У серці біль, а в голові хмільна
Спустошеність, неначе пив дурман
Чи опіуму спорожнив до дна
Цидулку і вже Лети зрю туман.
Не заздрість це -- о, долю б мать твою! --
А з-за твого лиш щастя повноти,
Що -- легкокрила німфо лісова --
В співочім цім гаю
Між зелені і тіней маєти
Всю ніч твоє блаженство не вгава.

Вина б ковток, віками що було
Настояне в глибоких погребах,
Щоб радість в нім, і сонце, і зело,
І спів, і танець провансальський пах.
О, келиха б п'янких південних вод,
Що Іпокрени струменем бурлить,
У бульбашках весь по краї самі,
Що в пурпур красить рот.
Я б випив, щоб вже світ не зміг зловить,
Й розтануть із тобою в цій пітьмі.

Розтануть, розчинитись і забуть,
Про що й не помишляв ти між віття:
Нудьгу, тривогу, жаль, розпуку, лють,
Що щедро нам явля людське життя;
Де сивині трястись в паралічах,
Де смерть не дасть і юності буять,
Де навіть думать -- множить лиш відчай,
Що, мов свинець, в очах,
Де і Красі одну лиш мить сіять
Й Любові завтра вже казать: "Прощай!"

Туди! Туди! До тебе долетіть!
Та не на Вакха колісниці, ні!
На крилах лиш Поезії в ту ж мить,
Хоч розум в цім й противиться мені.
Уже з тобою! Ніжна яка ніч!
Щасливий місяць всівся на свій трон;
Зір-фей навколо нього в'ється рій,
А тут тьма навсібіч,
Хоч відблиск і сюди сузір'їв-грон
Несе крізь млу зелену вітровій.

Не бачу вже я квітів біля ніг,
Ні як із віт струмує фіміам,
Та в млі духм'яній кожний запах міг
Впізнать з тих, що весна дарує нам:
Кущів, трав, дичок-груш і яблунь цвіт,
Глід і шипшина в пишній всій красі;
Фіалка, вже зів'яла від жари,
Й та, що лиш в травні світ
Побачить -- дика роза, вся в росі:
Для мух притулок в літні вечори.

В пітьму вслухаюсь. І щораз за тим
Блаженну смерть все більш і більш люблю,
Й по імені зву, й добираю рим:
Візьми мій подих -- в тьму його ввіллю.
За все вже нині наймиліша смерть --
В цю ніч без болю обірвать життя,
Коли ти душу вихлюпнеш в пісні,
Екстазу повний вщерть!
Співатимеш -- я ж кану в небуття:
Твій реквієм величний -- по мені!

Тобі лишень безсмертя дар діставсь --
Безсилі покоління й тьма віків --
Цей голос, в який щойно я вслухавсь,
Лунав колись для знаті й бідняків.
І, може, це той спів, що помагав
Розвіять Рут за домом смуток свій,
Як йшла, в сльозах вся, між чужих хлібів;
Й нерідко чарував
Ті вікна, з яких моря чуть прибій,
Казкових і забутих вже країв.

Забутих! Слово це мене, мов дзвін,
Верта від тебе знов до самоти.
Прощай! Обмане ненадовго він,
Якщо лишень уяви витвір -- ти.
Прощай! Прощай! Твій завмирає гімн
За ближнім лугом; тільки напівтон,
Із-за горба вже ехо лиш ловлю --
Не встигнуть навздогін!
Видіння це було чи, може, сон?
Замовкнув спів: проснувсь я чи ще сплю?