Пабло Неруда. Море і дзвони (поетична збірка)
ПОЧАТКОВИЙ
Година за годиною – це не день,
це не біль, який іде за болем.
Час не зношується,
не скорочується:
море звучить як море,
безнастанно,
земля звучить як земля:
людина – очікує.
І лише
дзвін, який
там, серед інших,
зберігає у своїй порожнечі
непоступливу тишу,
подеколи розриває її,
піднявши свого мідного язика, хвиля за хвилею.
Я стільки всього мав,
допоки міг повзати світом на колінах,
а тепер лежу тут голий,
у мене нічого не лишилося,
окрім жорсткого морського полудня
і цього дзвона.
Вони кличуть мене, аби я страждав,
і прохають мене затриматись.
Звуки йдуть у світ,
заповнюючи простір.
І море живе.
Дзвони існують.
ШУКАТИ
Від дифірамба до кореня моря
поширюється новий тип порожнечі:
не хочу, – каже хвиля, –
аби ви продовжували балакати,
аби ви продовжували відрощувати
цементну бороду
міста:
ми самі,
можна волати на повне горло,
можна пісяти в море,
дивитися на сім однокольорових птахів,
на три тисячі зелених чайок,
кохати на піску,
замазати черевики,
книжки, думки й капелюхи,
і зустріти тебе, ніщо,
і цілувати тебе, ніщо,
і оспівувати тебе, ніщо,
ніщо без нічого,
і нічого не робити,
не закінчуючи справжнього.
ПОВЕРТАЮЧИСЬ
Я бачив смерть і в анфас і у профіль,
тому-то не помираю,
не вмію цього робити;
і відходжу зі своїм,
з власною бідною долею
заблукалого коня
на самотніх пасовиськах
півдня Південної Америки:
тут віє залізний вітер,
дерева зігнулися зроду:
мусять цілувати цю землю,
цю рівнину:
потім випадає сніг,
що складається з тисячі шпаг,
які не закінчуються ніколи.
Я повернувся
звідти, куди прийду,
з дощику в четвер,
я повернувся
з усіма своїми дзвонами,
мені лишилося знайти галявину,
пустити на ній коріння
і цілувати гірку землю,
мов зігнутий кущ.
Адже дано обіцянку
слухатися зими,
дозволити вітрові піднятися
усередині самого тебе –
так, аби падав сніг
і зливалися мить і день,
вітер і минуле:
надходить холод,
і ось ми залишилися самі
та нарешті замовкли.
Дякую.
*
Дякую, скрипки, за цей
чотириструнний день.
За чисте звучання неба,
за блакитний голос повітря.
*
Здається, що якийсь інший корабель
пройде морем у певний час.
Він – не залізний
і не під помаранчевим прапором:
ніхто не знає, коли він прибуде,
і звідки він – теж ніхто не знає:
але вже приготовано найліпший салон,
і все призначено
одному пасажирові.
Піна лежить тонким килимом,
виткані зорі,
синій – віддалік, зелений – ближче,
ультрамарин урухомився,
усі – чекають.
Прибережні скелі,
відмиті, чисті, вічні,
піднеслися над піском,
наче фортечні вежі.
Усе приготовано,
запрошено тишу,
і навіть люди, зазвичай такі розсіяні,
уважно очікують цієї години,
одягнені, як на свято,
зачесані,
у нових черевиках.
Усі постаріли,
а корабель не прийшов.
*
Коли я вирішив залишитися ні з чим
і почав усюди шукати невдачу,
аби зіграти з нею в кості,
то зустрів жінку, і вона
пішла обіч мене
за межу, у темряву й мовчання.
Це Матильда,
так її звуть,
і вона з Чіяна ,
а тому і в дощ, і у грім,
ясного дня
з його блакитним волоссям,
або темної ночі
це вона
робить усе, що потрібно,
ніжно, для моєї шкіри,
для мого простору,
навстіж розчиняє всі вікна,
що виходять на море,
аби злітали вгору слова,
записані на папері,
аби меблі наповнювалися
беззвучними знаками,
зеленим вогнем.
*
Заявляю про чотирьох собак
першого поховали в саду,
двоє інших нападають зненацька,
маленькі розбійники
на товстих лапах,
хвости – мов кремінні голки.
А ще одна собака – мохната,
далека,
делікатна.
Її золотих кроків нечутно,
її присутності непомітно.
І лише ночами
вона гавкає десь удалині
на якісь тіні,
а тому лише ті, хто відсутні,
можуть її чути на дорогах
або в інших темних місцях.
*
Приїхали арґентинці
з Хухуя та з Мендоси,
інженер і лікарка,
три дочки, наче виноградинки.
Я не мав нічого сказати їм,
і вони теж не мали.
Не говорячи ані слова,
ми просто дихали вкупі
різким солоним повітрям
півдня Тихого океану,
зеленим повітрям
рідкої лампи.
Вони повезли його з собою до своїх міст,
а хтось привіз пса з іншого краю,
або дивні крила
тремтливого птаха.
*
Я звався Реєс, Катрілео,
Ареяно, Родріґес,
давно забув, як мене звуть насправді.
Я виріс з іменами
старих дубів, молодих дерев,
свистячої деревини.
Мене знайшли
у велетенській купі листя,
дитинча, я ховався в самій гущавині
зеленої порості,
серед упалих стовбурів,
поблизу бідних хатин, які лили сльози.
Я не народився, ні – мене заснували,
мені заразом дали без ліку прізвищ,
імен і прізвиськ:
мене назвали пустищем і колом,
потім назвали ялиною і зерном,
а тому я став і тим, і тим,
таким велетенським і таким мізерним,
адже піднявся здолу,
з землі.
*
Привіт, ми кажемо
щодня
першому-ліпшому,
вручаючи візитівку
щиросердя
і показної доброти.
Це наш дзвіночок, послухайте:
ось вони ми, привіт!
Чуєте, ми існуємо.
Привіт-привіт-привіт,
тому і тому, а кому ще? –
також – кинджалові, отруті
та злобі.
Привіт, ви не впізнали мене?
Ми рівні й не любимо одне одного,
ми кохаємо одне одного і ми нерівні,
кожен зі своїм ножем,
зі своєю особливою скаргою,
чарами бути чи не бути,
треба б мати стільки рук для потисків,
скільки губ для усмішок:
привіт!
уже не лишилося часу,
привіт!
аби бодай щось зрозуміти,
привіт!
аби зайнятися самими собою,
якщо від нас бодай щось лишилося.
Привіт!
*
Скільки годин сьогодні впало
у криницю, у сіть, у глибини часу?
Повільно, але ненастанно,
вони падали долу, поєднуючись
із найпершою годиною,
подібно до риб,
а потім – наче каміння чи ніби пляшки.
Там, долі, ці години
поєднувалися з плином днів,
місяців, років,
невиразних спогадів,
безлюдних ночей,
убрань, жінок, потягів і провінцій.
Накопичувався час,
і кожна година
розчинялася в тиші,
розкладалася і падала
у кислоту з іншими рештками,
у чорну воду
перевернутої ночі.
*
Я познайомився з мексиканцем Тігуатіном
у Халапі, кілька сторіч тому,
але при кожній новій зустрічі –
у Колумбії, в Ікіке, в Арекіпі –
я починав сумніватися: чи був він?
Його сомбреро здавалося мені дивним,
ще коли він працював гончарем
і ліпив мексиканською глиною,
коли служив архітектором,
торгував залізом у Венесуелі,
а у Ґватемалі був рудокопом
і старостою. Я думав: як він може
в одному й тому ж віці, проживши
усього лише три сторіччя, у той час,
коли я, усамітнившись сам у собі,
стараюся – майстер дзвонарської справи –
озвучувати каміння й метали,
аби хто-небудь почув мій набат,
мій голос, несхожий на інші, –
я думав, як він міг із мертвих років,
просуваючись пересохлими річищами,
упоратися з таким числом професій?
Тоді-то зрозумів я, що Він був зі Мною,
що Він і Я, – ми пережили всіх,
хто жив і тут, і там, – двоє несхожих
зі схожими корінням і руками,
замазаними тією самою глиною,
народжуємося всюди і завжди
лише для того, аби вічно працювати.
*
Погляньмо, сказав я одноплемінникам,
спробуймо зрозуміти, хто ми є,
що робимо і про що думаємо.
І найбільш непоказний серед них,
серед нас, відповів мені, змінивши
погляд, зухвало розгорнувши свого прапора.
А то було вороже знамено.
Він твердо знав, що має право вбивати
чужу істину. Так було раніше
з моїм батьком, а цього разу – зі мною.
Але мені здалося: це я вбитий.
ЩОДНЯ, МАТИЛЬДО
Тепер про тебе: ти велетенська,
немов тіло Чилі, і ніжна,
ніби квітка анісу,
і в кожній гілочці бачиш свідчення
наших незнищенних весен.
Який день сьогодні? Твій день.
І завтра – також, день незмінний,
не було жодного дня без твоїх рук.
Охороняєш сонце, землю, фіалки
у своїй маленькій тіні, коли спиш.
Отак щоранку
даруєш мені життя.
*
Тієї пори, коли я звався капітаном,
мешкав на одній з вулиць оцього міста.
там було без ліку винарень
і взуттєвих крамниць,
а ювелірні робітні сяяли рубінами.
Оскільки ж там не було
ані входу, ані виходу,
там завше юрмилася купа люду,
усі вони щось їли, плювалися, дихали,
щось купували й продавали.
Усе мені здавалося таким блискучим,
таким осяйним
і приголомшливо галасливим,
що інколи я боявся
оглухнути чи осліпнути.
Усе це було так давно,
я так давно нічого не чув,
живу зовсім інакше, серед каміння
і водних потоків.
А та вулиця, напевне, померла
природною смертю.
*
Повертаюся з дороги на те саме місце –
чому?
Чому не повертаюся туди, де я мешкав раніше:
на вулиці, на землі, на континенти, на острови,
де я бував і перебував?
Чому мене привабило це місце,
що я знайшов на цьому кордоні:
лише батіг вертикального повітря
над моєю головою та чорні крила,
які поїдає й шматує
зимова хуга?
Ось що про мене кажуть: цей
ледар, цей заіржавілий пан,
звідси він не зрушить,
з цього надійного сховку:
йому суджено лишатися незрушним,
допоки не затверднуть його очі
і не проросте плющ у його погляді.
*
Повертаємося до самих себе,
як до старого будинку з цвяхами й щілинами:
так людина, утомившись від самої
себе, як від поношеного одягу,
іде гола під зливою
і радіє чистоті води
і благородству вітру, але потім
спускається у свою власну криницю,
до своїх малесеньких клопотів,
ніби людина справді існує
і мусить виплачувати свої борги:
як наче я був би настільки важливим,
що міг би сам прийняти або відкинути
рослинне ім’я своєї землі
у її театрі, поміж чорними стінами.
*
Колись, в одній своїй подорожі
я виявив річку:
новонароджена, вона була
ще немовлям, пташеням, щеням.
Белькотала і схлипувала
поміж камінням
рудоносного гірського ланцюга,
благала про життя
посеред самоти неба і снігу,
там далеко, у вишині.
А я почувався
старим утомленим конем
обіч тонконогого створіння,
яке починало метатися,
скакати, підростати,
виспівувати дзвінким голосом,
пізнавати землю,
каміння, гірське річище,
простувати вдень і вночі
та врешті перетворюватися на грім,
перетворюватися на спокій,
ставати неосяжною і повноводною,
ставати патріархальною і судноплавною,
тією річенькою,
що з упертістю металевої рибки
продиралася вперед, гублячи
срібну лусочку,
річкою,
яка плакала народжуючись,
яка росла
на моїх очах.
Там, поміж гірськими хребтами моєї вітчизни,
колись, давно вже,
я бачив, торкнув, почув
те, що народжувалося:
биттям, звучанням серед каміння
було те, що народжувалося.
*
Педро – це Коли і Як,
Клара – мабуть – Безсумнівно,
Роберто – це Попри, –
усі ходять по світу з прийменниками,
прикметниками та підметами,
які тицяють одне одному на вулиці,
у корпораціях та у крамницях,
і кожен зважує мене своїми вагами,
своїми обставинами способу дії,
відносними, як старий капелюх, –
запитую: куди вони рухаються?
Куди ми рухаємося
з нашим товаром
обачності, убравшись
у словеса і хитромудрі сіті?
*
А поміж пальцями стікає, наче дощ,
істина і те, що поспішає здійснитися,
кружляють вулиці,
повні сміття,
і затуляємо, наче килимами,
стіни салонів, балконів і спалень
уривками
виголошених промов, –
ні в кого нічого не лишилося,
ані золота, ні цукру, ні справжніх себе –
цих речей не торкаються,
про них не говорять,
схоже, їх-бо й немає, усе неясне,
камінь і тверда деревина,
ґрунт і піднесення матерії,
щасливої матерії,
нічого не лишилося, тільки люди без мети,
слова без долі,
а вони просунуться не далі за тебе й мене,
не далі від стін твоєї установи,
усі ми страшенно зайняті,
ось нас терміново кличуть
до телефона,
аби нам офіційно повідомити, що заборонено
бути щасливими.
*
Маленьку істоту,
порося, пташеня чи щеня,
безпорадне,
скуйовджене,
усю ніч я чув: воно
скавучить гарячковито.
Ніч була простора,
І море перед Ісла-Неґри
кидало всі свої громи,
свої чавунні відливки,
свої соляні бочки, своє бите скло
на незворушні скелі.
Відкрита грізна тиша
надходила по кожнім ударі хвилі, по її падінні.
Мій сон зшивав,
мов ниткою, розірвану ніч,
а тут якесь космате дитя,
ведмежа чи хворе маля,
задихаючись, маялося в жару –
малесеньке вогнище болю, що повстало
супроти велетенської ночі цілого океану,
супроти чорної вежі тиші,
поранена істота,
крихітна,
белькотлива,
самотня
під перекинутим дзвоном ночі.
*
Небагато маю оповісти,
назавтра,
коли спущуся, аби сісти
за Добридень,
потребуватиму
лише хліба
оповідей,
пісень.
На світанку, розсунувши штори
перед холодним сонцем,
знаю, що мені зарадить буремний день.
Мушу сказати: я тут,
і це не минуло мене, воно в мені,
тимчасом водорості моря
коливаються, готуються
до припливу,
і кожній речі притаманний свій мотив,
рух, подібний до того,
яким відриваються морські птахи
од водорості, од води, од каменя.
І махаю їм руками, мушу
привернути увагу – прибувай будь-яка!
Тут усе, що маю і що я повинен:
послухайте звіт, оповідь і звук.
Отак щоранку мого життя
перепливаю з сну та в інший сон.
*
Дощить
над піском, над дахом
дощить і дощить,
сліпа тема зливи,
мільйони повільних і довгих «ель » протнули
сторінки вічного кохання
та зволожили сіль кожного дня:
знову злива відвідала твоє гніздо,
вколола минуле твоїми голками,
і шукаю паперового простору – білого
спокою для троянди, що дрімає в бутоні,
і троянди, що розпустилася, – шукаю
натяку на нескінченну весну
і синяви розчахненого неба,
на яку так чекаю, папір чекає,
коли повернеться злива,
аби сумно торкнутися
вікна,
потім танцювати в несамовитій люті
на моєму серці й на даху,
вимагаючи
там собі місця,
жадаючи, аби подали йому чашу,
а він її ще раз наповнив своїми голками,
прозорим часом
і слізьми.
*
У розпал червня
зі мною скоїлася жінка,
точніше – помаранча.
Картина сплуталася:
постукали у двері:
то був спалах,
батіг світла,
то стояла ультрафіолетова черепаха.
Я роздивився її
з повільністю телескопа,
неначе далеко була чи жила
ця зоряна сукня,
яка через помилку астронома
увійшла до моєї оселі.
*
Цей розбитий дзвін,
мабуть, хоче співати:
його метал тепер зелений,
дзвін має барву сельви,
барву води озерець у лісі,
барву дня в листочках.
Тріснута зелена бронза,
дзвін лежить ницьма,
заснулий,
обплутаний плющем,
і жорстка золота бронза
перейшла в жаб’ячу барву,
то були руки води,
вогкість узбережжя,
котрі надали зеленої барви металові,
ніжності – дзвону.
Цей тріснутий дзвін
притягли сюди крізь кущі
мого дикого саду,
зелений і понівечений,
дзвін сховав свої шрами у траві,
більше нікого не гукає, не скликає
до своєї зеленої чаші,
лише один метелик тріпотить
над упалим металом і відлітає, змахуючи
жовтими крилами.
*
Хочу знати, чи ви підете зі мною
туди, де вже не ходять і не говорять, хочу
знати, чи зуміємо прийти
до усамітнення: так, аби просто йти
і бачити прозоре повітря, смуги світла,
щоденне море і земні предмети,
але ні про що не говорити,
не вводити в цю справу
жодної колоніальної торгівлі,
жодного обміну
дрібничок на тишу.
Я готовий заплатити тобі за тишу.
Згода, вручаю тобі свою, але
з однією умовою: що ми не порозуміємося.
(H.V.)
Я зустрів одного чоловіка:
ми познайомилися, коли я плив
з ним на одному й тому ж кораблі;
я задихався від надміру облич –
на самоті тут лишитися неможливо.
Я взяв на себе марний труд
бути приязним, а не байдужим,
завдяки його дружині, високій
красуні з величезними очима.
Читаю оповідь про його поїздку
і бачу, як я вельми помилявся.
Я був по-хуторянському щедрий, і що ж бо?
Який був сенс у дружній руці,
коли він зовсім нічого
не зрозумів і залишився таким самим?
Начебто хтось може переконати
того, хто давно не вірить сам у себе,
хто програв війну зі своєю ж тінню.
Що вдіяти? Такі ми народилися.
*
Ані недуга, ані відсутність минулої
величі – так, саме так, пане! –
не можуть знищити нашого найліпшого,
тієї доброти, якою ми перехворіли:
прекрасна людська квітка,
за кожними дверима живе істина,
а не холодний дріб’язковий розрахунок.
І мені завше здавалося, що маю
щось ліпше, прагнення здобути
мовчазну невидиму нагороду:
знову знайти забуту пелюстку
моєї вродженої меланхолії та знову
знайти всередині себе співучий світ,
якого неможливо оскаржити.
*
Так, подруго, є час вирощувати сад
і є час для бою, щодня
кров і квіти змінюють одне одного:
час тягне нас на аркані –
можна доглядати жасмини
або лежати, стікаючи кров’ю, на темній вулиці:
чеснота і біль розійшлися
по холодних кутках, по палючім вугіллі,
більше немає вибору:
дороги в небесах,
якими раніше ходили святі,
нині зайняли фахівці.
А коней зовсім не лишилося.
Герої вдягнені у дрантя,
дзеркала спорожніли,
свято – це там, де нас немає,
нас не запрошують на нього,
а люд у дверях не може протиснутися.
Отож мій передостанній наказ,
мій надцятий заклик, подруго,
моє набатне калатання:
звертаюся до лілій у нашому саду,
до яблунь, до непохитних гвоздик,
до пахощів лимонних дерев,
і лише потім – до тих, хто йде на бій.
Наша вітчизна – вузька смужка,
і на її оголенім ножі
палає наше ніжне знамено.
*
Від світанку скільки потрібно «сьогодні»,
аби прогодувати цей день?
Смертельні спалахи, золоті сплески,
центрифуги у світлі,
місячні краплі, пустули, аксіома,
усе зливається
у загальному потоці: біль і подих,
право й обов’язок:
залишається чекати, коли цей день
втратить свою чистоту
і розтринькає свою силу.
По чайній ложці на годину
ллється з небес кислота:
таким є сьогодні цього дня,
сьогоднішнього дня.
*
Вальпараїсо, портовий порт
майже позбавлений землі,
розповів мені, що зовсім не вміє плавати:
він відбиває натиск
штормів і землетрусів,
морської хвилі,
яка б’є щодуху
по його розбитому носі.
Вальпараїсо, бідний пес,
який гавкає на пагорби,
його зусібіч обступили
коліна землі
і долоні моря.
Портовий порт, він не може піти
до далекої відкритої долі,
і лише скавучить,
ніби зимовий потяг,
перед самотою
і невблаганним морем.
*
Усі ставили мені одне й те саме
запитання: куди я їду? І здавалося,
що хтось віддрукував у тиші
жахливий вирок: мушу
поїхати, однаково куди і як.
Хоча я не збирався йти.
Панове, не поїду нікуди,
Я з Ікіке,
з дощів Темуко,
з чорних виноградників Парраля,
на цій вузькій смужці землі
я – тут,
залишаюся.
ПОВІЛЬНО
Дон Хуткий Родріґес
зовсім не мій приятель:
донья Гостра Бабка –
зовсім не моє кохання:
аби ходити на жовтих лапах,
треба жити углибині
щільних речей:
глини, металів, кварцу,
деревини,
будівель із цегли,
треба вміти
заплющувати очі на світлі,
розплющувати їх у темряві
і чекати.
БУВАЄ
Шостого серпня постукали в мої двері:
а там немає нікого,
ніхто не ввійшов, не сів на стілець,
не заговорив зі мною.
Не забуду, як ця відсутність,
мов Петро, ввійшла до своєї оселі,
я був задоволений його небуттям,
відкритою до всього порожнечею.
Ніхто не спитав мене, нічого не сказавши.
Я не відповів, не кинувши ані слова.
Яка розлога й особлива розмова!
ГІЛКА
Духмяну гілку мімози,
запашне сонце здерев’янілої зими,
я купив на ярмарку у Вальпараїсо
і вирушив з любим світом мімози
на Ісла-Неґру.
Ми розтинали імлу,
пострижені поля, глухі нетрі колючок,
холодні землі Чилі
(під бузковим небом
дорога була мертвою).
Світ був би гірким
на цьому зимовому шляху в нікуди,
у безлюдних сутінках,
якби щосекунди поруч,
якби щовіку
не була присутня центральна простота
сонячної гілки.
ПОСОЛ
Я мешкав на вулиці, куди збігалися
пісяти всі коти, усі собаки
Сантьяґо.
Це було 1925-го.
Я жив самовідлюдником із поезією,
яка переносила мене
у сади, де панував Альбер Самен,
до блискучого Анрі де Реньє
і до синіх віял Малларме.
Ніщо так не рятує від сечі
незліченних приміських собак,
як ця ілюзорна шибка –
вікно у Францію з прохолодою парків,
де безгрішні статуї
(це було 1925-го)
обмінювалися мармуровими шатами,
у патині, яка розм’якла від дотиків
численних елегантних сторіч.
На цій вуличці я був щасливим.
Пізніше, багато років потому, я прибув
у Сади Парижа як Посол.
Поети вже звідси пішли.
А статуї мене не знали.
ТУТ
Я прийшов сюди, аби полічити
дзвони, які живуть у морі,
звучать у морі,
у глибині моря.
Ото й живу тут.
*
Якщо справді падають
у безодню ночей,
то напевне існує криниця,
де замкнено ясноту.
Потрібно сісти на край
криниці пітьми
і терпляче вудити
світло, яке туди впало.
УСІ
Я – можливо – не я, можливо, не зумів,
не відбувся, не бачив світла, не існую:
що це означає? У якому червні, у якій деревині
я ріс донині, народжуюся далі?
Чи я не ріс, не ріс, а помирав потроху?
Я вторував у дверях
звучанню моря,
дзвонів.
Питав себе захоплено
(пізніше – тривожно)
калатав дзвіночком, дзюрчав, як вода,
з ніжністю –
і завжди спізнювався.
Уже пройшло моє минуле,
я не збігався вже з самим собою,
багаторазово себе втратив.
І побіг я до найближчої оселі,
до першої-ліпшої жінки,
навсібіч –
розпитати про себе, про тебе, про всіх:
та де не було мене – не було нікого,
усе стояло пусткою,
адже попросту не було й сьогодні,
було завтра.
Навіщо даремно стукати
у кожні двері, за якими нас не буде,
бо ми ще не прийшли?
Отоді мені й відкрилося,
що я був точнісінько таким, як ти
і як усі на світі.
ЛІНОЩІ
Хоча я зроду не був Богом,
не працював по неділях,
від понеділка до суботи – так само,
бо від народження лінивий, –
мені подобалося оглядати вулиці,
де працювали, ллючи сльози,
муляри, магістри – люди
з інструментами й міністерствами.
Я замружив усі свої очі,
аби ухилитися від моїх обов’язків, –
розумнику,
шепотів я собі
відразу всіма своїми губами,
і, мріючи, всіма своїми руками
пестив жіночі ніжки,
які пурхали повз мене.
Потім двадцять і десять ночей
я пив червоне вино Чилі,
пив це вино пурпурової барви,
яке тріпотить і зникає
у горлі, мов річкова риба.
До цього признання треба додати,
що пізніше я спав-спав-спав,
не вважаючи свою поведінку поганою
і не відчуваючи докорів сумління, –
спав міцно,
немов безконечний дощ
ішов над усіма островами
землі,
пронизуючи небесними голками
коробку снів.
ІМЕНА
Яке гарне твоє ім’я, Едувіґіс!
Напевне, твоє серце блакитне.
Таке ім’я личить королеві,
яка у сторіччях перейшла
на кухню, забувши дорогу до замків.
Едувіґіс,
склади, переплетені в коси,
мов пучки часнику,
що звисають на балках.
А ночами – диви-но! –
твоє ім’я виблискує в пітьмі,
ніби тіара зі згарища,
немов зелений вогонь,
прихований у часі.
ПОЧЕКАЄМО
Є дні, котрі ще в дорозі,
котрі наразі не готові,
як хліб, як стільці, як кожний продукт,
що його виробляють у робітні, в аптеці, а в них
є майстри на кожний смак і на кожну душу,
вони вимірюють, ладнають, будують
і ясні, і похмурі дні,
які постукають одного разу,
аби винагородити нас спілою помаранчею
чи упритул, з порога, розстріляти.
ЗОРІ
«Отам-отам!» – показував дзвонар,
і незліченний люд дивився вгору,
туди, де в синяві чилійської ночі
мерехтіли тисячі неяскравих зірок.
І приходили ті, котрі ніколи –
ані вдень, ані вночі – не дивилися на небо,
вони тиснули на плечі, а інші,
котрі не розуміли, що сталося,
розпитували: де ж бо? і куди?
І дзвонар, з поважною терплячістю,
вказував на зоряну ніч,
на ту саму ніч серед усіх ночей.
МІСТО
Передмістя з чорними зубами
і голодними мурами,
паперова жуйка,
нескінченна помийниця,
мрець
поміж зимовими мухами
і покидьками:
Сантьяґо,
голова моєї вітчизни,
яка припала до велетенських гір,
до засніжених кораблів,
вицвіла спадщина
віку витончених панів,
кавалерів з білими еспаньйолками,
вишуканих тростин, сріблястих капелюхів
і рукавичок, які прикривали вірлині пазурі.
Сантьяґо, наша спадщина,
брудна, запльована, кривава,
вицвіла і пошматована,
таким одержали ми тебе
у спадок від попередніх господарів.
Ще маємо
відмити од бруду твоє обличчя,
наше місто і наше серце,
прокляте немовля,
повернути пахощі весни,
оживити твоє життя,
запалити в тобі новий вогонь,
заплющити очі, пережити твою смерть,
очистити тебе й оздобити,
подарувати тобі нові руки,
людські оселі, світло і квіти!
*
Руки води стукають
у кам’яну хвіртку
на узбережжі, серед пісків.
Камінь не відповідає.
Ніхто не відчинить. Стукати –
означає втрачати воду, втрачати час.
І все-таки – треба стукати, бити
цілий день і цілий рік,
цілий вік –
цілі сторіччя.
Урешті щось відбувається.
Камінь уже інший.
Ось лінія, ніжна, мов вигин грудей,
ось канал, яким іде вода,
скеля вже не та сама і та сама.
Там, де раніше був твердий камінь,
ніжність хвилі відкриває земні
двері.
*
Пробачте, якщо в моїх очах
не більше ясноти, ніж у піні моря,
пробачте, бо мій простір
досі так само безборонний
і відкритий:
моя пісня – монотонна,
мої слова – наче сутінковий птах,
вони живуть у камінні й під водою,
незламні, мов земне ридання.
Вибачте цей вир води,
прибою, скель, припливів і відпливів:
усе це – моя самота:
солоні удари б’ються об мури
моєї таємної сутності,
ніби я – це частина
зими:
простір повторюється хвилями,
від дзвона до дзвона,
і його мовчання - неначе грива,
мовчання водоростей, підводний спів.
*
Завжди була в крові земля людей.
Будівлі, час, коріння і дощі
винищують ознаки лиходійств,
планета наша є мала настільки,
що сто разів була укрита кров’ю,
війна і помста, зрада і бої –
і знов черва годується людьми,
і потім забуття зачистить кожен
квадратний метр: дзвенить відлита мідь,
встає брехливий велет-монумент,
надходить час народження нового,
також – річниць і урочистих мов,
і муніципалітетів – й забуття.
Нас вишколили в засіванні смерті,
наук, які винищують нам пам’ять.
Те, що в крові лежало, знов цвіте.
Ви, хлопчаки, готуйтеся вбивати
і бути вбитими, і закривати
пролиту свою кров квітками.
*
Дзвінко дрізд заспівав,
птах чилійських полів,
і святково, заклично
розлетілася пісня за вітром.
На світанні,
на березі, взимку.
Залишилась багряна зоря,
мов тоненький шматок знамена,
що над морем пливе.
Небеса переповнила синява –
і раптово усе стало синім:
і щоденних справ повсякденність,
і щоденного хліба синь.
*
Чи море там? Гаразд, нехай буде так.
Ще дайте мені
дзвона – того, великого, зеленошкірого.
Ні, не цього, іншого, з тріщиною
у бронзовому роті, більше нічого
не потребую, хочу лишитися на самоті
з істотним морем і дзвоном.
Нічого не хочу говорити.
Тихо! Дізнатися хочу,
хочу знати, чи справді існую.
ФІНАЛ
Матильдо, дні або роки,
у гарячці, вві сні,
тут або там,
прибиваючи себе,
руйнуючи свій хребет,
стікаючи істинною кров’ю,
коли, може, пробуджувався
чи в забутті засинав:
лікарняні ліжка, закордонні вікна,
білі вбрання таємничих людей,
незграбність ходи.
Потім ці дороги
і знову – моє море:
твоя голова біля мого узголів’я,
твої руки летять
на світло, на моє світло,
над моєю землею.
Було так гарно жити,
коли ми справді жили!
Світ настільки блакитний і земний
уночі, коли сплю
величезний, в обіймах твоїх коротеньких рученят.
Прокоментувати
Народний рейтинг:
- | Рейтинг "Майстерень":
-
Executed in 0.3268 seconds