* * *
День відійшов, а з ним і вся принада:
Губ ніжність, шепіт тихий, сміх дзвінкий,
Тепло дихання, голосу відрада,
Очей блиск, личко біле, стан стрункий;
Поблякла квітка з чаром неповторним,
Зник із очей краси видінь розмай,
З рук вислизли краси блаженні форми,
Пропали голос, світло, ласка, рай;
Все потонуло в сутінку смеркання,
Як день святий свята зміняла ніч,
Вплітаючи в пітьми своєї ткання
Духмяність всю кохання зусібіч.
В псалмах любовних вдень вправлявсь мій хист,
То ж сон -- дарунок за молитви й піст.

* * *
Молю тебе, благаю -- покохай!
Прошу любові -- втишить серця рану,
Непоказна і без шаленства хай,
Та щоб відкрита, щира, без обману.
О, будь моя вся -- днів моїх, ночей
Відрада; нехай тішать мене всюди
Цілунок цей, ці руки, блиск очей,
Ці теплі, білі, найніжніші груди.
Себе всю -- душу й серце -- дай мені
Хоча б із жалості; не дай померти
Чи стать рабом твоїм, життя щоб дні
В стражданнях марних тратити до смерті, --
Як розум мій, все звівши нанівець,
Блукатиме в пітьмі, немов сліпець.

ЯСНА ЗОРЯ

Зоре ясна! Стать вічним би, як ти, --
Не щоб у блиску, як тобі належить,
Царить без сну над ніччю з висоти,
Немов самітник, що недремно стежить,
Як води сповнюють святий обряд,
Щоб береги людські були омиті,
Чи гори й діл міняють свій наряд
Й ще вчора голі -- снігом зараз вкриті.
О ні! -- незмінним, вічним хочу буть,
Щоб до грудей коханої припасти
Й блаженства, як здіймуться й опадуть,
Час невблаганний вже не зміг украсти.
Ще й ще дихання милих уст відчуть,
Й так вічно жить, а ні -- навік заснуть.

* * *
Коли страшусь -- не втілить вже пером,
Що в серці мав, перш ніж засну навіки,
Й книг не наповню вже думок зерном,
Як збіжжям золотим в жнива засіки;
Коли вдивляюсь в зоряну могуть
Ночей і прагну щось у ній збагнути,
Й відчую, що мені вже більш не буть
І навіть тінь цю в спомин не вернути;
Й коли я -- поряд з вічністю лиш мить --
Дивлюсь на тебе й з болем розумію,
Що все -- й любов, і врода -- відлетить,
А я й краплини втримать не зумію, --
Стою тоді, над прірвою немов,
Не щезнуть поки слава і любов.

ЧОТИРИ ЛЮДСЬКІ ПОРИ

Із чотирьох пір набігає рік.
Пори чотири і в душі людини:
З Весни п'янкої починає лік,
Та швидкоплинні радості години;
Вступає в Літо, пору насолод
Весняним взятком юності, де втіхи
Шукає в небесах, від долу й вод
Сягнувши вгору; далі -- води тихі
Знаходить в Осені -- не треба крил,
Де втіха -- і туманів споглядання,
Не помічаючи близький вже схил,
Немов струмка, що поруч десь, дзюрчання;
І ось Зима -- занепад, забуття.
Та що тут вдієш? Це -- людське життя!

ДВА СОНЕТИ ПРО СЛАВУ

1
Дикунка слава тих не переносить,
Хто їй звіряє пристрасті свої,
А лаври вітрогонам лиш приносить
Й тим, хто байдужий до дарів її;
Кокетка, з тими не воліє знатись,
Хто не навчивсь і дня без неї жить;
Гордячка, їй ганьбою можуть здатись
Похвали тих, хто прагне їй служить.
Вона циганка, зроджена на Нілі, --
Ревнивець Потіфар за свекра їй;
Поети, теж зневажте її -- й милі
Враз станете! Митцю, де гонор твій?
Облиш її -- й покірною рабою
Вона піде, можливо, за тобою.

2
Не можна, як з'їв пиріг, щоб знов ласувать ним міг
(Прислів'я)

Безумець той, хто вже не може глянуть
Безпристрасно на смертні свої дні,
Хто сторінки в життєвій книзі ганить,
Піддавши все спокуті і вині.
Це те ж, мов роза надломила б себе,
Чи спіла слива стерла б свій пушок,
Або ж наяда мовила б: їй треба
Не світлий грот, а кам'яний мішок.
Але буяє роза пишним цвітом:
Вітрам -- цілунки, бджолам же -- нектар;
І спіла слива у пушку все літо,
Й наяда любить плеса синь відкриту, --
Чому ж, людино, жебраючи в світу,
Марнуєш у безвір'ї ти свій дар?

КОНИК І ЦВІРКУН

Поезія землі повік не згине;
Як в спеку у гаю пташки мовчать,
Над лугом, де скосили сіножать,
Від живоплотів дзвінко голос лине:
Це коник -- вже не лицарство пташине,
Один він славить літню благодать;
Ні з чим його блаженства не зрівнять:
Втомившись -- лиш на мить в тіні спочине.
Не завмира поезія землі:
В самотній вечір, як вдягне зима
Все у мовчання, піснею озветься
Цвіркун з-за печі, ніжачись в теплі;
Тому ж, хто літом жив й уже дріма, --
Це коник в лузі серед трав -- здається.

СОНЕТ
записаний на чистому місці сторінки
в кінці поеми Чосера "Квітка і листок"

Чудова ця поема -- мов лісок:
Рядки її переплелись так мило,
Щоб читача все тішило й манило --
Синь неба, зелень віт, струмка пісок;
Й щоб сяяв в іскрах рос кожен листок,
Коли зненацька сонечко пригріло;
Щоб серце завмирало і раділо,
Зачувши коноплянки голосок.
О, яка сила в простоті святій!
Яка могуть в цій повісті яскравій!
І я, що прагнув завжди тільки слави,
Я б радий був тепер в траві густій
Лежать повік, як ті, чиї ридання
Вплітаються в малинівки зітхання.

СОНЕТ ДО МОРЯ

Воно втиша шептанням вічним сум
Безлюдних берегів; то враз напливом
В каверни хлине, вливши бунтівливо
Гекати чари в свій прадавній шум;
А то у найніжнішій із задум
До черепашки ластиться грайливо
Відтоді, коли та вітрів поривом
Була на берег кинута у тлум.
О ти, чий од видінь втомився зір,
Даруй йому всю моря широчінь;
І ти, чий слух від гвалту онімів,
Чи од пісень пересит -- сядь, спочинь;
Вдивляйсь, вслухайсь у нього до тих пір,
Як дрож пройме, сирен зачувши спів.

* * *
Хто довго був ув'язненим у місті,
Яке блаженство -- поглядом блукать
В блакиті і молитву знов шептать
У небеса, усміхнені і чисті.
Щасливий, хто, втомившись, може сісти
В густу траву і серцем саочивать,
І в затінку ще раз перечитать
Святій любові гімни урочисті.
А ввечері, вертаючись додому,
Почуть із гаю солов'їний спів,
На хмарку глянуть в сяйві золотому
Й зітхнуть, що день так швидко пролетів, --
Немов сльоза по небу голубому
Скотилась тихо в ангела з-під брів.

* * *
О, як люблю в вечірню пору тиху,
Коли проміння захід струменить
Й хмарки сріблясті ніжно золотить,
Зефіром гнані, -- не злорадству й сміху
Віддатись, а облюбувать без спіху
Зручну місцинку, де у всім бринить
Краса незаймана, щоб хоч на мить
В душі відчуть благословенну втіху.
Й зігріє слава, що цвіла колись:
У спомин доля Мільтона поманить
Й могила Сідні ніжним звуком лір;
Поезії крило здійме у вись
Й печаль співуча їхня затуманить
Сльозою зачарований мій зір.

* * *
Нахаба-вітер свище у ярузі,
Між гілля напівголого бринить,
Холодним блиском небо мерехтить;
Ще миль багато йти мені в напрузі --
Та я не переймаюсь вітром в тузі,
Й що лист опалий сумно шарудить;
Що тьмяним зорям шлях не освітить
Й далеко ще мій дім -- бо щойно друзі
Були зі мною щирі й непідкупні;
Видінь перед очима круговерть:
Білявий Мільтон жаль звіряє лютні
Й оплакує, мов брат, Лікіда смерть;
Лаура ніжна у зеленій сукні,
В вінку Петрарка -- повний ними вщерть.

У серці біль, а в голові хмільна
Спустошеність, неначе пив дурман
Чи опіуму спорожнив до дна
Цидулку і вже Лети зрю туман.
Не заздрість це -- о, долю б мать твою! --
А з-за твого лиш щастя повноти,
Що -- легкокрила німфо лісова --
В співочім цім гаю
Між зелені і тіней маєти
Всю ніч твоє блаженство не вгава.

Вина б ковток, віками що було
Настояне в глибоких погребах,
Щоб радість в нім, і сонце, і зело,
І спів, і танець провансальський пах.
О, келиха б п'янких південних вод,
Що Іпокрени струменем бурлить,
У бульбашках весь по краї самі,
Що в пурпур красить рот.
Я б випив, щоб вже світ не зміг зловить,
Й розтануть із тобою в цій пітьмі.

Розтануть, розчинитись і забуть,
Про що й не помишляв ти між віття:
Нудьгу, тривогу, жаль, розпуку, лють,
Що щедро нам явля людське життя;
Де сивині трястись в паралічах,
Де смерть не дасть і юності буять,
Де навіть думать -- множить лиш відчай,
Що, мов свинець, в очах,
Де і Красі одну лиш мить сіять
Й Любові завтра вже казать: "Прощай!"

Туди! Туди! До тебе долетіть!
Та не на Вакха колісниці, ні!
На крилах лиш Поезії в ту ж мить,
Хоч розум в цім й противиться мені.
Уже з тобою! Ніжна яка ніч!
Щасливий місяць всівся на свій трон;
Зір-фей навколо нього в'ється рій,
А тут тьма навсібіч,
Хоч відблиск і сюди сузір'їв-грон
Несе крізь млу зелену вітровій.

Не бачу вже я квітів біля ніг,
Ні як із віт струмує фіміам,
Та в млі духм'яній кожний запах міг
Впізнать з тих, що весна дарує нам:
Кущів, трав, дичок-груш і яблунь цвіт,
Глід і шипшина в пишній всій красі;
Фіалка, вже зів'яла від жари,
Й та, що лиш в травні світ
Побачить -- дика роза, вся в росі:
Для мух притулок в літні вечори.

В пітьму вслухаюсь. І щораз за тим
Блаженну смерть все більш і більш люблю,
Й по імені зву, й добираю рим:
Візьми мій подих -- в тьму його ввіллю.
За все вже нині наймиліша смерть --
В цю ніч без болю обірвать життя,
Коли ти душу вихлюпнеш в пісні,
Екстазу повний вщерть!
Співатимеш -- я ж кану в небуття:
Твій реквієм величний -- по мені!

Тобі лишень безсмертя дар діставсь --
Безсилі покоління й тьма віків --
Цей голос, в який щойно я вслухавсь,
Лунав колись для знаті й бідняків.
І, може, це той спів, що помагав
Розвіять Рут за домом смуток свій,
Як йшла, в сльозах вся, між чужих хлібів;
Й нерідко чарував
Ті вікна, з яких моря чуть прибій,
Казкових і забутих вже країв.

Забутих! Слово це мене, мов дзвін,
Верта від тебе знов до самоти.
Прощай! Обмане ненадовго він,
Якщо лишень уяви витвір -- ти.
Прощай! Прощай! Твій завмирає гімн
За ближнім лугом; тільки напівтон,
Із-за горба вже ехо лиш ловлю --
Не встигнуть навздогін!
Видіння це було чи, може, сон?
Замовкнув спів: проснувсь я чи ще сплю?

Ти наречена, що зберіг нам час,
Дитя мовчання й туги за старим,
Історик, що б повідать міг для нас
Щось краще, ніж вся повінь наших рим.
Яку легенду ти таїш в собі?
Про смертних чи богів? Й усіх їх звів
Аркадський чи Темпійський діл в цей раз?
Прекрасних юнаків, цнотливих дів
Що за погоня? З ким у боротьбі?
Чом флейти й бубни тут? Що за екстаз?

Слух тішить музика. Нечутна ж, та,
Миліша, то ж цим флейтам вічно грать,
Та не для вуха -- вища є мета:
Для духу лиш цій пісні не вмирать.
Не змовкнуть й співу юнки й юнака,
Й деревам поряд вічно зеленіть.
Коханцю, ти поцілувать не встиг,
Та не сумуй, хай ціль була близька:
Цвісти вам вічно, хоч не мавши втіх;
Любов і юність вже не відмінить.

Блаженні віти! Вас не оголить
Й "Прощай!" -- ніколи не казать весні.
Щасливий і співець, бо душу влить
Зміг в вічно нестаріючі пісні.
Блаженна більш, щасливіша любов!
Палка навічно, пристрасна завжди;
Їй буть лиш юною й не знать турбот;
Людській не рівня, де бунтує кров
Й відчай у серці -- спокою й не жди, --
Пашить чоло й пересихає рот.

Хто ці, які принести жертву йдуть?
До вівтаря якого їхній шлях?
Куди телицю, жерче, цю ведуть,
Що мукає до неба вся в вінках?
Містечко це морське чи річкове,
Або ж гірське з фортецею у нім,
Що мешканців в цей ранок позбулось?
Воно вже гомоном не оживе
Й ніколи хтось не вернеться, щоб всім
Нам розказати, що ж там відбулось.

Аттична формо! Вічна пастораль!
Дерева й трави, діви, юнаки...
Яка висока й світла їх печаль!
Бентежиш, наче вічність, ти думки,
Вмістивши в мармур діл і небеса.
Як нас змарнує невмолимий час,
В сердець вже інших оживеш теплі
Й до них також промовиш, як до нас:
"Краса -- це правда, правда -- це краса!" --
Ось все, що знать і слід лиш на землі.

З ПОЕМИ "ЕНДИМІОН"

Прекрасне полонить нас назавжди.
Зроста його чарівність, й від нужди
Не потьмяніє, але знов дає
Притулок нам, як ніч нас застає,
Й солодкими всіх наділяє снами.
Ось так, із квітів сплівши їх, вінками
Себе пив'язуєм більш до землі,
Не дивлячись на втрати всі й жалі,
В пітьмі блукання, хмурих днів нудьгу,
Високих дум і подвигів жагу,
Шукань безплідність; їм наперекір
Краси сіяння смуту і докір
Зніма з душі. Так сонце й місяць шлють
Нам світло і дерева так дають
Отарі тінь; від спеки ледь живі,
Нарциси так ховаються в траві;
Струмок біжить, невидимий між віт
В жару, й пелюсток незрівняних квіт
Так роза нам являє серед поля;
Такою є й героїв мертвих доля,
Що світ уяви заполонить весь,
Про що читали або чули десь:
Бездонне джерело, що для пиття
Дає небесне і земне буття.

Не те, щоб ці блаженства лиш на мить
Відчули ми. Дерев гурт, що шумить
Навколо храму, скоро стане нам
Таким же рідним, як і сам цей храм.
Так місяць, що ллє чар свій у вірші,
Повсюдно з нами, ставши для душі
Тим сяйвом ніжним, що дарує щем,
Й хай навіть небо хмуриться дощем,
Повинне з нами буть -- інакше вмрем.

ДО ОСЕНІ

Пора туманів і плодоносіння,
Ти сонця щедрого найближчий друг;
З ним радишся, як золото проміння
Влить в виноград, що все обвив навкруг,
Й зігнуть плодів вагою яблунь віти;
Як фрукти стиглістю ущерть налить,
Гарбуз роздуть, ядром горіх ліщини
Заповнити; для бджіл щоб ні на мить
Буять не припиняли пізні квіти, --
Щоб думалось, що й зараз вони в літі
Й запас поповнять меду і вощини.

Хто не стрічав тебе й твоїх дарів?
То на току, що всілась між колосся,
Тебе знайшов би, хто в поля б забрів,
А вітерець куйовдив би волосся;
Чи то на ниві недожатій спиш,
Сп'янівши в маків колі духм'яному,
Що серп твій пощадив; то колоски
В полях зібравши на стерні, спішиш
Через струмок із ношею додому;
То стежиш пильно, як з давильнь із жому
Останні краплі скапують в миски.

Де наспіви весни? О, де вони?
Про них не згадуй, маєш свої власні, --
Як сонце, з хмар сяйнувши пелени
На заході, горить в стерні й не гасне;
Тоді чуть можна мошок, що снують
Між лоз, їх гул від наростань до спаду,
Як вітер стишить чи посилить гніт;
Ягнята голос, вже зміцнілий, подають;
Сюрчить десь коник; несучи відраду,
Малинівки долине свист із саду;
Й щебечуть ластівки, зібравшись у відліт.