* * *
Коли страшусь -- не втілить вже пером,
Що в серці мав, перш ніж засну навіки,
Й книг не наповню вже думок зерном,
Як збіжжям золотим в жнива засіки;
Коли вдивляюсь в зоряну могуть
Ночей і прагну щось у ній збагнути,
Й відчую, що мені вже більш не буть
І навіть тінь цю в спомин не вернути;
Й коли я -- поряд з вічністю лиш мить --
Дивлюсь на тебе й з болем розумію,
Що все -- й любов, і врода -- відлетить,
А я й краплини втримать не зумію, --
Стою тоді, над прірвою немов,
Не щезнуть поки слава і любов.

ЧОТИРИ ЛЮДСЬКІ ПОРИ

Із чотирьох пір набігає рік.
Пори чотири і в душі людини:
З Весни п'янкої починає лік,
Та швидкоплинні радості години;
Вступає в Літо, пору насолод
Весняним взятком юності, де втіхи
Шукає в небесах, від долу й вод
Сягнувши вгору; далі -- води тихі
Знаходить в Осені -- не треба крил,
Де втіха -- і туманів споглядання,
Не помічаючи близький вже схил,
Немов струмка, що поруч десь, дзюрчання;
І ось Зима -- занепад, забуття.
Та що тут вдієш? Це -- людське життя!

ДВА СОНЕТИ ПРО СЛАВУ

1
Дикунка слава тих не переносить,
Хто їй звіряє пристрасті свої,
А лаври вітрогонам лиш приносить
Й тим, хто байдужий до дарів її;
Кокетка, з тими не воліє знатись,
Хто не навчивсь і дня без неї жить;
Гордячка, їй ганьбою можуть здатись
Похвали тих, хто прагне їй служить.
Вона циганка, зроджена на Нілі, --
Ревнивець Потіфар за свекра їй;
Поети, теж зневажте її -- й милі
Враз станете! Митцю, де гонор твій?
Облиш її -- й покірною рабою
Вона піде, можливо, за тобою.

2
Не можна, як з'їв пиріг, щоб знов ласувать ним міг
(Прислів'я)

Безумець той, хто вже не може глянуть
Безпристрасно на смертні свої дні,
Хто сторінки в життєвій книзі ганить,
Піддавши все спокуті і вині.
Це те ж, мов роза надломила б себе,
Чи спіла слива стерла б свій пушок,
Або ж наяда мовила б: їй треба
Не світлий грот, а кам'яний мішок.
Але буяє роза пишним цвітом:
Вітрам -- цілунки, бджолам же -- нектар;
І спіла слива у пушку все літо,
Й наяда любить плеса синь відкриту, --
Чому ж, людино, жебраючи в світу,
Марнуєш у безвір'ї ти свій дар?