Ти наречена, що зберіг нам час,
Дитя мовчання й туги за старим,
Історик, що б повідать міг для нас
Щось краще, ніж вся повінь наших рим.
Яку легенду ти таїш в собі?
Про смертних чи богів? Й усіх їх звів
Аркадський чи Темпійський діл в цей раз?
Прекрасних юнаків, цнотливих дів
Що за погоня? З ким у боротьбі?
Чом флейти й бубни тут? Що за екстаз?

Слух тішить музика. Нечутна ж, та,
Миліша, то ж цим флейтам вічно грать,
Та не для вуха -- вища є мета:
Для духу лиш цій пісні не вмирать.
Не змовкнуть й співу юнки й юнака,
Й деревам поряд вічно зеленіть.
Коханцю, ти поцілувать не встиг,
Та не сумуй, хай ціль була близька:
Цвісти вам вічно, хоч не мавши втіх;
Любов і юність вже не відмінить.

Блаженні віти! Вас не оголить
Й "Прощай!" -- ніколи не казать весні.
Щасливий і співець, бо душу влить
Зміг в вічно нестаріючі пісні.
Блаженна більш, щасливіша любов!
Палка навічно, пристрасна завжди;
Їй буть лиш юною й не знать турбот;
Людській не рівня, де бунтує кров
Й відчай у серці -- спокою й не жди, --
Пашить чоло й пересихає рот.

Хто ці, які принести жертву йдуть?
До вівтаря якого їхній шлях?
Куди телицю, жерче, цю ведуть,
Що мукає до неба вся в вінках?
Містечко це морське чи річкове,
Або ж гірське з фортецею у нім,
Що мешканців в цей ранок позбулось?
Воно вже гомоном не оживе
Й ніколи хтось не вернеться, щоб всім
Нам розказати, що ж там відбулось.

Аттична формо! Вічна пастораль!
Дерева й трави, діви, юнаки...
Яка висока й світла їх печаль!
Бентежиш, наче вічність, ти думки,
Вмістивши в мармур діл і небеса.
Як нас змарнує невмолимий час,
В сердець вже інших оживеш теплі
Й до них також промовиш, як до нас:
"Краса -- це правда, правда -- це краса!" --
Ось все, що знать і слід лиш на землі.