Дід Буря помешкував затишно і завше у злагоді з односельцями. Не бувало в його балачках ні нотини деспотичного впливу, тотального домагання, задиракуватості, намарних обіцянок чи засуду бідових діянь інших. Ніколи не бачили, щоб дід спересердя нагримав на сімейство чи підняв ґвалт у дворі. Навіть у далекій юні не витинав гопки він під музИки, не посмалював люльки, солодкаво не світився серед дівуль, не соловів за сулією (тернівки, перцівки, шмурдини, шнапсу… тощо), не шахраював, не знеславився і нікого не бив. Але вправді мудрий народ каже: «Нема того дерева, щоб на ньому птиця не сиділа – нема того чоловіка, щоб хоч трохи не збрехав».
По смерті матінки мітилась за дідовою душею мілкенька прогрішина розміром з горішину. Незначна. Проте Буря через неї вельми картався і частенько кликав себе іскаріотом невідь людям за що. Лет років чинив над старим зміни метаморфозної прямоти. Жодна квасна патетика не йшла дідові до веселого. І зрештою Буря опустився до абсолютного ісихазму.
Вечорами, докіль бабусина Катря додіювала у хліві корову, внучко Петрусько слухав на груші якусь новомодню гупотню із mp3 програвача, колишній голова колгоспу випасав свинюку в сусідській пшениці, справедливі та багатообіцяючі депутати доділювали накрадені дипломати в прямому етері телеящика, наш скромний усміхнений дід тихесенько майстрував собі домовину в закапельнику попід стріхою. Ніхто не відав про ту відчайдуху працю. Лишень один чорний паршивий кіт мружив пекельні свої очі за стіною павутиння на куфрику.
Деревину Буря обирав доцільно і неспроста зупинився на осиці. Слава першого теслі на селі гарантувала майстерність та справний підхід. Так, дідовий труд ішов на користь. І щонайменше три дні тієї клопіткої завбачливої праці відбились на іскаріотових сновиддях уповню. Мало не всі тогосвітні персонажі почали являтися йому вночі, серед них: і верховне демонічне божество ваал, і «аккаронський» веєльзевул, і принц підземних тортур таммуз, і викрадач дитячих душ мілхом, і нащадки сукубської ліліт й Адама – єхидні шеедими, і спокусник людства багатством беєльфегор, і підлабузники сеіріми зі своїм паном азазеллом, і навіть єдиний раз принагідно завітав демон блуду асмодей, прямуючи сим шляхом до дідового сусіди Миколи. Ці гідні гості завчасно прагнули пізнати колишню іскаріотові провину, але Буря вміло викручувався зі словами: «на теє воля Божа!», і монотонно хріп собі далі, вільно мудруючи про віртуозне орнаментальне оформлення власної «темної хати».
Дні пролітали сірим жмутком. Прийшов час і таємниче залазище відкритися бабі Катрі. Тільки-но та нагребла корові достатню кіпку сіна, як добре примітною стала чорна покришка трунівці з розкішним, вифуганеним задля блиску, осиковим хрестом. Вполохана до смерті від посмертних атрибутів баба кинулась навтікача й у шаленому стресі прихопивши дорогою вила ледь не заколола ними онука Петруся на груші, коли скочувалася драбиною додолу. Так і закінчилось її буття на землі. Ховали бабу зі всіма почестями в наперед заготовлених дідом витворах.
Відтепер список іскаріотових прогрішин хоча б цілковито довершився. Його почала пригнічувати кожна зустріч із сонячним колом та визрівало невимовне бажання провалитися у найближчі адські гнилі катакомби. Подібне мусило статися невідворотно, адже село запліткувалося у фантастичних інтерпретаціях й не залишило Бурі жодної надії на світлий фінал. Мабуть, у той раз Бог на небі таки був і заради визволення дідової душі з нелюдських великомученицьких тенет послав у наглу поміч місцевого захланного дячка Хведорія. Хведорій примчався швидко, але напідпитку. Та це не завадило йому зайнятися вигнанням бісів з дідової оселі.
«М`ня` Отьца Сына! М`ня` Отьца Сына! М`ня` Отьца Сына!», - мнямлив дяк й продимлював приміщення кадилом. А діда тієї хвилі брали сумніви та спротиви: «що ця дивакувата персоналія собі втовкмачила, насмілившись провести в його злощасному помешканні подібне старосвітське обрядодійництво!» Раптом Бурю підкосила страшенна хтивість в ногах: ще зроду йому настільки не хтілося припасти до рідної, суцільно поточеної шашелями, підлоги. Він глухо гупнувся на долівку й затіпався в пропасницьких конвульсіях. Навіть Хведорій до чистого розуму протверезів, угледівши подібне. «Барбова-а-ал, - вишкварював дід, хапаючись за серце. – Барбова-а-ал». Дяк утямив те строкате мовлення хутко: «Бабу взял ваал! Тогді понятно раб Божий – она била не крістіаньского плем’я. Нє бєрі грєх на душу. Біда-то мінєть! Вот»
Опісля Хведорієвого візиту Буря ледь-ледь живів. Покої власної хати тхнули паламарським принаддям та димом. Занепадницько налаштованого діда так ніхто й не переконав, що жити варто, що це дарований ангельськими силами путь, що замовляти попередню смерть один із найтяжчих гріхів, за які дають мученицьке одвічне зависання в пеклі.
Буря помирав тяжко. Зрушена постійними картаннями, катастрофічно травмована психіка цьому сприяла. Востаннє іскаріот заповів покласти йому в домовину зацукореного кренделика, що він так і не підніс матінці перед смертю, шкодуючи 30ть копієчок.