Хочемо цього ми чи ні - а до храму ходити необхідно - це Дім Божий.
І це правда - якась біда - відразу згадуємо про Нього і біжимо свічку ставити і не дивимось, що смердить чи пахне. Мене моя бабця /мама ставили на коліна - я дякую їм за це, за молитви, котрі навчили, за те, що посіяли в мені Любов і привили - терпіння. Яке було це свято для мене і відчуття важливості - тримати хорогву на Празник і хоча людсок набилося, як івасів... і я млів від запаху з кадила та парафіну - але відчував якусь важливість і, не побоюсь того слова, святість в тім, що мені довірили тримати в моїх 13ть літ.

Вірно Юрку.
В багатьох людей все в житті було б інакше (якби в тринадцять брали до рук... хорогву).
А як хтось хоче наочний приклад: через що інколи людині доводиться пройти на шляху до покаяння, то прошу до мене на гостину. Не думаю, що комусь така дорога сподабається, але гарантую - ряса священника стане для відвідувачів на багато чистішою.

Ви мене не зрозуміли, Володимире. Наведені цитати це не підтримка, з мого боку, бачення їх авторів.
Власне після віднайдення подібних рядків у Лесі Українки вона й перестала бути для мене "авторитетом" (не кажучи вже про якийсь "авторитет" Гітлера). Але я хочу щоб Ганна Осадко залишалась для мене авторитетною людиною і надалі. Саме тому надрукував ті цитати, аби людина побачила схожість своїх слів зі словами тих "дурних голів" і змогла зробити певні висновки.
Щодо "неможливості подолати красу і силу природних сил"...
То це якраз і стверджували ті "авторитети". А христос просто взяв і пішов по воді.

Як колись писали - "Все починається з малого..."
Так - "все починається з віри". Я вірую, що перейду дорогу - а коли ні - то краще не переходити -
бо будуть збирати кавалками. Тобто віра - це не лише, як сліпе кошеня - а щось, що дає
людині дихати впевнено. А ті, що зодяглися у чорні ряси і почепили хреста і мають лексуса - вони далеко на ньому не доїдуть - але це їхня проблема, дорога, хрест, відступництво, лицемірство, тощо. Кожен наслуховує Бога окремо - головне аби було бажання наслуховувати, а не бачити недоліки інших, вишукувати місця власного дискомфорту і називати чиюсь віру (нехай темну) фанатизмом. Хто є ми такі - забороняти людям заставляти своїх дітей ставати на коліна, бити поклони і т.д. - ніхто.

Приємно, що моє скромне оповідання започаткувало отаку от цікаву теологічну дискусію. Шкода, звісно, що лишень теологічну....У нас як не як поетичний сайт) А нарис як літературний твір, бачу, не зацікавив нікого, усі звично перейшли на особистості) і взялися рятувати мою пропащу душу. Та то пусте, врешті)
Тому хочу закрити оцей релігійний дискурс - бо віра - то таки важка тема для обговорення...надто особиста...інтимна навіть....
і хочу щиро подякувати усім, хто взяли участь у даній розмові та поділилися цікавими подробицями власного бачення світу та релігії. Дякую вам, друзі!!!! Хай Господь Бог вас береже!

В коментарях ви, Ганно, побиваєтесь, що ніхто не звертає уваги на сам ваш твір, обговорюючи його тему, тому я прочитала оповідання з цього погляду. Поміж тим, що тема оповідання вибрана дуже сміливо,бо хто, скважіть на милість, сьогодні отак відверто зізнається, що в церкві йому ніяково????
Але ваша мова зачаровує, ви прекрасно володієте мовними засобами, відчувається, що ви справжня поетеса.
А от від цього речення можна знепритомніти:
"заморений аїр на камінній долівці пріло смердів смертю".
а від цих фраз просто віє жахіттями:
"дим і ладан. Татар-зілля і свічки. Ангели і галичанки…
і тут діти зачинають мліти…"

Браво!!!!