Ну от і приїхали, дівко, злазь!
Осінь.
А не віриш іще – бо ж не віриш, бо ж головою своєю безголовою крутиш у пошуках доказів (бажано матеріальних), що ще літо-літечко, вчора от навіть суконку льняну купила, ага, так наче клаптик тканини щось важить проти довічних законів природи….
А фіг тобі, дівко, змотуй вудочки, який там льон до холєри, одягай джинси, так-так, отако просто поверх засмаги своєї каталожної, а там, диви, і дощі затягнуться, як півпрозора занавісочка в душі ( того разу таки в дУші, бо в душІ твоїй, кобітко, і так давно вже все зашторено-засупопено від пильних очей, від цікавих очей, та й так файнезно замасковано (а таки згодилися УНСОвські вишколи, ай-я, аж тепер згодилися, оті всі маскування твої недолугі у лісах рідного краю), що й сама вже не скажеш точно –
а де ж ти справжня, дівчино?
Де ділася отамта, колишня, із очима великими, із нігтями обкусаними? Оте сіре-сіресеньке, гейби зайченятко налякане з другої парти біля вікна? Із колготками коричневими, вічно віддутими на колінцях, із почерком нечемним і волоссячком легесеньким, наче пір’ячко? А потім ота, зі щоденником блакитним, із губою прикушеною, із невидимкою у невиразно-брунатному волоссі - ота, до якої подружки приходили оплакувати перші любові свої навіть чи не серед ночі – гей-гей, просто таки паломництва дівоцькі… Чи ота, із очима захопленими, руками розчахнутими, про яку він потім казав – «дотульне дівчисько, ніжне, наче подорожник…». Бо й була подорожником для тамтого подорожнього – серце лікувала, тіло пестила, тулилася невміло, так, наче хтіла зацілувати геть-усі болячки і вавки з душі мужеської…наче вміла крівцю спинити, наче хтіла душу вибілити…І не думала - хоча й знала! а таки знала! – що до рани зазвичай прикладають усе те, що потім без жалю викидають… подорожник… бинтик… ватку…
Де ти заховала оту дівчинку, Аню? У яких закамарках серця, на яких антресолях досвіду, на якому запиленому горищі у якій не підйомній скрині власноруч замкнула? І сидить вона там зайчиком-пострибайчиком, горобчиком зіщуленим, сидить, посміхається, голову набік схилила, і не злоситься на тебе навіть – бо ж розуміє – саме там їй і місце. Знаєш, пригадала оце, то у старих романах таке вряди-годи траплялося – коли у найвищій вежі родинного замку, у такій собі потаємній кімнаті зачиняли причинну. І добре ставилися до неї, годували там, одягали, няньку до неї присилали, аби та їй книжки читала, ну, не знаю, що там ще робили, але – ні кроку назовні. Щоб ніхто на світі не здогадався, що є отам, десь отам, глибоко, за стінами мурованими, за вікнами ґратованими – зайченятко налякане, горобчик зіщулений, подорожник зірваний….
…і біжиш життям, біжиш, як господиня уже, як тварина сильна (хто ти сьогодні, Анько? Левиця? Антилопа? Краще і не думати, а бігти-бігти, спину вигнувши, м’язи напруживши, зуби вищиривши) – перестрибуєш через тіні, через людей перестрибуєш, через себе навіть – через оту, зі скрині, аби не впізнали, аби не дізналися, аби не витягнули її на світ божий…
…
- Яке ж ти стерво, - сказав, цілуючи. Не той, інший.
Посміхнулася губами намальованими, просто-таки навідмаш ударила посмішкою: «Дякую за комплімент».
…
…а потім, серед ночі – зірвалася настрашена. А що як раптом – оті, з сурмами, на конях, із очима свинцевими? Ото просто зараз? Такий собі алярм, глобальна побудка – прокидайтеся, пані та панове, Армагедон настав… От що тоді? Чи встигнеш ти, дівко, добігти крученими сходами на найвище горище своєї пам’яті? Чи стане тобі сили голіруч підняти важке віко старої скрині і обвугленими руками витягнути з полум’я прийдешнього їх усіх:
зайченятка наляканого,
горобчика зіщуленого,
подорожник зірваний…