так тихо...навколо дзеркальні сніги.
нашіптує хуга озерам сонети.
пелюстками крові сховались в заметах
торішні троянди старих берегів.
і храми мовчать, за стіною псалми
пожовкли...під пилом слова і куплети...
мій янголе болю, ці крила - секрети,
мов спогади серця, обріж і спали!
завія не вщухне! війна за вікном
говорить із Богом...нікому не чути...
мій янголе болю, як всотує смуток
вечірнього сонця червоне вино...

так тихо...і холод війною тече!
столітні вітри, мов іудам предтечі...
хтось слухає сповідь тривкої хуртечі
у вихорі сніжних таємних вечерь.
лиш дні загубились в снігах, мов човни...
і ночі імлою сповиті, мов снами...
мій янголе сніжних холодних поранень,
то скільки судилось цієї з и м и ?!

ці сутінки, наче примарна стіна.
мій демоне ночі, ця темінь - антанта.
з плечей і верхів'їв спускають атланти
на плеса бруківки старі письменА.
усесвіте! бачиш, ці зорі крихкі
шляхи обирають в небесній неволі...
цей серпень печалі й тонких алегорій,
пітьми поміж граней скляних ліхтарів.

мій демоне ночі, безсонно мені...
ворожать надвечір тутешні мусони
і злети, й падіння укотре...спросоння
зірок, що дограли останні пісні.
на дні цих річок, цих ущелин - пастки...
і привиди-стежки ведуть крізь тумани.
лиш літо ще тане промінням омани...
мій демоне ночі, ти просто...ти тільки...
мене в і д п у с т и!

Ця тисяча літ і тумани й хуртечі!
Триває зима, як війна, до оскоми.
Мій воїне,
серце болить від зневіри та втоми,
Від льодяних з півночі віхол та течій!
Ця тисяча літ, мов покута приречень...
Ми вбиті й воскреслі в покорі достроку.
Молитвами серця забуті сіроко
І голос надривами сотнями речень
Дзвенить...доки млосно над небом світанок
Золотить й віщує, мій воїне, темінь...
І скрізь обеліски - воскреслі тотеми,
І мла темних згарищ, і вічність поранень...
Війна, як зима...тільки сніжні загиблі!
Над світом золою осиплеться літо...
Мій воїне, скільки судилося віхол?
І скільки нам падати в ирію глибінь?
Ця тисяча зим, мов епох, і безкраю
Завії вмирають, воскреснув у битві...
Мій воїне,
серце болить від зневіри й молитви
Війна...як зима...до оскоми триває й триває...

Навколо тумани...до кого ти йшла?
Сорочка тонка та волосся вологе...
Навшпиньки, ледь чутно торкалась підлоги.
Бліда та русява, два білих крила...
До кого ти йшла ще допоки пливли
Хвилини містралей до цих видноколів?
Лиш очі, що ледь споглядали спроквола,
На сутінках тихо писали псалми.
Два темних крила...і лиш пір'я услід...
Стелила дороги з червоних півоній.
І вітер мереживом винним на скроні
Лягав, наче пісня, що падала в сніг.
Звучали дороги - не чули волхви...
Не зчулася й ти, загубивши корону
Богів, що тобі голосили прокльони
Над прірвою цих навкруги попелищ.
До кого ти йшла у небесну блакить?
Струнка, наче дзвін, та із крові зіп'ята...
Дивися...як венами плавиться ватра
І сивіє губ твоїх вистиглий плід.
Молися! Ще ніч, ще не стихли слова...
Лягає тепло у простерті долоні...
Це наша країна жоржин та півоній!
Це наша країна - два білих крила...
До кого ти йшла?!

всі торішні листи - пам'ять з минулого, що приніс листоноша від тебе нещодавно, Венді.
я зібрав старанно, наче збираєш літописи нащадкам у сувої ціле століття.
я усі прочитав твої тексти, відчув твої коми та крапки, стираючи власні легенди,
бо коли Шопенова ніч зупиняє на квінту мовчання у русі шалений вітер,
я ще слухаю кожен рядок, щоб спалити спогади потім в золі, сповнений  передчуттями.
занотовую в біблії серця ці ноти болючого щему та глибокого відчаю...
я не вмію писати понад тисячу літ, а вмів би: писав, що кохаю тебе до нестями!
я писав би курсивом на шкірі слова, про які мовчу  епохами досі, у відповідь ...

я тоді розказав би, що скроні посивіли пасмами добіла, очі чеканням  змарніли,
що курю кубинські сигари, п'ю віскі натще, щоночі марю Едемовими садами.
що  уранці моє подвір'я вкриває ранами пам'яті гострий до болю сріблястий іній,
а на шибках вікон цього дому розквітли білосніжні янголи та прозорий серпанок.
що без тебе я висох дощенту...до краплі, як русла рік, що повернулись з пустелі Сахари...
що немає снігу у грудні й давно відцвів на тутешніх луках пахучий терпкий любисток...
що дитинство закінчується, коли  ці спогади проростають крізь серце й стають примарами,
що між ребрами пристрасть...що під шкірою ніжність тліє опалим з дерев і спаленим листям...

і тоді я в конверт вкладаю цілий букет любистку і декілька мушель на згадку про мене,
наче літо ретельно зберіг для тебе від холодів пронизливих та тривкої  хуртечі...
знаєш Венді, знаєш? дитинство - це знову не написати тобі про важливе, про сокровенне...
про все те, що чекати знову столітню вічність ти без мене укотре життям приречена.
я не знаю, Венді...знаю скільки епох історії збігло  дисонансами...недоритмами
мого серця, що стільки років самотності понотно до дріб'язку вивчило  аритмію...
я хотів би тобі написати: ще зовсім трохи мого дитинства витримай! тільки витримай...
я хотів би розповідати щоночі про своє життя, та ще досі ніяк не зумію.

я тоді б написав, що у горах не йде дощ, не росте трава й душа моя повна зневоднення,
що під серцем твоє ім'я назавжди викарбоване розпеченою циганською глою,
що ми досі лишились, як тисячу літ назад, трагічно впертими та одиноко гордими...
але я обіцяю, Венді, стати дорослим, стати колись дорослим, щоб бути з тобою...

Нащо ця мла, моя Гердо, коли в передсерді так пусто?
Б'ється аорта, вертаючи з вічності крижану лють...
Нащо ця мла, моя Гердо, коли всі елегії Пруста
Звуками тліють і тихо на льодяні скроні падуть?!
Чуєш, в старому Мідгарді ще холод і вицвіла темінь,
Перебирають клавіри за нотами хуги вітри.
Доки під кригою сплять, заколисані снами, сирени,
Всі мої тіні примарні на айсбергах, Гердо, зітри!

Гердо, ця вічність у сутінках, замкнуте казкою, гетто,
Звідки ніхто не вертався живими півтисячі літ.
Сніг мого серця не тане і падає пам'яттю в Лету,
Наче до кістки проколотий з губ оксамитовий лід.
Чуєш, це кришеться ніч - крижаніють на вістрях уламки,
Стигнуть в Мідгарді холодні тумани полярних доріг...
Гердо, усі ці до строку забуті весняні світанки -
Мла мого серця, де падає... падає...п а д а є с н і г...

Віхола вийме душу з тебе, вистудить соки,
Голос просякне скрипчучими квінтами бою...
Хто тобі, Сніжний, страхи твої вранці знеболить?
Хто порахує ці подихи змерзлі та кроки?
Бються поранені наскрізь війною завії.
Сива хурделиця ридмами плаче над сходом...
Ти пережди завірюху...ще стихне і згодом
Ляже сльозою на вицвілих порохом віях.

Снігом озброєна вічність і бреше нам люто,
Що ця земля уже мертва і з губ твоїх криця
Скресне, мій Змерзлий, коли перестануть нам сниться
Сни ожеледою смерті навіки закуті.
Скільки ще зим куленосних, смертельного бою?
Скільки потрібно любові, щоб гоїти рани?
Доки посивіють вранці досвітні тумани,
Іній під покривом вибухів стане золою.

Чуєш, мій Сніжний, за обрієм нишкне твій скерцо,
Ріють пітьмою дахи зі сльотавих світанків...
Знаєш, мій Змерзлий, цій віхолі льодяних танків
Не вистачає півтерції справжнього серця...

А вік був примхливий...війною благословен.
Надвечір за рогом посіяла темряву ніч та посходила стигла мла.
І капали зорі в озера, наче з ялиці густа і пахуча смола,
І час витікав калиново линвами з вен...
Десь Бог говорив - проростали слова, мов льон...
Стогнали вітри безупину свої молитви голосами чужих стихій...
І кралися нишком вздовж берегу бригом тіні кошлаті і дивні страхи,
Та падали...падали зорі в яри крізь сон.

Моя безнадіє, на дворі зима пряде:
Сніги виростають стос за стосом вгору, виймаючи крихти з душі тепла.
Так хочеться вкотре навшпиньки торкнутися пальцями криці з блідого скла,
Допоки іще не почався на сході день...
Та Бог казав: молись! Попереду холоди;
Попереду зойки завії, прокльони хурдиги й черлений навколо сніг...
А я до сих пір пам'ятаю виразно вчорашнього ранку солдатський сміх...
Мій хлопчику, хай Господь вбереже від біди!

Прокляни мої сльози по тобі /це сивої осені спротив/
Забіліли блідими стигматами листяні щоки...
Я відкрила дощу темні гирла та русел протоки,
Я вкриваючи наліддю вени землі, просякала аорти.

Я згоріла золою листопада, встигнувши втратити душу.
Я пожовкла рудими судинами смутку та страху.
Прокляни мої сльози та випусти сизого птаха,
Бо летіти до вирію доки не пізно, щоб вижити, мушу.

Прокляни мої сльози по тобі, бо дерево гнути не сила!
Вити гнізда, ховати уламки скляних оберегів...
І не знати тобі, що розбились на рифах ковчеги.
І не знати ніколи мені, де твоя безіменна могила...
_________________________________________

Пом'яни мене словом, коли не залишиться сили!
Заримуй мої сльози вузькими вервечками літер.
За межею могили кульгає зневірений вітер
І стинає верхівки дерев, за загиблими ридмами скигле.

Пом'яни мене квіткою: вирвані корені/зрубані стебла,
Затуливши вуста на півподиху, втримавши зойки...
Накликає біду безкінця пересмішниця-сойка,
Виростає з грудей моє серце крилате за зламані ребра.

Ці адамові яблука, жінко, неначе вустами оскома.
Ці Едеми розквітли суцвіттями крові та болю...
Пом'яни мене, жінко, востаннє, як вперше, з любов'ю!
Я з цієї страшної війни не вернувся/вернуся додому...

розкажи мені вперше хлопче солодкогубий
колискову ніжності на ніч я не засну
доки вітер приносить звістку з могил що грудень
поза межами воєн оголосив весну
доки ти теплошкірий поруч й хоробросерций
бережеш від віхоли вибухів сни та дні
я замкну розпечений подих квінтами терцій
на твоїй розміченій картою куль спині

я все знаю хлопче ці ночі безсонний відчай
як болить променева кістка а час тече
я висотую з тебе страху останню вічність
прихиливши стомлено голову на плече
я складаю смертельні пустки у передсердя
і відлунюю пульсом пройдених скрізь доріг
розкажи мені хлопче про мінометний серпень
коли падав на скроні чорною млою сніг

прокажи мене хлопче крізь оніміння визнай
не мовчанням не болем голосом молитов
я листопадом сивим з тебе визрію пізно
доки гусне соком в руці калинова кров...

Спи, Віро, вітер приносить кілька хвиль спокою в темній задусі,
Облітає набатом дзвіниці і б'є у дзвони холодом...
Що тобі дівчинко сниться тепер поміж смутком і голодом,
Після позачергових щоночі енних вибухів й землетрусів?

Спи, Віро, доки віра твоя у світ добра тверда й непорушна,
Доки міцно за хатою стоять бліндажі й бомбосховища,
Доки смальтове небо палить в землі кармінові вогнища,
Що кошлатим корінням множаться й проростають у мертві душі...

Спи, Віро, листя за вікнами страху сиплеться колисковою,
Вітер наспівує голосом клена пошепки "люлі-люлі"...
За обвугленим полем тиша й мовчать посивілі зозулі
Олов'яним солдатам, що вкрилися попелом та половою...

Знаєш, дівчинко Еллі, якби Донецьк був Смарагдовим містом,
Ми з братами ішли б за маленьким принцем до темного місяця,
Щоб збирати сльози та душі смарагдів у вічне намисто,
Що в долоні твої, загрубілі шрамами, більше не вміститься.
Ми б вели до цих зоряних териконів хороброго лева,
Що не продав відьмі серце своє за якихось грошиків тридцять.
Попри всі шляхи заблоковані Сніжною Королевою,
Попри те, що часом кров дзебоніла, застигаючи крицею.

Ми б знайшли оту Алісу, що кликала гномів та гоблінів...
І писала листи чародію-карлику шкірою еллінів,
Доки орки собі на груди вдягали манірні ордени
І сліпуче сонце тепер чекало хаосу та затемнення...
Чуєш, Еллі, замість смарагдів місто зустріло нас мордором,
Бо ця курва Аліса ще й зрадила принца-Лускунчика двічі.
Їй шалений кролик видав на Задзеркалля свіжі ордери,
Де навчають писати на тілі смертю хоббітів слово ВІЧНІСТЬ!

Де троянди гинуть і невірні Каї стають пропащими,
Де немає вже місця німфетці Герді з недоуком Пітером!
Бо це місто-привид, Еллі, всміхається боляче пащею,
Проклинаючи молитвами пошепки слово МИР по літерам!
Знаєш, дівчинко Еллі, якби Донецьк був Смарагдовим містом,
Де живуть у злагоді ельфи, крихітка Цахес та мумі-тролі,
То напевно усі прийдешні наразі горе-намісники
Не ставали до заходу сонця убивцями та потворами!

Я війна! Я самотня думками, зболена порожнечами та безлика!
Розпанахане черево смертної пошесті й ревного болю.
Я земля переорана танками, вибухом визрілі небо та ріки,
Явори погорілі під градами: стовбури чорні та голі.
Ці ліси, що вростали корінням, пускаючи пагін, спалила і стерла!
Всі степи перестиглі, де схрони кісток та хребти ешелонів,
Поховала під покривом мертвого сну, поневолена зброєю, ера.
І над світом тепер майорять мої стяги криваво-червоні.

Я війна! Сирота, що не відала миру, не знала довіри й любові!
Я вдова, що ховала померлих неначе уперше й востаннє
Закривала їм лівою очі назавжди, а в правій тримаючи зброю,
Я вбивала чиїхось синів, я вбивала чиїхось коханих...
Обирала найкращих у пастві, без права на вибір: "померти чи жити".
Залишала по собі могили та, боєм запеклі, кургани.
Я навчила крізь сльози боротись, крізь пекло іти та укотре терпіти
Ці відірвані руки, пробиті кевларові каски та рани...

Я війна! Я стомилася смертній безодні дивитися в очі до темна!
Я гірка, бо всі сльози крізь мене стікали мов ріки Валгалли.
Я на шиї народу пропасниця, в грудях цієї землі еритема,
Я провісник обвуглених площ та, спустошених боєм, прогалин...
Я війна! Винуватців не вмію прощати й не знаю прощення людського.
Я утрачені мрії, забуті надії, нечутні молитви...
Я усі каяття тобі, Боже! Спокути, гріховні зневіри й тривоги,
Що не знають донині й не знатимуть більше ніколи просвітлень.

Я прийду, як покличуть апостоли смерті, бо іншого шляху не знаю.
Відголосками страху, що стиснуть твої посинілі легені...
Причастивши, залишу майбутнє для тебе нездійсненим та незайманим,
Бо осліплим прозріння - війна, а заблудшим - війна - одкровення!
Я війна! Я тривкі недосни іще вчора , сьогодні пусті недовесни...
Під прицілами бабине літо, що вперше в тобі не збулося...
І якщо ти загинеш у цій боротьбі, то усе, що я прошу, ВОСКРЕСНИ,
Коли венами з тіла твого витікатиме вистигла осінь!!!

Пливуть за хмари сині/хто куди/:
Дерева, гори, тіні, видноколи...
І сонце спогляда тепер спроквола,
Як кола підіймаються з води.
Зозуля мовить та біди не йме,
Що плачуть сУрми - вітряні оргАни.
Ущелини - туманові капкани,
Ковтають небо зоряно-масне.

І ти тримаєшся за хвіст рудий
Тієї зірки, що застрягла в хвої,
А ніч смерек, віжлунів та левкою
Не зупиняє крокові ходи...
Пливи, моя душа, чимдуж пливи,
Бо стеле берегом імла полуду;
На тому боці мавка в росах блудить
І кличе серце голосом трави...

Ніч димно-темна й солоно пахне морем...
Пелюстки жасминові тіні кидають на плечі.
Щоночі в небесному ситі надії та зречень
Бог кужілем випряде зоряний морок.
І захід на скелях у гущі коралів,
Із мушель рожевих, піщаного хрусту та піни,
Де промені сонця - зграя зраджених сарацинів,
Вмирають в туманно-імлистій печалі.

І що то за човен до берега плине,
Порізавши обрій на визрілі зливами хмари ?
Ти чуєш, заграй колискову вечірню, мольфаре,
Щоб лісом запахли підводні глибини.
Щоб тугу розвіяла ватра симфоній -
Згадай мені буковий гай, зеленіючий травень...
І як застигають в смереках останні октави,
Коли загусає повітря в долонях.

Коли замовкає трава деревію:
Зника намовляння й молитви до місяця вповні...
І квітнуть за обрієм сотні черлених півоній,
І нишкне поволі земля...сутеніє...
Той човен поверне вітрила на південь,
Де пахне, мольфаре, жасминовим сонцем та морем...
І знову насниться: рядном оксамитовим гори
Вкривають марудні тумани-сновиди.

Світе, мій світе: розхитаний, пошматований!
Ліс твій калиновий, степ мереживний,
Трави нефритові та антрацитові штольні,
Землі родючі та гори - вежами.
Небо наше безкраю - обрій, глибінь смальтова,
Вітер, розлючений та розпечений,
Палко арії виграє манкуртам альтами,
Наче ми всі, мій світе, приречені.

Наче усі ми - язичники, що анафемі
Боговідступники нас запродали.
Як же тепер безупинно йти за монархами,
За золотими братами-ордами?!
Де захисні цитаделі, де ті укріплення?
Зведені мури, опущені брами?
Світе, мій світ, оніміємо та осліпнемо
Перед виритими для нас ярами.

І нащо тоді ці рими, сльози і грими?!
Писати зболені вІрші під ватри спів...
Коли твої руки іншій тепер мейнстрими,
Коли всі думки про тебе не варті слів.

І я розчиняюсь в тихих акордах Ліста...
Чекаю, як злива вигоїть з мене сум.
Ці ночі травневі...ця дощова конкіста,
Де рими...сльози - моя амальгама сну.

Коли, курва, не стане тобі ні сил, ні війн,
Коли в порт повернуть усі кораблі,
Ти можливо тоді запишеш у свій сувій,
Що тепер все як треба на цій землі!
Що тепер всі незгодні колись, усі хто "ні" -
Незворушні і, хрест тобі, не живі...
Із намулом, з рибами десь на гливкому дні,
І сліди їхні попелом на траві...

Коли, курва, не стане тобі ні снів, ні слів,
Ані поля чужого, ані вишень,
Ти можливо тоді на Божий небесний стіл
Виймеш серце із чорних своїх кишень,
Щоб сказати людям якісь головні слова,
Що прийшли, переповнені болем вщерть!
Чуєш, курво, немає в світі страшніше зла,
Аніж війни безжальні та справжня смерть!

Плач, Соломіє, усі твої сльози тонкі преамбули!
Так просто усе в житті, мала, як безгрішна цнота.
Молишся в храмах священних та віриш у Божих янголів,
Там, де гріхи, ти ставиш уперто печать цейтноту.

Заперечуєш культ війни та кров пролиту на паперті,
Що сповідують нам прийдешні гливкі апостоли.
Плач, Соломіє, бо нині уперше цвістиме папороть
Серед хоспісів заблокованих, війн та пострілів!

Бо дитинство закінчиться із дощовими світанками...
І цей грішний світ, мала, втрачатиме всі надії!
Коли вічні казки загнивають під справжніми танками,
Наші діти стають дорослі, моя Соломіє!

Ця ніч остання, а завтра кривавий схід!
Затискують пошесть у лаві своїй кордони.
Царям замалими стають велетенські трони
І цей безголосий донині світ!
І буцімто так і треба: мовчи й молись...
За кожним Іудою виростуть знов титани
І стане від крові спянілим вогкий світанок,
Де смерчем тебе обертає вісь...

Де всі богослови в тисячах молитов
Згадають запроданців, виберуть лжепророків!
Як стрімко малі вовченята вивчають кроки,
Голодні та спраглі на цей престол!
А цар, просто цар, підніме дамоклів меч,
Бо люди, розіп'яті серцем, стануть навпроти...
Ще стільки судилося горя, стільки скорботи,
Допоки тебе обертає смерч!

Ще стільки судилося перейти царин,
Вкривати смертю дороги, відхаркувать кров'ю,
Хапати повітря, задимлене, лиш рукою,
Відчути, як час зупиняє плин!
Відчути біль, змінити історії хід,
Піднятись з колін під сповиті сонцем знамена!
Ця ніч закарбує вічністю всіх поіменно,
Зустрівши криваво-травневий схід...

Хлопчику - відьомське зілля, серця трута,
Дай мені з рук приворот-води...
Там, за межею лісу, торкають груди
Півночі холоди,
Там, за осоками, ллється темінь спрагла,
Тричі сповідує заповіт
Вітер, щоб розчинився у ватрі Вагнер
І зупинився світ.

Хлопчику, відьомське зілля, м'ята й рута,
Висвітли місяцем тінь гори...
Там, за межею неба, туманом смуток
Вистиг, тепер бери...
Тричі до сходу мене поклич, наважся,
Доки по нотам звучать вірші..
Чуєш, струни бринять тобі адажіо -
Знаковий тон душі.

Хлопчику, мла сповиває тіло й горне
Маревний сон, зупиняє час...
Тихо шепочуть нотами вітрогони
Арію задля нас.
Не зупиняйся на мить, бо ніжність серця
Зріже червневий солодкий плід -
Сік на вуста проллє густу есенцію,
Що випікає слід.

Хлопчику, відьомське зілля мандрагори,
Встигни мене отруїти сном...
Тануть в прозорій Леті вогнями зорі,
Стишує метроном
Звуки і світло сонця розвіє чари,
Вагнер застигне на ноті "ля"...
Дай мені, спраглій, з рук приворот-узвару,
Доки ще спить земля...

Не торкнулась рука - їй не стало півмиті...
Не сплелися річки...не зійшов з цього берегу сніг...
Чорні сльози на площах країни розлиті
І не видно ні сонця з-за хмари, ні світлих доріг.

Нам не стало півподиху, щоби дожити
І побачити, як витікає із серця печаль...
Ватру ночі смертями безвинних палити
Й видихати з легеней холодного диму містраль.

Не розтанули сни, щоби душі до сходу
Воскресали і сяйво лилось через край направці...
Але вперше у теплій колисці народу
Ми тримались усупереч смерті рука у руці...

Чуєш, мамо, я в цій труні ще живий!
Я бачу, як світ обертає й стає на диби,
Як рвуться на миті години цієї доби...
Чуєш, мамо, я ще не вмер! Я живий!

Я в серці твоєму! Я в крові твоїй!
Я в кожному русі та подиху тіла...
Я знаю, як ти віддавать не хотіла
Мене цій холодній лютневій землі!
Я чую, як плачуть і виють вітри,
Як стогне Майдан, пересичений кров'ю,
Як ріки, сповиті печаллю й журбою,
Несуть про нас звістку у різні світи...

Прости мені, мамо, що мушу піти
Туди, де стріну врешті вільних пращурів лиця,
Де Бог наливає вічність в небесну криницю
І пише нам долі трагічні листи!
І ти пам'ятай, що я досі живий -
У серці, у світлі сонячнім, дотиках й тиші...
Народ у труні мені заспівав та колише,
Чуєш, мамо, я ще не вмер! Я живий!

Мій сніжний королю, яка завірюха,
Як рветься струна: в ля-мінорі останній аккорд.
Як терції снігу, мій лорде, послухай,
Спиняють всі компаси й знову вертають на норд.
На півночі зимно, на серці Морана,
Замерзлий у айсбергах кинуто бронзовий трон.
Дві дюжини зим їй шепочеш кохана,
Коли наче криця заковує маревний сон.
І що тобі сниться, коли хуга віє?
Коли ти блука серед згублених тіней хуртеч,
Де янголи снігу розкидують пір'я
І сонце готується знову до вранішніх втеч?
І вітер, мов нелюд, кидає в обличчя
Холодними пальцями вирваний з обрію глід,
А біла Мара тебе північчю кличе
І сипле обіцянки з губ її колотий лід...

Мій сніжний королю, яка завірюха!
Як ніжно снігами тебе обіймає пітьма,
Як тріскає налідь серцева, послухай,
І тане на віях цілунками вічна зима!

Пише ніч нашу сповідь на темнім форзаці
І слова проростають у тишу, мов зерна.
Розквітає у вікнах туманом озерним
Темінь сива, де час вириває абзаци.

Пророкуй...провокуй...без кінця заперечуй...
Ці літописи з кожного вийняли сутність!
Вкриє мороком серця твого неприступність
Мої, стомлено згорблені зрадою, плечі...

І залишиться присмак несказаних зречень,
Запече й заболить мої груди сльозами...
Шепотіти щоночі спрагле: мій коханий -
Як це гірко...як боляче...як недоречно!

І візьме Бог до рук старечих великого циркуля:
Напівколом обведе далекий шлях, бетельгейзе...
Із недр вийматиме червоні гарячі гейзери,
Завершатиме біг тривалий життєвими циклами...

І падатимуть зорі крізь Божі пальці кометами,
Щоб тонути у морі рудими шлейфо-хвостами.
А ти, бетельгейзе, червона і спрагла, мов пам'ять,
Залишишся білою карликовою планетою.

І тоді ти мені перестанеш нарешті снитися,
Перестанеш здіймати мене понад орбітами...
Боже, хіба можливо темну безвість витримати?
Скільки того незвіданого світла поза місяцем!

Скільки тих горінь запальних, космічних падінь сьогодні?!
Скільки Богом прокладених навсібіч траєкторій?!
А ти, бетельгейзе, прагнеш спалити вічне море,
Коли наслідуєш несповідимі шляхи Господні!

Люби, сніжний Каю, свою королеву
У вічному холоді, де навсібіч зима...
А я берегтиму щосили нерви,
Вдягатиму шовк та акойські перли,
Й дивитимусь болісно, як врешті-решт вона

У тіло вростатиме білим снігом,
Щоб дощенту знищити мною втрачений світ...
І стане жаданим холодним ігом
Колючої ніжності срібна крига
З твого безголосого серця ревних молитв.

Люби, сніжний Каю, цей лютий холод,
Де кров раптово сповільнює швидкісний плин,
Де кожен цілунок - це тільки голод,
Де сонце поглинув північний морок,
І тягнеться маренням часу зимовий сплін...

А я залишуся, як теплий спомин,
Нарешті байдужа та цілковито німа...
Коли посивіють вічністю скроні
І ожеледь вкриє вогкі долоні,
Відчуєш, як холодно серцем любить вона!

А соловей мовчить притишено,
Бо снами спить утомлена рілля...
І хтось шепоче тихо віршами,
І в такт гойдається верби гілля.
І ті слова такі намолені
Причастями самотності й журби,
А місяць, зреченням оголений,
Скидає срібні тіні до води...
Лови тумани над світанками,
Сягай щосили сутності глибин...
Поміж коханцями й коханками
В житті є та одна чи той один!

Вибухнув грудень млою білими конфеті:
Понад дахами кружляють сріблясті лелітки...
Сніжний експрес залишає позаду нас мітки
На перехресті зустрічно тотожних світів.
І вистачає життю безупину стерні...
Дихати важко...на швидкості потяг північний:
Крихтами льоду впинається вистигла вічність
В очі вагонів до болю прозоро-скляні...

На самоті пропуска через призму вагань
Долю ймовірністю в ціле століття чи зодва...
В планах попереду сніжна чекає безодня
Через дороги розлуки й прожитих кохань...
Вийдеш на тому пероні, де завжди зима:
Північ...експрес...на перетині колії полюс...
І прошепочеш у безвість укотре у голос:
Холодно...сонця на обрії знову нема!

Закриваю двері усім вітрам!
Час, мов порох, від сліз моїх відсирів...
І немає жалю, і немає слів
Після світом лишених навхрест ран.

Десять зим засніжених до кісток...
Обеззвучені з губ пролива склади,
Я виспівую соло на всі лади,
Доки серце пуска по венам сок,
Доки грію пальці в твоїх руках,
Доки дихаю мускусом передпліч...
Але знову укотре о пів на ніч
Витікає з душі життя ріка.
І ламає стрілками скло біг бен -
Із середини нерви мої на тлін.
Я щосили відчую, як сирість стін
Переллється зимно у холод вен...
Я відчую без тебе різкість струн,
Що намотані пальцями до синців...
Я ще кілька хвилин затиска в руці,
Наче стрічку чорну, безжальний сум.

Відкриваю двері і рву навпіл:
Витік час у минуле - знову виник...
Чуєш, б'ється пульсом в мені годинник
І бере мене сліпо на приціл...

Слухай,
стане ніч топити млу на дні
Темної ріки, яка тікає в море...
Доки місяць поле зоряне розоре,
Слухай,
стліють навкруги планет вогні...

Вийди, зоре, на захмарене обійстя...
Я чекатиму за сніжними ланами,
Щоби ти покликала мене: коханий
І Чумацький Шлях осяяла над містом...
І нехай хуртеча срібною фатою
Обійма твоє розпущене волосся,
Ти не слухай, коли сестри вкотре просять
Не стрічатись, не кохатися зі мною...
Вийди, зоре, висвітли пітьму дороги,
Вигрій з тіла холод вимерзлого серця -
Заметіль мене полонить і сміється,
Льодяними путами звиває ноги...

І між нами
крижані будує стіни...
Витікає ніч на ожеледь з обіймів...
Вийди, зоре, студеницю з мене вийми,
Доки ще
не зникли опівнічні тіні...

А тоді, коли настане ніч імлиста,
Спалахнуть свічадами сріблясті зорі,
Закружляє сніжним вальсом зимній обрій
Над, поснулим у полоні хуги, містом...
Перетнуться-перев'ються дві дороги,
Догорять жаринами вогні комети...
Щоб навічно пам'ять цю з душі не стерти,
Спинять час на мить між нами давні боги...
І запише ніч курсивом кілька ліній:
На долонях перехрестя всіх історій...
Я в пітьмі палю руді останні зорі,
Щоби губ твоїх розтанув сріблий іній.
Висвітить шляхи до мене місяць вповні,
Вигорять сузір'я мідними хвостами,
Сніг кружляти вальсом в небі перестане
І осяде на твої смолясті скроні...

А тоді, коли настане ніч імлиста,
Раптом заметілі вщухне сиве море,
Іскрами тобі осяю серця морок,
Зорелове мій, над вихололим містом...

Такої зими я не бачила зроду:
Калинові кетяги солодко вицукрив іній,
Перлинами сніг висипає з небесної скрині
І паморозь цупко лягає на воду.

Як глипнеш, від казки засліплює очі!
Під коциком білим сховалася гілка марени.
І так мені зимно, так зроду не було студено...
Ще й вітер в трембіту піснями гуркоче.

Загорнешся в бабину теплу павунку
Та вийдеш на двір, де поважна хурделиця-паня
У горботці, вишитій білим, у сніжнім жупані,
Насипле заметів із білого клунку...

Такої зими я не бачила зроду:
Як віхола вправно по колу веде сріблу фіру,
А дідо морозець невтомно, не знаючи міри,
Своє зимнє царство майструє із льоду...

Шепочу...ще півні мовчать, що на дворі настане неділя...
Заплакані свічі, церковні, розплавленим воском...
Шипшина під снігом, під пальцями скапує солодко зілля...
Іще до півночі тебе наречу сивим вовком.
Шипшина під снігом стече до землі темним соком й схолоне...
Голками заб'ється під шкіру знеструмлений дотик...
Коли ти вуста куштуватимеш, ікла торкатимуть скроні
І тінь сіроока у дзеркалі стане навпроти,

Я в руки візьму пульсуюче серце, обернене звіром,
А ніч чорнорота замовкне і спиниться вітер...
Коли на тобі не зостанеться клаптика білої шкіри
І хутро сріблясте почне лоскотати і гріти,
Потягнеться ягідний слід, з мої крові по снігу - шипшина...
Я в серце колотиму, вовче, кілками-шипами!
Зима охрестить й назове тебе звірячим прийманим сином
І в ліс заведе на покуту до Божого храму,

Щоб зрештою ти відцурався від мене та зрікся навічно...
Вийматиме з рани отруєні чарами вістря...
Шипшину під снігом ховатиме дикий розлючений січень...
Коли зійде місяць, вертайся на моє обійстя...
Вертайся за втраченим серцем, що б'ється й болить у долонях...
Я твій вовчий слід посипатиму вдосвіта сіллю...
Шипшина в тобі проросте і заквітне криваво-червоним,
А з неї я знову варитиму, вовче мій, зілля...

Ми - горді! Ми - левові діти! Ми- вільного мужнього прайду!
Нас можна загнати в кут, та не зігнути!
Ми кров'ю спокутуєм віру, ми кров' ю оплакуєм правду,
Та левове серце не стримати путам!

Ми - горді! Ми - русичів діти! Ми - справжні, бо вільного духу!
Нас вкотре бажають іще раз зламати!
Нам очі засліплює кривда, нам байки затулюють вуха,
І змушують знову на жертви та втрати!

Ми - горді! Ми - синього неба, нескорені клітками, птахи!
Нам знову судилось крізь терен до неба!
Ми зрадами ситі...розрадимо біди, вгамуємо страхи,
Бо серце Вкраїни калатає в ребрах!

Моя мертва кохана, я вбив тебе вчора пробач!
Три ночі горіли вогні і калатали дзвони,
У старому комині плакав гірко вітер-трубач...
Тепер ти, лиш вирваний з серця, набридливий спомин!

усі твої риси лиця я топив у вині,
в червоному зіллі так чітко виднілися губи...
та хай йому дідько! ці губи достоту хмільні,
що, мабуть, я вб'ю тебе, змучений пам'яттю, вдруге!
стираючи ревно виснажливу згадку тебе,
у розпачі буду шукати розпустні обійми...
бодай мене з розуму думка шалена зведе,
що вперто малює оманливі тіні на стінах!
скажи мені, люба, чому ти ще досі жива?!
у подихах вітру, у срібному кольорі снігу?!
я денно та нощно так спрагло тобою зривав
усі мої спроби знайти собі спокій та втіху!
я стільки зміняв-перевів сотні лагідних рук,
пустунок звабливих, облич та гнучких силуетів!
але навіть з іншою кожен знеможений звук
тебе воскрешав із глибин підсвідомості вперто!
я пив тільки віскі, курив усі ночі підряд,
не спав, бо всі сни, наче прокляті були тобою!
та пам'ять навмисне, як той кропіткий шовкопряд,
мене обплітала щоразу гіркою любов'ю...

Моя, вічна кохана, я душу свою розіп'яв
У спробі загоїти лишені рани утрати...
І після усіх безглуздих шукань розради й забав,
Я вирвав з грудей разом з серцем бажання кохати!

забудь усі пусті слова й листи спали,
без нас у круговерті інший день настане.
залишили вуста печать, що все омана...
ми сталися торік, ми вже колись були...

на тлі землі, на перехресті вічних рун,
в туманнім епіцентрі зоряного світу...
та інколи згадай про мене теплим літом...
згадай, коли тебе здола осінній сум.
коли надвечір темінь раптом осіда,
так станеться чомусь: ми з іншими у парі...
тепер душа не прагне сонячних затьмарень,
усе зійшло,як з берега стрімка вода.

спали листи й забудь оці пусті слова...

з-під вій, з-під снів, з-під місяця й небес,
в сузір'ї тіней ще наснися, мій мольфаре!
над обрієм чорнила розливають хмари,
під серцем б'ються кілька хвиль чудес...
й мовчи...нехай за нас говорить ніч:
один-два-три, неначе па, короткий видих...
блукають небосхилом зоряні сновиди,
торкаються твоїх примарних пліч...

наснися, ворожію! ворожи!
цей віщий сон нам переб'ють недільні дзвони,
спувай чар-зіллям, затуляй вустами стогін,
долонями малюй нові шляхи...
за грані, за межу, до забуття...
бо я відтак не вчую дримбу і трембіту,
наснися нині сяйвом сонця, білим світлом,
мольфаре - дивний сон мого життя!

Я вертаюсь додому, знесилена шляхом, запізно...затемно...
В стінах б'ється душа і дитинством сповитий куточок.
Я затискую кисень в легенях, привязую подих на ремінь
І канву життя /що верітку/ вішаю на слупочок.

На порозі вистоюю вічність. Вглядаюсь! Не можу збагнути...
Щось полинно-гірке поміж ребер, мов птаха, заб'ється.
Заперізує день сьогодення, майбутнє, минуле в трикутник
І лиша темний слід на життєвій ріллі моє серце.

Як тепер! Усі дні, що сплили, мерехтять, наче цятки герданів...
Заблищали зненацька сльозою пекучою очі.
Я вертаюсь до рідного дому, щоб знову відчути, як рани
На чужині зажити рубцями не можуть...не хочуть...

аби мені стало терпіння і сили мовчати
слова мов каміння із вуст вирива насупротив
і пальці крізь терен ці пальці крізь замкнені грати
укотре життя мене тисне й підвищує квоту

аби мені стало душі усе знову прощати
за всі ці порушені принципи правила й клятви
де пальці там шрами там пальці намацують втрати
я мала б сказати я мусила б вирвати кляпа

і правду до себе щоразу обличчям вертати
зітерти із пам'яті звуки й пусті епіграми
а листя до ніг опадає мов мічені карти
чи стане мене я не знаю не знаю чи стане

А йшла біда так тихо, безупинно й сокровенно -
Ховалася по закутках у тінь дерев.
Летіло сонечко рудасте обрієм черленим,
Ані на мить життя не роблячи перерв.

Чаїлися за образами цап'ячі усмішки
І вовчі пащі роззявляли чорний рот,
А йшла біда нечутним кроком у міжчассі пішки
Крізь водогін шляху до обраних широт...

І лились через край душі гіркого болю води,
Завіщаний віками, рвався оберіг...
Біда не жде ні часу, щоб прийти, не жде нагоди,
Не жалує нікого й не спиняє біг...

ці темні кімнати: чотири стіни,
вузькі лабіринти й таємні забуті провулки...
по закутках - сніг, по периметру -пустки та лунки,
до дна нам три літа, чотири весни...

а там уже тло - підземелля душі...
я досі не знаю, де вихід із кіптяви серця -
на кожну діру розпанахану -гостре реберце,
на вени легень - по чотири вужі:

смокчи і мовчи, наїдай собі хвіст...
кому ж та озветься біда, коли болю не стане?!
я ще забинтовую ревною вірою рани
і свято тримаю по тобі цей піст!

Цю ніч, закодовану снами, спивати і снити.
Спіймають марення сіті рибачі над морем,
Ще кілька льє під водою незвіданий морок,
Гойдається місяць рогатий в небесному ситі.
І ти, мій казкарю, вигадуєш нові паролі
Казок, сновидінь та початих укотре сказань...
Одне із взаємно шалених у світі кохань
Підкреслили нині комети на небі та зорі...

І я от не можу заснути без вірного шифру
До серця твого, що наповнила магія слів.
Чи стане мені, закодованих снами, ключів,
Щоб вранці усі відгадати утрачені цифри?!
Щоб оповідь ночі не канула за бур'янами,
Спинилися зойки й не плакала серця сурма...
Бодай вже під ноги крижини застелить зима,
Я слухати буду, як ти промовляєш казками...

Дякую, Боже, за осінь, щастям вбрану,
За кожен листок, що стежинами ліг,
За вишитий білим мереживом ранок,
Де сонце позлітками стелить поріг...

За те, що ще спрагла і жити і бути,
Що очі бентежить незійдений шлях,
Що серця дзиґарок видзвонює в груди
І гордо вертає мене до життя!

Мені казали про ризик та небезпечну сейсмічність,
Що там, де ти, вростають у хмари кошлаті гори,
Що ґрунт поволі сповзає з-під ніг пластами у вічність
І що замість неба над нами розверзнеться море...
Й заплаче - краплі падуть вогнем у спітнілі долоні,
Потріскають губи спраглі, кожне слово, мов камінь -
Ці злі язики лишатимуть мітки темно-червоні:
На шкірі рясні зигзаги долі: рани та шрами...

Мені казали, що подихи можуть стати вітрами,
Що з вен проростатимуть русла - стікатимуть ріки,
Що безкінечні дороги вбрані в холодні тумани
І ті, хто шукали тебе, безнадійні каліки.
Бо все вже було із ними , мара спокушала раєм
Сліпучих висот бездоганно гірськоі породи,
Де ти, сповитий завжди хутром білого горностаю,
Народжений сонячним світлом та царського роду...

Та я ішла ще, минали узвишшя, безодні, прірви,
Бермудські трикутники та безкінечні впадини...
Мені бракувало сили, мені бракувало віри,
Коли я дивилася вгору, як інші падали...
Мені не ставало духу, марніла, коли довкола,
Усе ставало червоним від крові, потім тліло...
І я блукала, змучена почуттям, тобою хвора
Стернею, що колола голками руки та тіло...

І що лишилось натомість: нескорені серпантини
Небесного лімбу щастя і незабутий грудень?!
Але ця біль, випікаючи серце достоту, схлине,
Залишивши діри в розірваних заживо грудях...
Мені казали про ризик і небезпечну сейсмічність,
Що там, де ти, вростають у хмари кошлаті гори...
Попереду жде холодний незвіданий мною січень,
А ранок снами назад вертає й до тебе горне...

Я п'ю печаль із домішками кофеїну,
Мій чорно-білий ранок розмальовують пастелі...
Вчорашній день погас - на згарищі руїни
У філософськім вогнищі думок Макіавеллі...

Без цукру ніч сплила: на дні вугільний осад...
На тлі буття: фундамент із цеглини декадансу...
На зустріч сьогоденню пересічна постать
Іще звучить мотивами осіннього романсу...

І листя опада музичними ключами
До вальсу ніг, щоб розірвати смуток безнадії,
А вітер грає тиші сі-бемольні гами,
Де в п'єсі осені ми - безталанні лицедії...

Лечу до тебе, Майстре, вкотре, знов і знов...
Обабіч неба - зоряне бадилля,
І кожен раз душі нові зусилля...
Між нами тисячі планет і сотні мов...
І білі ночі, сновидінь безмежний сонм,
І ця плакуча днина падолисту...
Мій Майстре серця - фатумний Мефісто,
Крізь хмари видно твій туманний альбіон,

Але мої шляхи мінорні в тихий дощ,
І всі октави на півсмутку нижче...
Лечу я...ні на йоту ставши ближче,
Серед осінніх Маргарит завмерших площ...
Де губи мертві тишою чужих мовчань
І стислі німотою передбачень -
Між нами, Майстре, не було побачень,
Між нами не було іще гірких прощань...

Вітре, чую твоє голосіння:
Тихе звучання сліпого жалю...
Ртуть розливає небо осіннє
І питає: хочеш іще наллю -

Жовтого смутку...дощу безбарв'я,
Сірих пастелей і вицвілих руж...
Хмари вичавлюють через марлю
День безкінечно дірявих калюж.

Вітре чую твоє голосіння:
Грає мінорними гамами норд...
Зливи у неба просять спасіння
Під завершальний осінній акорд.

Я чекаю, а ночі, мов змії - зрадами,
Виплітають із серця руде мереживо...
Я тобою розіп'ята і розмежена,
Скам'яніла холодного світу ґратами...
Я чекаю, нові відкидаю обрії...
Мої подихи-доторки - тихі терції,
Мої руки повторюють по інерції
Невідтворені задуми-траєкторії.

Де ти, мріями витканий, серцем створений?
Вже не мій, приголублений вкотре іншими...
Я до тебе звертаюся горе-віршами,
Наживу наболівшими до оскомини.
Але венами відповідь голко-струнами
Так виспівує арії, так висотує,
Доки сонце сліпуче зійде удосвіта,
Ти зігрітий достоту чужими струмами...

А життя - повноводна ріка:
Я не відаю броду, але пірнаю...
Задих кожен холодний, я захлинаюсь,
Кожен рух - затерпає рука...

І запитую: скільки біди
Мені спити судилося, апріорі?!
І ріка не ріка, а насправді море,
І в долонях без міри води...

Не дістанути дна, де та міль?
Я втомилась питати у тебе, Боже.
Кожен день безкінечно мене умножить
На ще мною незвіданий біль...

Скажи, що вертати? До кого вертатись?
Віч-на-віч із болем, немов божевільна...
Ці тисячу літ безкінечноі страти,
Ця тисяча мук, мов сорочка натільна!
Я хочу все зняти! Я хочу зректися
Того, що омана, суцільна омана,
Та ти мені знову щоночі наснишся,
Щоб серце руками-ножами на рани...
Щоб знову по лезу, наосліп, угору
Щоб знову упасти з найвищої скелі
Підпалюю стежку, попереду морок
Позаду залишені нами пустелі...

...ти кажеш їй, дівчинко-панно, очі - отрута, пече, мов полум'я, мідяний шовк коси...ще трохи...ще трохи чекаєш...замерзлий грудень, зважнілий інієм, вистудить голоси.
мереживом сріблим укриє вогкі стежини...нікому з льодяних снів нема вороття, а ніч синьоока сипле у жмені ожини...ожини, стиглі, солодкого забуття!
і пише на криці пензлем тонкий візерунок: зігрій вогнем...залишся зі мною навік...із губ випиваєш, медом настояний, трунок, зціловуєш теплі роси ніжних повік...
і кажеш їй, дівчинко-панно, моє кохання, без тебе серце стисне холодна пітьма...ця ніч листокрила буде між нами остання, а далі до строку зима...зима...зима

Самотня, спалена вогнем...
Яким? Ніхто не відає...не знає...
Вона ще трохи арію догрАє
І нову знову розпочне.
Самотня, стишена дощем...
Ще кілька крапель цівкою у душу -
Ятрять, солоні, серця ніжну мушлю...
Ще щіпку і зітруть ущент.

----------------------------------
Послухай, леле, варто обирати
Із ким ділити навпіл цілий світ.
Самотня осінь дивиться услід,
Тримаючи душі твоєї ґрати.

Ну як воно там тобі? Як тобі там
В чужій стороні недосяжних світлин сліпучого світла?
Я так захлинаюсь без тебе, так потребую повітря,
Що боляче серцю, що пусто рукам!
Що майже замовкли навіки вуста...
Ця темрява випила болю й стільки знесла одкровення,
Ця шия бліда усіяна синіми квітами вени -
І, щоб не зірватись, рахую до ста...
Вже кличе пітьма! Знову кличе пітьма,
Наповнюють груди по вінця страхом тривожні пустоти.
Серцева елегія в ребра майже невпинно по нотах
Так чітко калатає: скоро зима...
Наступить зима і зупиниться час -
Я встигнути маю до сонця, вдягнена в крила Ікара,
Де в полум'ї світла, дощенту спалені, годинникарі
Залишили в пам'яті вічності нас!

Ну як воно там тобі? Як тобі там?

не пиши ніколи, я більше листів не читаю,
кожну ніч палю з них рум'яне багаття,
грію руки, холоне серце, відторгнуте раєм...
ляжу знов в лавандовім мороці спати.
доки ранок розпустить у небі сотні півоній,
сутінкові ліси шумітимуть снами.
у містралі північнім невпинно купає Рона
свої плеса і гонить сум берегами...

берегами сліз льодяних - крижаніють долоні,
крижаніє усе в почуттях відлунні...
Боже, серце без нього гірко мовчить і холоне...
зорі в небо лягають, неначе руни.
доки вічний місячний човен в небесному дрейфі,
нам так голосно плачуть вітру койоти,
плаче дощ кришталем над нами самотніми, зверху,
коли серце знову прямує до зльоту.

але крила рве на шматки гострий спогад поразки...
горне ніч наші душі в свої обійми...
ліс шепоче листям забуті сторіччями казки...
не пиши! я тебе відпускаю вільним.
відпускаю в світи шукати взаємного щастя!
вже між нами лежить межа - Чумацький Шлях.
ріже лезами пам'ять душі тоненькі зап'ястя,
серце б'ється в ребра, неначе у клітці птах.

і мільйони сліз проростають лавандовим зіллям,
п'ю до дна печаль, чекаючи забуття.
лиш червоною кров'ю кипить гаряче свавілля
і благає у мене твого вороття.
не пиши ніколи, я більше листів не читаю...
ніч без тебе, неначе пекельна страта.
я від зради крізь терен болю повзла небокраєм...
доля нас розведе, ледь почне світати.

ти їй пишеш щоденно спекотного літа: la vie est belle
з оксамитово-золотих берегів Середземномор'я Італії...
і коли твій лист у серці її звучить, мов тисячі децибел,
in amore - метеликами у животі, чуть нижче стрункої талії,
та вібруюче у повітрі ti amo...ti amo на сотні миль
бескінечного поля лілових квітів лаванди Провансу...
ти шепочеш журливо ma chere, крізь марення зеленіючих хвиль,
у співзвуччі близькім семиструнному серцю мовними дисонансами...

і мусони підхоплюють ніжне твоє je t'aime поміж хмари,
над молочним шлейфом зорей Кассіопеї у жменях нічного світу,
щоб у відповідь чути від неї густе...солодке mio caro...
і леліяти в серці жевріюче полум'я світла la dolce vita,
щоб у відповідь бути диханням невід'ємної частки душі,
коли понад життя - відчайдушне її follemente innamorato...
вже по небу котиться обрієм жовте сонце в ранковій іржі,
але зараз ти точно знаєш заради кого та чого жити варто!

Хтось вимкнув сонце, тепло та літо,
Та чути осінь, як грає ретро!
Ми, замість вальсу,під Кумпарсіту
У листопадовій опереті.

У небі гаснуть холодні зорі,
Поволі обрій туманом стигне...
З усіх відомих мені історій -
Лиш ця на тілі залишить стигми.

З усіх відомих поточних версій -
Ця гра осіннім дощем інакше...
Я ще благаю скупих реверсів...
На плівці часу тепло пропаще.

хлопчику мій - мореокий демоне,
скільки у серці ніжної фальші, ми
фатум долі пропустимо венами
вже на півкроку чи строку старшими.

А я піду завжди далі!
Ще далі, ніж всі прогнози -
Синоптики кажуть: грози
І хмари відтінку сталі!
Синоптики кажуть: вітер,
До ніг опадають перли
З глибокого неба-жерла...
І чути гучні сюїти
Осінньої увертюри,
Осіннього резонансу...
На сонце немає шансу
У світі, де все похмуро.

У світі, де чорно-білим
Зустріне укотре ранок.
Лиш вересень, мов коханий,
Зрадливо торкнеться тіла
Холодним вогнем біймів...
І цупко трима за бедра,
І мітить багряним гербом
Твій шлях до чужого лімбу,
Твій шлях до тепла та світла,
З бурштинів та із коралів...
Я знову крокую далі
До раю, де буде літо...

а осінь визріла багатим врожаЄм:
весілля, зустрічі, гіркі розлуки;
і на гіллі самотні чорні круки,
і позолоту листю сонце роздає...

а осінь вистигла гуашами дощу:
блищить, в краплинах срібних, павутиння;
та зорі, наче місячне лушпиння,
скидає небо понад вістрями хвощу...

і я, мов дивами розгублене, дитя,
в осінніх жовтих цятках пекторалі,
дивлюся, як вдягається в коралі
багряний вечір кострубатого життя...

оксамитова тиша...там ніч - ворожка,
темінь чорна - заварений чай.
місяць повний - меду солодкого ложка
і вітри під віконцем мурчать.

спи, синочку, щічки рожеві пухкенькі...
спи, синочку, моє янголя...
світлячки, мов ліхтариків повні жменьки,
позлітали на чорне гілля.

заспіває цвіркун колискову тихо,
навіватиме спокій...дрімай...
зорі в небі, неначе птахи під стріху,
сіли пити заварений чай.

спи, синочку, муркотик сірий на ганку
вповідає дрімоті твій сон...
ніч зійде нанівець молочним світанком
у фіранках прозорих вікон.

Дівчинко сонця - мідь та лава,
Марення твої - солодкий світ.
Золото серпня - в волоссі спалах:
Кожен, хто бачив тебе - осліп!
Кожен, хто чує твій поклик серця -
Гине, йдучи крізь леткий міраж.
Дівчинко - голос на зламі скерцо,
Серпень твій вірний та вічний паж.

Ляже до ніг палаюче листя:
В краплях смарагдів рідкий вогонь.
Скорених серць нанизуй намисто,
Зчитуй кохання з ліній долонь.
Стискуй подих, рахуй всі світання -
Кожен його прихід, наче мить!
Серпень - елегія лжепрощання,
Доторком сонця душа болить.

Пломінь і ти - розпечений обрій,
Злучини світла - йди до тепла...
Він не спитає твоєї згоди,
Щоби спалити вогнем дотла.
Він не врятується, Лорелея,
Серпень - останній подих життя.
Знаєш...згубний вир душі твоєї
Серце вічністю снів обпліта.

Засинай, моя пташко, ніч солодко пахне дощами...
На задвірках прокинулись в сутінках маревні тіні...
Сни гойдаються в небі, де погляд безоднями синій,
Де комусь хтось шепоче: кохаю тебе до нестями...

Витікають всі миті з долоней, порожніх на щастя...
Сипле ніч чорнобривці на стихнувший ґанок...
Засинай , моя пташко, ще трохи і ранок -
До осіннього холоду перше священне причастя...

ця війна - це моя безнадійна війна!
я нікого не зву до безжального бою.
ми платитемо будем майбутнім сповна
за поранені душі сліпою любов'ю.

сім безсонних ночей, сім розбурханих днів
ми вели удвох безкінечні баталії
ти, мов лучник, пускав сотні труєних стріл,
що сікли моє серце з горла до талії.

і летіла, мов лава, пульсуюча кров -
проросли троянди, пускаючи пуп'янки...
до яких вірувань, до яких молитов
ти вдавався, коли поглинали сутінки?

до яких богів ти відносив дари,
сповідався у храмах, ввірявши покуту?
і тепер на колінах кажу я - бери
моє серце, що повне гіркої отрути...

ця війна - це моя безнадійна війна!
я стою для тебе душею оголена...
беладоною пахне сорочка лляна -
я тобою отруєна чи відмолена?!

Я, напевно, дитя дощу:
Мені солодко й затишно в цій купелі.
Парасолевий день впущу
І у ринви збиратиму акварелі.

Я, напевно, дитя вітрів:
Видихаю та дихаю донесхочу.
Сивим подихом на поріг
Знову осінь дмухнула й зове на прощу!

За муром декілька майне століть
У сірих вицвілих донжонах.
Світанок віддає останню мить
Гарячим полум'ям Верони.
Іду з тобою, дівчинко руда,
Мовчать природи гобелени...
І стелить тихим шурхотом хода,
Зірками різьбить листя клена...
Цей слід із крепдешинових жоржин,
Цей дух тобою проростає...
В руці, мов лава, хутра палантин,
Що знову приведе до раю...
До краю позолоти та вогню,
Де ми - одвічні сибарити...
Торкнутись жару - руки простягну...
Ну як цю осінь не любити?!

Як всі ті, хто тебе любив,
Розривав на клапті, віддавши душу,
Я пробачаю все, хоча не мушу..
Ти - мій внутрішній рецидив,
Що вертає мені імла,
Де так повно страху...так повно болю...
Кожна із нас колись була любов'ю...
Кожна із нас колись була...
Тож іди, доки ще мости
Не палила дотла разом із серцем...
Цей осінній день - моє інтермецо,
Це востаннє зіграєш ти!

Не буде сьогодні міді,
Лиш кілька мазків пастелі...
В краплинах стоять морелі:
Безлистяні, вже роздіті.
А ти іще ловиш світло
В скрижалі своїх долоней.
Всі спогади та безсонні -
Вже вітер шепоче: витри!

Залишуться тільки ноти:
Бемолі та ля-мінори...
І осінь настільки хвора,
Що ставить печать цейтноту,
Що тихо шепоче вкотре:
Мій вітре, душі інкубе,
Цілуй мої спраглі губи,
З туманів мене висотуй!

Сьогодні світа похмуро,
І настрій зміняв мотиви,
І знову холодні зливи
На приступ ідуть на мури.
Але ти іще залишся,
Мій вітре, душі королю,
Із серця зніми паролі,
Як осінь знімає листя!

Цей захід сонця темніше крові,
Цей холод вежі старіше нас,
Цей морок серце наповнить грою,
Де па та звуки складають вальс,
Де кілька рухів - це справжня пристрасть...
Дивись, як гасне золою крок,
Як неба мармур торкає вістря
Тієї башти, де звів нас рок.

Ти вип'єш меду, я вип'ю болю.
Ти станеш світлом, а я - імла.
Назвеш /без права на все/ любов'ю
Ту ватру в серці, що розцвіла.
І келих ночі наповнить трута,
У світлі зорей: батист й жаккард...
Скажи, до кого нести покуту
За цей шалений душі азарт?!

Дивись...цей захід загусне соком...
Ти ноти вітру гортай вперед,
Де доля пише: немає строку,
Немає шансу на довгий злет.
Тому до раю нам майже вічність,
До сонця кілька чужих життів...
Нас ріже з льоду замерзлий січень -
Зима між нами /як ти й хотів/

а зорі тут тихі, а верби тут плачуть,
а небо - найглибший колодязь Землі...
лелеки вертають додому на вдачу,
минаючи хмарні швидкі кораблі.

і ти нагадаєш ту дівчинку з жита,
що пильно дивилась,як маки цвітуть...
здавалось тоді їй: зійшла кров пролита
з козацьких життів, що залишили путь.

тоді їй здавалось: волошки - то сльози
самотніх, заплаканих душ матерів,
а вітер заскиглить на сірій дорозі -
дівочого серця зажурений спів.

і ти нагадаєш, як сонця корогва
під вечір палала рум'яним вогнем...
здавалося, місяць - то посмішка Бога,
ще трохи...і серця твого досягне.

а зорі тут тихі, а небо тут ясне...
здається, що хмара - то куреня слід...
і пам'ять козацтва у серці не гасне
дорослої жінки, що в житі стоїть!

Зупиняюся...ще хвилина...
Тиша дмуха опалим листям.
Майже осінь цілує спину,
Але літо щоночі сниться.
Майже осінь: фламенко вітру
Та чуттєва кантата долі...
Повертаюся...пахну літом,
Застигаю мовчанням в горлі...

І до півночі зверну знову:
Відчуваю, як гасне подих.
Майже осінь - це мабуть змова
Проти сонця, що завжди сходить...
Проти світла, що гріє серце...
Серпень тане, неначе янгол
Літо грає ще кілька терцій,
Розпочавши останнє танго...