Стелі лікарняних палат бувають різні. Одні бувають біляві, а інші – бліді та бідасті. Але кожна з них має відтиск нездорових ідей численного тяжкохворого. Іноді втупишся собі у стелю, неначе йолоп, який ось-ось має звалитися з мосту від сутужної ангенодії, і годинами вчитуєшся в історії недуг – в ті порожні збайдужілі діагнози, що криють увесь жах людського буття. І згодом починаєш достоту розуміти, хвороба – це одвічна таємниця, адже ніяк не пізнаєш в чому її сенс; хвороба – це незугарна гра, адже ніяк не звідаєш хто залишиться переможеним і хто відійде переможцем.
Старенька Левонка проживала в палаті №6. Шлунок її час-від-часу набухав паразитуючим хелікобактером, в печінці постійно набиралася рідина опісля невдалої операції на жовчному, а серце завше билося, ніби пташка в котячих пазурях. Важила Левонка понад германський центнер. Хоча проведені ретельна ректальна колоноскопія, ендоскопія та ще низка насильницьких –скопій не донесли конкретної інформації про її стан. Випорожнялась Левонка виключно під себе. За це її часто била по щоках сестриця Тетянка і вганяла скажені ін`єкції заспокійливого. Від тієї опіки бідолашна Левонка цілодобово переглядала кіноплівку на ймення «у світі мутантів». Колись один із героїв нав`язливого серіалу навіть вибрався за межі екрану, запхнув свій довжелезний хобот прямісінько старенькій у вухо, а мозолистим пошерхлим язиком змів усенькі ліки, що валялися поруч.
«Ой ти покруч падлючий! – заверещала перелякана сестриця, зазиркнувши під вечір в палату. – Тобі ще медикаментів із попереднього відділу мало…» І вловила вона покруча за буйну гриву, і викрутила покручу хобот, і спохватила покруча за хвоста, і викинула покруча у відчинене вікно на першому поверсі. А на прощаннячко додала напівтоном: «Приходи завтра, любчику. Новий завіз» і відразу ж дременула до блудопевта Лубковича на кохвейок. Так уже квапилась сестриця Тетянка, що підрізала на повороті діда-інваліда із гострим логоневрозом. Та так підрізала, що сталося диво і дід залоточив. «Немає правди в цьому світі! – кинув першу за десять років фразу дід.»
Саме в той мент із кабінету висунувся блудопевт Лубкович і коротким ударом п`ястука привів хворого у форму: «Зараз тобі буде і правда, і мир, і спокойствіє!» За хвилю він хвацько цмокнув, погладив сестриччин хребет і зачувши на нюх вроджену гіперсексуальність та ментизм бевзнув: «Я лікую лише природними маслами! Сестрице, спробуйте принагідно прийняти обліпихову олію на ніч. І небаченою ніжністю обснує Вас лоно сну. І Ви черпнете райську насолоду, якої з юні не черпнули! І проллється на Вас злива брунатового соку та завіолончелять милозвучні синестезії. І розійдеться над Вами бідаста стеля. І літатимете ви з вітриком та купатиметесь в літеплі до останнього півня…»
«Хай воно сказиться! – не стрималась сестриця. – А чоловіка мого під час тієї релаксації куди понесе? Козуль на луках пасти?» Лубкович невдоволено лупнув прямісінько Тетянці в лоб: «Куди – куди?! Нехай хоч по бліді поганки! Зате богинею станеш, моя ти кузочко..» А те, що було далі мене попрохали не розхаювати. Нікому ні словеняточка!
Наразі у палаті №6 доживала старенька Левонка. Її руці здавлювали могутні ланцюги, нозі – іспанські чобітки, шию – зсучений сестрицею мотузяний зашморг, а на чоло крапала гаряча смола. І стікала та смола через пропечену чорну діру на чолі вздовж носоглотки, гортані, стравоходу - в самісінький Левончин живіт. І згорало життя, і палала душа. «Каюк тобі бабцю! - реготали противні потвори . - Ось тобі й запекле пекло! Ад`ю.»
Проте Левонка намагалася не реагувати на вражаючу парафренію та резонерство, котрі окупували її уяву до приречення. «Випробування. Це моє випробування. Це моє страшенне випробуваня – шепотіло скалічене тіло.» «Якщо міцно триматимешся, Небочко пробачить» - підказувала Левончина іконка Великомучениці.
« Панна Левонка понині ще дуба не длубнула?! – якось в пообідню пору затяв Лубкович – Класична тріада Ясперса, що виникла безпосередньо після психічної травми. (Синочок вліз у наркотики). Тепер їй хіба що церковна свіча допоможе.» І вишкірившись, як дика лісова мавка, лигнув жменьку психотропних капсул. Сестриця Тетянка поправила рожеву біжутерійну сережку і на до побаченнячко турнула блудопевта в хребет: «Я підготувала їй хороші транквілізатори. Яктаційного стану не буде»
Під вечір Небочко збунтувалося. І Левонка обважено та несміло вдихнула: «Падати граду.» . За мить посипало на лікарню градом, дощем, снігом та іншими опадами у вигляді літаків з реактивними двигунами, палаючих десятитонних астероїдів, інших грізних галактичних тіл, ще не досліджуваних телескопом Хабблом, космічних кораблів грандіозних конструкцій, інопланетних гостей з тисячами лупастих очей, що ненаситно бажали потрапити на прийом до блудопевта Лубковича.. «Негода, - зітхала виснажена старенька, та все ж продовжувала молити свою Великомученицю.»
Раптом стихія вгамувалася. Тяжке нещастя кануло, наче зроду не було. Небочко відразу посизіло і спахнуло викоханими місяцем зірочками. Де-не-де лопотіла сяючими крильцями поодинока голубка: шукала невимовної божеської радості. Розіпнула віточки сивокоса берізонька, зазирнула в спорожніле лікарняне вікно. А на кождій тієї берізоньки віточці та й сиділо по файній дівочці. Та й веселих пісеньок співало. Бо прийде той час, що не буде вже на білому світі горенька. ЗовсІм не буде.

Маючи за душею лишень вищу філологічну освіту та відмінний піджак від Вороніна (незумисне подарований при консиліумі нетверезим депутатом Новоровим), громадянин Брудоляк раптом вирішив податися в безхатьки.
Ще в давню синю юнь він мріяв стати маститим малювальником, або ж архітектором, або ж космонавтом, або ж президентом, або ж просто відповідальним самовдоволеним сім`янином. Та наперекір захмарним сподівам, з омріяної кар`єри скрутився спрут. Отож найближчим часом Брудоляк перемирився зі всіма недругами та сусідами, відпустив на волю коханого муркота, написав любовну записку вже неіснуючому в природі ідеалові й навіки вистрибнув із дверей начужілого за протяжні роки дармової праці помешкання.
То була пізня осінь. Путь, котрою плівся Брудоляк, оповив їдкий прегустезний туман. У тому снуючому хмариві розчинялися багатоповерхівки єдиного радянського зразка, гілчасті липи обіруч прохідців, високі небеса зі своїм хмурим листопадовим вороном, незнайома панянка та її манюсінький дзявкітливий песик, знайомий магазинчик із хаптурою в три відсотки на товари першої районної необхідності (пиво, плавлені сирки та горілку)… Розчинявся і Брудоляк, навіть не зауваживши, що теж розчиняється в тумані. Під ногами догнивав трушений братом-вітром лист, місцями слизів сизий тротуар; довкілля відгонило трауром так і не дочекавшись останнього видиху багряcтої пори.
«Найпершими відходять добропорядні, - просвітлився Брудоляк, побачивши на асфальті мертву сіреньку птаху. Птаха мирно склала лапки. Із її привідкритого дзьоба накрапотіло крові. – Ось і моя Леська так самісько мальовничо відійшла у ліпші світи - згоріла у пневмонії минулої восені. Жоден дохтур не спромігся її направити, бо, видите, запізна була. (А най же шляк трафит тих дохторів!) Та ще вакцини забракло. Видите, влада кошти не виділила! (А най же шляк трафит ту владу!)… Пташино моя кохана…»
Цей меланхолійно присвячений падлу (не Лесьці, а птасі) монолог з розумінням вислухала опасиста прибиральниця. І тільки-но Брудоляк утопився в затуманеній вулиці, делікатно підхопила сіреньку птаху за крилечка і шпурнула в привідкриту каналізацію.
Оговтатись від болісних спогадів новозвареному безхатькові не довелося. У найближчій підземці його випадково підрізав на диво тверезий бомж, котрому, як манна небесна, став у нагоді піджак від Вороніна (пізня осінь все ж таки). Закривавлений Брудоляк навіть зітхнути не встиг, як утрапив на пресвітле роздоріжжя із двома направленими врізнобіч вертикальними стрілками. В додаток до кожної ще й інформаційні вивіски - посрібленими та злотними літерами оздоблені. «Праворуч підеш, раю сягнеш. Ліворуч підеш, у пекло провалишся, - прочитав щойнопреставлений. – І на Пост еС.: право вибору надаємо лишень випадковим візитерам!» Брудоляк замислився, адже йому конче треба було збачитись із Леською. Він, у свою чергу, не мав сумніву, що дружина ходила і «наліво», і «направо» за буфонадного буття. Та де ж йому здійняти її думу при цій оказії! «Най`го шляк трафит, - підсумував свої розмисли безхатько. – Спущусь–но насамперед в пекло! Адже Леська завше любила гарячі взаємини в безпросвітній теміні… А далі – як Бог дасть.»
Відтак Брудоляк напівпевно ступив ліворуч і затулив долонями обличчя. Постоявши хвилин зо п`ять в позі ображеного хлопчика, якому при всенькому класові спустили на коліна спортивні штани, він врешті допер, що нічого не відбувається: «Що за чортівня? Понавішують всілякої мозолячої для вічей хурні! Хоча б інструкцію пришпалерили на додаток, слони гумові!» Та навіть прослухавши ці безкрайньо хари-,мара-зматичні брудоляківські фрази, ліва сила не подавала жодних ознак життя (тогосвітнього). Тоді Брудоляк вирішив пострибати вздовж непіддатливого долу на лівій нозі. Маючи найвиразнішу рису затятого трудоголіка, а саме – наполегливість, візитер зовсім не збирався припиняти ту фатальну тупцянину: «Діло тут нечисте - будемо брати бунтом! Що ми, свідомі українці, вже права вибору не маємо? Гуп – гуп – гуп! Стукайте і вам відчинять! Гуп – гуп – гуп…» Вкінець-кінцем Брудолякова спроба провалитися в пекло увінчилася тяжким вивертом лівої ноги.
«Прокляття! – заволав безхатько. – А біль тут дійсно пекельний!» Раптом з`явилася ще одна інформаційна вивіска: «У зв`язку з ремонтом провідного каналу вхід туди, куди тобі треба перенесено вправо. Адміністрація просить вибачення за тимчасові незручності.» Візитер почухав потилицю і тицьнув пальцем у слово ремонт: «Угу. Тут? Хи-хи… Ого!» Коли Брудоляковий артикуляційний апарат припинив звукотворчу працю, фонема «о» все ж продовжувала звучати в неосяжному просторі. Від того протяжного звучання діл почав якось підозріло дриготіти і мовбито дочувався зуховатий регіт, що досягав з низин аж цього розподільчого роздоріжжя. Безхатько боязно і болісно рухнувся праворуч. Буквально за лічені секунди пекло прийняло його.
Місцинка, до якої завітав Брудоляк, мало чим різнилася від цивільної розважальної установи. Єдиними розбіжностями були обслуговуючий персонал [підперезані рожевими шкіряними поясами круторогі чортиці, котрі походжали дзеркальною підлогою в рожевих черевичках на шпильках і закликали відвідувачів ретельніше підбирати напрямок послуги – не на поверхні ж вони!] і власне запропоновані розваги [високоякісне перебивання кісток зі зворотнім нарощуванням – повільно й противільно; підсмажування відчленованих органів або всієї тілесної маси на сковородах зі стійким тефлоновим покриттям – ультрафрі-, нормалфрі-, суперфрі-; одночасне виривання волосся, зубів, язика – розпеченими металевими щипцями (використання електропристроїв); заливання рідких токсичних речовин або розігрітої до 2120º за Фаренгейтом смоли – у вуха, в очні ями, в носову порожнину, за допомогою клізми; черепно-мозкові розвантаги – непрофесійна трепанація, тиснення, розхлящення, ураження струмом; операції зі сечовивідними органами – не вказуються з ідеологічних міркувань; психопатичні експерименти тощо].
- Ти хто? – звернувся безхатько до рудовусого дідка, що смакувато цмулив червоняву водицю за столиком, неподалік якого звалився Брудоляк.
- Харон 18911192 я. Приємно познайомитись, Брудоляче. А якого дідька ти тут забув?
- Леську шукаю. А шо то за цихри нараховані?
- Номер приміщення.
- Хи-хи.. Иги.
- Пішли? – запитав дідок, відсунувши порожню склянку.
- Куди?
- Леську шукати.
- Добре. Хи.. Гм. - безхатько мав сумніви щодо зведення на обидві нижні кінцівки. Тим паче траєкторія польоту залишила довгопам`ятні вм`ятини на його шкурі.
- Допомогти? – співчутливо глянув Харон.
- Можна було б, - кивнув Брудоляк.
Рудовусий похапцем вхопив безхатька за густе хутро, що несподівано проросло в нього при цій западинці - на зміну горезвісному піджачку, і, розтягнувши свій кичеренок на метр д`горі, трусонув прибульцем із силою пропорційною гаїтянському землетрусу 2010-го. Всупереч пручанню і воланню (брудоляківському звісно), процедура принесла на диво неочікувані результати – технічні пошкодження не зникли, але виросло ще по кілька органів. Тобто тепер у Брудоляка гупало три серця, дихало шість легенів і працювало дванадцять печінок, як мінімум. Жаль, він так і не зробив висновку, радіти чи плакати за те внутрішнє доповнення, бо на діл миттєво сипнулася відверта партія зовнішніх члонків. Безхатько нажахано кинувся ловити власні пальці, що поспіхом залишали деформованого до неопізнання домінуса. Проте ідея виявилася марною: по-перше, не стало органа, який міг би вловити, по-друге, від`єднався орган, який координував, по-третє, повилазили очиці - дослівно. Хай там як, за лічення лічених хробачків, Брудоляк обернувся на груду запчастин для практика медиканта.
- Ну ти, Хароняко, й... Мольфар. Фуркнув, тряснув, ляснув і довбня моя, трясця, мов парадичка гепнулась, - пробубніла брудоляківська голова, що закотилася аж ген за стійку ад-бармена. Останній огненно хекнув дідку щось цинічне і зафурделив подосі прозоро мислячий орган безхатька прямісінько в «олігархський» vі-яй-pі зал, в якому юрмилися зграї особливо геніальних при розкраданні й обіцянках політичних діячів.
- Йому не в ті двері! – хоркнув Харон18911192 і додав: - А з тебе, супостате, футболіст ніякий. Туди, здається, у повному складі партія залетіла ( ключові слова: коаліція, суперінфляція, девальвація, антиагітація, махінація, вимахувація, замахація, а насамкінець - повний колапс, процес абсцес). Коротше, тобі догана! Генітальна. Строга.
Допоки ад-бармен зацікавлено рихтував трансформованого «брудорфея», рудовусий дідок (менеджер-душожер) не припиняв цмулити червоняву водицю, підперезані рожевими шкіряними поясами круторогі чортиці походжали дзеркальною підлогою в рожевих черевичках на шпильках і закликали.. – із раю спустилася чудесна Янгелиця. Її лице понині не оспівував жоден земний поет, не писав славетний художник, не відтворював охвалений скульптор, не гаптувала талановита українська вишивальниця… Тому що досконалішого лиця годі було шукати в природі (свого часу грішним людям заборонено бачити вищу святість, адже їм паче прийшлося до вподоби знаходити легку втіху з багна на споді, ніж у заважкому для смертного меді з небес). Сліди гості вмить покривалися ніжними квітами підсніжника, духмяних пахощів котрих зроду не знав спертий адський сопух. Хмаринки лагідних метельчиків заступили прокіптявіле чорне стелище. Засліплюючи своїм пренепорочним сяйвом брутальних пекельників та стражденних піддослідних, Янгелиця повільно досягла скаліченого безхатька.
- Вічність тут зависаю.. А те, супостате…- незмістовно телепнув Харон, ледь стримуючи подив. В цей момент елітна дзеркальна підлога дала калейдоскоп тріщин.
- Певно з цією панною до нас прибуло останнє райське попередження, - висунув пекл-бармен. - І той тип мені взагалі не сподобався. Леська-песька! До чого тут Леська?
- Заткни пельку! – гаркнув дідок.
Зате Брудоляк і близько не слухав тієї дурисвітської патяканини. В цілому, пролікований чудесною гостею, він здійняв єдину страшенну помилку: «Якщо моєї пташиноньки нема ні в едемі, ні в аді, якщо чортиці ходять в рожевих черевичках на шпильках і якщо мене обтяжує тіло… я дихаю… Отже..»
Безхатько жадібно хапнув пізньоосіннього повітрячка. Якась благопристойна душа, звичайно, поб`єктивно поставивши діагноз наркоголізм, заволокла його в купку недопаленого листя. «Най`го шляк трафит… Наплодилося ж тварюк шолудивих! Се мене не вгнобили там (кххх-тьпфу!) Брудоляче, згинеш одначе…» Раптом за кілька метрів од безхатька хтось завовтузився і гучно чхнув. «Ніхто інший, окрім бомжа в піджаку від Новорова! – зметикував підтятий.» І змирено склавши руки, щодуху вигукнув:
- Викликай швидку, вбивце! Я пробачив. Усім пробачив! Щоб жити далі, мусимо прощати!

В останню п`ятницю осені Ананій Павлович Лунчарський температурив не на жарт. За свою хаптурну членність в мізерній театральній трупі «Красовуля» він змусився заплатити єгипетським килимком (із образом Озіріса на червоному фоні), що улюблена дружина його приволокла минулого тижня із Хмельницького; бутликом хмільного вишнячку, що залишився від рукодільництва покійної тещі та улюбленою дружиною, яку до смерті вподобав шеф акторського колективу Лобуряк.
Об`єктивно мислячи над ціною утраченого, Ананій Павлович вирішив, що вчинив вірно, адже артистична діяльність завше була змістом його невдалого у всіх ціхах житія.
Отож. Осінь згасала доволі швидко. Короткі сірі дні завершувалися суцільною темрявою. І тільки сутужне собаче виття на окраїні було познаком того, що цей простір і досі заселений істотами. У межах реальності. Але існували ще й інші межі. Так, в останню п`ятницю осені Лунчарський майже не мав сумнівів щодо цього.
Чомусь саме нині Павлович навдивовижу довго засидівся у своєму новоспеченому кабінетику на просмаленій місцевими забіякуватими ґалабурдниками вулиці Компаніївська. Скориставшись відсутністю меланхолійних невдах колег, він якнайліпше розмістився у Лобуряковому кріслі, розслаблено закинув ноги на розхитаний, мабуть, при вакханістичному акторському ентузіазмові письмовий стіл і недовгий час насолоджувався надзвичайним аромоксамитом вранішнього американо-напою шефа. У цій позі Лунчарському було досить комфортно. Та раптом у всенькому приміщенні, орендованому трупою «Красовуля» і розташованих поряд спорудах згасло світло, і настала справжнісінька «глупа» ніч – глибока і тупа, назагал притаманна тамтешності. Від цього приємного сюрпризу Ананій Павлович неначе сполотнів. Розворушитися йому допомогло теленькання антикварного телефонного апарату, що нейтрально простоював у блискучому комоді навпроти. Врешті Луначарський переконав себе в необхідності прийняти виклик і перервав дзвінок машинально промовленим «алО».
- Здраствуйте, - почулося привітання із того краю телефонної мережі. – А з ким, власне, мені доводиться розмовляти?
- Лунчарський. Павлович. Ананій, - белькнув Луначарський у відповідь.
- А, що, власне, Ви тут забули? Хіба це не помешкання Юліани Юріївни Покальської – величної драматургині, деміургії українських театральних колективів?
- Аж ніяк! Вам напевно не відомо, що Покальської нема з нами ось уже 31 рік.
У слухавці стурбовано пискнули:
- Що Ви городите? Пройшло буквально три дні, як ми пили разом каву неподалік станції метро «Театральна»!
- Звичайно, - хихикнув Ананій. – Пристойно ж навчився сучасний люд розводити довірливих драбуг.
- Добре. Тоді, як Ви поясните наявність у мене двох запрошень на урочисту постановку її останньої драми «За трьома кавалерами»?
Луначарський зайшовся реготом:
- Пане, протверезійте і проспіться! Покальська зроду не могла створити подібної нісенітниці.
Незнайомець напевно образився (тому й від`єднався доволі швидко) і антикварний телефонний апарат продовжив своє заніміле простоювання в ролі непотрібної штукенції.
Опісля тієї несподіваної розмови Ананій Павлович зачинив комод і намилився рухатися, адже просиджувати дорогоцінні миті п`ятничного вечору в темному, ледь не інтимному кабінетику на самотині будь-якому повноцінному чоловікові до вподоби не було б.
Отож. Луначарський навпомацки пробрався до торбочки, кілька разів брязконув ключами і, просвічуючи очима темінь.. скотився сходами на не дужче освітлений двір. Далі він покривував напівзнайомим кварталом до тролейбусної зупинки й успішно вліз у напівзнайомий автобус, який відправлявся із Компаніївської практично порожній. Ананій з радістю завалився на два вільні місця і, здається, навіть задрімав так і не помітивши, як за вікнами повільно та впевнено слалася прохолодна сукриста тиша.
- Мужчина! Приїхали, - заволали над вухом Ананію. – Канєчная.
- Аякже, - дезорієнтовано буркнув Лунчарський.- Від підняття психічно здорового пасажира таким басом ця висадка дійсно може стати кінцевою. Він потер напружену потилицю долонею і з нотками прозріння додав:
- Що воно до біса за пристанище?!
- Метро «Театральная», - лаконічно протараторили знайомим баском. – Освободітє салон, пожалста.
Від почутого Луначарський очманів і буркнув з абсолютним обуренням:
- Чудово! Тепер везіть мене назад на Компаніївську. І не посмійте…
Але купочка свіжого сміття, на яку смачно приземлився актор таки посміла завадити йому довершити трагедійну фразу. Через лічені секунди Ананій відчув як рецептори епідермісу його тіла «привітно» реагують на коливання температурного стовпчика. Проте, якщо не брати до уваги пізньоосінню і ранньозимову пору, випадкове приземлення в неприбраний смітник принесло акторові більше задоволення, ніж марудне просиджування робочої днини в колишньому Лобуряковому кріслі. Ще трішки полежавши, Лунчарський навіть повидів «святого духа», коли якийсь запізнілий злидень закутаний у брудну сиву плащину пожбурив до купки порожню пляшку, добросовісно не бажаючи поцілити нею комусь у голову.
Злощасний Ананій ніколи не вірив у паранормальне. Вищі небесні та нищі підземні сили, фантасмаґонічні світи, прибульці з космосу та космополітично налаштовані прибульці, українська демократія та помічена з тією категорією глота не справляли жодного враження на пасивну Ананієву натуру. До цього інциденту Луначарський сторонився ірреального та ірраціонального, відносячи це до так званих інших меж свідомості – таких, що його мистецький (чи радше мастацький) погляд не охоплювали.
Отож. Підіспіло врання. Крізь завісу смогу пробивалася пурпурова урбаністична зоря і відбувалося зародження нового приливу скерованої у два протилежні напрямки біготні. Ананію Павловичу пощастило угледіти ту незабутню панораму зі шиби блідкої до уїдливості палати.
- Де це я? – поцікавився він у непорушної особи праворуч. Особа, як і слід було прогнозувати, залягала у цих стінах непорушно значно довше, ніж її співрозмовник.
- Вона не балакає, - зупинила Лунчарського пихата санітарка, і відразу ж спромоглася розмутити воду. – Ти в госпіталі, красунчик. Макітру тобі розвалили.
(Лунчарський автоматично помацав нарихтовану антисептичну пов`язку)
- Приволокла тебе вчора з «театралки» якась Юліана Покальська. Така дивачка! Просила перепитати, чи віриш ти тепер в якісь «інші межі»?
(Лунчарський не втямив нічогісінького, адже саме зараз йому в`являвся апарат глибокого буріння свердловин, який хтось випадково запхнув у його бідову голівоньку.)
- То що їй переказати за ті межі, коли прилетить? Вона ж наполягала… - глаяла далі нестерпна санітарка. Павлович простогнав, розворушуючи зболені кичеренки:
- Скажіть, що не вірю.

Одного надзвичайного разу, коли вечір саме запалював вогні неонових містечкових забігайлівок, метушливі голуби відшукували їдло, котре милосердно припідносила вулиця, а вулична «еліта» водночас зовсім не милосердно та ще й первісними методами відловлювала голубів до гарніру не шеф-кухарського приготування, у навкіллі лунали симфонії не Бетховена і не Бруха, на полотнищі небес ілюзорно творився темний шедевр сюрреалізму й зорі падали на голову смутним прохідцям, розповсюджуючи демагогію безпрецедентного здійснення будь-яких мрій, незграбний, сутулий, цілодобово депресивний Зеник зібрав дещо необхідне в зачухрану мандрівну торбу й вирішив чкурнути якнайдалі – наприклад, в Нікуди. Причин тієї майже культової поведінки нікчемного підлітка набралося чимало. Зважаючи на те, що ви двозначно були або перебуваєте донині на стадії загострення підліткової манії обмеженого простору, розжовувати їх не варто, адже вам і так усе відомо.
Добру хвилю прововтузившись квартирою, Зеник мовби вагався накинути на плечі зрихтовану під вояцьку плащівку та заткнути ключ у потрібну щілину. Щось затримувало хлопчину. Насторожені думи струменіли на стінах, як у потенційного маніяка, екзгебіціоніста чи крадія жіночої білизни. Навіть завбачлива сусідка Настуня на диво не встрівала у серйозні наміри Зеника зі своїми збоченими неофройдистськими порадами.
Vale, my darling home! – врешті закинув на прощаннячко пан З. і вигулькнув на вулицю. Інтрига непередбачуваного вояжу дуже хвилювала хлопцеву вдачу. Та позаяк Зеник був кіндером поміркованим обійшлося кількома висмаленими заради розвантаги цигарками та демонстративною шоковою терапією спеціально задля патрульних міліціантів, котрі – щонайменше двадцятий раз прочісуючи тамтешні міріади притонів, точок розповсюдження легких наркотиків, розбовканого глюкозою та технічним замісивом спирту, вихоплених мобільників та витягнутих із найвіддаленіших районів гаманців, засідок екзгебіціоністів, маніяків і т.п. – досі заперечували ймовірність раптового зросту злочинних угрупувань на цій території, останніми місяцями ретельно простежуваній їхніми патрулями.
Отож, підліток дорогою утнув кілька циркових трюків аби підійняти настрій знудженим правоохоронцям та собі водночас і хутенько поплентався до залізничного. Місяць, який щойно зиркнув із хмари, немов сатир єхидно закидав Зенику, мовляв, куди ж ти цілишся, мій малесенький синку? – ліпше сидів би вдомця і тримав задницю в затишку! Проте Зеник не був поліглотом, фетишистом або містиком. Порадня мова не зійшла йому з неба в користь і він хвацько дременув куди слід. На вокзалі гладенько зализана королева касирських апартаментів запитала: «Юначе, це Ви, мабуть, їдете в Нікуди?» - «Авжеж, - вилупився Зеник. – Гм…Дозвольте поцікавитися: а хто Вашій шановності факсує такі свіжі вістини?» - «Ха-хі-хо! Солоденький, в тебе на чолі надруковано, що твій тернистий шлях тільки туди і прямує, - загнула либу її величність і насамкінець догомоніла, - Потяг прибуде о 23.59, вагон – 6-ий, місце – 13-те! Безпечних тобі пригод, хлопчику…»
Зеник лінькувато прибрав квиток, навіть не вичавивши своє традиційно невдячне «спасибі». Не минуло й короткого проміжку, як він перевтілився у незвичайного пасажира не менш незвичайного потяга, що незвучно й химерно з`явився у межах охриплого від надмірного лементу вокзалу. Під час посадки підліток не помітив на пероні жодної душі (ніби під бруківку провалилися!) Жовтозуба рухлива провідника уважно звірила проїздні документи і привітала Зеника піднесеною фразою: «Здоровенькі були, друже! Ти наш потенційний пасажир!» «Чудесно, - випалив той, - До речі: із потенцією у мене все гаразд!» «Заповзай, нікчемо! Ось-ось і рушаємо.» Підліток змушений був затримати народження свого казуального вислову та заскочити в інфантильний транспорт суч.укр.залізниці.
- Най`го шляк трафить! – вигукнув Зеник, тільки-но розгледів куди вліз. – Настільки рожеві стіни я видів хіба що у дівочих туалетних кімнатах. А запах?! Сподіваюся, це не косметичний салон і ви не одягатимете мені строкату налаковану перуку і не будете клеїти гарпіївські пазурі.
Навзаєм не відповіли.
- Ну, то добресенько! Мовчанка завше говорить те, що хочеш почути.
На інформаційному листі, який недбало приліпився до шиби не містилося ні найменувань станцій, ні пунктів необхідної зміни напрямків руху, ні назви маршруту загалом. Себто, потяг монотонно торохкотів рейсами в Нікуди.
Раптом хтось різко штурхонув хлопця поміж плечі. Від такої несподіванки Зеник ледь не поцілував шибу з інформаційним листом, на якому окрім заголовку зазначили невідь що. Позаду боязно зацокотіла дівчина:
- Малий, пробач. Я ж не допетрала, що ти на кожне приголомшення штанятами трусиш!
Підліток вподобав голос незнайомки, та коли обернувся – отетерів. (Дійсно! Приємна вимова не завжди є ознакою привабливої зовнішності.)
Дівчина була схожа на животаву кеглю, або радше на сферу, ніж на дівчину. «Їй не вистачає плаття із об`ємним червоним горошком та кілька пиріжків із повидлом задля довершення незабутнього образу, - фантазонув Зеник.»
- О! привітик тобі, пухкенька. Як ся маєш?
- Та вже не лепськіш за тебе, - шпигонула дівуля. – 13-те місце?
- Звідки це тобі…-?
- Звідти, - втулила «кегля». – В нас тут усі мають 13-те.
Мандрівник не йняв тому віри:
- Не крути макарони, гарнюня. Уява – річ конечна.
- Тоді раджу звіритися ( твої очі – твій суддя), - запропонувала дівчина.
Зеник погодився на екскурс. Тим паче йому не терпілося пришвартуватися і передрімати, допоки потяг не завіз вояжну громаду на зумовлену внутрішніми негаціями висадку. Так, він рвучко прочинив двері, що нібито були своєрідною брамою двох неподібних світів і ступив до кімнати в обшир селянської комірчини, у якій за многолітня існування назбиралося говерлами всілякого непотребу, починаючи від сковорідок і склянок та закінчуючи поточеними ватянками й портретами вождів капіталізму. Побіля опущеної до половини віконниці тремтіла на протягах залаткована фіранка. Навпроти – неначе в люмінесцентному сяйві, красувалося устелене білястим простирадлом 13-те місце. Довершенням цього надміру обмеженого простору стала пара темно-фіолетових півонів у металевій провідницькій кружці.
«Сміх та й годі, - надумалося тієї хвилі підлітку. – Клоуни чомусь тільки зникли безвісті. Та це байдуже! Ніхто не завадить перепочити, набратися сил перед новими пригодніми поривами…» Сон зімлявив Зеникові свідомість до нехіті маневрувати далі. Зрештою він занурився в ріку забуття і остаточно втратив зв`язок із сим незрозумілим буттям. Можливо, якби він лежав тепер на одній із центральних паркових лавок, до нього підійшла б гарно збережена далеко зап`ятдесятилітня фрау й учинила самосуд, артистично розпинаючись та довго цитуючи зопам`ятно вирізки з районних газет про наслідки зловживання алкогольним напоєм, небачений зріст самогубства серед молоді та бачений розвій безпритульності, починаючи від закинутої вищими силами провінції. Навіть у найглибших помислах вона не схарактеризувала би Зеника як путтю виснаженого мандрівника, котрий підкосився від утоми або власника неабиякого творчого хисту, який вирішив зачерпнути надхненне зі природної чакри. Хоча, саме тут і саме зараз хлопцеві чхати було на подібні припущення та об`єктивації подібних гарно збережених фрау та подібні вирізки районних газет. Він просто заснув і йому зовсім не бачилось снів.
- Прокидайся, мій голубе. Ранок настав, – хтось лагідно торкнувся долонею Зеникової щоки. – Пора збиратися до універу.
- Я ще дві хвилиночки… будь ласка.
- Ні, мій любий. Прогуляєш пару і знову мені замість того, щоб заробляти на харчі шастати деканатами!
Зеник розплющив очі:
- Матусю?! А де потяг?
Худесенька чорнява жіночка іронічно посміхнулася:
- Потяг… А на батискафі ти часом не плавав?
- Я про цей дивацький потяг в Нікуди! - обурився підліток.
- Тоді це справді віщий сон. Мабуть, минулої ночі твоя юна «касандра» сповістила нам істину: це буде!, якщо ти нарешті не розлучишся зі своїми запеклими друзями.
- Годі повчань! Ліпше я вирушаю в дім науки, адже там безкорисливі розмови не приносять шкоди моральному здоров`ю.
- Давай! Чимчикуй, – промовила матуся ледь стримуючи сльози. – І ніде не затримуйся на пиві, бо мене покидають сили витягувати тебе із кожної нелюдньої пригоди.
Підліток миттю вмив підпухлу фізіономію, спохватив бутерброд і вирвався на волю. Вранішнє світило благально глянуло на нього згори: «Хлопче, обіцяєш не мандрувати сьогодні в Нікуди?...»

Стояла стандартна зимова пора. Іванида Слизькова стирчала в довжелезній черзі, щоб купити перепічку і навіть не замислювалася чиє м`ясо присобачили до її основи цього разу. Черга також не мучила себе домислами щодо санітарно-гігієнічних норм та конкретних мір правопорядку, тому що хотіла гарячої перепічки зобільш Іваниди Слизькової. В цей мент лацний вітерець зазирав до пожмаканих паперових пакетів зі сміттєскидини, немов безпритульний пес, мороз мріяв заповзти у найтеплішу жіночу пазуху і зостатися там до останніх заморозків, а безпритульний Хома Ригорович шастав осторонь людських ніг у пошуках пляшки.
Окрім зимової стояла ще й обідня пора. Холодне зимове сонце сарахкотіло на хрещатицьких вітринах та лицюватій від льоду бруківці, у шальгавих очах зголоднілих пішоходів та їхніх тваринок. Ні єдина віточка не дотягнулася до неба, жодна пташина не долетіла до сонця і ніхто з черги не дочекався перепічки, тому що завітала санепідемстанція. Тож Іванида Слизькова розлючено гавкнула в сторону тривожних торгівців і почвалала куди-інде.
Загалом Іванида була милосердною і добросовісною жінкою, час-від-часу. А саме, коли шлунок її не скидався відчайдухо порожнім та коли чоловік її - Слизьков Давид Віссаріонович – не залишав опісля себе щоранку брудний посуд та предмети особистісного використання, себто нечисті зубні щітки, розкидані на кухонному столі зубочистки, ароматні шкарпетки на люстрі та спідню білизну на холодильнику, ачи невідому Іваниді сторонню постать протилежної статі на канапі. Оскільки нині серед перелічених речей Іванида таки застала останню, робочий день її зіпсувався остаточно.
Тепер вона сердита і несита неслася тротуарами до спецзакладу, в якому шостий рік утримували її хворого аутизмом сина Миколку.
Миколка народився дочасно рівно на 1,5 місяця. Довгими вечорами і ночами він бавився улюбленою безголовою лялькою і мугикав собі під ніс зрозумілу лишень йому пісеньку. Так тривало допоки Давидові Віссаріоновичу не урвався терпець. Він вирішив розширити надміру обмежене коло існування свого синоїда і найліпшої непогожої днини спорядив матінку Іваниду в місто. Там Слизькова втрапила до спецзакладу, в який шість років їй судилось водити нездужого Миколку. Спецперсонал у спецформах відразу розрадив Іваниду, адже таких діточок як у неї з`являється на світ «божий» від 5ірочки на 10 тисяч душ. Це особливі люди, які навіть мають власний «інтелектуальний острівець» і в замкнутому відчуженому просторі почуваються комфортно та безпечно, що важливо (перш за все). Траплялися випадки, коли у хворих, котрі довгий час перебували тут проявлялися мистецькі схильності, ба, інколи – зачатки геніальності.
Проте багатообіцяючі втішні прогнози ні стілечки не зачепили Миколку. Більшу частину дитинства він проводив у перелизаному ганчірками амбулаторному приміщенні, наповненому предметами обтічної форми. Побіч того, з безголовою лялькою синоїд попрощався від початків і назавжди. Натомість йому подарували резинового коника, голову якого Миколка відгриз відразу ж. Матінка Слизькова частенько намагалася похитнути угарний характер Давида Віссаріоновича та забрати малого на стаціонарне просиджування додому. Та все здавалося намарне: «глава» сімейства Слизькових і слухати не бажав балачок дружини, яка, безуспішно прохаючи, поневірялася від стіни до стіни Давидових покоїв. Згодом синоїд і зовсім задушив істотні реакції на живе оточення і неначе перетворився на дивовижну рослину, що раптом завмерла в очікуванні свого дива.
Отож, Іванида Слизькова рухалася до місцеутримання маленького Миколки. Вона вже не зважала на зголоднілих прохідців та їхніх тваринок, холодне зимове сонце, піднебесні віточки та лицювате льодове скло під ногами, що і допомогло їй нагло ляпнутися на слизеньку «землицю». Навзаєм жодна рука (чи лапа) не простяглася в поміч Іваниді. Напевно, саме тоді Слизькова найдужче вірила, що приречена животіти у безщасності, а ще дужче вірила, що ту безщасність можна розбезщастити лише теплісінькою перепічкою зі смаком не якогось там сумнівного м`ясопродукту, а справжньої української телятинки, свининки або ніжної курятинки. За той універсальний делікатес вона і сина недужого зміняла б.
Проте довго лежати у скусних мріях Іваниді не довелось. Якийсь пструглуватий піжон пролетівся нею, ніби боїнг та ще й протяг по грудях «контрабандною» валізою. Іванида несамовито заверещала, але її ніхто не почув. Безліч пригнічених і тлінних тіл вешталося довкола і в клопотах їм ніколи було звертати увагу на всілякий мотлох, що валявся долі. Згодом Слизькову перечвалав один незрячий стариган, який за кілька метрів зовсім втратив орієнтацію і, знавісніло хрякнувши, повернувся знову аби звірити маршрут і влучити дрючком Іваниді в ніс. Слизькова заволала. Кров забруднила чистесенький квадрат асфальту і сувора дебела підмітальниця заходилася розмітлювати її по всіх усюдах. Тепер Слизькова дивилася в позамежжя світу сього. У шальзі від велелюдської байдужості вона рвонула через дорогу і знову втрапила – наразі під здоровецький ХУНДАЙ. Затемнене віконце зіслизло: із салону ХУНДАЮ визирнула дещо спуджена краля і, нічого не угледівши під колесами, рвучко надавила на газ. Так, розхлящена автомобілем істота ще залишалася Іванидою відсотків на 20. На 20 – допоки бруківкою не шмигонуло «тіло» хамерця.
Нарешті Слизькова трагічно загинула й опинилася на звичайному сільському цвинтарі обабіч незораного поля - де стирчали стеблини підмерзлих соняшників. На могилках паразитував тепер Добровольський Анатоль Полікарпович (покійний сусіда покійних Іванидиних батечка й матінки). Спочатку він попідіймав картонні таблички з ініціалами, що падали під легіт на зімлілу землю і недбало зачепив їх на увігнуті стовпчики в ділянці поховань будинку пристарілих, а потім посунув до привабливого аристократського гробівця сімнадцятого віку із мармуровим янгольцем навпроти і продовжив колоти ліщинку для страчуків. А згублені душі тим часом шастали в лисеньких кущиках у пошуках ліщинки.
- Добридень! Най Вам Бог дасть, - сплела щось недоречне Слизькова.
- Аякже! Дасть…І мені, і тобі дасть, - прогудів Полікарпович. – А ти тут, Іванидко, нічого бува не забула? Не заранньо прибула ти в наші місцинки?
- Даруйте, - розгубилася Слизькова, - як бачите влізла в тойсвіт. Сама не планувала ще.
- Якщо не планувала, то й не влізай! – гримнув Добровольський.. горішок шматом розлупленої плити від аристократського пам`ятника.
Отож, Іванида неслася тротуарами до спецзакладу, в якому шостий рік утримували її хворого аутизмом сина Миколку. Вона вже вдосталь наситилась і пересердилась. Екзальтована щоденною експансією маса зовсім не мала претензій до Слизькової. А Слизькова, водночас,
не мала претензій до екзальтованої щоденною експансією маси. Все текло буденним плином, втікало куди-інде і ховалося в нірки, щоб завтра визиркнути знову, а, може, і не визиркнути.

Дід Буря помешкував затишно і завше у злагоді з односельцями. Не бувало в його балачках ні нотини деспотичного впливу, тотального домагання, задиракуватості, намарних обіцянок чи засуду бідових діянь інших. Ніколи не бачили, щоб дід спересердя нагримав на сімейство чи підняв ґвалт у дворі. Навіть у далекій юні не витинав гопки він під музИки, не посмалював люльки, солодкаво не світився серед дівуль, не соловів за сулією (тернівки, перцівки, шмурдини, шнапсу… тощо), не шахраював, не знеславився і нікого не бив. Але вправді мудрий народ каже: «Нема того дерева, щоб на ньому птиця не сиділа – нема того чоловіка, щоб хоч трохи не збрехав».
По смерті матінки мітилась за дідовою душею мілкенька прогрішина розміром з горішину. Незначна. Проте Буря через неї вельми картався і частенько кликав себе іскаріотом невідь людям за що. Лет років чинив над старим зміни метаморфозної прямоти. Жодна квасна патетика не йшла дідові до веселого. І зрештою Буря опустився до абсолютного ісихазму.
Вечорами, докіль бабусина Катря додіювала у хліві корову, внучко Петрусько слухав на груші якусь новомодню гупотню із mp3 програвача, колишній голова колгоспу випасав свинюку в сусідській пшениці, справедливі та багатообіцяючі депутати доділювали накрадені дипломати в прямому етері телеящика, наш скромний усміхнений дід тихесенько майстрував собі домовину в закапельнику попід стріхою. Ніхто не відав про ту відчайдуху працю. Лишень один чорний паршивий кіт мружив пекельні свої очі за стіною павутиння на куфрику.
Деревину Буря обирав доцільно і неспроста зупинився на осиці. Слава першого теслі на селі гарантувала майстерність та справний підхід. Так, дідовий труд ішов на користь. І щонайменше три дні тієї клопіткої завбачливої праці відбились на іскаріотових сновиддях уповню. Мало не всі тогосвітні персонажі почали являтися йому вночі, серед них: і верховне демонічне божество ваал, і «аккаронський» веєльзевул, і принц підземних тортур таммуз, і викрадач дитячих душ мілхом, і нащадки сукубської ліліт й Адама – єхидні шеедими, і спокусник людства багатством беєльфегор, і підлабузники сеіріми зі своїм паном азазеллом, і навіть єдиний раз принагідно завітав демон блуду асмодей, прямуючи сим шляхом до дідового сусіди Миколи. Ці гідні гості завчасно прагнули пізнати колишню іскаріотові провину, але Буря вміло викручувався зі словами: «на теє воля Божа!», і монотонно хріп собі далі, вільно мудруючи про віртуозне орнаментальне оформлення власної «темної хати».
Дні пролітали сірим жмутком. Прийшов час і таємниче залазище відкритися бабі Катрі. Тільки-но та нагребла корові достатню кіпку сіна, як добре примітною стала чорна покришка трунівці з розкішним, вифуганеним задля блиску, осиковим хрестом. Вполохана до смерті від посмертних атрибутів баба кинулась навтікача й у шаленому стресі прихопивши дорогою вила ледь не заколола ними онука Петруся на груші, коли скочувалася драбиною додолу. Так і закінчилось її буття на землі. Ховали бабу зі всіма почестями в наперед заготовлених дідом витворах.
Відтепер список іскаріотових прогрішин хоча б цілковито довершився. Його почала пригнічувати кожна зустріч із сонячним колом та визрівало невимовне бажання провалитися у найближчі адські гнилі катакомби. Подібне мусило статися невідворотно, адже село запліткувалося у фантастичних інтерпретаціях й не залишило Бурі жодної надії на світлий фінал. Мабуть, у той раз Бог на небі таки був і заради визволення дідової душі з нелюдських великомученицьких тенет послав у наглу поміч місцевого захланного дячка Хведорія. Хведорій примчався швидко, але напідпитку. Та це не завадило йому зайнятися вигнанням бісів з дідової оселі.
«М`ня` Отьца Сына! М`ня` Отьца Сына! М`ня` Отьца Сына!», - мнямлив дяк й продимлював приміщення кадилом. А діда тієї хвилі брали сумніви та спротиви: «що ця дивакувата персоналія собі втовкмачила, насмілившись провести в його злощасному помешканні подібне старосвітське обрядодійництво!» Раптом Бурю підкосила страшенна хтивість в ногах: ще зроду йому настільки не хтілося припасти до рідної, суцільно поточеної шашелями, підлоги. Він глухо гупнувся на долівку й затіпався в пропасницьких конвульсіях. Навіть Хведорій до чистого розуму протверезів, угледівши подібне. «Барбова-а-ал, - вишкварював дід, хапаючись за серце. – Барбова-а-ал». Дяк утямив те строкате мовлення хутко: «Бабу взял ваал! Тогді понятно раб Божий – она била не крістіаньского плем’я. Нє бєрі грєх на душу. Біда-то мінєть! Вот»
Опісля Хведорієвого візиту Буря ледь-ледь живів. Покої власної хати тхнули паламарським принаддям та димом. Занепадницько налаштованого діда так ніхто й не переконав, що жити варто, що це дарований ангельськими силами путь, що замовляти попередню смерть один із найтяжчих гріхів, за які дають мученицьке одвічне зависання в пеклі.
Буря помирав тяжко. Зрушена постійними картаннями, катастрофічно травмована психіка цьому сприяла. Востаннє іскаріот заповів покласти йому в домовину зацукореного кренделика, що він так і не підніс матінці перед смертю, шкодуючи 30ть копієчок.

Яринка поралась на кухні. В одвічно задрипаному казанці булькотіло сумнівне вариво, яке радше нагадувало густий весняний суп із молоденькою зеленою кропивою та дрібно січеними яйцями. На підвіконні, кухонних меблях, дарункових сувенірах (своєрідних жертвоприношеннях, коли завсякчас відсутня дизайнерська уява та гроші в кишенях), найближчому посуді, буркотливих старих електроприладах, кімнатних і не зовсім рослинах, зачухраній фотокартині зі стрімголов летючим гірськими ландшафтами велосипедистом, незрозумілого кольору і форми, недбало причіпленій люстрі, цуцикових іграшках, а також стелі, стінах і загалом усій хатній дурні залягали такі масивні нашарування квартирного пороху, що із респектабельними результатами зможна було б провести найвужчі бактеріальні дослідження в галузях експериментальної мікробіології.
Яринка мала чудовний настрій, незважаючи на грандіозну зливу за вікном. Її бадьора голлівудська посмішка мистецько вимальовувалась на фоні яскравого, буцімто зі щойно розпуклими квітками, платтячка. Допоки готувалось їдло, Яринка вдивлялася у люстерко, вправно оперуючи пінцетом - розріджувала чорні згадючені брови. В цей час на подружньому спалищі залягало тіло скрученого розсіяним склерозом напівпаралізованого Оксентія Кіндратовича Цап`юка. Спалище ілюзорно стояло також напівпаралізоване, адже нездужий Цап`юк добряче підкосив його злишньою, через хворобу набраною вагою. Тепер воно невідкладно потребувало аварійного ремонту й кожна прийдешня нічка мала шанс вкоротити йому стоячого віку до останнього.
У минулому Оксентій Кіндратович був генеральним директором Микулинецького похоронного бюро, що розташувалося неподалік однойменного цвинтаря у бідовому місті Т. Він був патріотом своєї справи і завжди всіма органами віддавався їй. Саме праця і довела Цап`юка до Яринки, коли та замовляла вишукану елітну труну для колишнього коханого чоловіка. Провальна вікова різниця, оскільки Оксентій Кіндратович на рівно 30ть років пережив майбутню дружину, молодят не cтривожила. Відразу після хороше спланованого і справленого весілля подружжя Цап`юків перебралося у скромний особнячок на окраїні та мешкало тут понині.
Отож, Оксентій Кіндратович залягав трупом на похиленому спалищі в очікуванні сніданку. Раптом його нюхові рецептори почали вловлювати не присутній до цього моменту сморід, який загрозливо ширився простором засміченої до сингулярності квартири. Цап`юк намагався не встрівати до жінчиних справ, щоб не здійнялась сімейна словеснострільна буча. Та, коли від затхлої, підпертої шваброю ванної кімнати полинуло страшенне мучинецьке виття двійко днів не годованого й не вигулюваного цуцика, він врешті зірвався, ніби луснутий школяриком попід учительською пакет:
- Ярино, помисли! Скільки нормальному чоловікові дано природою нервів, щоб витерпіти таку коматозну виразку як ти? Чому наш дім перетворився на злежок бруду, непотребу та лайна? Скільки я ще мушу давитися випарами твоїх невдалих хімічно-кулінарних реакцій? Чому моя люба псина мусить відсидіти зрешток своїх днів у кУпільному карцері? Скільки вже коштів із моїх ресурсів ти вискубла від початку мого нездужання? Чому різні недоумки постійно навідуються й витягують тебе на клубні розваги, коли ти беззастережно впевнена, що я вже сплю мертвецьким сном?
Яринка відклала гарненьке люстерко, вдосталь нагледівшись милесенькою мармизою, вимкнула запаскуджену розбовканим неїстівним їдлом плитку і дискурсивно відповіла:
- Замовкни, слабий бовдуре! Я марную найліпші літа, вигрібаючи твої екскременти. Навіть не думай зобільш відкривати до мене свою дрімучу похнюплену морду!
Цап`юк змовчав. Лишень згодом його зболений пропасницький стогін змішався із собачим виттям в унісон. Яринка ж, удаючи, що не чує того крику душ, нашвидкуруч підфарбувала темно-вишневою помадою губи, спохватила глямурну валізку та модну поцятковану парасолю, взула тупенькі модельні черевички і спересердя гучно гримнула дверима. «Тепер вона спробує не повернутися, але обов`язково припреться, коли не буде за що прикупити наступну брязкітку, ганчірку або шанувальника» - відразу впалилося до розуму Оксентію Кіндратовичу. Так, глибоко морально та фізично страждаючи, Цап`юк здійснив невдалу спробу доповзти до кухні. На цю не близьку путь сил виявилось обмаль, тому нещасний зупинився біля ванної кімнати. Зачуханий, немов побита міллю песцева шапка, цуцик віддано привітав рятівника розчуленими облизнями в чоло та покручених ріг, котрі прорізалися і зростали у Цап`юка завдяки численним зрадам юної Яринки.
- Я не вартий твоїх любощів, мій жалісний хвостатий друже, - відверто мовив Оксентій Кіндратович до псини. – Бачиш, як ницо та абсурдно існує твій запроторений у масштабну безвихідь господар. Друг звичайно що розумів Цап`юкову життєву кризу, проте його вимушено кликали інстинкти продовження покоління. Свідомо він мірився стрілою вишмигнути слідами Яринки. Тож Оксентій Кіндратович, ні крихтини не ображаючись, задовольнив цуцикові потребу і відразу взявся робити бовтанку з одеколону та водопровідної води, використавши склянку для зберігання зубочисток замість шейкера. Стандартне похмільне місиво найнищих кіл населення надало мізкам Цап`юка необхідного алкогольного пригнічення. Згодом він пластунським способом дібрався кухні у пошуках хочаб зубожішнього харчу. Ретельні порпання в запустілих та виплетених павуками шухлядах завершились невдачею: єдина скоцюрблена підіпсута морквина дісталася Оксентію Кіндратовичу аби задобрити спазмований шлунок.
Раптом теленькнув привхідний дзвоник. «Дивина, - зміркувалося Цап`юкові, невже це дружину принесли невпинні еринії? Але навіщо їй так афішувати своє повернення?»
- Відчиняйте! – спонукально гримнули за дверима. – Служба захисту тварин.
- Нічогесенько! – звеселів Оксентій Кіндратович. – Відколи ж у цій закраїні функціонують подібні європейські організації?
- Відтоді, як чиниться масове насильство над подібними до Вас, пане Ц., істотами.
- Гм-гм, - спохмурнішав Цап`юк. – В такому випадку, коли ваша служба всміла зачислити мене до сусідської людству категорії, яка ж мета сього милосердного візиту?
- В нас звільнилося містечко у вольєрі, саме тому пропонуємо Вам гідне життя і схвалений МОЗ традиційний раціон харування. Плюс перевезення на територію заповідника у комфортабельній просторій клітці.
Спантеличений до чортиків Оксентій Кіндратович ніяк не міг збагнути тієї лиховісні. Запаскуджені покутки його жалюгідного пристанища, абстрактна люстра, летючий велосипедист, кімнатні і не зовсім рослини, дарункові сувеніри (своєрідні жертвоприношення, коли завсякчас відсутня дизайнерська уява та гроші в кишенях), люстерко Яринки і решта мотлоху ще дужче актуалізували Цап`юковий безталан. Він припинив будь–які вагання і виголосив собі вирок:
- Шановні, даю згоду. Тільки дозвольте наприкінці попрощатися із цуциком!