Стояла стандартна зимова пора. Іванида Слизькова стирчала в довжелезній черзі, щоб купити перепічку і навіть не замислювалася чиє м`ясо присобачили до її основи цього разу. Черга також не мучила себе домислами щодо санітарно-гігієнічних норм та конкретних мір правопорядку, тому що хотіла гарячої перепічки зобільш Іваниди Слизькової. В цей мент лацний вітерець зазирав до пожмаканих паперових пакетів зі сміттєскидини, немов безпритульний пес, мороз мріяв заповзти у найтеплішу жіночу пазуху і зостатися там до останніх заморозків, а безпритульний Хома Ригорович шастав осторонь людських ніг у пошуках пляшки.
Окрім зимової стояла ще й обідня пора. Холодне зимове сонце сарахкотіло на хрещатицьких вітринах та лицюватій від льоду бруківці, у шальгавих очах зголоднілих пішоходів та їхніх тваринок. Ні єдина віточка не дотягнулася до неба, жодна пташина не долетіла до сонця і ніхто з черги не дочекався перепічки, тому що завітала санепідемстанція. Тож Іванида Слизькова розлючено гавкнула в сторону тривожних торгівців і почвалала куди-інде.
Загалом Іванида була милосердною і добросовісною жінкою, час-від-часу. А саме, коли шлунок її не скидався відчайдухо порожнім та коли чоловік її - Слизьков Давид Віссаріонович – не залишав опісля себе щоранку брудний посуд та предмети особистісного використання, себто нечисті зубні щітки, розкидані на кухонному столі зубочистки, ароматні шкарпетки на люстрі та спідню білизну на холодильнику, ачи невідому Іваниді сторонню постать протилежної статі на канапі. Оскільки нині серед перелічених речей Іванида таки застала останню, робочий день її зіпсувався остаточно.
Тепер вона сердита і несита неслася тротуарами до спецзакладу, в якому шостий рік утримували її хворого аутизмом сина Миколку.
Миколка народився дочасно рівно на 1,5 місяця. Довгими вечорами і ночами він бавився улюбленою безголовою лялькою і мугикав собі під ніс зрозумілу лишень йому пісеньку. Так тривало допоки Давидові Віссаріоновичу не урвався терпець. Він вирішив розширити надміру обмежене коло існування свого синоїда і найліпшої непогожої днини спорядив матінку Іваниду в місто. Там Слизькова втрапила до спецзакладу, в який шість років їй судилось водити нездужого Миколку. Спецперсонал у спецформах відразу розрадив Іваниду, адже таких діточок як у неї з`являється на світ «божий» від 5ірочки на 10 тисяч душ. Це особливі люди, які навіть мають власний «інтелектуальний острівець» і в замкнутому відчуженому просторі почуваються комфортно та безпечно, що важливо (перш за все). Траплялися випадки, коли у хворих, котрі довгий час перебували тут проявлялися мистецькі схильності, ба, інколи – зачатки геніальності.
Проте багатообіцяючі втішні прогнози ні стілечки не зачепили Миколку. Більшу частину дитинства він проводив у перелизаному ганчірками амбулаторному приміщенні, наповненому предметами обтічної форми. Побіч того, з безголовою лялькою синоїд попрощався від початків і назавжди. Натомість йому подарували резинового коника, голову якого Миколка відгриз відразу ж. Матінка Слизькова частенько намагалася похитнути угарний характер Давида Віссаріоновича та забрати малого на стаціонарне просиджування додому. Та все здавалося намарне: «глава» сімейства Слизькових і слухати не бажав балачок дружини, яка, безуспішно прохаючи, поневірялася від стіни до стіни Давидових покоїв. Згодом синоїд і зовсім задушив істотні реакції на живе оточення і неначе перетворився на дивовижну рослину, що раптом завмерла в очікуванні свого дива.
Отож, Іванида Слизькова рухалася до місцеутримання маленького Миколки. Вона вже не зважала на зголоднілих прохідців та їхніх тваринок, холодне зимове сонце, піднебесні віточки та лицювате льодове скло під ногами, що і допомогло їй нагло ляпнутися на слизеньку «землицю». Навзаєм жодна рука (чи лапа) не простяглася в поміч Іваниді. Напевно, саме тоді Слизькова найдужче вірила, що приречена животіти у безщасності, а ще дужче вірила, що ту безщасність можна розбезщастити лише теплісінькою перепічкою зі смаком не якогось там сумнівного м`ясопродукту, а справжньої української телятинки, свининки або ніжної курятинки. За той універсальний делікатес вона і сина недужого зміняла б.
Проте довго лежати у скусних мріях Іваниді не довелось. Якийсь пструглуватий піжон пролетівся нею, ніби боїнг та ще й протяг по грудях «контрабандною» валізою. Іванида несамовито заверещала, але її ніхто не почув. Безліч пригнічених і тлінних тіл вешталося довкола і в клопотах їм ніколи було звертати увагу на всілякий мотлох, що валявся долі. Згодом Слизькову перечвалав один незрячий стариган, який за кілька метрів зовсім втратив орієнтацію і, знавісніло хрякнувши, повернувся знову аби звірити маршрут і влучити дрючком Іваниді в ніс. Слизькова заволала. Кров забруднила чистесенький квадрат асфальту і сувора дебела підмітальниця заходилася розмітлювати її по всіх усюдах. Тепер Слизькова дивилася в позамежжя світу сього. У шальзі від велелюдської байдужості вона рвонула через дорогу і знову втрапила – наразі під здоровецький ХУНДАЙ. Затемнене віконце зіслизло: із салону ХУНДАЮ визирнула дещо спуджена краля і, нічого не угледівши під колесами, рвучко надавила на газ. Так, розхлящена автомобілем істота ще залишалася Іванидою відсотків на 20. На 20 – допоки бруківкою не шмигонуло «тіло» хамерця.
Нарешті Слизькова трагічно загинула й опинилася на звичайному сільському цвинтарі обабіч незораного поля - де стирчали стеблини підмерзлих соняшників. На могилках паразитував тепер Добровольський Анатоль Полікарпович (покійний сусіда покійних Іванидиних батечка й матінки). Спочатку він попідіймав картонні таблички з ініціалами, що падали під легіт на зімлілу землю і недбало зачепив їх на увігнуті стовпчики в ділянці поховань будинку пристарілих, а потім посунув до привабливого аристократського гробівця сімнадцятого віку із мармуровим янгольцем навпроти і продовжив колоти ліщинку для страчуків. А згублені душі тим часом шастали в лисеньких кущиках у пошуках ліщинки.
- Добридень! Най Вам Бог дасть, - сплела щось недоречне Слизькова.
- Аякже! Дасть…І мені, і тобі дасть, - прогудів Полікарпович. – А ти тут, Іванидко, нічого бува не забула? Не заранньо прибула ти в наші місцинки?
- Даруйте, - розгубилася Слизькова, - як бачите влізла в тойсвіт. Сама не планувала ще.
- Якщо не планувала, то й не влізай! – гримнув Добровольський.. горішок шматом розлупленої плити від аристократського пам`ятника.
Отож, Іванида неслася тротуарами до спецзакладу, в якому шостий рік утримували її хворого аутизмом сина Миколку. Вона вже вдосталь наситилась і пересердилась. Екзальтована щоденною експансією маса зовсім не мала претензій до Слизькової. А Слизькова, водночас,
не мала претензій до екзальтованої щоденною експансією маси. Все текло буденним плином, втікало куди-інде і ховалося в нірки, щоб завтра визиркнути знову, а, може, і не визиркнути.