Моя мертва кохана, я вбив тебе вчора пробач!
Три ночі горіли вогні і калатали дзвони,
У старому комині плакав гірко вітер-трубач...
Тепер ти, лиш вирваний з серця, набридливий спомин!

усі твої риси лиця я топив у вині,
в червоному зіллі так чітко виднілися губи...
та хай йому дідько! ці губи достоту хмільні,
що, мабуть, я вб'ю тебе, змучений пам'яттю, вдруге!
стираючи ревно виснажливу згадку тебе,
у розпачі буду шукати розпустні обійми...
бодай мене з розуму думка шалена зведе,
що вперто малює оманливі тіні на стінах!
скажи мені, люба, чому ти ще досі жива?!
у подихах вітру, у срібному кольорі снігу?!
я денно та нощно так спрагло тобою зривав
усі мої спроби знайти собі спокій та втіху!
я стільки зміняв-перевів сотні лагідних рук,
пустунок звабливих, облич та гнучких силуетів!
але навіть з іншою кожен знеможений звук
тебе воскрешав із глибин підсвідомості вперто!
я пив тільки віскі, курив усі ночі підряд,
не спав, бо всі сни, наче прокляті були тобою!
та пам'ять навмисне, як той кропіткий шовкопряд,
мене обплітала щоразу гіркою любов'ю...

Моя, вічна кохана, я душу свою розіп'яв
У спробі загоїти лишені рани утрати...
І після усіх безглуздих шукань розради й забав,
Я вирвав з грудей разом з серцем бажання кохати!