачать», «Би ся встидала, дівко, геть-чисто заголила свої кривуляки! Та ж межи такі ноги наш пес перескокне, де тобі таку суконку куцу вбирати! Від людей невдобно!», «Чуєш? Абись чварак збудував малій не згірший як у Янкового Остапа! Чи ж наша Свєтя послідующа яка? От люде скажуть…»
…І ростуть села галицькі на радість людям, і здихают наглою смертю жуки на неозорих городах, і одягають дівчата галіційські як пишні ружі, і виходять заміж, і плодяться та розмножуються у поті чола свого.
І нині, і прісно, і вовіки віків.
Слава Україні.

Вона з’явилася у мені – отам, у глибині живота – давно. Надто давно. Спочатку вона нагадувала мачинку – манюсіньке зеренце, пульсуючу крапочку, що блимала у нетрях чорної крові. Тоді вона збільшувалася, наповнюючи моє тіло, розросталася, пускала коріння – і коріння обвивало лоно, і коріння ворушилося, і коріння лоскотало зсередини дитячими пальчиками. Здається, у неї були сині очі. Я уже не пам’ятаю напевно. І світле волосся. Напевно, кучерики. Я все мріяла колись заплести їй косички, та ти щоразу обстригав, і обстригав її – казав, так зручніше. Коли ти підкидав її до стелі, вона голосно реготала, аж задихалося від сміху, і ловила повітря маленьким розтуленим ротиком. Як же її звали? Як же її звали, дай, Боже, пам’яті… Якогось дня вона не прокинулася. Ти вже закалатав кави, я приготувала сякий-такий сніданок… Ми снідали мовчки – і хата здригалася від мовчання. Тоді я підбігла до ліжечка. Вона лежала там – на вишитому ясічку, личко повернуте до стіни. Срібна ладанка, причеплена до бильця. Я вже тоді зрозуміла, що вона не дихала. – Що там? – запитав ти, не виходячи з-за столу. – Спить? – Спить, – відповіла я.
………
Ми обоє знаємо, що вона мертва. Та як мудрі дорослі люди, намагаємося не говорити про це. Вона досі – усі ці роки – лежить, обернувшись до стіни, на своєму вишитому маками ясічку, і ладанка висить, і нічого не змінилося.
……….
«Мааааа!!! Маааа!!!!» – надривно плаче вона серед ночі. Ти вдаєш, що не чуєш, бурчиш через сон… Я лежу поряд тихо, як мишка, і не дихаю. Наслухаю… «Мааааа! Мааааа!» – здається, хата розлетиться на друзки! – і я врешті не витримую. – Лежи, - кажеш ти, та я уже навпомацки шукаю капці. Звично беру її на руки, тулю зимне тільце до безмолочних – до порожніх грудей – а вона ще хвилину-другу ворушить губами у темряві, голосно-голосно плямкає, тоді здригається усім тілом – знаєш, отак глибоко зітхає, наче розриває шворку…і засинає…
……….
Відтоді, як вона померла, у неї підросло волоссячко. Я інколи заплітаю їй косички. Та їй уже байдуже. І тобі уже байдуже. Час перетворив її на зморщену засохлу істотку, потворку у сповиточку… рідненьку потворку на маковому ясічку… шершаві долоньки… нечулі дотики…
………..
Як же її звали? Дай, Боже, пам’яті…Як же її звали…
Її звали Любця.
Любонька.
Любов.

Чи любиш ти мене завжди однаково – щомиті, щодня і щоночі – тоді, коли я їм пахучі полуниці, відриваючи яскраво-зелені хвостики від червоної плоті ягоди, і сік бризкає, і стікає по моїй тонесенькій, майже дитячій руці? Коли я нарізаю – дрібнесенько нарізаю цибулю на дошці, несамовито шаткую її гострим ножем – і гірко-гірко плачу над баняком зупи? Коли прокидаюся на світанку після довгих в’язких снів, усіх отих лабіринтів, усіх отих коридорів, усіх отих сходів, перейшовши їх і вирвавшись на сей бік, аби знову бігти, і бігти, і бігти – куди? навіщо? пощо? Чи любиш ти мене завжди однаково – щоранку – коли цмулю першу каву, занурившись скляним поглядом у завіконні пейзажі? Коли прокидається моя родина, моя золота орда, і заповнює своєю присутністю, своєю над-сутністю, своєю над-реальністю простір кухні, коли вони починають мене штурхати, тягти за мотузочки-ниточки-волосинки, ґвалтовно повертаючи тіло у тіло, душу у душу? Чи любиш ти мене завжди, незмінно, коли я засинаю, наморена у вічних химерах пошуків – грошей, роботи, себе, тебе – коли я падаю на подушку, і моє волосся теж падає, розтікається хвилею на білому льоні, пропахлому снами й безсоннями – і плечі мої здригаються від нечутних – бо невиплаканих – сліз. Коли я забуваю помолитися перед сном – чи ще гірше – то буває, коли раптом зірвешся серед ночі – і не можеш пригадати слів молитви – і пригадуєш, пригадуєш, і не можеш пригадати…а тоді починаєш молитися як знаєш, швидко-швидко, налякано, пропускаючи слова, бо вони кудись тікають, кудись розповзаються мурахами: «Зачекайте! Зачекааааа….». Чи любиш ти мене, коли я виходжу вночі на кухню, боса по зимній плитці, боса по білій плитці, і шукаю сяку-таку завалящу цигарку поміж горнятками на верхній полиці шафки? А потім сідаю на стіл, притуливши ноги до напівздохлої батареї, і курю у кватирку, і всоте обіцяю - і собі, і тобі - вранці розпочати нове життя, отак від самого ранку, просто з сьомої нуль-нуль, та до сьомої нуль-нуль мої обіцянки вивітрюються, як і запах курива з кухні, і знову сунуть у двері будні, і знову син пригадує на алярм: «Ой, ма, тебе викликали у школууууу!», і знову донька розмазує сльози по замурзаному личку: «А він мене біжаааааає!!!», і знову чоловік кидає на ходу: «Уже двадцяте. Не забудь про кредит на машину».
Чи любиш ти мене завжди однаково – із дня у день, із ночі в ніч – так, як я чекаю на тебе? Мене, забембану, мене, розлючену, мене, замріяну, мене, якої немає біля тебе, бо мене немає зовсім. Бо де я, де? У яких вигаданих віршах, у яких вимріяних ніках, на якій манюсінькій кухні, у якій переповненій маршрутці, у якому надцятому поверсі тулюся чолом до шибки, і дощ іде по той бік вікна, а я живу – по сей бік, і шибка роз’єднує, розпорює – навпіл, навпіл, навпіл…
Чи любиш ти мене завжди? Мене, яка ріже; мене, яка тікає; мене, яка білою крейдою креслить коло, вкотре креслить коло, а потім чемно вчиться жити у тих рамках крейдяного-непевного-несправжнього; мене, яка їсть полуниці; мене, яка їде в поїзді, їде до синього-синього моря – їде щоночі, щосну, - до моря, де білі чайки, до моря, де мокрі мушлі, до-моря-до-моря-до-моря-на-якому-не-бувала…
Дай мені білу хусточку, дай мені чисту хусточку, аби стерти рамки крейдяного кола, аби стерти пута крейдяного щастя, аби знати напевно, аби знати довічно, аби не перепитувати щомиті: чи ти мене любиш? чи ти любиш мене завжди однаково?

…коли діти мирно сопіли у своїх ліжечках, коли листя осипалося на чорну траву, коли зозулька у старому дзиґарі хрипким голосом прокувала північ, коли ні голова, ні тіло не морочилися над питанням “бути чи не бути” – я тихенько відчинила вікно і визирнула… Теплий вересень, забачивши – ні, навіть не забачивши, а швидше відчувши у темряві – так, як відчувають коти і коханці – моє тіло, простягнув руки і усміхнувся: “Стрибай, мала!”
- Ага, вже йду, - кивнула я, сіла на новеньку мітлу – і, як була – у чомусь чорному, атласному і напівпрозорому – шугонула у відчинене вікно… І ніч ловила мене розтуленими долонями… І ніч гойдала мене на хвилях напівнатяків, напівдотиків і напівподихів… І ніч цілувала мене своїми теплими шорсткими вустами…
… облетівши будинок – аби відновити навички – я зорієнтувалася за зорями – і вирахувала приблизний напрямок…
…якби ти знав…якби ти лишень знав…
…моє місто спить дуже непевно, воно здригається уві сні, так наче увечері перед тим довго і гірко плакало – і глибоко зітхає, і метається на своїй бетонній подушці…Йому сняться чорні підземні води, що нуртують десь там, під глибоким шаром асфальтів, кісток і каменю. І ті води роз’їдають коріння старих будинків, і чорними вужами лізуть через запилені комини у душі людей…
…у поодиноких освітлених вікнах – скулені постаті Загублених – вони колись давно, ще вчора, позавчора, рік, сто років тому пройшли по тоненьких, туго напнутих павутинках вселенської сітки – і вже не можуть знайти дороги назад, і висять туго згорнутими коконами, і балакають через сон із собою, вигадуючи щоразу нові ніки…
…далекобійники прокручують дорогу, як стару кіноплівку, марно намагаючись пригадати ім’я чергової повії на об’їзній…
…подружжя, що втомились сваритися – і тривожно заснули, забувши зняти шоломи…
…смішний кирпатий хлопчисько, який пише перші вірші про кохання…
…втомлена від густого безсоння бабуся, яка прочитала ті вірші сімдесят років тому…
…якби ти знав…якби ти лишень знав…
злітаю вище – понад тим містом, понад важкими хмарами – і тепер я бачу спини перелітних літаків і птахів, а Бог бачить мою голу спину…
І голос – твій голос - він кличе – тихо-тихо, напівпошепки, одним видихом: “Прийди…”
…а тоді вперіщив дощ…
…і чорний атлас пеньюару змок – і стік по білих ногах…
…і я повернулася додому…
P.S. Постав тигрові лілії у воду – щоби не зів’яли.
І чекай після півночі…

Ну, здрастуй…
…Ні-ні, ти не думай, я нічого у тебе не проситиму. Я взагалі намагаюся нічого не просити – це один із моїх життєвих принципів. Не впевнена, що ти читав Булгакова (у вас там його не вельми шанують, та менше з тим), та от, там є такі слова: «Ніколи і нічого не просіть! Ніколи і нічого, і особливо в тих, хто сильніший за вас. Самі запропонують і самі все дадуть!» Мушу тобі сказати, що досі я якось давала собі раду з цим принципом – чи то сильніші траплялися порядні, чи діяв якийсь закон загальної справедливості? Бог його зна. Просто, напевно, не треба просити нічого аж такого-такого, та й по всьому. Знаєш, це як у молитві – «Нехай буде воля Твоя» – і тоді воля Його зробить усе правильно.
А як тобі живеться, га, Святий Миколаю? Не знаю, навіщо оце пишу тобі – доросла кобіта, тридцятка на носі – і туди ж! Я просто хочу з тобою побалакати. Знаєш, є у мене така муля – писати листи, не сподіваючись на відповідь. Якісь такі внутрішні монологи, чи що? Зима у нас почалася, як завжди, – у листопаді, та у грудні традиційно закінчилася – і тепер мряка, дощ, «холодні осінні тумани клубочуться над землею» і далі за текстом. Мій старший уже написав тобі листа з довжелезним списком різних захцянок – то пункт із санками можеш одразу викреслити – сніг тепер на Галичині – рідкість.
А взагалі, це, напевно, страшенно нудно – отримувати листи, де після канцелярійного «Дорогий святий Миколаю» паровозом причеплений список прохань типу «принеси мені:
1) ляльку
2) комп’ютер
3) парфуми
4) велике і чисте кохання
5) тощо»
Приблизно такі списки, та з іншим переліком, я пишу чоловікові, коли він вибирається на ринок: яйця – 10 шт., телятина – 1 кг., картопля – 2 кг. :)
Ага, ще. Не знаю, чи ти вже отримав лист від мого Ю-Ю, та про всяк випадок перепишу тобі, бо почерк у малого той ще. Так от:
«Дорогий святий Миколаю.
Принеси мені, будь ласка, ігрову приставку, черепашку ніндзя і санки, Софійці – ляльку-неваляшку і нову коляску, татові – багато грошей, а мамі – спокою і гармонії.
Наперед дякую – твій Юра Осадко».
Прикинь, «спокою і гармонії»! І де він слів таких нахапався у другому класі? А коли я, прочитавши його закарлюки, засміялася: «Усім по-людськи, а мамі – як завжди», то він дописав олівцем – отак збоку втулив після «гармонії» – «і багато грошей теж».
Знаєш, я от що подумала – якщо ти вже зібрався йти до нас – ну, у сенсі приносити оте все, то давай так: я куплю черепашку і неваляшку, без санок він переб’ється, приставку теж на фіг треба – ти би бачив, скільки вона коштує!, та й грошей усіх не заробиш (чоловік, щоправда, намагається, але це його власні заморочки)…словом, принеси мені спокою і гармонії. «І багато грошей теж» можеш не нести – я однаково їх розтринькаю на різні дурнички.
Ха! От я і відступила від своїх принципів, помітив? Ну, значиться, попросила… Бо втомилася я, Миколаю, заморочилася, забігалася, заплуталася у трьох соснах (далі дивися словник синонімів). Зле мені, Миколаю. Та й робота у тебе, врешті, така – працювати добрим святим, такою собі феєю для Попелюшки. Не заздрю :(
Звісно, важко дати всім усього, бо всіх багато, а всього мало, але я все одно чекатиму. То ж не забудь, добре? Спокою і гармонії.
Щиро твоя – Ганна Осадко.