З ПОЕМИ "ЕНДИМІОН"

Прекрасне полонить нас назавжди.
Зроста його чарівність, й від нужди
Не потьмяніє, але знов дає
Притулок нам, як ніч нас застає,
Й солодкими всіх наділяє снами.
Ось так, із квітів сплівши їх, вінками
Себе пив'язуєм більш до землі,
Не дивлячись на втрати всі й жалі,
В пітьмі блукання, хмурих днів нудьгу,
Високих дум і подвигів жагу,
Шукань безплідність; їм наперекір
Краси сіяння смуту і докір
Зніма з душі. Так сонце й місяць шлють
Нам світло і дерева так дають
Отарі тінь; від спеки ледь живі,
Нарциси так ховаються в траві;
Струмок біжить, невидимий між віт
В жару, й пелюсток незрівняних квіт
Так роза нам являє серед поля;
Такою є й героїв мертвих доля,
Що світ уяви заполонить весь,
Про що читали або чули десь:
Бездонне джерело, що для пиття
Дає небесне і земне буття.

Не те, щоб ці блаженства лиш на мить
Відчули ми. Дерев гурт, що шумить
Навколо храму, скоро стане нам
Таким же рідним, як і сам цей храм.
Так місяць, що ллє чар свій у вірші,
Повсюдно з нами, ставши для душі
Тим сяйвом ніжним, що дарує щем,
Й хай навіть небо хмуриться дощем,
Повинне з нами буть -- інакше вмрем.

ДО ОСЕНІ

Пора туманів і плодоносіння,
Ти сонця щедрого найближчий друг;
З ним радишся, як золото проміння
Влить в виноград, що все обвив навкруг,
Й зігнуть плодів вагою яблунь віти;
Як фрукти стиглістю ущерть налить,
Гарбуз роздуть, ядром горіх ліщини
Заповнити; для бджіл щоб ні на мить
Буять не припиняли пізні квіти, --
Щоб думалось, що й зараз вони в літі
Й запас поповнять меду і вощини.

Хто не стрічав тебе й твоїх дарів?
То на току, що всілась між колосся,
Тебе знайшов би, хто в поля б забрів,
А вітерець куйовдив би волосся;
Чи то на ниві недожатій спиш,
Сп'янівши в маків колі духм'яному,
Що серп твій пощадив; то колоски
В полях зібравши на стерні, спішиш
Через струмок із ношею додому;
То стежиш пильно, як з давильнь із жому
Останні краплі скапують в миски.

Де наспіви весни? О, де вони?
Про них не згадуй, маєш свої власні, --
Як сонце, з хмар сяйнувши пелени
На заході, горить в стерні й не гасне;
Тоді чуть можна мошок, що снують
Між лоз, їх гул від наростань до спаду,
Як вітер стишить чи посилить гніт;
Ягнята голос, вже зміцнілий, подають;
Сюрчить десь коник; несучи відраду,
Малинівки долине свист із саду;
Й щебечуть ластівки, зібравшись у відліт.