всі торішні листи - пам'ять з минулого, що приніс листоноша від тебе нещодавно, Венді.
я зібрав старанно, наче збираєш літописи нащадкам у сувої ціле століття.
я усі прочитав твої тексти, відчув твої коми та крапки, стираючи власні легенди,
бо коли Шопенова ніч зупиняє на квінту мовчання у русі шалений вітер,
я ще слухаю кожен рядок, щоб спалити спогади потім в золі, сповнений  передчуттями.
занотовую в біблії серця ці ноти болючого щему та глибокого відчаю...
я не вмію писати понад тисячу літ, а вмів би: писав, що кохаю тебе до нестями!
я писав би курсивом на шкірі слова, про які мовчу  епохами досі, у відповідь ...

я тоді розказав би, що скроні посивіли пасмами добіла, очі чеканням  змарніли,
що курю кубинські сигари, п'ю віскі натще, щоночі марю Едемовими садами.
що  уранці моє подвір'я вкриває ранами пам'яті гострий до болю сріблястий іній,
а на шибках вікон цього дому розквітли білосніжні янголи та прозорий серпанок.
що без тебе я висох дощенту...до краплі, як русла рік, що повернулись з пустелі Сахари...
що немає снігу у грудні й давно відцвів на тутешніх луках пахучий терпкий любисток...
що дитинство закінчується, коли  ці спогади проростають крізь серце й стають примарами,
що між ребрами пристрасть...що під шкірою ніжність тліє опалим з дерев і спаленим листям...

і тоді я в конверт вкладаю цілий букет любистку і декілька мушель на згадку про мене,
наче літо ретельно зберіг для тебе від холодів пронизливих та тривкої  хуртечі...
знаєш Венді, знаєш? дитинство - це знову не написати тобі про важливе, про сокровенне...
про все те, що чекати знову столітню вічність ти без мене укотре життям приречена.
я не знаю, Венді...знаю скільки епох історії збігло  дисонансами...недоритмами
мого серця, що стільки років самотності понотно до дріб'язку вивчило  аритмію...
я хотів би тобі написати: ще зовсім трохи мого дитинства витримай! тільки витримай...
я хотів би розповідати щоночі про своє життя, та ще досі ніяк не зумію.

я тоді б написав, що у горах не йде дощ, не росте трава й душа моя повна зневоднення,
що під серцем твоє ім'я назавжди викарбоване розпеченою циганською глою,
що ми досі лишились, як тисячу літ назад, трагічно впертими та одиноко гордими...
але я обіцяю, Венді, стати дорослим, стати колись дорослим, щоб бути з тобою...