МІНІВЕР ЧІВІ

Мінівер Чіві долю кляв
Й часів теперішніх стидився,
Й жалів -- ось від чого й охляв --
Що народився.

Любив Мінівер давні дні,
Де блиск мечів, герої й бранці:
Стрінсь йому рицар на коні --
Кружляв би в танці.

Тікав Мінівер від турбот
Й, що не вернуть, -- зітхав у тузі --
Той вік, де Фіви й Камелот,
Й Пріама друзі.

Оплакував Мінівер час,
Де Слави сонце всім сіяло,
Й Романтику, що йде від нас,
Як Муз не стало.

Мінівер в Медічі царів
Вбачав й, хоч свідком того дійства
Не був, він сам би повторив
Всі їх злодійства.

Мінівер з осудом дививсь
На форму з хакі, всім вже звичну, --
В броню б скоріш він нарядивсь
Середньовічну.

Мінівер золото ганьбив,
Хоча лишень його по суті
Мінівер прагнув і любив,
Як був у скруті.

Мінівер Чіві запізнивсь
Родитись й вічно побивався;
Мінівер лоба чухав, зливсь
Й знов напивався.

СУМНІ ГОРБИ

Сумні горби в вечірній млі,
Де заходу блиск, мов бриніння
Сурм золотих тим, хто в землі
Навік знайшли від війн спасіння,
Далеко вже від тих ланів,
Де легіони сонця стрілись, --
Ви тьмаритесь, мов доблесть днів
Вся згасла й війни всі скінчились.

МЛИН

Дружина мельника заждалась:
Вогонь вже згас, чай охолов, --
Ну що б незвичного, здавалось,
В тім, що сказав і як пішов:
"Вже більше мельників нема," --
Все, що ним мовлено було.
Й пішов. Й залишилась сама.
І часу стільки вже пройшло.

Й уже не всидіть за столом --
Заполонив безформний страх.
Й дихнув на неї млин теплом
І борошном, що ним пропах.
Й вид, що відкривсь її очам,
Зміст його слів відображав;
Й той, що звисав із балки там,
На те, куди йшла, не зважав.

Якби й завадить міг хоч чим,
Чи вже б спинив -- сама рішить
Як краще ту, що йде за ним,
Сховать і сліду не лишить.
Все в розсипах зір мерехтить
Гладке і чорне скло води;
Й хоч враз в нім брижі -- та за мить
Очам таке ж, як і завжди.