1
Свою любов хотів у вірш я втілить --
Потішу милу, як свій біль ввіллю:
Хай прочитає -- це її прихилить
До мене, ласки сповнивши й жалю.
Я слів шукав найкращих, щоб в них вилить
Сердечні муки всі, що їх терплю;
І у поетів теж, щоб ними зцілить,
Зросити мозку висохлу ріллю.
Та вірш кульгав мій без дарів уяви,
Бо в нім і сліду вигадки нема;
Не тішили й плоди чужої слави;
Перо в відчаї гриз -- та все дарма.
Й сказала Муза: "Брати не спіши
Чуже: глянь, дурню, в серце -- і пиши!"

15
Ти, що лелієш будь-який струмок,
Вважаючи Парнасом кожну кручу,
І квітку всяку, хай дрібну й колючу,
Ввіпхнуть бажаєш у вірша рядок;
Ти, що обклався стосами книжок,
У спробах влити в рим ходу скрипучу
Петрарки скорбного печаль співучу,
Додавши ще й зітхань своїх оброк, --
Так поступаючи, ти робиш промах:
Не досягти цим успіхів вагомих --
Ні пристрасті нема тут, ні душі.
Якщо ж творить зібравсь не для забави
І прагнеш визнання, кохання, слави --
Поглянь на Стеллу й потім вже пиши.

26
Нехай уми скептичні не вбачають
Віднині в астрології чудес
Й не вірять, що майбутнє визначають
Число й шляхи світильників небес;
Й вершителями доль не величають
Вже їх: нічну тьму осявать -- прогрес
Відвів їм, й милувать лиш зір; втрачають
Вони вже вплив свій, тайну, інтерес.
Природа ж в них закон свій демонструє
Й порядок вводить безладу взамін,
Де над низьким високе владарює;
Якщо ж безсилим виявиться й він,
В житті моїм все ж є поводирі --
Це на обличчі Стелли дві зорі.