Мені казали про ризик та небезпечну сейсмічність,
Що там, де ти, вростають у хмари кошлаті гори,
Що ґрунт поволі сповзає з-під ніг пластами у вічність
І що замість неба над нами розверзнеться море...
Й заплаче - краплі падуть вогнем у спітнілі долоні,
Потріскають губи спраглі, кожне слово, мов камінь -
Ці злі язики лишатимуть мітки темно-червоні:
На шкірі рясні зигзаги долі: рани та шрами...

Мені казали, що подихи можуть стати вітрами,
Що з вен проростатимуть русла - стікатимуть ріки,
Що безкінечні дороги вбрані в холодні тумани
І ті, хто шукали тебе, безнадійні каліки.
Бо все вже було із ними , мара спокушала раєм
Сліпучих висот бездоганно гірськоі породи,
Де ти, сповитий завжди хутром білого горностаю,
Народжений сонячним світлом та царського роду...

Та я ішла ще, минали узвишшя, безодні, прірви,
Бермудські трикутники та безкінечні впадини...
Мені бракувало сили, мені бракувало віри,
Коли я дивилася вгору, як інші падали...
Мені не ставало духу, марніла, коли довкола,
Усе ставало червоним від крові, потім тліло...
І я блукала, змучена почуттям, тобою хвора
Стернею, що колола голками руки та тіло...

І що лишилось натомість: нескорені серпантини
Небесного лімбу щастя і незабутий грудень?!
Але ця біль, випікаючи серце достоту, схлине,
Залишивши діри в розірваних заживо грудях...
Мені казали про ризик і небезпечну сейсмічність,
Що там, де ти, вростають у хмари кошлаті гори...
Попереду жде холодний незвіданий мною січень,
А ранок снами назад вертає й до тебе горне...