Спроба соціально-психологічного портрету справдешньої галіційки.


Я позіхаю вже: Галичина.
Тут сотні лиць – немов одна стіна,
А ти – оден.
Б.Щавурський


…Подивись на ці заспані лиця,
На сю сірість у золоті риз,
На штани, і на мешти, й спідниці…
Подививсь? А тепер говори.
В. Махно.


Справдешня галіціянка… Яка вона? Чим вона вирізняється з-поміж іншого люду, що колоритними купками розселився по той і по сей бік Дніпра? Ой вирізняється, людоньки, ой вирізняється. Крові намішано у нашому генотипі – такий коктейль Молотова, що ховайся! А хто не сховався, то я не винна.
То яка вона – галіційська кобіта? Над усе – це шпарівна ґаздиня. Робота аж горить під її білими руцями! Просто агрегат такий «сіяльно-копально-цюпально-збирально-прибирально-виховувально-тощо», а не слабка стать! Вона прокидається найшвидше, і нумо хутенько-хутесенько варенички ліпити. Наліпить, перемастить щедро шкварками, скине у банячок, потрусить, абись не злиплися, тоді банячок той запопадливо вкутає рушником мережаним, який довгими зимовими ночами вишивала, – щоби, не дай Боже, не вихололи – ая, рано ще, най чоловік спит, він учора доооовго з колєґами горівку пив, голова болит у хлопа. Ну… потім ще, було діло, не втрималася, огріла макогоном поза вуха…то най спит (галіційки – то запальний нарід, але добрий і сентиментальний). Отож, варенички перемастила - а сама – до стайні – корову дояти. Надоїть, переллє у два слоїки – перший най малі п’ють, а другий – у пивницю занесе, на сметану. До вареників. Доки господар прикинеться, то й сметана вже підійде. Тоді кури-гуси-вже життя у пір’ї випустить, зерна їм насипле: Ціпу-ціпу-ціпу. Козу припне на вигоні. Гиндики нагодує. Коня стриножить на пасовиську. А на кухні тим часом уже й для свині сніданок дійшов. Опля! – виварку на плечі – та й понесла – чуєте, як той кнур горлає? «А громи б тебе розірвали, вража сило, стули пельку! Таке пажерливе, таке пажерливе… Чого заходишся?!» Плямкає. Знову хтось кричит…Малі прикинулися. «Ей, Петре, ану возьми у пивниці молока і шмат хліба, та й жени корову! Так, Іване, косу в руки – і марш на вигін – косити! Миросю, ти нині за старшу – обід зладнаєш, у хаті позакидаєш, за малими пильнуй, аби Степан не обіжав Оксанку, таке, прости, Господи, твердолобе росте, геть-чисто волиняка! Тато прокинуться – пирогами нагодуєш. А я на поле».

І побігла…Хустинка біла, ґумачки сині, суконка жовта, сапка в руках. Цюпає. А поле дооовге, неозоре. А сонце виииисоко.
- Боже, помагай! – то сусідське мале йде.
- А що, Катре, як ваші бураки? – то стрийко з кута.
- Та дєкувати Богу – ростут. Файне бурачиння сего року вдалося – тре тіко вважєти, аби яка вража сила його не пожерла.

Цюпає…Аж чує – бахур сусідський вужика зовидів – тішиться, дрючком його штурхає. Галіціянка поправить фусточку, підбере суконку, сапку поперед себе виставить, як багнет, та й мчить з вискоком через рівнееенькі рядочки буряків. Підбіжить – і цюп того вужика тихою сапою! Був один вужик – стало два вужика. Малий реве: «Та шо ви, цьоцю, зробиииили? Така файна заааабавка булааааа».
– Воно – гад! – безапеляційно заявляє галіційка і з почуттям виконаного обов’язку, втишена і щаслива, йде додому…

Прийде, збештає Миросю – «Пересолила борщ!», дасть прочухана Степанкові – «А дідько б тебе забрав! Нашо ти, гаспидяко, курітко вдусив? Обійняти хтів? Та шоб тебе на тамтому світі обценьками обнімали!», пожаліє Оксанку: «Та не реви вже, теє курітко на небо пішло, з ангелами бавитсі», нагодує дітей – і до роботи береться. Тре ще вишень нарвати – компотів накрутити, і хліба спекти, і лахи попрати, і в хаті попорати, а тоді знову свиню-гусей-гиндиків-курей годувати, а затим коня з козою до стайні завести, а потім корову подояти ( перший слоїчок – для малих, другий – на сметану), перегодом води нагріти – посуд помити (таке капарство на літній кухні, таке капарство!), нагодувати і покупати малих, Оксанку заколисати, Миросю на танці зібрати, чоловіка зустріти, вечерю йому зладнати, навпісля приспати, а наостанок ще помолитися – і все…і світає скоро…і сниться їй принц прекрасний на коні білому…білому-пребілому…пребілому-білому… до чого б то? Ага, хату білити завтра треба…
І зітхне гірко через сон…Бо ні холєри в тім житю не виділа, і ради на то не було, нема, і вже нігди не буде. Тіко-но гаруй і гаруй як тота кобила від рана до темна, заки пляцком не впадеш, а як впадеш, то пес за тобов не гавкне. А як гавкне, то сусідський. Би то всьо качка копнула, кров нагла залила і шляк трафив...

Як ви гадаєте, чому самі наші жінки заполонили Італії-Португалії-Іспанії? Скажу по секрету – вони там… відпочивають. Бо після того, що робили ТУТ, їхня капіталістична фіса – то тьху і сміх курям! Бо аж там, на чужині, за відсутності верби-калини, галіційка нарешті пригадує, що вона – жінка. Зачинає мастити руки кремом, робить собі манделяцію, купує білі сподні... А попри все вона ще й примудряється годувати свою опішну родину аж до третього коліна, включаючи чоловіка, його любастку, цілий виводок дітей, внуків і – якщо особливо пощастить – правнуків.

А бабуся-галіційка – то окрема – незабутня пісня! Адже кожна порєдна галіційка після 50 років стає страшенно побожною. Просто таки патологічно побожною. Вона зачинає молитися на вервичці, вишивати фани, шити фелони, молитися дев’ятниці, ходити пішки на прощі та неодмінно записується у якусь дружину – чи то Маріїнську, чи ще яку. Така бабця-дружинниця – то просто радість неземна для усієї родини. Найбільше щастить онукам – саме їм доводиться смиренно щонеділі ходити на катехизацію… Побожність галіціянки у кілька разів перевищує побожність найбільш ревних галицьких священиків. Бабця-галіціянка ходит до сповіді вранці і ввечері – тому виникає логічне питання – коли ж вона встигає нагрішити? Се питання довго мене непокоїло, аж заким я не пішла одного морозяного недільного ранку святити Йорданську воду… Велелюдний, червонощокий натовп святково вбраних галіційок у святошних фустках, пишно закопиливши губоньки і методично хрестячись, слухав Службу. Дехто співав і повторював за священиком – ще би, за стіко років жіночки вивчили Службу напам’ять, і бубоніли упівголоса, так наче підказували онукові віршик на шкільному ранку. Та от час ікс – отець освятив воду у величезній металевій балії, що – трапиться ж таке! – стояла саме біля мене….Матка Боска… Немов бики на кориді, озвірілі галіційки зо слоїчками у замерзлих руках ломанулися у мій бік… Крики, ґвалт, розбите скло… «А же би тя шляк ясний трафив, куди лізеш?» Словом, зграя побожних бабусь мене спочатку мало не розтоптала, а потім ледь не втопила у святій Йорданській водиці… Але теперка я знаю – грішать галіційські жіночки не відходячи від каси.

Ще однією бідою – і чи не найбільшим приводом до сповідей – є язикатість галичанки. Але й любить вона кісточки пеполокати – сусідам, чоловікові, дорогій родині, знайомим і незнайомим. Ну просто хлібом не годуй її!
- Ой, а чулисьте, пані Лесю, шо мала Люльки Долішної, ота, що в Тернополи вчитьсі, кажуть, за бізнесмена пішла. Такий здоровий чварак поставили у Петриках! І машину дамську купив їй, і всьо купив, і з себе нічо, файний хлоп, прєдставітєльний.
- Та бандіт він, кажу ж вам, бандіт! Теперка люди гріха не бояться! Мені кума з Тернополи казала, що він там бізнес якийсь крутит – бусіка ганяє в Італію. І людей наших возит, і передачі туда-сюда, та видно, нечисто там шось, бандіт він.
- Та ви шо! А я ж то дивлюся – морда то у нього геть-чисто бандітська! Йой, люди! Йой, Боже! Та шо то ся діє?!
І понеслооооося……І насіння соняшникове летить на всі боки….

У справдешньої галіційки є кілька лютих ворогів: кляті москалі, посуха, дощ, колорадські жуки, влада і вроки. Вона з ними бореться усеньке своє життя, та зазвичай без особливих успіхів. Тому, відповідно, улюблена справа галичанки – це поскаржитися на своє горопашне життя. «Як ся маєте, панунцю? – Ой маюся-маюся! І дітиська штурпаки, і чоловік – пияк, і сусіди межу переорали, і грушка всохлася, і жара така, що геть-чисто все на городах вигорить, і ціни сумашедші, і тая Юлька ніц не робит, і бандіти керуют, і в попереку стріля шось, і нема на те жадної ради». Часом здається, що коли Господь ділив межи людьми талани, то усі поголовно галичанки були на буряках і просто таки не встигли хапнути собі сякий-такий ласий шматок щастя-здоровля-многих літ. Та попри своє важке життя-буття, галіціянки страшенно романтичні й сентиментальні особи. Вони щиро ридають над серіалами, нерідко пишуть віршики про першу любов в колонку «Гніздечко» районної газети і зберігають знимки дорогої родини у старих пожовклих альбомах, власноруч оздоблених витятими з листівок квітами. Та й узагалі – зберігати і накопичувати – то просто таки життєве покликання галичанок. У шафах, комірках, прикомірках, у сараї, на стриху – словом, усюди, у неї напхом напхано збіса потрібних речей: зношені дідові гаці, розтрощена коляска, яка відвозила на своєму горбі вже дванайцять дітваків, надщерблені слоїки, однокрилий дерев’яний орел, в’язанка журналу «Работніца» за 1974 рік, заіржавілі бляшані кришки з компотів, крепдешинове дівоцьке ще плаття – і нема кінця краю тому багатству. Усе воно – згодиться, бо життя воно довге, а гроші з неба не падают.

Справдешня галичанка наділена дивовижним «Чуттям єдиної родини». Чи бували ви, панове, на галіційських весіллях? Ах! Ви не бували на галіційських весіллях! Тоді слухайте. До нього за давнім галицьким звичаєм готуються на алярм. Ще би! – головне встигнути у той манююній проміжок часу, щоби і живіт пор’ядної галіціянської нареченої ще сяк-так втиснути в сукню, і щоби свиню не зовсім юною заколоти. А важка ж ся справа – зробити галіційське весілля! Бо шпарівні ґаздині кличуть на весілля…всіх. Направду всіх. Ставлять два шалаші посеред городу, заквітчують браму лєнтами і квітами паперовими – «Велкам на весіллє!» – і веселиться село добрий тиждень. «Мати просили, батько просили, і ми проооосимо!
За тиждень до весілля – доки хлопи шалаш роблять, браму ставлять, доки господиня вправно керує молодими і підтоптаними помічницями – не одне відро горівки піде. Тоді – гоп-ца-ца – весіллє-забава. Є такий милий галіційський звичай – такого я не зустрічала у жодному регіоні моєї і золотої, і дорогої України. Першого дня весілля роблять у селі молодої. Справдешнє, гучне, до ранку весілля. Потім – перша шлюбна ніч. Сю ніч, вірніш, сей уже ранок, молода зазвичай проводить зі своєю мамою – вони рахують подаровані гроші і бідкаються: «То, певно, його цьотка з Підгайців тіко сто гривень поклала. Не бояться люди гріха! Йой не виплатиться весіллє, йой не виплатиться»… Наступного дня – увага! – розписка і шлюб. І се після прекрасної шлюбної ночі! А шо як молодий передумає? А якщо молода ззиґзиться? Ні, таке не передбачено у пор’ядних галіційських сім’ях! Після шлюбу і розписки – друга серія – в хаті молодого. Тепер черга нареченого і його мами рахувати гроші: «Йой не виплатитьсі весіллє, ой не виплатитьсі»… Третього дня – поправини, четвертого-п’ятого – знову поправини, а далі – доки не доїдять і не доп’ють все, що було наварено-напарено (їжте гості дорогі, у нас свиней уже немає) і не спровадять нарешті тітку з Підгайців додому.

Головний стимул життя галіційки – то люде. Саме вони є тим маяком, до якого тягнуться, і тим наріжним каменем, на який кладуть. «Йоооой, тре жуки покропити, бо люде всьо бачать», «Би ся встидала, дівко, геть-чисто заголила свої кривуляки! Та ж межи такі ноги наш пес перескокне, де тобі таку суконку куцу вбирати! Від людей невдобно!», «Чуєш? Абись чварак збудував малій не згірший як у Янкового Остапа! Чи ж наша Свєтя послідующа яка? От люде скажуть…»
…І ростуть села галицькі на радість людям, і здихают наглою смертю жуки на неозорих городах, і одягають дівчата галіційські як пишні ружі, і виходять заміж, і плодяться та розмножуються у поті чола свого.
І нині, і прісно, і вовіки віків.
Слава Україні.