Прокляни мої сльози по тобі /це сивої осені спротив/
Забіліли блідими стигматами листяні щоки...
Я відкрила дощу темні гирла та русел протоки,
Я вкриваючи наліддю вени землі, просякала аорти.

Я згоріла золою листопада, встигнувши втратити душу.
Я пожовкла рудими судинами смутку та страху.
Прокляни мої сльози та випусти сизого птаха,
Бо летіти до вирію доки не пізно, щоб вижити, мушу.

Прокляни мої сльози по тобі, бо дерево гнути не сила!
Вити гнізда, ховати уламки скляних оберегів...
І не знати тобі, що розбились на рифах ковчеги.
І не знати ніколи мені, де твоя безіменна могила...
_________________________________________

Пом'яни мене словом, коли не залишиться сили!
Заримуй мої сльози вузькими вервечками літер.
За межею могили кульгає зневірений вітер
І стинає верхівки дерев, за загиблими ридмами скигле.

Пом'яни мене квіткою: вирвані корені/зрубані стебла,
Затуливши вуста на півподиху, втримавши зойки...
Накликає біду безкінця пересмішниця-сойка,
Виростає з грудей моє серце крилате за зламані ребра.

Ці адамові яблука, жінко, неначе вустами оскома.
Ці Едеми розквітли суцвіттями крові та болю...
Пом'яни мене, жінко, востаннє, як вперше, з любов'ю!
Я з цієї страшної війни не вернувся/вернуся додому...