СІМЕЙНЕ ВОГНИЩЕ

Безхмарних десять літ вони шукають
Очей очима -- і лиш вдячність в них
До вогнища й до чотирьох стін цих,
Що від юрби любов їх захищають;
І в радість тиху й краплі не впускають
Отрути в своїх споминах німих;
Довірливості повні й лиш одних
Благословень, що вголос не звіщають.

Та чи б світивсь так щастям її лик,
Довідавшись, що в його зморщок згини
Самотність жінки іншої лягла;
Й чи б тішивсь так, як в спомин би проник
Її й дізнавсь, що в ньому блиск мужчини,
Чиєю стать би, знак лиш дай, могла.

НОВІ ЖИЛЬЦІ

Й настав той день, коли прийшлось узнати,
Наскільки ті бар'єри, що він звів,
Як захист від незримих ворогів,
Слабкі для того, щоб їх не здолати;
Й що вже на підступи ці не звертати
Уваги він не може, хоч їх зрів
Й раніше, але вірить не хотів,
Що стануть так загрозливо зростати.

Й ось в двері вже нові жильці заходять,
Що відчинив так необачно їм,
Й так, наче дім це їх, себе поводять;
Глибоко мстивість затаїть змогли
Й повільним віроломством досягли,
Що й те вже їх, яке вважав своїм.

СНОПИ

Тут зеленіла до пори пшениця
Й по ній, як в морі, вітер хвилі гнав;
А нині лан спекотно-жовтим став
Й неспішно і блаженно струмениться
Тим золотом, яке не знадобиться
Торгівлі, -- а щоб втіху погляд мав
І щоб лунку цю тишу слух впивав,
Що свистом вітру лиш не вдовольниться.

В полях, що сірість мряк їх скоро жде,
Яскравість літа всю зібрать вдалося, --
Та не з небес це сяйво золоте,
А з тисячі снопів тут розлилося;
І тисяча ось-ось від нас піде
Красунь, що в них із золота волосся.