КОНИК І ЦВІРКУН

Поезія землі повік не згине;
Як в спеку у гаю пташки мовчать,
Над лугом, де скосили сіножать,
Від живоплотів дзвінко голос лине:
Це коник -- вже не лицарство пташине,
Один він славить літню благодать;
Ні з чим його блаженства не зрівнять:
Втомившись -- лиш на мить в тіні спочине.
Не завмира поезія землі:
В самотній вечір, як вдягне зима
Все у мовчання, піснею озветься
Цвіркун з-за печі, ніжачись в теплі;
Тому ж, хто літом жив й уже дріма, --
Це коник в лузі серед трав -- здається.

СОНЕТ
записаний на чистому місці сторінки
в кінці поеми Чосера "Квітка і листок"

Чудова ця поема -- мов лісок:
Рядки її переплелись так мило,
Щоб читача все тішило й манило --
Синь неба, зелень віт, струмка пісок;
Й щоб сяяв в іскрах рос кожен листок,
Коли зненацька сонечко пригріло;
Щоб серце завмирало і раділо,
Зачувши коноплянки голосок.
О, яка сила в простоті святій!
Яка могуть в цій повісті яскравій!
І я, що прагнув завжди тільки слави,
Я б радий був тепер в траві густій
Лежать повік, як ті, чиї ридання
Вплітаються в малинівки зітхання.

СОНЕТ ДО МОРЯ

Воно втиша шептанням вічним сум
Безлюдних берегів; то враз напливом
В каверни хлине, вливши бунтівливо
Гекати чари в свій прадавній шум;
А то у найніжнішій із задум
До черепашки ластиться грайливо
Відтоді, коли та вітрів поривом
Була на берег кинута у тлум.
О ти, чий од видінь втомився зір,
Даруй йому всю моря широчінь;
І ти, чий слух від гвалту онімів,
Чи од пісень пересит -- сядь, спочинь;
Вдивляйсь, вслухайсь у нього до тих пір,
Як дрож пройме, сирен зачувши спів.