не пиши ніколи, я більше листів не читаю,
кожну ніч палю з них рум'яне багаття,
грію руки, холоне серце, відторгнуте раєм...
ляжу знов в лавандовім мороці спати.
доки ранок розпустить у небі сотні півоній,
сутінкові ліси шумітимуть снами.
у містралі північнім невпинно купає Рона
свої плеса і гонить сум берегами...

берегами сліз льодяних - крижаніють долоні,
крижаніє усе в почуттях відлунні...
Боже, серце без нього гірко мовчить і холоне...
зорі в небо лягають, неначе руни.
доки вічний місячний човен в небесному дрейфі,
нам так голосно плачуть вітру койоти,
плаче дощ кришталем над нами самотніми, зверху,
коли серце знову прямує до зльоту.

але крила рве на шматки гострий спогад поразки...
горне ніч наші душі в свої обійми...
ліс шепоче листям забуті сторіччями казки...
не пиши! я тебе відпускаю вільним.
відпускаю в світи шукати взаємного щастя!
вже між нами лежить межа - Чумацький Шлях.
ріже лезами пам'ять душі тоненькі зап'ястя,
серце б'ється в ребра, неначе у клітці птах.

і мільйони сліз проростають лавандовим зіллям,
п'ю до дна печаль, чекаючи забуття.
лиш червоною кров'ю кипить гаряче свавілля
і благає у мене твого вороття.
не пиши ніколи, я більше листів не читаю...
ніч без тебе, неначе пекельна страта.
я від зради крізь терен болю повзла небокраєм...
доля нас розведе, ледь почне світати.