В останню п`ятницю осені Ананій Павлович Лунчарський температурив не на жарт. За свою хаптурну членність в мізерній театральній трупі «Красовуля» він змусився заплатити єгипетським килимком (із образом Озіріса на червоному фоні), що улюблена дружина його приволокла минулого тижня із Хмельницького; бутликом хмільного вишнячку, що залишився від рукодільництва покійної тещі та улюбленою дружиною, яку до смерті вподобав шеф акторського колективу Лобуряк.
Об`єктивно мислячи над ціною утраченого, Ананій Павлович вирішив, що вчинив вірно, адже артистична діяльність завше була змістом його невдалого у всіх ціхах житія.
Отож. Осінь згасала доволі швидко. Короткі сірі дні завершувалися суцільною темрявою. І тільки сутужне собаче виття на окраїні було познаком того, що цей простір і досі заселений істотами. У межах реальності. Але існували ще й інші межі. Так, в останню п`ятницю осені Лунчарський майже не мав сумнівів щодо цього.
Чомусь саме нині Павлович навдивовижу довго засидівся у своєму новоспеченому кабінетику на просмаленій місцевими забіякуватими ґалабурдниками вулиці Компаніївська. Скориставшись відсутністю меланхолійних невдах колег, він якнайліпше розмістився у Лобуряковому кріслі, розслаблено закинув ноги на розхитаний, мабуть, при вакханістичному акторському ентузіазмові письмовий стіл і недовгий час насолоджувався надзвичайним аромоксамитом вранішнього американо-напою шефа. У цій позі Лунчарському було досить комфортно. Та раптом у всенькому приміщенні, орендованому трупою «Красовуля» і розташованих поряд спорудах згасло світло, і настала справжнісінька «глупа» ніч – глибока і тупа, назагал притаманна тамтешності. Від цього приємного сюрпризу Ананій Павлович неначе сполотнів. Розворушитися йому допомогло теленькання антикварного телефонного апарату, що нейтрально простоював у блискучому комоді навпроти. Врешті Луначарський переконав себе в необхідності прийняти виклик і перервав дзвінок машинально промовленим «алО».
- Здраствуйте, - почулося привітання із того краю телефонної мережі. – А з ким, власне, мені доводиться розмовляти?
- Лунчарський. Павлович. Ананій, - белькнув Луначарський у відповідь.
- А, що, власне, Ви тут забули? Хіба це не помешкання Юліани Юріївни Покальської – величної драматургині, деміургії українських театральних колективів?
- Аж ніяк! Вам напевно не відомо, що Покальської нема з нами ось уже 31 рік.
У слухавці стурбовано пискнули:
- Що Ви городите? Пройшло буквально три дні, як ми пили разом каву неподалік станції метро «Театральна»!
- Звичайно, - хихикнув Ананій. – Пристойно ж навчився сучасний люд розводити довірливих драбуг.
- Добре. Тоді, як Ви поясните наявність у мене двох запрошень на урочисту постановку її останньої драми «За трьома кавалерами»?
Луначарський зайшовся реготом:
- Пане, протверезійте і проспіться! Покальська зроду не могла створити подібної нісенітниці.
Незнайомець напевно образився (тому й від`єднався доволі швидко) і антикварний телефонний апарат продовжив своє заніміле простоювання в ролі непотрібної штукенції.
Опісля тієї несподіваної розмови Ананій Павлович зачинив комод і намилився рухатися, адже просиджувати дорогоцінні миті п`ятничного вечору в темному, ледь не інтимному кабінетику на самотині будь-якому повноцінному чоловікові до вподоби не було б.
Отож. Луначарський навпомацки пробрався до торбочки, кілька разів брязконув ключами і, просвічуючи очима темінь.. скотився сходами на не дужче освітлений двір. Далі він покривував напівзнайомим кварталом до тролейбусної зупинки й успішно вліз у напівзнайомий автобус, який відправлявся із Компаніївської практично порожній. Ананій з радістю завалився на два вільні місця і, здається, навіть задрімав так і не помітивши, як за вікнами повільно та впевнено слалася прохолодна сукриста тиша.
- Мужчина! Приїхали, - заволали над вухом Ананію. – Канєчная.
- Аякже, - дезорієнтовано буркнув Лунчарський.- Від підняття психічно здорового пасажира таким басом ця висадка дійсно може стати кінцевою. Він потер напружену потилицю долонею і з нотками прозріння додав:
- Що воно до біса за пристанище?!
- Метро «Театральная», - лаконічно протараторили знайомим баском. – Освободітє салон, пожалста.
Від почутого Луначарський очманів і буркнув з абсолютним обуренням:
- Чудово! Тепер везіть мене назад на Компаніївську. І не посмійте…
Але купочка свіжого сміття, на яку смачно приземлився актор таки посміла завадити йому довершити трагедійну фразу. Через лічені секунди Ананій відчув як рецептори епідермісу його тіла «привітно» реагують на коливання температурного стовпчика. Проте, якщо не брати до уваги пізньоосінню і ранньозимову пору, випадкове приземлення в неприбраний смітник принесло акторові більше задоволення, ніж марудне просиджування робочої днини в колишньому Лобуряковому кріслі. Ще трішки полежавши, Лунчарський навіть повидів «святого духа», коли якийсь запізнілий злидень закутаний у брудну сиву плащину пожбурив до купки порожню пляшку, добросовісно не бажаючи поцілити нею комусь у голову.
Злощасний Ананій ніколи не вірив у паранормальне. Вищі небесні та нищі підземні сили, фантасмаґонічні світи, прибульці з космосу та космополітично налаштовані прибульці, українська демократія та помічена з тією категорією глота не справляли жодного враження на пасивну Ананієву натуру. До цього інциденту Луначарський сторонився ірреального та ірраціонального, відносячи це до так званих інших меж свідомості – таких, що його мистецький (чи радше мастацький) погляд не охоплювали.
Отож. Підіспіло врання. Крізь завісу смогу пробивалася пурпурова урбаністична зоря і відбувалося зародження нового приливу скерованої у два протилежні напрямки біготні. Ананію Павловичу пощастило угледіти ту незабутню панораму зі шиби блідкої до уїдливості палати.
- Де це я? – поцікавився він у непорушної особи праворуч. Особа, як і слід було прогнозувати, залягала у цих стінах непорушно значно довше, ніж її співрозмовник.
- Вона не балакає, - зупинила Лунчарського пихата санітарка, і відразу ж спромоглася розмутити воду. – Ти в госпіталі, красунчик. Макітру тобі розвалили.
(Лунчарський автоматично помацав нарихтовану антисептичну пов`язку)
- Приволокла тебе вчора з «театралки» якась Юліана Покальська. Така дивачка! Просила перепитати, чи віриш ти тепер в якісь «інші межі»?
(Лунчарський не втямив нічогісінького, адже саме зараз йому в`являвся апарат глибокого буріння свердловин, який хтось випадково запхнув у його бідову голівоньку.)
- То що їй переказати за ті межі, коли прилетить? Вона ж наполягала… - глаяла далі нестерпна санітарка. Павлович простогнав, розворушуючи зболені кичеренки:
- Скажіть, що не вірю.