
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.08.24
15:28
Як же доля зовсім різно у людей складається.
Хтось накоїть людям лиха, ворогам продасться.
А в потомках за святого він уже вважається.
Хоча б Невського згадати у тій клятій Рашці.
А другий нічого ж, наче не зробить такого.
Інші, бува набагато більше
Хтось накоїть людям лиха, ворогам продасться.
А в потомках за святого він уже вважається.
Хоча б Невського згадати у тій клятій Рашці.
А другий нічого ж, наче не зробить такого.
Інші, бува набагато більше
2025.08.24
11:51
був ти для мене тільки чотирикутником паперу
але моє серце має ту ж форму
був ти зрештою моїм серцем
і той самий поспішний ритм оживляв папір
вивищував до розміру дерева
слова твої були листям
а смуток мій вітром
але моє серце має ту ж форму
був ти зрештою моїм серцем
і той самий поспішний ритм оживляв папір
вивищував до розміру дерева
слова твої були листям
а смуток мій вітром
2025.08.24
10:55
Відвойована ніч, вир із обстрілів - день…
Ми у плетиві рішень і мареві мрій.
кат закручує Світ у брехню теревень…
Світ продовжує рух за життя і надії….
Ми у плетиві рішень і мареві мрій.
кат закручує Світ у брехню теревень…
Світ продовжує рух за життя і надії….
2025.08.24
09:29
Із Бориса Заходера
Злетіла сорока високо,
і зверху стрекоче сорока,
що цукор страшенно солений,
що яйця беруть зі смаженей,
що раки зимують на дубі,
що риби гуляють у шубі,
Злетіла сорока високо,
і зверху стрекоче сорока,
що цукор страшенно солений,
що яйця беруть зі смаженей,
що раки зимують на дубі,
що риби гуляють у шубі,
2025.08.24
09:23
Я на колінах попрошу Святих,
щоб рідні всі були здорові,
а поруч ти була завжди
у буднях сірих й кольорових.
Не дайте дітям гинути, Святі,
хай біль такий не точить струмом душу,
коли на цвинтарі на крихітній плиті
щоб рідні всі були здорові,
а поруч ти була завжди
у буднях сірих й кольорових.
Не дайте дітям гинути, Святі,
хай біль такий не точить струмом душу,
коли на цвинтарі на крихітній плиті
2025.08.24
06:35
Освітлені місяцем хвилі
Пшениці, як шовк, шурхотіли, –
І в сяєві срібнім іскрились
Очам хлібороба на милість.
У руки його працьовиті,
Неначе просилось щомиті,
Колосся тужаве, налите
І потом старанно обмите…
Пшениці, як шовк, шурхотіли, –
І в сяєві срібнім іскрились
Очам хлібороба на милість.
У руки його працьовиті,
Неначе просилось щомиті,
Колосся тужаве, налите
І потом старанно обмите…
2025.08.23
21:39
Кістки дерев. Нестерпний, дикий холод
Так пробирає до самих глибин.
Реальність відчувається, як голод,
Як море без коралів і рибин.
Ідеш у парк віддалений, забутий
У цю зимову пору, мов чернець,
Встромивши ніж у нестерпимий будень,
Так пробирає до самих глибин.
Реальність відчувається, як голод,
Як море без коралів і рибин.
Ідеш у парк віддалений, забутий
У цю зимову пору, мов чернець,
Встромивши ніж у нестерпимий будень,
2025.08.23
20:58
Друже і брате,
тут все, як завжди -
бруд і вогонь,
сплати без решти,
тижні без дати,
видзвони скронь!
Боже боронь
тут все, як завжди -
бруд і вогонь,
сплати без решти,
тижні без дати,
видзвони скронь!
Боже боронь
2025.08.23
16:25
Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno. У відеоряді використано 8 ілюстрацій - згенерованих ШІ за описом авторки, ексклюзивно для цієї поезії.
Муза смієтьс
Муза смієтьс
2025.08.23
13:02
Серед тваринних звичок москалів найхарактерніша – мітити чужі території.
Носії істини в останній інстанції частенько надривають пупа під своєю ношею.
Манія величі для недомірків – майже професійне захворювання.
Найбільше світ намагаються змінити
2025.08.23
12:36
Із поезією Сергія Жадана я познайомився у Львові. На дошці меню студентського кафе, яку виставили просто на вулицю, білою крейдою були написані такі не дуже рівні літери:
Вирощено і нищівно
над каменями і кущами
повітря заповнене щільно
душами і дощ
2025.08.23
06:03
Хоч сохне листя й менше цвіту,
І далі більш німіє світ, –
Я ще живу в своєму літі
І звідтіля вам шлю привіт.
Я вам повідаю про свято
Без усілякої журби,
Адже продовжую зростати
І визрівати щодоби.
І далі більш німіє світ, –
Я ще живу в своєму літі
І звідтіля вам шлю привіт.
Я вам повідаю про свято
Без усілякої журби,
Адже продовжую зростати
І визрівати щодоби.
2025.08.22
21:59
У кожній посмішці є посмішка скелета.
У кожному початку є кінець.
Усе потопить невблаганна Лета,
Наблизивши нежданий реченець.
Ця посмішка скелета нам розкриє
На дні надії голі черепки,
Шпилі високі, хижі чорториї,
У кожному початку є кінець.
Усе потопить невблаганна Лета,
Наблизивши нежданий реченець.
Ця посмішка скелета нам розкриє
На дні надії голі черепки,
Шпилі високі, хижі чорториї,
2025.08.22
20:35
іде війна, о Господи, іде війна
налито чашу смерті аж по самі вінця
і накопичує себе чужа вина
іде війна до найостаннішого українця
приспів:
мій Друже, нам цей хрест тепер нести
не піддавайся шалу і знемозі
налито чашу смерті аж по самі вінця
і накопичує себе чужа вина
іде війна до найостаннішого українця
приспів:
мій Друже, нам цей хрест тепер нести
не піддавайся шалу і знемозі
2025.08.22
19:17
”мав би бути вихід ізвідсіль“
каже блазень крадію
”надто метушливо
ради-от не дають
п’ють ділки моє вино
рвуть плуги мій ґрунт
а ще зневажено давно
словес яку-небудь суть“
каже блазень крадію
”надто метушливо
ради-от не дають
п’ють ділки моє вино
рвуть плуги мій ґрунт
а ще зневажено давно
словес яку-небудь суть“
2025.08.22
18:24
Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno. У відеоряді використано 7 ілюстрацій - згенерованих ШІ за описом авторки, ексклюзивно для цієї поезії.
Лев`ячі алго
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Лев`ячі алго
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.08.19
2025.06.25
2025.04.24
2025.04.14
2025.04.06
2025.03.09
2025.02.28
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Василь Буколик /
Інша поезія
Пабло Неруда. Каміння неба (поетична збірка)
Аби земля стала твердю,
її навантажили камінням:
але раптово
в каміння
прорізалися
крила:
ті, хто при цьому вижив,
блискавично
спурхнули вночі
з переможним гуком:
водяним знаком,
фіолетовою шпагою,
метеором.
Соковите небо – це не лише простір
із запахом кисню
та хмарами,
але ще й камінь землі,
який виблискує, тут і там,
він став голубкою
і дзвоном,
став велетенським
усепроникним вітром:
світлою стрілою, сіллю небес.
ІІ
Кварц розплющує очі посеред снігів
і вкривається щітками,
ковзає в білину,
у свою білину:
повниться дзеркалами,
відбивається у власних гранях:
білий їжак
глибин,
син землі, який зійшов на небо,
холодна квітка
тиші,
пінне багатоголосся:
прозора сіль, яка стала в мені
гордістю темної землі.
ІІІ
Бірюзо, кохаю тебе,
неначе свою наречену:
ти така, яка є:
яснолиця,
чиста,
світла,
синьоока:
ти прориваєш повітряне шатро
своїм вишуканим нігтиком:
воно – мов небесний мигдаль:
ти – наречена, кохана.
IV
Колись усе було вишиною,
вишиною,
вишиною,
там, нагорі, чекав холодний
смарагд, смарагдовий погляд:
то було око,
воно дивилося
і було центром небес,
зіницею порожнечі;
смарагдова
зіниця:
єдина,
тверда, нескінченно зелена,
ніби око
океану,
незрушне водне око,
краплина Бога, перемога
холоду, смарагдова вежа.
V
(Мені тяжко оповісти те, що скоїлося зі мною в Колумбії, на батьківщині найпрекрасніших смарагдів. Вийшло так, що для мене шукали такий смарагд, і його справді знайшли та огранили, а потім усі поети тримали його в руках, аби вручити мені, і коли руки поетів підняли його вгору над головами, мій смарагд злетів, мов небесний камінь, аби втекти від нас повітрям, у самому центрі грози, що нас налякала. Метелики тої країни, особливо у провінції Мусо, виблискують неописанним блиском, і того разу, коли смарагд відлетів, а гроза стихла, простір наповнився тріпотливими синіми метеликами, вона закрили сонце, подібно до великої корони, і це було так, наче серед нас, зачудованих поетів, несподівано виросло велетенське синє дерево.
Ця історія трапилася зі мною в Колумбії, у департаменті Чаракіра, у жовтні 194… р. А смарагд і зовсім не повернувся до мене.)
VI
Я шукав краплю води,
краплю меду і крові:
усе перетворилося на камінь,
на чистий камінь:
сльоза і дощинка, вода
перекидаються каменем,
мед і кров
стали агатом.
Річка розбиває на частини
своє струменисте світло,
вино
падає в чашу,
запалює ніжний вогонь
у кам’яній чаші:
час біжить,
мов ламана річка,
відносячи з собою мерців
та уламки шелестливих дерев, –
усе прямує
в бік твердості:
відходить курява, відходять книжки,
відходить осіннє листя,
відходить вода: залишається
кам’яний відблиск сонця
на твердому камінні.
VII
О прагнення бути,
поховане в товщі матерії,
похмурі стіни,
а над ними – вежа сапфіра,
камінна спадщина
твердості й послуху,
палка таємниця
і міцна шкура ночі,
очі, які дивляться всередину,
у глибини
осяйної таїни,
безмовні,
наче пророцтво,
вийшли вони на світло.
О промениста ясното,
камінне світло помаранчі,
гірська фортеце
під ковдрами тиші:
ударить вибух, і злетить до неба
відблиск твоїх лез.
VIII
Велетенські губи морського агата,
лінії ротів, перелітні
цілунки,
сині води річок, які застигли
у незрушній пісні.
Упізнаю
цю дорогу,
вона проходить з епохи в епоху,
отож вогонь, рослина, волога
перетворюються на таємну троянду,
на джерело замкнених крапель,
на геологічний спадок.
А коли засинаю, то занурююся
до її джерел, западаю
у природну сплячку
та у своїх химерних снах
прокидаюся
у серцевині каміння.
ІХ
Велетенський день залитий водою й димом,
вогнем і тишею, сріблом і золотом,
засипаний попелом і розмитий потоком
подій, років, періодів, епох.
І дерево, упавши в спеку й глину,
ховається під товщею сторіч
і перетворюється на мовчазний камінь,
своє листя вкарбувавши у цю вічність.
Х
Торкнімося
топаза,
вулика з жовтого каменю,
бджіл,
холодного меду,
золота дня;
зазирнімо в гості
до родини
блискучої тиші.
Маленький храм у чашці квітки,
бджоли й сонячний будиночок,
осінній лист на вогняному дереві,
у своїй глибокій жовтизні,
у сяйві проміння та у вінку з блискавок:
бджоли, осінь і мед
стали сонячною сіллю:
цей мед і тремтіння світу,
ці небесні зерна
перетворилися
на спокійне сонце,
на блідий топаз.
ХІ
Злітають у небо кам’яні брили,
а динаміт розколює надра,
земне тремтіння несе вогонь і воду,
та серце залишається незмінним
під золотим осяйним дощем,
і кожен прожилок жовтої яшми
стає ходою і крилом,
летючою іскринкою і краплею вологи.
Чи росте цей камінь, день у день?
Чи мовчать губи синього агата?
Нічого не відповім на це.
Адже все, що було, – вихор народжень,
гарячка того каміння, що розцвітає,
відтоді живучи в холоднім підземеллі.
ХІІ
Хочу, аби прокинувся
промінь, схований у темряві,
і кам’яна квітка
почула мій заклик:
хай трохи піднімуть кам’яні повіки –
важку завісу часів,
і ці потаємні очі
попрямують до нас крізь прозорість каменя.
ХІІІ
Ось лишайник на камені,
укритому зеленим ґлеєм,
у давніх ієрогліфах,
океанські письмена
укривають
округлий камінь.
Їх читає сонце, гризуть
молюски,
і риби ковзають
від каменя до каменя в холодному ознобі.
Повз нас у тиші струменіє абетка
підводних знаків,
татуювання на стегні узбережжя.
А лишайник із клубком у руках
підіймається вгору, дедалі вище,
застилаючи килимами повітряний затон,
аби не було танцю, крім хвиль,
аби не траплялося нічого, крім вітру.
XIV
Округлий камінь, дитина вулкана,
води й гір, голубка
снігових вершин,
він котиться долу в бік узбережжя
і всюди залишає свій несамовитий слід,
гірський пік утрачає свою верхівку,
свій вимпел смерті,
падає в річку небесним яйцем
і лежить голяка серед округлого каміння,
забувши своє первородство,
далеко від брами пекла.
Так небесна ніжність спускається до моря,
зазнавши поразки, змучена,
замкнена в собі, досконала,
чиста.
XV
Добра річ – ходити берегом
озера Траґосольдо в Антіньяні
на світанку, коли роса
сріблиться на тростинному листі,
і збирати мокре каміння,
озерні виноградини,
шматочки яшми, багряну
гальку або скелясті
стільники,
понівечені вулканами й негодою,
вітряною мордою.
Стовпчики хризолітів,
базальт ефіопів,
циклопічні письмена
на граніті
завмерли в очікуванні,
але ніхто не приходить,
хіба що незнайомий рибалка
зі своїм неймовірним товаром.
Та ще я інколи приходжу
вранці
на зустріч із попелястим камінням,
блискучим, мокрим,
слизьким,
а тоді повертаюся додому
з долонями, повними
згаслих вогнів
і прозорих структур,
до своїх буденних справ,
і стаю
наївнішим за немовля,
дурнішим і простішим, щодня,
щокаменя.
XVI
Ось дерево, вкарбоване у камінь
перед очима, у твердій красі
минулих сотень мільйонів років.
Агат і яшма, сердолік і онікс
всотали сік і деревину,
велетенський стовбур відкинув
гниття і вогкість
і став доричною колоною:
розсипалася
жива крона,
упала щільна вертикаль,
злетіли вгору вогненні іскри;
ліс був залитий потоками вогню,
оповитий часом і зоряним пилом,
і так лежав, допоки не здобув
винагороди з осяйного каменю.
XVII
Людина живе і не чує
адресованих їй уроків каміння:
руйнується тіло,
розсипається слово, витончується голос.
Дерево, полум’я, вода тверднуть,
помирають, знаходять собі
мінеральне тіло,
стають на осяйну дорогу:
камінь палає у своїй незворушності,
наче нова підземна квітка.
А коли душа людини
полишає тендітну оболонку
і потрапляє у вигрібну яму,
у примарних венах
далі й далі блукають
бліді поцілунки й палка пристрасть,
немов скорботні привиди
розореного замку.
Її розтирає час,
розвіює простір:
її ховає земля, мучать роки.
Чистому каменеві байдужі
дрібні пристрасті жалюгідних тварин.
XVIII
Ясновельможний халцедоне,
честь небес,
витончений,
овальний, вишуканий, неподільний,
воскреслий,
оспівую твій солодкий вогонь
і скромну твердість обручки,
яку подарую
своїй милій, у тобі не знайти
ані багатства рубіна,
ані пишноти смарагда.
Ти був камінцем на дорогах,
скромною дворняжкою,
каламутною галькою
в нескінченному потоці води,
ти нагадав мені запах
соснових струганих дошок:
виростаєш із коріння
цієї землі.
ХІХ
Тиша зосереджена
в камені,
її охопили кола
неспокійного миру,
війни, будинки й птахи,
міста, потяги й хащі,
хвиля за хвилею вторують запитанням моря,
і зоря сходить за зорею,
а в центрі – камінь, небесний горіх,
чарівний свідок.
Курний камінь на дорозі
пам’ятає Петра й усіх хто, був раніше,
пам’ятає воду, в якій був народжений:
він – німе слово землі,
достеменний мовчазний спадкоємець
первинної тиші, незрушного моря,
безлюдних рівнин.
Цей камінь існував перед світанком,
він народився до життя
в музиці швидкої річки.
ХХ
Хрипла американська кордильєра,
колюча, сніжна, тверда,
планетарна:
тут залягла лазур синяви,
лазур самоти, синя таємниця:
гніздо лазурі, ляпіс-лазур,
лазурний хребет моєї вітчизни.
Горить ґніт, виростає вибух,
і розкривається серце каменя:
розповзається дим, і під ним
проступає лазурний каркас,
брили ультрамарину.
О синяво підземних соборів,
струсе синіх кристалів,
око небес, прикрите снігом:
ти виходиш на світло з води,
ясного дня, у синім серпанку
простору:
сині надра і синє небо.
ХХІ
Важкі хмари, чорні хмари
над будинками зимового міста:
падають долу чорні нитки,
камінний-камінний дощ.
Мешканці тісного міста
нічого не знають про те,
як спускаються чорні нитки
у гранітне серце міста.
Зимові хмари звантажують своє
каміння, мішок за мішком,
падає долу кам’яний дощ,
чорні хмари над містом.
ХХІІ
Я ввійшов до аметистового грота:
кров потекла по фіолетових щітках,
перетворюючись на вино, на мірило істини:
відтоді болять мої фіалки.
ХХІІІ
Я – цей оголений
мінерал:
я – радісна луна підземелля:
я – виходець
із найпотаємніших
глибин:
і в найтяжчих муках
народжуються на світ мої долоні,
покрови, м’язи,
нутрощі, тіло,
відділяю їх од материнської
фортеці
у безнадії запалу,
оскільки людині суджено
жити недовго –
і облетіти листям.
Універсальна і темна доля
глибокої вічності,
безформний граніт,
холодна і застійна матерія:
я був каменем,
але вирвався з каменя
і вийшов у світ крізь щілину
розритої рани:
так хочу повернутися навіки
до колишньої впевненості,
до тихого спокою,
хочу заснути
на материнському лоні:
я вирваний з нього,
розтятий на частини.
XXIV
Повернувшись зі своєї сьомої мандрівки, перед дверима свого будинку я згадав, як заблукав у скелястому лабіринті Трасманьяна, між скелею Трапка і першими будинками Південного Кіско. Я вирушив туди шукати анемон найбільш насиченого в світі фіолетового кольору, яким не раз милувався в минулі роки, прилинувши до гранітних мурів, омиваних солоними вибухами прибою. Раптом я завмер, заціпенілий перед давніми залізними дверима. Подумав, що вони чимало мусили перетерпіти, адже колись двері такими не були: їхні петлі ослабли від постійних ударів, і я ввійшов до грота з жовтого каменю, що світився своїм власним світлом, яке йшло від тріщин, сталактитів і сталагмітів. Безсумнівно, раніше хтось мешкав у цьому житлі, коли судити за іржавими консервними банками, що валялися під моїми ногами. Я гучно закричав на той випадок, якби хтось ховався поміж жовтими голками. Як не дивно, я почув відповідь: то був мій власний голос, одначе хрипла луна кінчалася проникливим і високим схлипуванням. Я повторив спробу, крикнувши ще гучніше: «Чи є тут хтось, серед цього каміння?» Луна знову відповіла мені моїм власним хриплим голосом, і знову слово «каміння» скінчилося шаленим завиванням, яке мовби прийшло з іншої планети. Довге тремтіння, охопивши, прикувало мене до піщаної підлоги печери. Насилу переставляючи ноги, повільно, мовби ступаючи глибокою водою, я повернувся до залізних дверей при вході. Під час цього рішучого відступу я подумав: якщо зараз озирнуся назад, то перетворюся на пісок, на золотистий камінь, на солоний стовп. Перемога увінчала цю мовчазну втечу. Діставшись порога, я повернув голову, прикрившись залізною стулкою, і зненацька знову почув з глибини цієї жовтої пітьми подвійне високе схлипування, як наче б ошаліла скрипка попрощалася зі мною своїм плачем.
Мені завжди бракувало сміливості оповісти комусь цю пригоду, і відтоді я уникав цього дикого місця серед велетенських морських скель, шматованих невблаганним чилійським океаном.
XXV
Торкнися топаза,
і топаз торкнеться тебе,
у ньому прокинеться ніжний вогонь,
як вино прокидається
у виноградині.
І це ненароджене вино
урухомиться, забуде свої слова,
віддасть свою таємничу поживу,
відповідаючи на цілунок твоїх долонь:
так зустрілися
людина і камінь,
і спалахнув швидкий віночок,
і відразу стали тим, чим були раніше:
одвічними ворогами – тіло і камінь.
XXVI
Залиште мені підземелля,
кам’яний лабіринт,
повернуся сюди,
втративши зір і тактильність,
увійду в його порожнечу
і стану мовчазним каменем
або рукою пітьми.
Знаю, немає нікого,
хто міг би зробити мені цей дарунок:
але не можу опанувати
моїх бідних чуттів:
коли вони відмовлять мені
там, у буденному житті,
усе-таки хочу лишитися
не живим, то бодай мертвим,
заснути металевим сном,
торкнутися
гарячих джерел.
XXVII
Пройшовши через крах,
інше народження, катастрофу,
тіло моєї коханої стане
обсидіаном, агатом, сапфіром,
стане гірким гранітом
під солоним вітром Антофаґасти [1].
Нехай це легке тіло,
його вії,
груди, стопи, ніжні стегна,
його широкі губи, його багряне слово
вийдуть за коло алебастрової шкіри:
нехай це мертве серце
співає, стікаючи й падаючи
по камінню швидкої річки
униз до океану.
XVIII
Квадрат уростає в кристал
своєю симетрією:
він відчиняє двері землі
та йде в темряві, досконалий і чистий,
до таємного світла прозорої системи.
Солоні грані куба: трикутні
пальці кришталю: лінійні води
алмазів: сірчані лабіринти
мерехтять у готичному світлі:
а всередині аметистового горіха –
численні прямокутники:
ось що я знайшов під землею:
потаємну геометрію:
школу солі:
орден вогню.
ХХІХ
Треба ясно говорити про каміння –
ясне і темне,
про давні скелі, про синій промінь
у сапфірі,
про велетенську скелю, про безладдя
її величі, про підводний політ,
про зелене вогнище смарагда.
А тепер, блискуча галько
та осяйні діаманти,
цнотливе світло рубінових блискавок,
спалахи чорного світла
у глибинах гагату,
хочу спитати вас, – я, смертний і тлінний:
де ваша мати, і чиє текуче сім’я
вона прийняла у своє лоно:
океану, потоку, вулкана?
Чия квітне у вас потаємна флора,
чиї пахощі оторочені льодовиковим сяйвом?
Я з тих, хто позбавлений сталості,
хто живе від кохання до кохання
і крокує з полум’я в полум’я,
розділений на тіло і цілунки,
на слова, що йдуть у чорну млу:
розплющую очі й не бачу нічого,
торкаюся землі й крокую далі,
а квітка і вогонь, пахощі й вода
перетворюються на грані кристала,
утілюючись у творіннях світла.
ХХХ
Я йду-йду, зустрічайте, каміння!
Колись, у зовсім інший час,
ми зустрінемося знову, станемо
мешканцями вогненної фортеці,
відлюдниками тиші.
Колись ми, – стікаючи грізною лавою,
спускаючись льодовиковою мореною,
стежиною свіжості,
річковою галькою,
солоним пилом північних провінцій,
розплавленим металом
і холодним
сапфіром –
там, у вітчизні каміння,
на полюсі, у пустелі, в Антарктиці,
у порожній породі, при пологах або при смерті, –
станемо камінням,
ніччю без вогнів,
сяйвом вічності,
любов’ю без руху,
пихою, закутою в закови,
єдиною зорею своїх володінь.
[1] Антофаґаста – місто і морський порт на півночі Чилі, адміністративний центр однойменного регіону.
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Пабло Неруда. Каміння неба (поетична збірка)
Переклав Василь Білоцерківський
І
Аби земля стала твердю,
її навантажили камінням:
але раптово
в каміння
прорізалися
крила:
ті, хто при цьому вижив,
блискавично
спурхнули вночі
з переможним гуком:
водяним знаком,
фіолетовою шпагою,
метеором.
Соковите небо – це не лише простір
із запахом кисню
та хмарами,
але ще й камінь землі,
який виблискує, тут і там,
він став голубкою
і дзвоном,
став велетенським
усепроникним вітром:
світлою стрілою, сіллю небес.
ІІ
Кварц розплющує очі посеред снігів
і вкривається щітками,
ковзає в білину,
у свою білину:
повниться дзеркалами,
відбивається у власних гранях:
білий їжак
глибин,
син землі, який зійшов на небо,
холодна квітка
тиші,
пінне багатоголосся:
прозора сіль, яка стала в мені
гордістю темної землі.
ІІІ
Бірюзо, кохаю тебе,
неначе свою наречену:
ти така, яка є:
яснолиця,
чиста,
світла,
синьоока:
ти прориваєш повітряне шатро
своїм вишуканим нігтиком:
воно – мов небесний мигдаль:
ти – наречена, кохана.
IV
Колись усе було вишиною,
вишиною,
вишиною,
там, нагорі, чекав холодний
смарагд, смарагдовий погляд:
то було око,
воно дивилося
і було центром небес,
зіницею порожнечі;
смарагдова
зіниця:
єдина,
тверда, нескінченно зелена,
ніби око
океану,
незрушне водне око,
краплина Бога, перемога
холоду, смарагдова вежа.
V
(Мені тяжко оповісти те, що скоїлося зі мною в Колумбії, на батьківщині найпрекрасніших смарагдів. Вийшло так, що для мене шукали такий смарагд, і його справді знайшли та огранили, а потім усі поети тримали його в руках, аби вручити мені, і коли руки поетів підняли його вгору над головами, мій смарагд злетів, мов небесний камінь, аби втекти від нас повітрям, у самому центрі грози, що нас налякала. Метелики тої країни, особливо у провінції Мусо, виблискують неописанним блиском, і того разу, коли смарагд відлетів, а гроза стихла, простір наповнився тріпотливими синіми метеликами, вона закрили сонце, подібно до великої корони, і це було так, наче серед нас, зачудованих поетів, несподівано виросло велетенське синє дерево.
Ця історія трапилася зі мною в Колумбії, у департаменті Чаракіра, у жовтні 194… р. А смарагд і зовсім не повернувся до мене.)
VI
Я шукав краплю води,
краплю меду і крові:
усе перетворилося на камінь,
на чистий камінь:
сльоза і дощинка, вода
перекидаються каменем,
мед і кров
стали агатом.
Річка розбиває на частини
своє струменисте світло,
вино
падає в чашу,
запалює ніжний вогонь
у кам’яній чаші:
час біжить,
мов ламана річка,
відносячи з собою мерців
та уламки шелестливих дерев, –
усе прямує
в бік твердості:
відходить курява, відходять книжки,
відходить осіннє листя,
відходить вода: залишається
кам’яний відблиск сонця
на твердому камінні.
VII
О прагнення бути,
поховане в товщі матерії,
похмурі стіни,
а над ними – вежа сапфіра,
камінна спадщина
твердості й послуху,
палка таємниця
і міцна шкура ночі,
очі, які дивляться всередину,
у глибини
осяйної таїни,
безмовні,
наче пророцтво,
вийшли вони на світло.
О промениста ясното,
камінне світло помаранчі,
гірська фортеце
під ковдрами тиші:
ударить вибух, і злетить до неба
відблиск твоїх лез.
VIII
Велетенські губи морського агата,
лінії ротів, перелітні
цілунки,
сині води річок, які застигли
у незрушній пісні.
Упізнаю
цю дорогу,
вона проходить з епохи в епоху,
отож вогонь, рослина, волога
перетворюються на таємну троянду,
на джерело замкнених крапель,
на геологічний спадок.
А коли засинаю, то занурююся
до її джерел, западаю
у природну сплячку
та у своїх химерних снах
прокидаюся
у серцевині каміння.
ІХ
Велетенський день залитий водою й димом,
вогнем і тишею, сріблом і золотом,
засипаний попелом і розмитий потоком
подій, років, періодів, епох.
І дерево, упавши в спеку й глину,
ховається під товщею сторіч
і перетворюється на мовчазний камінь,
своє листя вкарбувавши у цю вічність.
Х
Торкнімося
топаза,
вулика з жовтого каменю,
бджіл,
холодного меду,
золота дня;
зазирнімо в гості
до родини
блискучої тиші.
Маленький храм у чашці квітки,
бджоли й сонячний будиночок,
осінній лист на вогняному дереві,
у своїй глибокій жовтизні,
у сяйві проміння та у вінку з блискавок:
бджоли, осінь і мед
стали сонячною сіллю:
цей мед і тремтіння світу,
ці небесні зерна
перетворилися
на спокійне сонце,
на блідий топаз.
ХІ
Злітають у небо кам’яні брили,
а динаміт розколює надра,
земне тремтіння несе вогонь і воду,
та серце залишається незмінним
під золотим осяйним дощем,
і кожен прожилок жовтої яшми
стає ходою і крилом,
летючою іскринкою і краплею вологи.
Чи росте цей камінь, день у день?
Чи мовчать губи синього агата?
Нічого не відповім на це.
Адже все, що було, – вихор народжень,
гарячка того каміння, що розцвітає,
відтоді живучи в холоднім підземеллі.
ХІІ
Хочу, аби прокинувся
промінь, схований у темряві,
і кам’яна квітка
почула мій заклик:
хай трохи піднімуть кам’яні повіки –
важку завісу часів,
і ці потаємні очі
попрямують до нас крізь прозорість каменя.
ХІІІ
Ось лишайник на камені,
укритому зеленим ґлеєм,
у давніх ієрогліфах,
океанські письмена
укривають
округлий камінь.
Їх читає сонце, гризуть
молюски,
і риби ковзають
від каменя до каменя в холодному ознобі.
Повз нас у тиші струменіє абетка
підводних знаків,
татуювання на стегні узбережжя.
А лишайник із клубком у руках
підіймається вгору, дедалі вище,
застилаючи килимами повітряний затон,
аби не було танцю, крім хвиль,
аби не траплялося нічого, крім вітру.
XIV
Округлий камінь, дитина вулкана,
води й гір, голубка
снігових вершин,
він котиться долу в бік узбережжя
і всюди залишає свій несамовитий слід,
гірський пік утрачає свою верхівку,
свій вимпел смерті,
падає в річку небесним яйцем
і лежить голяка серед округлого каміння,
забувши своє первородство,
далеко від брами пекла.
Так небесна ніжність спускається до моря,
зазнавши поразки, змучена,
замкнена в собі, досконала,
чиста.
XV
Добра річ – ходити берегом
озера Траґосольдо в Антіньяні
на світанку, коли роса
сріблиться на тростинному листі,
і збирати мокре каміння,
озерні виноградини,
шматочки яшми, багряну
гальку або скелясті
стільники,
понівечені вулканами й негодою,
вітряною мордою.
Стовпчики хризолітів,
базальт ефіопів,
циклопічні письмена
на граніті
завмерли в очікуванні,
але ніхто не приходить,
хіба що незнайомий рибалка
зі своїм неймовірним товаром.
Та ще я інколи приходжу
вранці
на зустріч із попелястим камінням,
блискучим, мокрим,
слизьким,
а тоді повертаюся додому
з долонями, повними
згаслих вогнів
і прозорих структур,
до своїх буденних справ,
і стаю
наївнішим за немовля,
дурнішим і простішим, щодня,
щокаменя.
XVI
Ось дерево, вкарбоване у камінь
перед очима, у твердій красі
минулих сотень мільйонів років.
Агат і яшма, сердолік і онікс
всотали сік і деревину,
велетенський стовбур відкинув
гниття і вогкість
і став доричною колоною:
розсипалася
жива крона,
упала щільна вертикаль,
злетіли вгору вогненні іскри;
ліс був залитий потоками вогню,
оповитий часом і зоряним пилом,
і так лежав, допоки не здобув
винагороди з осяйного каменю.
XVII
Людина живе і не чує
адресованих їй уроків каміння:
руйнується тіло,
розсипається слово, витончується голос.
Дерево, полум’я, вода тверднуть,
помирають, знаходять собі
мінеральне тіло,
стають на осяйну дорогу:
камінь палає у своїй незворушності,
наче нова підземна квітка.
А коли душа людини
полишає тендітну оболонку
і потрапляє у вигрібну яму,
у примарних венах
далі й далі блукають
бліді поцілунки й палка пристрасть,
немов скорботні привиди
розореного замку.
Її розтирає час,
розвіює простір:
її ховає земля, мучать роки.
Чистому каменеві байдужі
дрібні пристрасті жалюгідних тварин.
XVIII
Ясновельможний халцедоне,
честь небес,
витончений,
овальний, вишуканий, неподільний,
воскреслий,
оспівую твій солодкий вогонь
і скромну твердість обручки,
яку подарую
своїй милій, у тобі не знайти
ані багатства рубіна,
ані пишноти смарагда.
Ти був камінцем на дорогах,
скромною дворняжкою,
каламутною галькою
в нескінченному потоці води,
ти нагадав мені запах
соснових струганих дошок:
виростаєш із коріння
цієї землі.
ХІХ
Тиша зосереджена
в камені,
її охопили кола
неспокійного миру,
війни, будинки й птахи,
міста, потяги й хащі,
хвиля за хвилею вторують запитанням моря,
і зоря сходить за зорею,
а в центрі – камінь, небесний горіх,
чарівний свідок.
Курний камінь на дорозі
пам’ятає Петра й усіх хто, був раніше,
пам’ятає воду, в якій був народжений:
він – німе слово землі,
достеменний мовчазний спадкоємець
первинної тиші, незрушного моря,
безлюдних рівнин.
Цей камінь існував перед світанком,
він народився до життя
в музиці швидкої річки.
ХХ
Хрипла американська кордильєра,
колюча, сніжна, тверда,
планетарна:
тут залягла лазур синяви,
лазур самоти, синя таємниця:
гніздо лазурі, ляпіс-лазур,
лазурний хребет моєї вітчизни.
Горить ґніт, виростає вибух,
і розкривається серце каменя:
розповзається дим, і під ним
проступає лазурний каркас,
брили ультрамарину.
О синяво підземних соборів,
струсе синіх кристалів,
око небес, прикрите снігом:
ти виходиш на світло з води,
ясного дня, у синім серпанку
простору:
сині надра і синє небо.
ХХІ
Важкі хмари, чорні хмари
над будинками зимового міста:
падають долу чорні нитки,
камінний-камінний дощ.
Мешканці тісного міста
нічого не знають про те,
як спускаються чорні нитки
у гранітне серце міста.
Зимові хмари звантажують своє
каміння, мішок за мішком,
падає долу кам’яний дощ,
чорні хмари над містом.
ХХІІ
Я ввійшов до аметистового грота:
кров потекла по фіолетових щітках,
перетворюючись на вино, на мірило істини:
відтоді болять мої фіалки.
ХХІІІ
Я – цей оголений
мінерал:
я – радісна луна підземелля:
я – виходець
із найпотаємніших
глибин:
і в найтяжчих муках
народжуються на світ мої долоні,
покрови, м’язи,
нутрощі, тіло,
відділяю їх од материнської
фортеці
у безнадії запалу,
оскільки людині суджено
жити недовго –
і облетіти листям.
Універсальна і темна доля
глибокої вічності,
безформний граніт,
холодна і застійна матерія:
я був каменем,
але вирвався з каменя
і вийшов у світ крізь щілину
розритої рани:
так хочу повернутися навіки
до колишньої впевненості,
до тихого спокою,
хочу заснути
на материнському лоні:
я вирваний з нього,
розтятий на частини.
XXIV
Повернувшись зі своєї сьомої мандрівки, перед дверима свого будинку я згадав, як заблукав у скелястому лабіринті Трасманьяна, між скелею Трапка і першими будинками Південного Кіско. Я вирушив туди шукати анемон найбільш насиченого в світі фіолетового кольору, яким не раз милувався в минулі роки, прилинувши до гранітних мурів, омиваних солоними вибухами прибою. Раптом я завмер, заціпенілий перед давніми залізними дверима. Подумав, що вони чимало мусили перетерпіти, адже колись двері такими не були: їхні петлі ослабли від постійних ударів, і я ввійшов до грота з жовтого каменю, що світився своїм власним світлом, яке йшло від тріщин, сталактитів і сталагмітів. Безсумнівно, раніше хтось мешкав у цьому житлі, коли судити за іржавими консервними банками, що валялися під моїми ногами. Я гучно закричав на той випадок, якби хтось ховався поміж жовтими голками. Як не дивно, я почув відповідь: то був мій власний голос, одначе хрипла луна кінчалася проникливим і високим схлипуванням. Я повторив спробу, крикнувши ще гучніше: «Чи є тут хтось, серед цього каміння?» Луна знову відповіла мені моїм власним хриплим голосом, і знову слово «каміння» скінчилося шаленим завиванням, яке мовби прийшло з іншої планети. Довге тремтіння, охопивши, прикувало мене до піщаної підлоги печери. Насилу переставляючи ноги, повільно, мовби ступаючи глибокою водою, я повернувся до залізних дверей при вході. Під час цього рішучого відступу я подумав: якщо зараз озирнуся назад, то перетворюся на пісок, на золотистий камінь, на солоний стовп. Перемога увінчала цю мовчазну втечу. Діставшись порога, я повернув голову, прикрившись залізною стулкою, і зненацька знову почув з глибини цієї жовтої пітьми подвійне високе схлипування, як наче б ошаліла скрипка попрощалася зі мною своїм плачем.
Мені завжди бракувало сміливості оповісти комусь цю пригоду, і відтоді я уникав цього дикого місця серед велетенських морських скель, шматованих невблаганним чилійським океаном.
XXV
Торкнися топаза,
і топаз торкнеться тебе,
у ньому прокинеться ніжний вогонь,
як вино прокидається
у виноградині.
І це ненароджене вино
урухомиться, забуде свої слова,
віддасть свою таємничу поживу,
відповідаючи на цілунок твоїх долонь:
так зустрілися
людина і камінь,
і спалахнув швидкий віночок,
і відразу стали тим, чим були раніше:
одвічними ворогами – тіло і камінь.
XXVI
Залиште мені підземелля,
кам’яний лабіринт,
повернуся сюди,
втративши зір і тактильність,
увійду в його порожнечу
і стану мовчазним каменем
або рукою пітьми.
Знаю, немає нікого,
хто міг би зробити мені цей дарунок:
але не можу опанувати
моїх бідних чуттів:
коли вони відмовлять мені
там, у буденному житті,
усе-таки хочу лишитися
не живим, то бодай мертвим,
заснути металевим сном,
торкнутися
гарячих джерел.
XXVII
Пройшовши через крах,
інше народження, катастрофу,
тіло моєї коханої стане
обсидіаном, агатом, сапфіром,
стане гірким гранітом
під солоним вітром Антофаґасти [1].
Нехай це легке тіло,
його вії,
груди, стопи, ніжні стегна,
його широкі губи, його багряне слово
вийдуть за коло алебастрової шкіри:
нехай це мертве серце
співає, стікаючи й падаючи
по камінню швидкої річки
униз до океану.
XVIII
Квадрат уростає в кристал
своєю симетрією:
він відчиняє двері землі
та йде в темряві, досконалий і чистий,
до таємного світла прозорої системи.
Солоні грані куба: трикутні
пальці кришталю: лінійні води
алмазів: сірчані лабіринти
мерехтять у готичному світлі:
а всередині аметистового горіха –
численні прямокутники:
ось що я знайшов під землею:
потаємну геометрію:
школу солі:
орден вогню.
ХХІХ
Треба ясно говорити про каміння –
ясне і темне,
про давні скелі, про синій промінь
у сапфірі,
про велетенську скелю, про безладдя
її величі, про підводний політ,
про зелене вогнище смарагда.
А тепер, блискуча галько
та осяйні діаманти,
цнотливе світло рубінових блискавок,
спалахи чорного світла
у глибинах гагату,
хочу спитати вас, – я, смертний і тлінний:
де ваша мати, і чиє текуче сім’я
вона прийняла у своє лоно:
океану, потоку, вулкана?
Чия квітне у вас потаємна флора,
чиї пахощі оторочені льодовиковим сяйвом?
Я з тих, хто позбавлений сталості,
хто живе від кохання до кохання
і крокує з полум’я в полум’я,
розділений на тіло і цілунки,
на слова, що йдуть у чорну млу:
розплющую очі й не бачу нічого,
торкаюся землі й крокую далі,
а квітка і вогонь, пахощі й вода
перетворюються на грані кристала,
утілюючись у творіннях світла.
ХХХ
Я йду-йду, зустрічайте, каміння!
Колись, у зовсім інший час,
ми зустрінемося знову, станемо
мешканцями вогненної фортеці,
відлюдниками тиші.
Колись ми, – стікаючи грізною лавою,
спускаючись льодовиковою мореною,
стежиною свіжості,
річковою галькою,
солоним пилом північних провінцій,
розплавленим металом
і холодним
сапфіром –
там, у вітчизні каміння,
на полюсі, у пустелі, в Антарктиці,
у порожній породі, при пологах або при смерті, –
станемо камінням,
ніччю без вогнів,
сяйвом вічності,
любов’ю без руху,
пихою, закутою в закови,
єдиною зорею своїх володінь.
[1] Антофаґаста – місто і морський порт на півночі Чилі, адміністративний центр однойменного регіону.
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"Пабло Неруда. Море і дзвони (поетична збірка)"
• Перейти на сторінку •
"Пабло Неруда. Континент надії"
• Перейти на сторінку •
"Пабло Неруда. Континент надії"
Про публікацію