«Вірую в єдиного Бога Отця, Вседержителя, Творця неба і землі, всього видимого і невидимого» - проказували напам’ять, як шкільний вірш, діти у білих льолях із вишитими комірцями…
….заморений аїр на камінній долівці пріло смердів смертю.
Його ритуально порозкидали по всьому храму – Зелені свята на Галичині – то тобі не забавки…
Пригоріле татариння під ногами…і ніг тих була добрих півтисячі – кожному хтілося глянути на оцю ініціацію…
Діти стояли вже понад годину – рівненькими стовпчиками, як солдати й солдатки на плацу, готові до пожертви во ім»я…
Добрі греко-католички – в основному жінки – матері, бабусі, тітки, хресні, сусідки і родички – оточили свіжу кров їхнього приходу тугим спітнілим кільцем – і годі було вирватися…..
Я спочатку дивилася на отців. Один правив – його я не бачила, він був одалік, і його заступала хмара білих хусток. Зате просто перед очі сидів другий, що приймав сповідь. Мені чомусь стало його невимовно жаль… Він був опасистий, кремезний, у дорогому вишитому фелоні. Спочатку я вивчала узори на його одязі – а узори ті були голубі, у тон рушничкам, якими були по самісінькі брови вкутані святі і блаженні на численних образах. Тоді погляд перестрибнув на обличчя cвященика. Роса поту на м’ясистих щоках, червоні ниточки жилок на носі - йому було жарко. А ще було помітно, що отець не виспався – бо немилосердно позіхав, коли чергова прихожанка оповідала йому свої прощенні й непрощенні гріхи…. І не було тому ні кінця ні краю… він то не бачив, бідолаха, що черга бажаючих очистити душі – оново зміїлася углиб церкви – і щиро сподівався, що оця от дівка чи ота от бабка – вже остання, і вони нарешті відпустять його, як він відпускає їхні гріхи.
Та де там…
…дітям у білих льолях видали білі свічки. Моєму малому свічки не дали – бо то, виявляється, тре було наперед замовити, разом із льольою та відеозаписом… отож, усі діти як діти – полюдські галицькі діти білі ангели зі свічками – а моє – як не люде… я ловлю його погляд. Зовсім не дитячий погляд. Страх-приреченість-чекання. Він питає мене – довго ще? Я звожу плечима: а я знаю?
Минає півтори години служби… спека залазить у мозок… натовп зачинає нервуватися… кадило монотонно витляє перед очима… блимають вогники відеокамер…навиліт стріляють затвори фотоапаратів.
дим і ладан. Татар-зілля і свічки. Ангели і галичанки…
і тут діти зачинають мліти…
одне за одним, як підкошені, падають на мармурову долівку…
…вчителька катехизації витягає свічку з руки хлопчуря, який умлів – і простягає моєму синові….
…так чи приблизно так живі брали прапори із рук мертвих на кривавому бойовищі во ім’я….
…мене огортає дивне отупіння…час набуває плинності….я відчуваю, що ще трохи, і я теж… мене виводить з такого стану голос малої – вона невідь-звідки взялася серед оцього натовпу…
- Софія?! Ти як сюди дійшла? Навіщо?!
- Мене бабця з дому відіслала, аби я теж причастилася…
Мене зачинає дрібно трусити, щойно уявлю, через яке стовковище вона пробивалася і що з нею могло трапитися….
…а діти у білому падають, а ревні християнки – матері й бабці – кроплять їх святою водою, б’ють по писках, і ставлять назад у шеренги…
…найбільше це нагадувало мобілізацію у Дитячий Хрестовий Похід….
І це було страшно…
…
….
…..
Напевно, я нікчемна християнка. Я жахаюся фанатиків. Я не розумію, навіщо боятися Господа, який є – Любов Одвічна. Я не вірю, що Отцю моєму потрібне оце збіговисько з відеокамерами, ота шалена юрба, яка після двогодинної Служби (слово правильне у даному контексті. Служіння, служка…ревний садомазохізм) залюбки когось би спалила чи каменувала (жаль, інквізиція нині не у фарворі…бо ж вона – свята! – як ніяка інша інституція - задовольняла бажання та інстинкти натовпу - збудженого від спеки і смороду, щирого у своїй – зрозумілій – вірі.