Одного надзвичайного разу, коли вечір саме запалював вогні неонових містечкових забігайлівок, метушливі голуби відшукували їдло, котре милосердно припідносила вулиця, а вулична «еліта» водночас зовсім не милосердно та ще й первісними методами відловлювала голубів до гарніру не шеф-кухарського приготування, у навкіллі лунали симфонії не Бетховена і не Бруха, на полотнищі небес ілюзорно творився темний шедевр сюрреалізму й зорі падали на голову смутним прохідцям, розповсюджуючи демагогію безпрецедентного здійснення будь-яких мрій, незграбний, сутулий, цілодобово депресивний Зеник зібрав дещо необхідне в зачухрану мандрівну торбу й вирішив чкурнути якнайдалі – наприклад, в Нікуди. Причин тієї майже культової поведінки нікчемного підлітка набралося чимало. Зважаючи на те, що ви двозначно були або перебуваєте донині на стадії загострення підліткової манії обмеженого простору, розжовувати їх не варто, адже вам і так усе відомо.
Добру хвилю прововтузившись квартирою, Зеник мовби вагався накинути на плечі зрихтовану під вояцьку плащівку та заткнути ключ у потрібну щілину. Щось затримувало хлопчину. Насторожені думи струменіли на стінах, як у потенційного маніяка, екзгебіціоніста чи крадія жіночої білизни. Навіть завбачлива сусідка Настуня на диво не встрівала у серйозні наміри Зеника зі своїми збоченими неофройдистськими порадами.
Vale, my darling home! – врешті закинув на прощаннячко пан З. і вигулькнув на вулицю. Інтрига непередбачуваного вояжу дуже хвилювала хлопцеву вдачу. Та позаяк Зеник був кіндером поміркованим обійшлося кількома висмаленими заради розвантаги цигарками та демонстративною шоковою терапією спеціально задля патрульних міліціантів, котрі – щонайменше двадцятий раз прочісуючи тамтешні міріади притонів, точок розповсюдження легких наркотиків, розбовканого глюкозою та технічним замісивом спирту, вихоплених мобільників та витягнутих із найвіддаленіших районів гаманців, засідок екзгебіціоністів, маніяків і т.п. – досі заперечували ймовірність раптового зросту злочинних угрупувань на цій території, останніми місяцями ретельно простежуваній їхніми патрулями.
Отож, підліток дорогою утнув кілька циркових трюків аби підійняти настрій знудженим правоохоронцям та собі водночас і хутенько поплентався до залізничного. Місяць, який щойно зиркнув із хмари, немов сатир єхидно закидав Зенику, мовляв, куди ж ти цілишся, мій малесенький синку? – ліпше сидів би вдомця і тримав задницю в затишку! Проте Зеник не був поліглотом, фетишистом або містиком. Порадня мова не зійшла йому з неба в користь і він хвацько дременув куди слід. На вокзалі гладенько зализана королева касирських апартаментів запитала: «Юначе, це Ви, мабуть, їдете в Нікуди?» - «Авжеж, - вилупився Зеник. – Гм…Дозвольте поцікавитися: а хто Вашій шановності факсує такі свіжі вістини?» - «Ха-хі-хо! Солоденький, в тебе на чолі надруковано, що твій тернистий шлях тільки туди і прямує, - загнула либу її величність і насамкінець догомоніла, - Потяг прибуде о 23.59, вагон – 6-ий, місце – 13-те! Безпечних тобі пригод, хлопчику…»
Зеник лінькувато прибрав квиток, навіть не вичавивши своє традиційно невдячне «спасибі». Не минуло й короткого проміжку, як він перевтілився у незвичайного пасажира не менш незвичайного потяга, що незвучно й химерно з`явився у межах охриплого від надмірного лементу вокзалу. Під час посадки підліток не помітив на пероні жодної душі (ніби під бруківку провалилися!) Жовтозуба рухлива провідника уважно звірила проїздні документи і привітала Зеника піднесеною фразою: «Здоровенькі були, друже! Ти наш потенційний пасажир!» «Чудесно, - випалив той, - До речі: із потенцією у мене все гаразд!» «Заповзай, нікчемо! Ось-ось і рушаємо.» Підліток змушений був затримати народження свого казуального вислову та заскочити в інфантильний транспорт суч.укр.залізниці.
- Най`го шляк трафить! – вигукнув Зеник, тільки-но розгледів куди вліз. – Настільки рожеві стіни я видів хіба що у дівочих туалетних кімнатах. А запах?! Сподіваюся, це не косметичний салон і ви не одягатимете мені строкату налаковану перуку і не будете клеїти гарпіївські пазурі.
Навзаєм не відповіли.
- Ну, то добресенько! Мовчанка завше говорить те, що хочеш почути.
На інформаційному листі, який недбало приліпився до шиби не містилося ні найменувань станцій, ні пунктів необхідної зміни напрямків руху, ні назви маршруту загалом. Себто, потяг монотонно торохкотів рейсами в Нікуди.
Раптом хтось різко штурхонув хлопця поміж плечі. Від такої несподіванки Зеник ледь не поцілував шибу з інформаційним листом, на якому окрім заголовку зазначили невідь що. Позаду боязно зацокотіла дівчина:
- Малий, пробач. Я ж не допетрала, що ти на кожне приголомшення штанятами трусиш!
Підліток вподобав голос незнайомки, та коли обернувся – отетерів. (Дійсно! Приємна вимова не завжди є ознакою привабливої зовнішності.)
Дівчина була схожа на животаву кеглю, або радше на сферу, ніж на дівчину. «Їй не вистачає плаття із об`ємним червоним горошком та кілька пиріжків із повидлом задля довершення незабутнього образу, - фантазонув Зеник.»
- О! привітик тобі, пухкенька. Як ся маєш?
- Та вже не лепськіш за тебе, - шпигонула дівуля. – 13-те місце?
- Звідки це тобі…-?
- Звідти, - втулила «кегля». – В нас тут усі мають 13-те.
Мандрівник не йняв тому віри:
- Не крути макарони, гарнюня. Уява – річ конечна.
- Тоді раджу звіритися ( твої очі – твій суддя), - запропонувала дівчина.
Зеник погодився на екскурс. Тим паче йому не терпілося пришвартуватися і передрімати, допоки потяг не завіз вояжну громаду на зумовлену внутрішніми негаціями висадку. Так, він рвучко прочинив двері, що нібито були своєрідною брамою двох неподібних світів і ступив до кімнати в обшир селянської комірчини, у якій за многолітня існування назбиралося говерлами всілякого непотребу, починаючи від сковорідок і склянок та закінчуючи поточеними ватянками й портретами вождів капіталізму. Побіля опущеної до половини віконниці тремтіла на протягах залаткована фіранка. Навпроти – неначе в люмінесцентному сяйві, красувалося устелене білястим простирадлом 13-те місце. Довершенням цього надміру обмеженого простору стала пара темно-фіолетових півонів у металевій провідницькій кружці.
«Сміх та й годі, - надумалося тієї хвилі підлітку. – Клоуни чомусь тільки зникли безвісті. Та це байдуже! Ніхто не завадить перепочити, набратися сил перед новими пригодніми поривами…» Сон зімлявив Зеникові свідомість до нехіті маневрувати далі. Зрештою він занурився в ріку забуття і остаточно втратив зв`язок із сим незрозумілим буттям. Можливо, якби він лежав тепер на одній із центральних паркових лавок, до нього підійшла б гарно збережена далеко зап`ятдесятилітня фрау й учинила самосуд, артистично розпинаючись та довго цитуючи зопам`ятно вирізки з районних газет про наслідки зловживання алкогольним напоєм, небачений зріст самогубства серед молоді та бачений розвій безпритульності, починаючи від закинутої вищими силами провінції. Навіть у найглибших помислах вона не схарактеризувала би Зеника як путтю виснаженого мандрівника, котрий підкосився від утоми або власника неабиякого творчого хисту, який вирішив зачерпнути надхненне зі природної чакри. Хоча, саме тут і саме зараз хлопцеві чхати було на подібні припущення та об`єктивації подібних гарно збережених фрау та подібні вирізки районних газет. Він просто заснув і йому зовсім не бачилось снів.
- Прокидайся, мій голубе. Ранок настав, – хтось лагідно торкнувся долонею Зеникової щоки. – Пора збиратися до універу.
- Я ще дві хвилиночки… будь ласка.
- Ні, мій любий. Прогуляєш пару і знову мені замість того, щоб заробляти на харчі шастати деканатами!
Зеник розплющив очі:
- Матусю?! А де потяг?
Худесенька чорнява жіночка іронічно посміхнулася:
- Потяг… А на батискафі ти часом не плавав?
- Я про цей дивацький потяг в Нікуди! - обурився підліток.
- Тоді це справді віщий сон. Мабуть, минулої ночі твоя юна «касандра» сповістила нам істину: це буде!, якщо ти нарешті не розлучишся зі своїми запеклими друзями.
- Годі повчань! Ліпше я вирушаю в дім науки, адже там безкорисливі розмови не приносять шкоди моральному здоров`ю.
- Давай! Чимчикуй, – промовила матуся ледь стримуючи сльози. – І ніде не затримуйся на пиві, бо мене покидають сили витягувати тебе із кожної нелюдньої пригоди.
Підліток миттю вмив підпухлу фізіономію, спохватив бутерброд і вирвався на волю. Вранішнє світило благально глянуло на нього згори: «Хлопче, обіцяєш не мандрувати сьогодні в Нікуди?...»