* * *
Хто довго був ув'язненим у місті,
Яке блаженство -- поглядом блукать
В блакиті і молитву знов шептать
У небеса, усміхнені і чисті.
Щасливий, хто, втомившись, може сісти
В густу траву і серцем саочивать,
І в затінку ще раз перечитать
Святій любові гімни урочисті.
А ввечері, вертаючись додому,
Почуть із гаю солов'їний спів,
На хмарку глянуть в сяйві золотому
Й зітхнуть, що день так швидко пролетів, --
Немов сльоза по небу голубому
Скотилась тихо в ангела з-під брів.

* * *
О, як люблю в вечірню пору тиху,
Коли проміння захід струменить
Й хмарки сріблясті ніжно золотить,
Зефіром гнані, -- не злорадству й сміху
Віддатись, а облюбувать без спіху
Зручну місцинку, де у всім бринить
Краса незаймана, щоб хоч на мить
В душі відчуть благословенну втіху.
Й зігріє слава, що цвіла колись:
У спомин доля Мільтона поманить
Й могила Сідні ніжним звуком лір;
Поезії крило здійме у вись
Й печаль співуча їхня затуманить
Сльозою зачарований мій зір.

* * *
Нахаба-вітер свище у ярузі,
Між гілля напівголого бринить,
Холодним блиском небо мерехтить;
Ще миль багато йти мені в напрузі --
Та я не переймаюсь вітром в тузі,
Й що лист опалий сумно шарудить;
Що тьмяним зорям шлях не освітить
Й далеко ще мій дім -- бо щойно друзі
Були зі мною щирі й непідкупні;
Видінь перед очима круговерть:
Білявий Мільтон жаль звіряє лютні
Й оплакує, мов брат, Лікіда смерть;
Лаура ніжна у зеленій сукні,
В вінку Петрарка -- повний ними вщерть.