Старий Флад Ібен брів один вночі,
По схилу піднімавсь із міста вгору
До хижки, що стояла на горбі
І за житло була йому в ту пору.
Він зупинивсь, бо нікуди спішить:
Весь шлях його -- й нікого поблизу,
То ж вголос мовив -- хто б його почув --
Всі спали в місті Тілбері внизу:

"Ах, містер Флад, знов місяць осяйнув
Стерню й хто зна, чи ще раз віджнивуєм;
Уже в польоті птах, -- сказав поет;
Й хоч прикро це, та все ж ми не сумуєм.
За птаха вип'єм." Й вище він підняв
Дзбан, що наповнить в даль таку йшов з дому,
Й собі сам відповів: "Що ж, містер Флад,
Давай, та тільки по ковтку одному."

Один, в броні з розбитих всіх надій,
За тими в тузі, кого так любив,
Стояв там у пітьмі він, наче дух
Роланда, і в беззвучний ріг трубив.
А знизу, з міста, де він друзів мав,
Що мертві вже, -- із тих далеких пір
Видінням їх довір йому й вітань
Туманивсь Ібена старого зір.

А потім, як дитя вкладає мати
В колиску, боячись, що те проснеться,
Він дзбан повільно опустив на землю
До ніг, бо знав, що все на світі б'ється.
І лиш як впевнивсь, що стоїть той міцно,
Надійніше, ніж дехто на ногах,
Зробив убік від нього кілька кроків
Й продовжив знов під рук вітальний змах:

"Ах, містер Флад, давненько не стрічались
Й змін сталося багато в світі цім
Із того часу, коли нам востаннє
Був привід випить. То ж заходьте в дім!"
І вгору дзбан до світла знов підняв,
Себе вернувши радісно назад;
Й, погоджуючись, хрипло відповів:
"Що ж, містер Флад, я з вами випить рад.

Та тільки по ковтку лиш, містер Флад;
За друзів давніх -- їх я не забув."
За ті часи, звичайно ж, випить слід
І Ібен, звісно, тої ж думки був,
Бо згодом, як два місяці над ним
Гойдались вже, почувся його спів,
Аж поки пісню цю в імлі нічній
Пейзаж весь срібносяйний підхопив.

"За друзів давніх," -- та не зміг й урвав
Раптово урочистий цей зачин
І, дзбан піднявши, скрушно похитав
Лиш головою й знов оставсь один.
Нема відради рухатись вперед
Й назад вернутись -- буть ще в більшій тузі
Бо вже всі двері замкнені йому,
Які й вночі вмить відчинили б друзі.