Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.06.02
15:29
Покинь-мо нори!- Підемо в гори! -
Долучимо до ніг свічада,
Гарячий подих
В струмки занурим,
Немов у міфи
Про Ельдорадо!
На відпочинку водою змиєм,
Відчувши рятівну підтримку
Долучимо до ніг свічада,
Гарячий подих
В струмки занурим,
Немов у міфи
Про Ельдорадо!
На відпочинку водою змиєм,
Відчувши рятівну підтримку
2026.06.02
12:51
Живу минулим, там моє життя
від А до Я, від альфи до омеги!
Від дня народження до забуття
о, де ви, дні мого натхнення, де ви?
Ніколи не корилася вітрам —
плела віночки із маруни, м'яти.
Та тільки душу за любов віддам,
від А до Я, від альфи до омеги!
Від дня народження до забуття
о, де ви, дні мого натхнення, де ви?
Ніколи не корилася вітрам —
плела віночки із маруни, м'яти.
Та тільки душу за любов віддам,
2026.06.02
12:09
Розвелось у нас хвазанів-
Ну просто море хвазанів!
І тепер я часто чую
Їхній, так би мовить, "спів".
Хвазан -птаха наче й гарна,
Та співає ж - аби як.
Не як зовні непомітний
Ну просто море хвазанів!
І тепер я часто чую
Їхній, так би мовить, "спів".
Хвазан -птаха наче й гарна,
Та співає ж - аби як.
Не як зовні непомітний
2026.06.02
11:56
Ні, я себе, напевно, знищу
В ночах запеклих, дорогих.
Лікую невмолиму тишу
В кімнатах вигаслих, старих.
Слова сховались і принишкли
У погребах німих, сумних.
Я спалюю себе на вітрі
В ночах запеклих, дорогих.
Лікую невмолиму тишу
В кімнатах вигаслих, старих.
Слова сховались і принишкли
У погребах німих, сумних.
Я спалюю себе на вітрі
2026.06.02
10:36
V. СОНЦЕ З ПІВДНЯ
Зима 1043 року сковувала Київ кригою, але серця людей палали від хвилювання. На дніпровських схилах зібрався натовп, бо з півдня, пробиваючись крізь засніжені річкові простори, сунула небачена раніше сила. Це повертався в і н.
Біл
2026.06.02
08:43
він вийшов до режиму бога
покинувши вино хліб сіль
сусід вважав його за йога
а сам пиячив той сусід
йому здавалося ще трохи
і стане легко звідусіль
сусід той час привів небогу
стогнав із нею десь в куті
покинувши вино хліб сіль
сусід вважав його за йога
а сам пиячив той сусід
йому здавалося ще трохи
і стане легко звідусіль
сусід той час привів небогу
стогнав із нею десь в куті
2026.06.02
07:47
Мої сердечні ув'язнення і спускання на землю з високих веж несвобод не передбачають втеч, а тільки терміни. Рецидивістам "не світить" амністія. Час – і тільки він, є тим механізмом, який спрацьовує для свободи – тихо і без ефектів, які притаманні подіб
2026.06.02
05:27
Я міг би загинути вчора
І зараз лежати в труні,
Або в тісноті коридору
Заклякти в останньому сні.
Донині руїни будинку,
Ще теплі від крові й вогню, -
Нагадують кожну хвилинку
Про долю щасливу мою.
І зараз лежати в труні,
Або в тісноті коридору
Заклякти в останньому сні.
Донині руїни будинку,
Ще теплі від крові й вогню, -
Нагадують кожну хвилинку
Про долю щасливу мою.
2026.06.01
19:27
Полюбляю зелене оточення,
Особливо під промені вранішні.
І удосталь росою намочений,
Задурманений квітом акації.
Ще пройтися стежками охайними
Водночас і тужливо, і радісно,
Де жбурляють промінчики барвами
Особливо під промені вранішні.
І удосталь росою намочений,
Задурманений квітом акації.
Ще пройтися стежками охайними
Водночас і тужливо, і радісно,
Де жбурляють промінчики барвами
2026.06.01
17:35
в житті холоднім і похмурім
чогось хотів кудись-там біг
за снами уві снах моїх
і в церкві тільки та премудрість
мене оточували мури
на цім лазурнім небодні
цикуту радили мені
а в перлах порпалися кури
чогось хотів кудись-там біг
за снами уві снах моїх
і в церкві тільки та премудрість
мене оточували мури
на цім лазурнім небодні
цикуту радили мені
а в перлах порпалися кури
2026.06.01
15:25
У кожній з нас є Щось позалюдське.
У кожному. Без винятків. Й неясно
це Щось несимпатичне і жаске
чи неповторно самобутнє і прекрасне?
Воно у нас танцює? Чи лежить
заховане, зарите якнайглибше?
Не через цю відчуженість сюрчить
У кожному. Без винятків. Й неясно
це Щось несимпатичне і жаске
чи неповторно самобутнє і прекрасне?
Воно у нас танцює? Чи лежить
заховане, зарите якнайглибше?
Не через цю відчуженість сюрчить
2026.06.01
14:41
В ім’я вищого Життя, нехай буде прославлене горнє Світло!
Блиском укрився я, і Світло засяяло світ. Утри стали поодаль і змовлялися проти мене. (…) Муж, який скинув мене зі свого місця на землю (…) ти знищиш їх (…) Не руйнуй творіння Утр і не проганяй
2026.06.01
13:44
Похмурий день у крона прослизнув
і зачепився поглядом за вечір.
Готується до стомленого сну
міських кварталів тьмяна порожнеча.
Сідаєш у намолене таксі,
мене лишивши на бруківці літа.
І наостанок зойкає шассі
і зачепився поглядом за вечір.
Готується до стомленого сну
міських кварталів тьмяна порожнеча.
Сідаєш у намолене таксі,
мене лишивши на бруківці літа.
І наостанок зойкає шассі
2026.06.01
13:35
…Творчість – Така, як Ти!
Як, Ти?
18 жовтня 1999 р., Київ
Як, Ти?
18 жовтня 1999 р., Київ
2026.06.01
13:01
Весна минає. Літо на порозі.
Немає миру, бо іде війна.
Жене людей додому чужина.
Дай, Боже, не почити у дорозі
міграції поезії у прозі
лихого житія. Душа одна.
ІІ
Немає миру, бо іде війна.
Жене людей додому чужина.
Дай, Боже, не почити у дорозі
міграції поезії у прозі
лихого житія. Душа одна.
ІІ
2026.06.01
12:10
Прийшов мороз такий справдешній,
Хитнув підвалини старі.
Сховалась думка у черешні,
Сховалась мова у землі.
У теплім краю журавлі
В піснях оспівують прийдешнє.
Мороз величною ходою
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Хитнув підвалини старі.
Сховалась думка у черешні,
Сховалась мова у землі.
У теплім краю журавлі
В піснях оспівують прийдешнє.
Мороз величною ходою
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Ганна Осадко (1978) /
Проза
Перше причастя
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Перше причастя
«Вірую в єдиного Бога Отця, Вседержителя, Творця неба і землі, всього видимого і невидимого» - проказували напам’ять, як шкільний вірш, діти у білих льолях із вишитими комірцями…
….заморений аїр на камінній долівці пріло смердів смертю.
Його ритуально порозкидали по всьому храму – Зелені свята на Галичині – то тобі не забавки…
Пригоріле татариння під ногами…і ніг тих була добрих півтисячі – кожному хтілося глянути на оцю ініціацію…
Діти стояли вже понад годину – рівненькими стовпчиками, як солдати й солдатки на плацу, готові до пожертви во ім»я…
Добрі греко-католички – в основному жінки – матері, бабусі, тітки, хресні, сусідки і родички – оточили свіжу кров їхнього приходу тугим спітнілим кільцем – і годі було вирватися…..
Я спочатку дивилася на отців. Один правив – його я не бачила, він був одалік, і його заступала хмара білих хусток. Зате просто перед очі сидів другий, що приймав сповідь. Мені чомусь стало його невимовно жаль… Він був опасистий, кремезний, у дорогому вишитому фелоні. Спочатку я вивчала узори на його одязі – а узори ті були голубі, у тон рушничкам, якими були по самісінькі брови вкутані святі і блаженні на численних образах. Тоді погляд перестрибнув на обличчя cвященика. Роса поту на м’ясистих щоках, червоні ниточки жилок на носі - йому було жарко. А ще було помітно, що отець не виспався – бо немилосердно позіхав, коли чергова прихожанка оповідала йому свої прощенні й непрощенні гріхи…. І не було тому ні кінця ні краю… він то не бачив, бідолаха, що черга бажаючих очистити душі – оново зміїлася углиб церкви – і щиро сподівався, що оця от дівка чи ота от бабка – вже остання, і вони нарешті відпустять його, як він відпускає їхні гріхи.
Та де там…
…дітям у білих льолях видали білі свічки. Моєму малому свічки не дали – бо то, виявляється, тре було наперед замовити, разом із льольою та відеозаписом… отож, усі діти як діти – полюдські галицькі діти білі ангели зі свічками – а моє – як не люде… я ловлю його погляд. Зовсім не дитячий погляд. Страх-приреченість-чекання. Він питає мене – довго ще? Я звожу плечима: а я знаю?
Минає півтори години служби… спека залазить у мозок… натовп зачинає нервуватися… кадило монотонно витляє перед очима… блимають вогники відеокамер…навиліт стріляють затвори фотоапаратів.
дим і ладан. Татар-зілля і свічки. Ангели і галичанки…
і тут діти зачинають мліти…
одне за одним, як підкошені, падають на мармурову долівку…
…вчителька катехизації витягає свічку з руки хлопчуря, який умлів – і простягає моєму синові….
…так чи приблизно так живі брали прапори із рук мертвих на кривавому бойовищі во ім’я….
…мене огортає дивне отупіння…час набуває плинності….я відчуваю, що ще трохи, і я теж… мене виводить з такого стану голос малої – вона невідь-звідки взялася серед оцього натовпу…
- Софія?! Ти як сюди дійшла? Навіщо?!
- Мене бабця з дому відіслала, аби я теж причастилася…
Мене зачинає дрібно трусити, щойно уявлю, через яке стовковище вона пробивалася і що з нею могло трапитися….
…а діти у білому падають, а ревні християнки – матері й бабці – кроплять їх святою водою, б’ють по писках, і ставлять назад у шеренги…
…найбільше це нагадувало мобілізацію у Дитячий Хрестовий Похід….
І це було страшно…
…
….
…..
Напевно, я нікчемна християнка. Я жахаюся фанатиків. Я не розумію, навіщо боятися Господа, який є – Любов Одвічна. Я не вірю, що Отцю моєму потрібне оце збіговисько з відеокамерами, ота шалена юрба, яка після двогодинної Служби (слово правильне у даному контексті. Служіння, служка…ревний садомазохізм) залюбки когось би спалила чи каменувала (жаль, інквізиція нині не у фарворі…бо ж вона – свята! – як ніяка інша інституція - задовольняла бажання та інстинкти натовпу - збудженого від спеки і смороду, щирого у своїй – зрозумілій – вірі.
….заморений аїр на камінній долівці пріло смердів смертю.
Його ритуально порозкидали по всьому храму – Зелені свята на Галичині – то тобі не забавки…
Пригоріле татариння під ногами…і ніг тих була добрих півтисячі – кожному хтілося глянути на оцю ініціацію…
Діти стояли вже понад годину – рівненькими стовпчиками, як солдати й солдатки на плацу, готові до пожертви во ім»я…
Добрі греко-католички – в основному жінки – матері, бабусі, тітки, хресні, сусідки і родички – оточили свіжу кров їхнього приходу тугим спітнілим кільцем – і годі було вирватися…..
Я спочатку дивилася на отців. Один правив – його я не бачила, він був одалік, і його заступала хмара білих хусток. Зате просто перед очі сидів другий, що приймав сповідь. Мені чомусь стало його невимовно жаль… Він був опасистий, кремезний, у дорогому вишитому фелоні. Спочатку я вивчала узори на його одязі – а узори ті були голубі, у тон рушничкам, якими були по самісінькі брови вкутані святі і блаженні на численних образах. Тоді погляд перестрибнув на обличчя cвященика. Роса поту на м’ясистих щоках, червоні ниточки жилок на носі - йому було жарко. А ще було помітно, що отець не виспався – бо немилосердно позіхав, коли чергова прихожанка оповідала йому свої прощенні й непрощенні гріхи…. І не було тому ні кінця ні краю… він то не бачив, бідолаха, що черга бажаючих очистити душі – оново зміїлася углиб церкви – і щиро сподівався, що оця от дівка чи ота от бабка – вже остання, і вони нарешті відпустять його, як він відпускає їхні гріхи.
Та де там…
…дітям у білих льолях видали білі свічки. Моєму малому свічки не дали – бо то, виявляється, тре було наперед замовити, разом із льольою та відеозаписом… отож, усі діти як діти – полюдські галицькі діти білі ангели зі свічками – а моє – як не люде… я ловлю його погляд. Зовсім не дитячий погляд. Страх-приреченість-чекання. Він питає мене – довго ще? Я звожу плечима: а я знаю?
Минає півтори години служби… спека залазить у мозок… натовп зачинає нервуватися… кадило монотонно витляє перед очима… блимають вогники відеокамер…навиліт стріляють затвори фотоапаратів.
дим і ладан. Татар-зілля і свічки. Ангели і галичанки…
і тут діти зачинають мліти…
одне за одним, як підкошені, падають на мармурову долівку…
…вчителька катехизації витягає свічку з руки хлопчуря, який умлів – і простягає моєму синові….
…так чи приблизно так живі брали прапори із рук мертвих на кривавому бойовищі во ім’я….
…мене огортає дивне отупіння…час набуває плинності….я відчуваю, що ще трохи, і я теж… мене виводить з такого стану голос малої – вона невідь-звідки взялася серед оцього натовпу…
- Софія?! Ти як сюди дійшла? Навіщо?!
- Мене бабця з дому відіслала, аби я теж причастилася…
Мене зачинає дрібно трусити, щойно уявлю, через яке стовковище вона пробивалася і що з нею могло трапитися….
…а діти у білому падають, а ревні християнки – матері й бабці – кроплять їх святою водою, б’ють по писках, і ставлять назад у шеренги…
…найбільше це нагадувало мобілізацію у Дитячий Хрестовий Похід….
І це було страшно…
…
….
…..
Напевно, я нікчемна християнка. Я жахаюся фанатиків. Я не розумію, навіщо боятися Господа, який є – Любов Одвічна. Я не вірю, що Отцю моєму потрібне оце збіговисько з відеокамерами, ота шалена юрба, яка після двогодинної Служби (слово правильне у даному контексті. Служіння, служка…ревний садомазохізм) залюбки когось би спалила чи каменувала (жаль, інквізиція нині не у фарворі…бо ж вона – свята! – як ніяка інша інституція - задовольняла бажання та інстинкти натовпу - збудженого від спеки і смороду, щирого у своїй – зрозумілій – вірі.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
