ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Тетяна Левицька
2025.04.05 22:27
Нехай біснуються, а я люблю —
переплелися душами й тілами
до божевілля, присмаку жалю.
Обоє сунем голови в петлю
і за життя чіпляємось губами.

Ніколи не косила лободу,
та цього разу, як лихий попутав.

Борис Костиря
2025.04.05 21:52
Колишнє життя, як Атлантида,
потонуло на дні океану.
Чи існувало воно насправді?
Чи не було воно маренням?
Колишнє життя стало
материком, який пішов
під воду чи розчинився
у кислоті забуття.

Іван Потьомкін
2025.04.05 20:00
Не бузувір я, хоч і не в жодній вірі.
Хрещений ( як і заведено було в моєму роді).
Сам, без помочі дяка (батька хрещеного, до речі),
По-церковнослов’янськи одспівував померлу бабу Ганну.
Заворожений, стояв перед ворітьми на кладовище,
Як реквієм невт

Віктор Кучерук
2025.04.05 11:42
Розпізнаю війни запеклість
І лють, і злість її щодня, –
Іще засмучує далекість
І душу точить незнання.
Я так давно тебе не бачив,
Через появу в нас біди,
Що знемагаю без побачень,
Як степ улітку без води.

Віктор Насипаний
2025.04.05 07:02
В село якось примчав дорослий внук
До свого діда врешті в гості:
- Авто я маю, хату, ноутбук.
Мене шанують на роботі.

І непогана, звісно, зарплатня.
Я, діду, програміст хороший.
До долара прив’язана вона.

Микола Соболь
2025.04.05 06:55
Осяде пил на убиті тіла,
понівечені жили доріг,
моя любове, аби ж ти могла,
врятувати в ту мить Кривий Ріг,
ще кров гаряча стікає з чола,
лежать дітки убиті, поглянь,
моя любове, аби ж ти могла…
я б віддав тебе всю без вагань.

Хельґі Йогансен
2025.04.05 00:14
— Добрий ранок, кохана! Як спалось?
— Жартівник! Це вже майже обід.
Таки справді без чогось дванадцять,
Лиш спросоння не видно мені.
На столі пахне тепла ще кава,
Сонце сяє грайливо в вікні.
Ти усміхнена, ніжна і гарна,
Наче Еос, мов цвіт навесні.

Борис Костиря
2025.04.04 21:50
Ця синиця вміщає в собі
цілий Всесвіт.
Синиця вміщає в собі
голку Кощія.
Так велике ховається
у малому.
Зруйнуєш малий Всесвіт,
розвалиться великий.

Борис Костиря
2025.04.04 21:45
Руйнується немічне тіло, мов замок.
Руйнується плоть, як уламки сторіч.
Руйнується те, що виходить із рамок,
Немовби відлуння лихих протиріч.

І те, що цвіло, переходить в занепад.
А те, що буяло, упало в труху.
І нас поглинає ненависті невід

Тетяна Левицька
2025.04.04 21:17
Нестерпілось, незлюбилось,
навіть уві сні...
Ніч заквецяла чорнилом
зорі чарівні.
Вітер хмари поганяє
пружним батогом...
Сніг пухнастим горностаєм
стелиться кругом.

Ігор Терен
2025.04.04 21:16
І
Ніколи кажуть не кажи, – ніколи.
Не має сенсу парадигма ця,
немає ні початку, ні кінця
абсурду, що вертається по колу
сансарою во ім’я гаманця.
Америка «кришує» Україну
як рекетир і поки тліє край,

Іван Потьомкін
2025.04.04 19:13
«Чому розладналися твої заручини з Томом?» «Бачиш, він обдурив мене: казав, що є фахівцем з печінки й нирок,а насправді працює в м’ясній лавці». 2 «Чому ти не відповіла на мій лист?» «Я не отримала його. З іншого боку, мені не подобається, що в ньому

Ольга Олеандра
2025.04.04 12:06
В міцних обіймах прохолоди
Після тягучого дощу
Хвилюються Дніпрові води
Розходяться Дніпрові води
По змоченому згарищу.
Віки прокочуються ними
І чайки звично ґелґотять
Середньовічні довгі зими

Микола Соболь
2025.04.04 10:50
Хай квітень нас розсудить і мине.
Впаде на землю квітом абрикоси.
За все, що не збулось, пробач мене
і за холодні, світанкові роси.
Переродись у дрібочку тепла,
почуй, як вітер небозвід колише,
коли сльоза по шибі потекла,
хай не карає спогадами бі

Козак Дума
2025.04.04 09:25
Гаптується часом верета вінчальна,
вкриває гілля білий квіт,
та вітер навіює присмак печалі
і линуть думки у політ,
а цвіт опадає із віт…

Доносить віола безмірності звуки,
лунає прийдешнього суть –

Юрій Гундарєв
2025.04.04 09:16
квітня - День народження видатної американської співачки українського походження.
До речі, зверніть увагу, як римуються: Квітень і Квітка…


Українка Квітослава Цісик народилася і все життя прожила у США. Батько, скрипаль родом зі Львова, називав її К
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Інша поезія):

Эвилвен Писатель
2025.03.09

Арсеній Войткевич
2025.02.28

Григорій Скорко
2025.02.20

Павло Сікорський
2025.02.13

Діана Мед
2025.01.26

Отея Такумі
2025.01.15

Віталій ШУГА
2024.12.13






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Василь Буколик / Інша поезія

 Пабло Неруда. Каміння неба (поетична збірка)

Переклав Василь Білоцерківський

І

Аби земля стала твердю,
її навантажили камінням:
але раптово
в каміння
прорізалися
крила:
ті, хто при цьому вижив,
блискавично
спурхнули вночі
з переможним гуком:
водяним знаком,
фіолетовою шпагою,
метеором.

Соковите небо – це не лише простір
із запахом кисню
та хмарами,
але ще й камінь землі,
який виблискує, тут і там,
він став голубкою
і дзвоном,
став велетенським
усепроникним вітром:
світлою стрілою, сіллю небес.



ІІ

Кварц розплющує очі посеред снігів
і вкривається щітками,
ковзає в білину,
у свою білину:
повниться дзеркалами,
відбивається у власних гранях:
білий їжак
глибин,
син землі, який зійшов на небо,
холодна квітка
тиші,
пінне багатоголосся:
прозора сіль, яка стала в мені
гордістю темної землі.



ІІІ

Бірюзо, кохаю тебе,
неначе свою наречену:
ти така, яка є:
яснолиця,
чиста,
світла,
синьоока:
ти прориваєш повітряне шатро
своїм вишуканим нігтиком:
воно – мов небесний мигдаль:
ти – наречена, кохана.



IV

Колись усе було вишиною,
вишиною,
вишиною,
там, нагорі, чекав холодний
смарагд, смарагдовий погляд:
то було око,
воно дивилося
і було центром небес,
зіницею порожнечі;
смарагдова
зіниця:
єдина,
тверда, нескінченно зелена,
ніби око
океану,
незрушне водне око,
краплина Бога, перемога
холоду, смарагдова вежа.



V

(Мені тяжко оповісти те, що скоїлося зі мною в Колумбії, на батьківщині найпрекрасніших смарагдів. Вийшло так, що для мене шукали такий смарагд, і його справді знайшли та огранили, а потім усі поети тримали його в руках, аби вручити мені, і коли руки поетів підняли його вгору над головами, мій смарагд злетів, мов небесний камінь, аби втекти від нас повітрям, у самому центрі грози, що нас налякала. Метелики тої країни, особливо у провінції Мусо, виблискують неописанним блиском, і того разу, коли смарагд відлетів, а гроза стихла, простір наповнився тріпотливими синіми метеликами, вона закрили сонце, подібно до великої корони, і це було так, наче серед нас, зачудованих поетів, несподівано виросло велетенське синє дерево.
Ця історія трапилася зі мною в Колумбії, у департаменті Чаракіра, у жовтні 194… р. А смарагд і зовсім не повернувся до мене.)



VI

Я шукав краплю води,
краплю меду і крові:
усе перетворилося на камінь,
на чистий камінь:
сльоза і дощинка, вода
перекидаються каменем,
мед і кров
стали агатом.
Річка розбиває на частини
своє струменисте світло,
вино
падає в чашу,
запалює ніжний вогонь
у кам’яній чаші:
час біжить,
мов ламана річка,
відносячи з собою мерців
та уламки шелестливих дерев, –
усе прямує
в бік твердості:
відходить курява, відходять книжки,
відходить осіннє листя,
відходить вода: залишається
кам’яний відблиск сонця
на твердому камінні.



VII

О прагнення бути,
поховане в товщі матерії,
похмурі стіни,
а над ними – вежа сапфіра,
камінна спадщина
твердості й послуху,
палка таємниця
і міцна шкура ночі,
очі, які дивляться всередину,
у глибини
осяйної таїни,
безмовні,
наче пророцтво,
вийшли вони на світло.
О промениста ясното,
камінне світло помаранчі,
гірська фортеце
під ковдрами тиші:
ударить вибух, і злетить до неба
відблиск твоїх лез.



VIII

Велетенські губи морського агата,
лінії ротів, перелітні
цілунки,
сині води річок, які застигли
у незрушній пісні.

Упізнаю
цю дорогу,
вона проходить з епохи в епоху,
отож вогонь, рослина, волога
перетворюються на таємну троянду,
на джерело замкнених крапель,
на геологічний спадок.

А коли засинаю, то занурююся
до її джерел, западаю
у природну сплячку
та у своїх химерних снах
прокидаюся
у серцевині каміння.



ІХ

Велетенський день залитий водою й димом,
вогнем і тишею, сріблом і золотом,
засипаний попелом і розмитий потоком
подій, років, періодів, епох.
І дерево, упавши в спеку й глину,
ховається під товщею сторіч
і перетворюється на мовчазний камінь,
своє листя вкарбувавши у цю вічність.



Х

Торкнімося
топаза,
вулика з жовтого каменю,
бджіл,
холодного меду,
золота дня;
зазирнімо в гості
до родини
блискучої тиші.
Маленький храм у чашці квітки,
бджоли й сонячний будиночок,
осінній лист на вогняному дереві,
у своїй глибокій жовтизні,
у сяйві проміння та у вінку з блискавок:
бджоли, осінь і мед
стали сонячною сіллю:
цей мед і тремтіння світу,
ці небесні зерна
перетворилися
на спокійне сонце,
на блідий топаз.



ХІ

Злітають у небо кам’яні брили,
а динаміт розколює надра,
земне тремтіння несе вогонь і воду,
та серце залишається незмінним
під золотим осяйним дощем,
і кожен прожилок жовтої яшми
стає ходою і крилом,
летючою іскринкою і краплею вологи.

Чи росте цей камінь, день у день?
Чи мовчать губи синього агата?

Нічого не відповім на це.
Адже все, що було, – вихор народжень,
гарячка того каміння, що розцвітає,
відтоді живучи в холоднім підземеллі.



ХІІ

Хочу, аби прокинувся
промінь, схований у темряві,
і кам’яна квітка
почула мій заклик:
хай трохи піднімуть кам’яні повіки –
важку завісу часів,
і ці потаємні очі
попрямують до нас крізь прозорість каменя.



ХІІІ

Ось лишайник на камені,
укритому зеленим ґлеєм,
у давніх ієрогліфах,
океанські письмена
укривають
округлий камінь.
Їх читає сонце, гризуть
молюски,
і риби ковзають
від каменя до каменя в холодному ознобі.
Повз нас у тиші струменіє абетка
підводних знаків,
татуювання на стегні узбережжя.

А лишайник із клубком у руках
підіймається вгору, дедалі вище,
застилаючи килимами повітряний затон,
аби не було танцю, крім хвиль,
аби не траплялося нічого, крім вітру.



XIV

Округлий камінь, дитина вулкана,
води й гір, голубка
снігових вершин,
він котиться долу в бік узбережжя
і всюди залишає свій несамовитий слід,
гірський пік утрачає свою верхівку,
свій вимпел смерті,
падає в річку небесним яйцем
і лежить голяка серед округлого каміння,
забувши своє первородство,
далеко від брами пекла.

Так небесна ніжність спускається до моря,
зазнавши поразки, змучена,
замкнена в собі, досконала,
чиста.



XV

Добра річ – ходити берегом
озера Траґосольдо в Антіньяні
на світанку, коли роса
сріблиться на тростинному листі,
і збирати мокре каміння,
озерні виноградини,
шматочки яшми, багряну
гальку або скелясті
стільники,
понівечені вулканами й негодою,
вітряною мордою.

Стовпчики хризолітів,
базальт ефіопів,
циклопічні письмена
на граніті
завмерли в очікуванні,
але ніхто не приходить,
хіба що незнайомий рибалка
зі своїм неймовірним товаром.

Та ще я інколи приходжу
вранці
на зустріч із попелястим камінням,
блискучим, мокрим,
слизьким,
а тоді повертаюся додому
з долонями, повними
згаслих вогнів
і прозорих структур,
до своїх буденних справ,
і стаю
наївнішим за немовля,
дурнішим і простішим, щодня,
щокаменя.



XVI

Ось дерево, вкарбоване у камінь
перед очима, у твердій красі
минулих сотень мільйонів років.
Агат і яшма, сердолік і онікс
всотали сік і деревину,
велетенський стовбур відкинув
гниття і вогкість
і став доричною колоною:
розсипалася
жива крона,
упала щільна вертикаль,
злетіли вгору вогненні іскри;
ліс був залитий потоками вогню,
оповитий часом і зоряним пилом,
і так лежав, допоки не здобув
винагороди з осяйного каменю.



XVII

Людина живе і не чує
адресованих їй уроків каміння:
руйнується тіло,
розсипається слово, витончується голос.
Дерево, полум’я, вода тверднуть,
помирають, знаходять собі
мінеральне тіло,
стають на осяйну дорогу:
камінь палає у своїй незворушності,
наче нова підземна квітка.

А коли душа людини
полишає тендітну оболонку
і потрапляє у вигрібну яму,
у примарних венах
далі й далі блукають
бліді поцілунки й палка пристрасть,
немов скорботні привиди
розореного замку.

Її розтирає час,
розвіює простір:
її ховає земля, мучать роки.
Чистому каменеві байдужі
дрібні пристрасті жалюгідних тварин.



XVIII

Ясновельможний халцедоне,
честь небес,
витончений,
овальний, вишуканий, неподільний,
воскреслий,
оспівую твій солодкий вогонь
і скромну твердість обручки,
яку подарую
своїй милій, у тобі не знайти
ані багатства рубіна,
ані пишноти смарагда.
Ти був камінцем на дорогах,
скромною дворняжкою,
каламутною галькою
в нескінченному потоці води,
ти нагадав мені запах
соснових струганих дошок:
виростаєш із коріння
цієї землі.



ХІХ

Тиша зосереджена
в камені,
її охопили кола
неспокійного миру,
війни, будинки й птахи,
міста, потяги й хащі,
хвиля за хвилею вторують запитанням моря,
і зоря сходить за зорею,
а в центрі – камінь, небесний горіх,
чарівний свідок.

Курний камінь на дорозі
пам’ятає Петра й усіх хто, був раніше,
пам’ятає воду, в якій був народжений:
він – німе слово землі,
достеменний мовчазний спадкоємець
первинної тиші, незрушного моря,
безлюдних рівнин.

Цей камінь існував перед світанком,
він народився до життя
в музиці швидкої річки.



ХХ

Хрипла американська кордильєра,
колюча, сніжна, тверда,
планетарна:
тут залягла лазур синяви,
лазур самоти, синя таємниця:
гніздо лазурі, ляпіс-лазур,
лазурний хребет моєї вітчизни.

Горить ґніт, виростає вибух,
і розкривається серце каменя:
розповзається дим, і під ним
проступає лазурний каркас,
брили ультрамарину.

О синяво підземних соборів,
струсе синіх кристалів,
око небес, прикрите снігом:
ти виходиш на світло з води,
ясного дня, у синім серпанку
простору:
сині надра і синє небо.



ХХІ

Важкі хмари, чорні хмари
над будинками зимового міста:
падають долу чорні нитки,
камінний-камінний дощ.

Мешканці тісного міста
нічого не знають про те,
як спускаються чорні нитки
у гранітне серце міста.

Зимові хмари звантажують своє
каміння, мішок за мішком,
падає долу кам’яний дощ,
чорні хмари над містом.



ХХІІ

Я ввійшов до аметистового грота:
кров потекла по фіолетових щітках,
перетворюючись на вино, на мірило істини:
відтоді болять мої фіалки.



ХХІІІ

Я – цей оголений
мінерал:
я – радісна луна підземелля:
я – виходець
із найпотаємніших
глибин:
і в найтяжчих муках
народжуються на світ мої долоні,
покрови, м’язи,
нутрощі, тіло,
відділяю їх од материнської
фортеці
у безнадії запалу,
оскільки людині суджено
жити недовго –
і облетіти листям.

Універсальна і темна доля
глибокої вічності,
безформний граніт,
холодна і застійна матерія:
я був каменем,
але вирвався з каменя
і вийшов у світ крізь щілину
розритої рани:
так хочу повернутися навіки
до колишньої впевненості,
до тихого спокою,
хочу заснути
на материнському лоні:
я вирваний з нього,
розтятий на частини.



XXIV

Повернувшись зі своєї сьомої мандрівки, перед дверима свого будинку я згадав, як заблукав у скелястому лабіринті Трасманьяна, між скелею Трапка і першими будинками Південного Кіско. Я вирушив туди шукати анемон найбільш насиченого в світі фіолетового кольору, яким не раз милувався в минулі роки, прилинувши до гранітних мурів, омиваних солоними вибухами прибою. Раптом я завмер, заціпенілий перед давніми залізними дверима. Подумав, що вони чимало мусили перетерпіти, адже колись двері такими не були: їхні петлі ослабли від постійних ударів, і я ввійшов до грота з жовтого каменю, що світився своїм власним світлом, яке йшло від тріщин, сталактитів і сталагмітів. Безсумнівно, раніше хтось мешкав у цьому житлі, коли судити за іржавими консервними банками, що валялися під моїми ногами. Я гучно закричав на той випадок, якби хтось ховався поміж жовтими голками. Як не дивно, я почув відповідь: то був мій власний голос, одначе хрипла луна кінчалася проникливим і високим схлипуванням. Я повторив спробу, крикнувши ще гучніше: «Чи є тут хтось, серед цього каміння?» Луна знову відповіла мені моїм власним хриплим голосом, і знову слово «каміння» скінчилося шаленим завиванням, яке мовби прийшло з іншої планети. Довге тремтіння, охопивши, прикувало мене до піщаної підлоги печери. Насилу переставляючи ноги, повільно, мовби ступаючи глибокою водою, я повернувся до залізних дверей при вході. Під час цього рішучого відступу я подумав: якщо зараз озирнуся назад, то перетворюся на пісок, на золотистий камінь, на солоний стовп. Перемога увінчала цю мовчазну втечу. Діставшись порога, я повернув голову, прикрившись залізною стулкою, і зненацька знову почув з глибини цієї жовтої пітьми подвійне високе схлипування, як наче б ошаліла скрипка попрощалася зі мною своїм плачем.
Мені завжди бракувало сміливості оповісти комусь цю пригоду, і відтоді я уникав цього дикого місця серед велетенських морських скель, шматованих невблаганним чилійським океаном.



XXV

Торкнися топаза,
і топаз торкнеться тебе,
у ньому прокинеться ніжний вогонь,
як вино прокидається
у виноградині.
І це ненароджене вино
урухомиться, забуде свої слова,
віддасть свою таємничу поживу,
відповідаючи на цілунок твоїх долонь:
так зустрілися
людина і камінь,
і спалахнув швидкий віночок,
і відразу стали тим, чим були раніше:
одвічними ворогами – тіло і камінь.



XXVI

Залиште мені підземелля,
кам’яний лабіринт,
повернуся сюди,
втративши зір і тактильність,
увійду в його порожнечу
і стану мовчазним каменем
або рукою пітьми.

Знаю, немає нікого,
хто міг би зробити мені цей дарунок:
але не можу опанувати
моїх бідних чуттів:
коли вони відмовлять мені
там, у буденному житті,
усе-таки хочу лишитися
не живим, то бодай мертвим,
заснути металевим сном,
торкнутися
гарячих джерел.



XXVII

Пройшовши через крах,
інше народження, катастрофу,
тіло моєї коханої стане
обсидіаном, агатом, сапфіром,
стане гірким гранітом
під солоним вітром Антофаґасти [1].
Нехай це легке тіло,
його вії,
груди, стопи, ніжні стегна,
його широкі губи, його багряне слово
вийдуть за коло алебастрової шкіри:
нехай це мертве серце
співає, стікаючи й падаючи
по камінню швидкої річки
униз до океану.



XVIII

Квадрат уростає в кристал
своєю симетрією:
він відчиняє двері землі
та йде в темряві, досконалий і чистий,
до таємного світла прозорої системи.

Солоні грані куба: трикутні
пальці кришталю: лінійні води
алмазів: сірчані лабіринти
мерехтять у готичному світлі:
а всередині аметистового горіха –
численні прямокутники:
ось що я знайшов під землею:
потаємну геометрію:
школу солі:
орден вогню.



ХХІХ

Треба ясно говорити про каміння –
ясне і темне,
про давні скелі, про синій промінь
у сапфірі,
про велетенську скелю, про безладдя
її величі, про підводний політ,
про зелене вогнище смарагда.

А тепер, блискуча галько
та осяйні діаманти,
цнотливе світло рубінових блискавок,
спалахи чорного світла
у глибинах гагату,
хочу спитати вас, – я, смертний і тлінний:
де ваша мати, і чиє текуче сім’я
вона прийняла у своє лоно:
океану, потоку, вулкана?
Чия квітне у вас потаємна флора,
чиї пахощі оторочені льодовиковим сяйвом?

Я з тих, хто позбавлений сталості,
хто живе від кохання до кохання
і крокує з полум’я в полум’я,
розділений на тіло і цілунки,
на слова, що йдуть у чорну млу:
розплющую очі й не бачу нічого,
торкаюся землі й крокую далі,
а квітка і вогонь, пахощі й вода
перетворюються на грані кристала,
утілюючись у творіннях світла.



ХХХ

Я йду-йду, зустрічайте, каміння!

Колись, у зовсім інший час,
ми зустрінемося знову, станемо
мешканцями вогненної фортеці,
відлюдниками тиші.

Колись ми, – стікаючи грізною лавою,
спускаючись льодовиковою мореною,
стежиною свіжості,
річковою галькою,
солоним пилом північних провінцій,
розплавленим металом
і холодним
сапфіром –
там, у вітчизні каміння,
на полюсі, у пустелі, в Антарктиці,
у порожній породі, при пологах або при смерті, –
станемо камінням,
ніччю без вогнів,
сяйвом вічності,
любов’ю без руху,
пихою, закутою в закови,
єдиною зорею своїх володінь.


[1] Антофаґаста – місто і морський порт на півночі Чилі, адміністративний центр однойменного регіону.



Рейтингування для твору не діє ?
  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Без фото
Дата публікації 2022-04-12 19:03:20
Переглядів сторінки твору 372
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг -  ( - )
* Рейтинг "Майстерень" -  ( - )
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.767
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Автор востаннє на сайті 2025.04.02 19:42
Автор у цю хвилину відсутній