СІМЕЙНЕ ВОГНИЩЕ

Безхмарних десять літ вони шукають
Очей очима -- і лиш вдячність в них
До вогнища й до чотирьох стін цих,
Що від юрби любов їх захищають;
І в радість тиху й краплі не впускають
Отрути в своїх споминах німих;
Довірливості повні й лиш одних
Благословень, що вголос не звіщають.

Та чи б світивсь так щастям її лик,
Довідавшись, що в його зморщок згини
Самотність жінки іншої лягла;
Й чи б тішивсь так, як в спомин би проник
Її й дізнавсь, що в ньому блиск мужчини,
Чиєю стать би, знак лиш дай, могла.

НОВІ ЖИЛЬЦІ

Й настав той день, коли прийшлось узнати,
Наскільки ті бар'єри, що він звів,
Як захист від незримих ворогів,
Слабкі для того, щоб їх не здолати;
Й що вже на підступи ці не звертати
Уваги він не може, хоч їх зрів
Й раніше, але вірить не хотів,
Що стануть так загрозливо зростати.

Й ось в двері вже нові жильці заходять,
Що відчинив так необачно їм,
Й так, наче дім це їх, себе поводять;
Глибоко мстивість затаїть змогли
Й повільним віроломством досягли,
Що й те вже їх, яке вважав своїм.

СНОПИ

Тут зеленіла до пори пшениця
Й по ній, як в морі, вітер хвилі гнав;
А нині лан спекотно-жовтим став
Й неспішно і блаженно струмениться
Тим золотом, яке не знадобиться
Торгівлі, -- а щоб втіху погляд мав
І щоб лунку цю тишу слух впивав,
Що свистом вітру лиш не вдовольниться.

В полях, що сірість мряк їх скоро жде,
Яскравість літа всю зібрать вдалося, --
Та не з небес це сяйво золоте,
А з тисячі снопів тут розлилося;
І тисяча ось-ось від нас піде
Красунь, що в них із золота волосся.

КЛІФФ КЛІНГЕНХАГЕН

До себе на обід одного дня
Мене Кліфф Клінгенхаген запросив
І, стіл накривши, щедро пригостив.
Коли ж ми вже наситились сповна,
Він взяв бокали два й в один вина
Солодкого налив мені, а в свій
Гіркого полину густий настій
Й одразу ж осушив його до дна.

Й коли я, вкрай збентежений, його
Спитав, що все це значить, -- відповів,
Всміхнувшись, що давно до цього звик.
Й тоді я, хоч набачивсь вже всього,
Й себе з ним порівнявши, зрозумів:
Який же Кліфф щасливий чоловік!

БОСТОН

Достатньо й сосен півночі мені, --
Все ж місто в моїй пам'яті спливає,
Що завжди, наче друг, мене стрічає,
Як сходить сонце й море у вогні.
Й там завжди щось, де води осяйні,
Нове й бентежне, й бунтівне чигає,
Що прояснити хоче й не встигає
Античні чари, тьмяні їх тони.

Я знаю: Бостон мій -- він лиш в уяві,
Підробка й імітація у всім
Без руху, сценок, голосів своїх;
Та радий все ж я кожній його з'яві,
Ясній такій, мов імені, що в нім
Тепло тих рук, що не потиснуть їх.

НОВА АНГЛІЯ

Тут, де вітри завжди північно-східні
Й мороз азарту дітям додає,
Й де здивування заздрістю стає
Для тих, хто навіть речі очевидні
Вкривать туманом ейфорії згідні
Й у спорі горло надривать своє;
Що в них на довід чийсь своїх п'ять є,
Й хто, випивши найменш, найбільш набридлі, --

Тут Пристрасть -- муть, що Розум враз затьмить,
Любов же -- хрест, який нести обом;
Й ляклива Радість у кутку тремтить,
Сумління ж в кріслі-гойдалці й цілком
Безжурне, бо й воно тих не щадить,
Що їх Турбота обсіда кругом.

МІНІВЕР ЧІВІ

Мінівер Чіві долю кляв
Й часів теперішніх стидився,
Й жалів -- ось від чого й охляв --
Що народився.

Любив Мінівер давні дні,
Де блиск мечів, герої й бранці:
Стрінсь йому рицар на коні --
Кружляв би в танці.

Тікав Мінівер від турбот
Й, що не вернуть, -- зітхав у тузі --
Той вік, де Фіви й Камелот,
Й Пріама друзі.

Оплакував Мінівер час,
Де Слави сонце всім сіяло,
Й Романтику, що йде від нас,
Як Муз не стало.

Мінівер в Медічі царів
Вбачав й, хоч свідком того дійства
Не був, він сам би повторив
Всі їх злодійства.

Мінівер з осудом дививсь
На форму з хакі, всім вже звичну, --
В броню б скоріш він нарядивсь
Середньовічну.

Мінівер золото ганьбив,
Хоча лишень його по суті
Мінівер прагнув і любив,
Як був у скруті.

Мінівер Чіві запізнивсь
Родитись й вічно побивався;
Мінівер лоба чухав, зливсь
Й знов напивався.

СУМНІ ГОРБИ

Сумні горби в вечірній млі,
Де заходу блиск, мов бриніння
Сурм золотих тим, хто в землі
Навік знайшли від війн спасіння,
Далеко вже від тих ланів,
Де легіони сонця стрілись, --
Ви тьмаритесь, мов доблесть днів
Вся згасла й війни всі скінчились.

МЛИН

Дружина мельника заждалась:
Вогонь вже згас, чай охолов, --
Ну що б незвичного, здавалось,
В тім, що сказав і як пішов:
"Вже більше мельників нема," --
Все, що ним мовлено було.
Й пішов. Й залишилась сама.
І часу стільки вже пройшло.

Й уже не всидіть за столом --
Заполонив безформний страх.
Й дихнув на неї млин теплом
І борошном, що ним пропах.
Й вид, що відкривсь її очам,
Зміст його слів відображав;
Й той, що звисав із балки там,
На те, куди йшла, не зважав.

Якби й завадить міг хоч чим,
Чи вже б спинив -- сама рішить
Як краще ту, що йде за ним,
Сховать і сліду не лишить.
Все в розсипах зір мерехтить
Гладке і чорне скло води;
Й хоч враз в нім брижі -- та за мить
Очам таке ж, як і завжди.

РІЧАРД КОРІ

Коли йшов містом Річард Корі, біг
На нього глянуть увесь люд міський:
Джентльмен він був від голови й до ніг
Привітний, і вродливий, і стрункий.

Завжди зі смаком й скромно він вдягавсь,
Завжди люб'язно й щиро розмовляв;
Й коли вітався з кимсь, то хвилювавсь;
Й самі чесноти лиш він всім являв.

Й багатим був -- багатшим королів;
Й хто б міг у чомусь хоч його затьмить?
То ж, одним словом, кожен з нас волів
Побуть на його місці хоч на мить.

Й трудились ми -- й лиш біди зусібіч;
Й кляли свій хліб, що скарб наш весь вмістив, --
А Річард Корі якось в літню ніч
Прийшов додому й кулю в лоб пустив.

БАЛАДА ПРО ПОМЕРЛИХ ДРУЗІВ

Ми -- як той лист в діброві
В осінні дні згасання:
Розвіє, мов полову,
Час наші нарікання;
Молитви всі й зітхання,
Що жаль і смуток плодять, --
Ці наші всі метання
Для друзів, що відходять.

Життя ж буяє знову,
Лиш смерть і неміч рання
Нас вчать, що, крім Любові,
На все чека вмирання;
То ж їй лиш -- всі старання,
Що й Божій теж цим годять;
Лиш саван -- все надбання
Для друзів, що відходять.

Затримать би хоч в слові
Скорботну мить прощання --
Та вслід цим вже готові
Йти інші без вагання;
Й від праху споглядання
Вже погляду не зводять --
Мольба в нім і благання
Для друзів, що відходять.

Жде й нас межа остання,
З якої вже не сходять, --
Смерть обірве ридання
Для друзів, що відходять.

ДЖЕЙМС ВЕЗЕРЕЛ

Ми мало вірили словам
Людей, що Везерел Джеймс -- пройда:
Він, власне, приглянувся нам,
Й до нас, вважали, з ним добро йде;
Та ширивсь поголос, не мовк --
Й він щез, не гаючи й хвилини.
Писать про це -- який вже толк?
Й жаліть про щось -- нема причини.

Старий Флад Ібен брів один вночі,
По схилу піднімавсь із міста вгору
До хижки, що стояла на горбі
І за житло була йому в ту пору.
Він зупинивсь, бо нікуди спішить:
Весь шлях його -- й нікого поблизу,
То ж вголос мовив -- хто б його почув --
Всі спали в місті Тілбері внизу:

"Ах, містер Флад, знов місяць осяйнув
Стерню й хто зна, чи ще раз віджнивуєм;
Уже в польоті птах, -- сказав поет;
Й хоч прикро це, та все ж ми не сумуєм.
За птаха вип'єм." Й вище він підняв
Дзбан, що наповнить в даль таку йшов з дому,
Й собі сам відповів: "Що ж, містер Флад,
Давай, та тільки по ковтку одному."

Один, в броні з розбитих всіх надій,
За тими в тузі, кого так любив,
Стояв там у пітьмі він, наче дух
Роланда, і в беззвучний ріг трубив.
А знизу, з міста, де він друзів мав,
Що мертві вже, -- із тих далеких пір
Видінням їх довір йому й вітань
Туманивсь Ібена старого зір.

А потім, як дитя вкладає мати
В колиску, боячись, що те проснеться,
Він дзбан повільно опустив на землю
До ніг, бо знав, що все на світі б'ється.
І лиш як впевнивсь, що стоїть той міцно,
Надійніше, ніж дехто на ногах,
Зробив убік від нього кілька кроків
Й продовжив знов під рук вітальний змах:

"Ах, містер Флад, давненько не стрічались
Й змін сталося багато в світі цім
Із того часу, коли нам востаннє
Був привід випить. То ж заходьте в дім!"
І вгору дзбан до світла знов підняв,
Себе вернувши радісно назад;
Й, погоджуючись, хрипло відповів:
"Що ж, містер Флад, я з вами випить рад.

Та тільки по ковтку лиш, містер Флад;
За друзів давніх -- їх я не забув."
За ті часи, звичайно ж, випить слід
І Ібен, звісно, тої ж думки був,
Бо згодом, як два місяці над ним
Гойдались вже, почувся його спів,
Аж поки пісню цю в імлі нічній
Пейзаж весь срібносяйний підхопив.

"За друзів давніх," -- та не зміг й урвав
Раптово урочистий цей зачин
І, дзбан піднявши, скрушно похитав
Лиш головою й знов оставсь один.
Нема відради рухатись вперед
Й назад вернутись -- буть ще в більшій тузі
Бо вже всі двері замкнені йому,
Які й вночі вмить відчинили б друзі.

ДЖОН ЕВЕРЕЛДАУН

Куди це зібрались на ніч ви, на ніч, --
І йдете куди, Джоне Еверелдаун?
Ні зірки на небі, ні когось навстріч;
Ні вогника ближче, ніж в Тілбері Таун.
Чого так вдивляєтесь в сутінь, в чім річ, --
Від світла куди ви прямуєте пріч?
Й куди це зібрались на ніч ви, на ніч, --
І йдете куди, Джоне Еверелдаун?

"Крізь нетрі, крізь ліс, де не видно нічого,
Веде мене стежка до Тілбері Таун.
Всі чоловіки нехай сплять, крім одного;
На голос жінок йде Джон Еверелдаун.
Знов чую відлуння я поклику того,
Їх просьба підніме на ноги будь-кого, --
Тому-то крізь ліс, де не видно нічого,
Веде мене стежка до Тілбері Таун."

Чому в путь зібрались так пізно, так пізно, --
І вийшли чому, Джоне Еверелдаун?
Хай навіть не звивиста стежка й не рісно,
Все ж довгих аж два льє до Тілбері Таун.
Зайдіть і погрійтесь, мій друже, хоч тісно;
Не мерзніть надворі, благаю вас слізно.
Чому в путь зібрались так пізно, так пізно, --
І вийшли чому, Джоне Еверелдаун?

"Прямую на голос жінок, їхній спів, --
Тому-то і йду я у Тілбері Таун.
Полегшить мій шлях, звісно, бог би зумів,
Та богу невгодний Джон Еверелдаун;
І дощ може буть із розгулом вітрів,
З пітьми виповзатимуть тіні мерців;
Та зве мене голос жінок, їхній спів, --
І ось тому йду я у Тілбері Таун."

ЛЮК ХЕВЕРГОЛ

До західних воріт йди, Люку Хевергол,
Де вдягсь в багряний плющ стіни престол;
Й про неї в пітьмі вітер забринить
Й опале листя теж загомонить.
В шуми себе вслухатись приневоль
Й тебе вона в свою позве юдоль.
Йди ж до воріт цих, Люку Хевергол, --
Люк Хевергол!

Ні, вись не проясниться там, де схід,
Щоб із очей твоїх знять пітьми гніт;
На заході ж, де мороку стіна,
Саму себе пітьма вже поглина;
Бог-самовбивця нищить і весь світ
Й вже пекло там, де б раю бути слід.
Ні, вись не проясниться там, де схід, --
Тьма там, де схід.

З могили встав я, щоб тебе просить
Й цілунок на чолі твоїм згасить,
Що осява ніч полум'ям своїм
І тебе сліпить на шляху твоїм;
Бо шлях один лиш, що ним слід спішить
До неї, щоб саму там не лишить.
З могили встав я, щоб про це просить, --
Тебе просить.

Й ось ці ворота, Люку Хевергол,
Й стіна в плющі багрянім, мов престол.
З обіймів вітру листя не вернуть;
Часу не гай -- слів мертвих не збагнуть;
Вслухатись в ніч себе більш не неволь --
Йди, бо вона в свою вже зве юдоль.
Й ось ці ворота, Люку Хевергол, --
Люк Хевергол!

ДІТИ НОЧІ

Чиї не знали світла очі,
Для тих вже й морок -- звична річ:
Вони для долі -- Діти Ночі
Розвіяні урізнобіч.

Хтось сильний з них, а хтось -- слабкий,
Але для всіх них двері дому
Зачинені; чужбин гіркий
Полин діставсь їм в світі цьому.

І якби іншого життя
Не прагнули, скорившись долі,
Щоб смуток свій і забуття
Розсіять, вирвавшись з неволі, --

То краще б, перш ніж день покинуть,
На ніч довірившись керму,
В життя гіркій безодні згинуть,
Ніж плить у безвість і пітьму.

І якщо в світі є душа,
Що, хоч в стражданнях знемагає,
Але одним себе втіша,
Що інших не шука й не знає:

Ніж світла -- для сліпця лиш ока,
Спочинку -- ніж у вічнім сні,
Ніж бога -- небилиць пророка,
Ніж віри -- єресь де в ціні; --

Якщо в ній зла й добра нема,
А тільки хаос мерехтливий,
То божевільна вже сама
Вона, а Бог -- він справедливий.

Бо якщо Бог є, Він -- любов;
І хоч густа ще мли завіса,
Набридло вибирати знов
Із вір, що й з Бога роблять біса.

Одна є віра, лиш одна,
Що Божих помислів не міря;
В серцях хай зродиться вона --
В здоровий глузд здорова віра.

І вже не сіре та імлисте --
Рожеве шириться й росте;
Віщує дня сіяння чисте
Нам вись, що зорями цвіте.

Хай віра лиш -- страху не треба --
Дає надію повсякчас;
Пора повірить вже у себе,
Бо Всесвіт в кожному із нас.

З колін ми, Діти Ночі, встанем;
Завісу тьми зірвем з лиця
І Дня Дітьми нарешті станем.
Хай світ обійде звістка ця.

БУДИНОК НА ГОРБІ

Всі подалися пріч
І скніє дім в журбі.
Про що вести нам річ?

Лиш вітер навсібіч
Метається в злобі.
Всі подалися пріч

Й ніхто уже навстріч
Не вибіжить тобі.
Про що вести нам річ?

Чого ж ти ждеш обіч
Плакучої верби?
Всі подалися пріч,

Хоч смуток їх облич
Ще носим у собі.
Про що вести нам річ?

Тлін, запустіння, ніч
В будинку на горбі.
Всі подалися пріч.
Про що вести нам річ?