Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.12.03
01:01
хотів тобі я наспівати
про любов
про блиски у очах
і як бурлила кров
і блиснуло в очах
і закипіла кров
нам у вогні палати
в ритмі рок-ен-рол
про любов
про блиски у очах
і як бурлила кров
і блиснуло в очах
і закипіла кров
нам у вогні палати
в ритмі рок-ен-рол
2025.12.02
22:34
Потойбіч і посейбіч – все це ти.
Ти розпростерся мало не по самий Ніжин.
А в серці, як колись і нині, й вічно –
Одна і та ж синівська ніжність.
На древніх пагорбах стою,
Немовби зависаю над святим Єрусалимом,
І, як йому, тобі пересилаю ці рядки:
“М
Ти розпростерся мало не по самий Ніжин.
А в серці, як колись і нині, й вічно –
Одна і та ж синівська ніжність.
На древніх пагорбах стою,
Немовби зависаю над святим Єрусалимом,
І, як йому, тобі пересилаю ці рядки:
“М
2025.12.02
22:17
Насправді грудень не зігріє,
мою невтішну безнадію,
сніжниці білу заметіль.
Жасминові, легкі, перові
летять лелітки пелюсткові —
на смак не цукор і не сіль.
Льодяники із океану,
що на губах рожевих тануть
мою невтішну безнадію,
сніжниці білу заметіль.
Жасминові, легкі, перові
летять лелітки пелюсткові —
на смак не цукор і не сіль.
Льодяники із океану,
що на губах рожевих тануть
2025.12.02
21:18
Поворожи мені на гущі кавовій!
Горнятко перекинь, немов життя моє:
Нехай стікає осад візерунками –
Пророчить долю дивними малюнками...
На порцеляні плямами розмитими
Минуле з майбуттям, докупи злитії.
Можливо, погляд вишень твоїх визрілих
Горнятко перекинь, немов життя моє:
Нехай стікає осад візерунками –
Пророчить долю дивними малюнками...
На порцеляні плямами розмитими
Минуле з майбуттям, докупи злитії.
Можливо, погляд вишень твоїх визрілих
2025.12.02
20:34
Вже і цвіркун заснув.
Мені ж не спиться,
стискає серце біль-війна.
Чи вщухне доля українця,
що горя зазнає сповна?
Чи вщухне гуркіт біснування
рашистів на землі моїй?
Кого готує на заклання
Мені ж не спиться,
стискає серце біль-війна.
Чи вщухне доля українця,
що горя зазнає сповна?
Чи вщухне гуркіт біснування
рашистів на землі моїй?
Кого готує на заклання
2025.12.02
17:20
Грудень сіє на сито дощ,
І туману волога завись
Осіда на бетоні площ.
Голуби на обід зібрались.
Віддзеркалення лап і ший
Мерехтить, ніби скло побите.
Хтось би хліба їм накришив,
І туману волога завись
Осіда на бетоні площ.
Голуби на обід зібрались.
Віддзеркалення лап і ший
Мерехтить, ніби скло побите.
Хтось би хліба їм накришив,
2025.12.02
14:53
Дивлюсь у туман непроглядний, дівочий,
У епос далеких самотніх лісів.
Немов Гільгамеш, я бреду через очі
Дрімотних лугів і нежданих морів.
Я бачу в тумані чудовиська люті,
І посох пророка, і знаки біди.
Несеться полями нестриманий лютий,
У епос далеких самотніх лісів.
Немов Гільгамеш, я бреду через очі
Дрімотних лугів і нежданих морів.
Я бачу в тумані чудовиська люті,
І посох пророка, і знаки біди.
Несеться полями нестриманий лютий,
2025.12.02
12:01
Вже і цвіркун заснув.
Мені ж не спиться,
стискає серце біль-війна.
Чи вщухне доля українця,
що горя зазнає сповна?
Чи вщухне гуркіт біснування
рашистів на землі моїй?
Кого готує на заклання
Мені ж не спиться,
стискає серце біль-війна.
Чи вщухне доля українця,
що горя зазнає сповна?
Чи вщухне гуркіт біснування
рашистів на землі моїй?
Кого готує на заклання
2025.12.02
10:58
Дехто, хто де.
Тільки ти не зникаєш нікуди,
головно в думці моїй осіла,
сплела невеличку стріху,
загидила ваксою ґанок,
курочку рябу примусила знестись,
зненавиділа сусіда
і запросила,
Тільки ти не зникаєш нікуди,
головно в думці моїй осіла,
сплела невеличку стріху,
загидила ваксою ґанок,
курочку рябу примусила знестись,
зненавиділа сусіда
і запросила,
2025.12.01
23:04
Закінчує справи свої листопад,
згрібаючи листя навколо .
А вітер жбурляє його невпопад,
Осіннє руйнуючи лоно.
Повітря холодним вкриває рядном.
Відчутна пронизлива туга.
Зима перетнула швиденько кордон.
згрібаючи листя навколо .
А вітер жбурляє його невпопад,
Осіннє руйнуючи лоно.
Повітря холодним вкриває рядном.
Відчутна пронизлива туга.
Зима перетнула швиденько кордон.
2025.12.01
12:00
Двадцять літ минає від часів
Як Сержант зібрав собі музик
Мода змінювалася не раз
Пепер далі усміхає нас
Мені за честь представити
Зірок, що з нами рік у рік
Пеперів Оркестр Одинаків!
Як Сержант зібрав собі музик
Мода змінювалася не раз
Пепер далі усміхає нас
Мені за честь представити
Зірок, що з нами рік у рік
Пеперів Оркестр Одинаків!
2025.12.01
11:08
Зрубане дерево біля паркану,
на яке я дивився з вікна,
як оголена сутність речей.
Воно не було красивим,
але з ним утрачено
щось важливе,
як дороговказ до раю.
Зрубане дерево нагадує
на яке я дивився з вікна,
як оголена сутність речей.
Воно не було красивим,
але з ним утрачено
щось важливе,
як дороговказ до раю.
Зрубане дерево нагадує
2025.12.01
09:50
А дерева в льолях із туману
(білене нашвидко полотно).
Тане день, ще геть і не проглянув,
але місто огортає сном.
Скавучать автівки навіжено
в жовтооку непроглядну путь.
Ми с тобою нині як мішені,
але й це минеться теж.... мабуть.
(білене нашвидко полотно).
Тане день, ще геть і не проглянув,
але місто огортає сном.
Скавучать автівки навіжено
в жовтооку непроглядну путь.
Ми с тобою нині як мішені,
але й це минеться теж.... мабуть.
2025.12.01
09:33
З темного боку з темного майже
Чекали на сумнів відтяли окраєць
Та байдуже нам хто це розкаже
Якщо не цікавить якщо не торкає…
З іншого боку світлого боку
Вернувся окраєць сумнівно відтятий…
Втрачений день вірніше півроку
Якщо не чіплятись… якщо по
Чекали на сумнів відтяли окраєць
Та байдуже нам хто це розкаже
Якщо не цікавить якщо не торкає…
З іншого боку світлого боку
Вернувся окраєць сумнівно відтятий…
Втрачений день вірніше півроку
Якщо не чіплятись… якщо по
2025.12.01
08:53
Ходить Гарбуз по городу,
Питається свого роду:
«Ой, чи живі, чи здорові
Всі родичі Гарбузові?»
Обізвалась жовта Диня —
Гарбузова господиня
І зелені Огірочки —
Гарбузові сини й дочки:
Питається свого роду:
«Ой, чи живі, чи здорові
Всі родичі Гарбузові?»
Обізвалась жовта Диня —
Гарбузова господиня
І зелені Огірочки —
Гарбузові сини й дочки:
2025.12.01
08:47
Хай і була найменшою з гірчин,
Які Ти для любові сієш, Боже.
Посіяна, я знала, що нічим
Окрім любові прорости не зможу.
Окрім надії, окрім сподівань,
Наділеної сили слова, волі,
Щоб між зневірою і вірою ставав
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Які Ти для любові сієш, Боже.
Посіяна, я знала, що нічим
Окрім любові прорости не зможу.
Окрім надії, окрім сподівань,
Наділеної сили слова, волі,
Щоб між зневірою і вірою ставав
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
2025.04.30
2025.04.24
2025.03.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
наТалка гЛід (1989) /
Проза
Інші межі
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Інші межі
В останню п`ятницю осені Ананій Павлович Лунчарський температурив не на жарт. За свою хаптурну членність в мізерній театральній трупі «Красовуля» він змусився заплатити єгипетським килимком (із образом Озіріса на червоному фоні), що улюблена дружина його приволокла минулого тижня із Хмельницького; бутликом хмільного вишнячку, що залишився від рукодільництва покійної тещі та улюбленою дружиною, яку до смерті вподобав шеф акторського колективу Лобуряк.
Об`єктивно мислячи над ціною утраченого, Ананій Павлович вирішив, що вчинив вірно, адже артистична діяльність завше була змістом його невдалого у всіх ціхах житія.
Отож. Осінь згасала доволі швидко. Короткі сірі дні завершувалися суцільною темрявою. І тільки сутужне собаче виття на окраїні було познаком того, що цей простір і досі заселений істотами. У межах реальності. Але існували ще й інші межі. Так, в останню п`ятницю осені Лунчарський майже не мав сумнівів щодо цього.
Чомусь саме нині Павлович навдивовижу довго засидівся у своєму новоспеченому кабінетику на просмаленій місцевими забіякуватими ґалабурдниками вулиці Компаніївська. Скориставшись відсутністю меланхолійних невдах колег, він якнайліпше розмістився у Лобуряковому кріслі, розслаблено закинув ноги на розхитаний, мабуть, при вакханістичному акторському ентузіазмові письмовий стіл і недовгий час насолоджувався надзвичайним аромоксамитом вранішнього американо-напою шефа. У цій позі Лунчарському було досить комфортно. Та раптом у всенькому приміщенні, орендованому трупою «Красовуля» і розташованих поряд спорудах згасло світло, і настала справжнісінька «глупа» ніч – глибока і тупа, назагал притаманна тамтешності. Від цього приємного сюрпризу Ананій Павлович неначе сполотнів. Розворушитися йому допомогло теленькання антикварного телефонного апарату, що нейтрально простоював у блискучому комоді навпроти. Врешті Луначарський переконав себе в необхідності прийняти виклик і перервав дзвінок машинально промовленим «алО».
- Здраствуйте, - почулося привітання із того краю телефонної мережі. – А з ким, власне, мені доводиться розмовляти?
- Лунчарський. Павлович. Ананій, - белькнув Луначарський у відповідь.
- А, що, власне, Ви тут забули? Хіба це не помешкання Юліани Юріївни Покальської – величної драматургині, деміургії українських театральних колективів?
- Аж ніяк! Вам напевно не відомо, що Покальської нема з нами ось уже 31 рік.
У слухавці стурбовано пискнули:
- Що Ви городите? Пройшло буквально три дні, як ми пили разом каву неподалік станції метро «Театральна»!
- Звичайно, - хихикнув Ананій. – Пристойно ж навчився сучасний люд розводити довірливих драбуг.
- Добре. Тоді, як Ви поясните наявність у мене двох запрошень на урочисту постановку її останньої драми «За трьома кавалерами»?
Луначарський зайшовся реготом:
- Пане, протверезійте і проспіться! Покальська зроду не могла створити подібної нісенітниці.
Незнайомець напевно образився (тому й від`єднався доволі швидко) і антикварний телефонний апарат продовжив своє заніміле простоювання в ролі непотрібної штукенції.
Опісля тієї несподіваної розмови Ананій Павлович зачинив комод і намилився рухатися, адже просиджувати дорогоцінні миті п`ятничного вечору в темному, ледь не інтимному кабінетику на самотині будь-якому повноцінному чоловікові до вподоби не було б.
Отож. Луначарський навпомацки пробрався до торбочки, кілька разів брязконув ключами і, просвічуючи очима темінь.. скотився сходами на не дужче освітлений двір. Далі він покривував напівзнайомим кварталом до тролейбусної зупинки й успішно вліз у напівзнайомий автобус, який відправлявся із Компаніївської практично порожній. Ананій з радістю завалився на два вільні місця і, здається, навіть задрімав так і не помітивши, як за вікнами повільно та впевнено слалася прохолодна сукриста тиша.
- Мужчина! Приїхали, - заволали над вухом Ананію. – Канєчная.
- Аякже, - дезорієнтовано буркнув Лунчарський.- Від підняття психічно здорового пасажира таким басом ця висадка дійсно може стати кінцевою. Він потер напружену потилицю долонею і з нотками прозріння додав:
- Що воно до біса за пристанище?!
- Метро «Театральная», - лаконічно протараторили знайомим баском. – Освободітє салон, пожалста.
Від почутого Луначарський очманів і буркнув з абсолютним обуренням:
- Чудово! Тепер везіть мене назад на Компаніївську. І не посмійте…
Але купочка свіжого сміття, на яку смачно приземлився актор таки посміла завадити йому довершити трагедійну фразу. Через лічені секунди Ананій відчув як рецептори епідермісу його тіла «привітно» реагують на коливання температурного стовпчика. Проте, якщо не брати до уваги пізньоосінню і ранньозимову пору, випадкове приземлення в неприбраний смітник принесло акторові більше задоволення, ніж марудне просиджування робочої днини в колишньому Лобуряковому кріслі. Ще трішки полежавши, Лунчарський навіть повидів «святого духа», коли якийсь запізнілий злидень закутаний у брудну сиву плащину пожбурив до купки порожню пляшку, добросовісно не бажаючи поцілити нею комусь у голову.
Злощасний Ананій ніколи не вірив у паранормальне. Вищі небесні та нищі підземні сили, фантасмаґонічні світи, прибульці з космосу та космополітично налаштовані прибульці, українська демократія та помічена з тією категорією глота не справляли жодного враження на пасивну Ананієву натуру. До цього інциденту Луначарський сторонився ірреального та ірраціонального, відносячи це до так званих інших меж свідомості – таких, що його мистецький (чи радше мастацький) погляд не охоплювали.
Отож. Підіспіло врання. Крізь завісу смогу пробивалася пурпурова урбаністична зоря і відбувалося зародження нового приливу скерованої у два протилежні напрямки біготні. Ананію Павловичу пощастило угледіти ту незабутню панораму зі шиби блідкої до уїдливості палати.
- Де це я? – поцікавився він у непорушної особи праворуч. Особа, як і слід було прогнозувати, залягала у цих стінах непорушно значно довше, ніж її співрозмовник.
- Вона не балакає, - зупинила Лунчарського пихата санітарка, і відразу ж спромоглася розмутити воду. – Ти в госпіталі, красунчик. Макітру тобі розвалили.
(Лунчарський автоматично помацав нарихтовану антисептичну пов`язку)
- Приволокла тебе вчора з «театралки» якась Юліана Покальська. Така дивачка! Просила перепитати, чи віриш ти тепер в якісь «інші межі»?
(Лунчарський не втямив нічогісінького, адже саме зараз йому в`являвся апарат глибокого буріння свердловин, який хтось випадково запхнув у його бідову голівоньку.)
- То що їй переказати за ті межі, коли прилетить? Вона ж наполягала… - глаяла далі нестерпна санітарка. Павлович простогнав, розворушуючи зболені кичеренки:
- Скажіть, що не вірю.
Об`єктивно мислячи над ціною утраченого, Ананій Павлович вирішив, що вчинив вірно, адже артистична діяльність завше була змістом його невдалого у всіх ціхах житія.
Отож. Осінь згасала доволі швидко. Короткі сірі дні завершувалися суцільною темрявою. І тільки сутужне собаче виття на окраїні було познаком того, що цей простір і досі заселений істотами. У межах реальності. Але існували ще й інші межі. Так, в останню п`ятницю осені Лунчарський майже не мав сумнівів щодо цього.
Чомусь саме нині Павлович навдивовижу довго засидівся у своєму новоспеченому кабінетику на просмаленій місцевими забіякуватими ґалабурдниками вулиці Компаніївська. Скориставшись відсутністю меланхолійних невдах колег, він якнайліпше розмістився у Лобуряковому кріслі, розслаблено закинув ноги на розхитаний, мабуть, при вакханістичному акторському ентузіазмові письмовий стіл і недовгий час насолоджувався надзвичайним аромоксамитом вранішнього американо-напою шефа. У цій позі Лунчарському було досить комфортно. Та раптом у всенькому приміщенні, орендованому трупою «Красовуля» і розташованих поряд спорудах згасло світло, і настала справжнісінька «глупа» ніч – глибока і тупа, назагал притаманна тамтешності. Від цього приємного сюрпризу Ананій Павлович неначе сполотнів. Розворушитися йому допомогло теленькання антикварного телефонного апарату, що нейтрально простоював у блискучому комоді навпроти. Врешті Луначарський переконав себе в необхідності прийняти виклик і перервав дзвінок машинально промовленим «алО».
- Здраствуйте, - почулося привітання із того краю телефонної мережі. – А з ким, власне, мені доводиться розмовляти?
- Лунчарський. Павлович. Ананій, - белькнув Луначарський у відповідь.
- А, що, власне, Ви тут забули? Хіба це не помешкання Юліани Юріївни Покальської – величної драматургині, деміургії українських театральних колективів?
- Аж ніяк! Вам напевно не відомо, що Покальської нема з нами ось уже 31 рік.
У слухавці стурбовано пискнули:
- Що Ви городите? Пройшло буквально три дні, як ми пили разом каву неподалік станції метро «Театральна»!
- Звичайно, - хихикнув Ананій. – Пристойно ж навчився сучасний люд розводити довірливих драбуг.
- Добре. Тоді, як Ви поясните наявність у мене двох запрошень на урочисту постановку її останньої драми «За трьома кавалерами»?
Луначарський зайшовся реготом:
- Пане, протверезійте і проспіться! Покальська зроду не могла створити подібної нісенітниці.
Незнайомець напевно образився (тому й від`єднався доволі швидко) і антикварний телефонний апарат продовжив своє заніміле простоювання в ролі непотрібної штукенції.
Опісля тієї несподіваної розмови Ананій Павлович зачинив комод і намилився рухатися, адже просиджувати дорогоцінні миті п`ятничного вечору в темному, ледь не інтимному кабінетику на самотині будь-якому повноцінному чоловікові до вподоби не було б.
Отож. Луначарський навпомацки пробрався до торбочки, кілька разів брязконув ключами і, просвічуючи очима темінь.. скотився сходами на не дужче освітлений двір. Далі він покривував напівзнайомим кварталом до тролейбусної зупинки й успішно вліз у напівзнайомий автобус, який відправлявся із Компаніївської практично порожній. Ананій з радістю завалився на два вільні місця і, здається, навіть задрімав так і не помітивши, як за вікнами повільно та впевнено слалася прохолодна сукриста тиша.
- Мужчина! Приїхали, - заволали над вухом Ананію. – Канєчная.
- Аякже, - дезорієнтовано буркнув Лунчарський.- Від підняття психічно здорового пасажира таким басом ця висадка дійсно може стати кінцевою. Він потер напружену потилицю долонею і з нотками прозріння додав:
- Що воно до біса за пристанище?!
- Метро «Театральная», - лаконічно протараторили знайомим баском. – Освободітє салон, пожалста.
Від почутого Луначарський очманів і буркнув з абсолютним обуренням:
- Чудово! Тепер везіть мене назад на Компаніївську. І не посмійте…
Але купочка свіжого сміття, на яку смачно приземлився актор таки посміла завадити йому довершити трагедійну фразу. Через лічені секунди Ананій відчув як рецептори епідермісу його тіла «привітно» реагують на коливання температурного стовпчика. Проте, якщо не брати до уваги пізньоосінню і ранньозимову пору, випадкове приземлення в неприбраний смітник принесло акторові більше задоволення, ніж марудне просиджування робочої днини в колишньому Лобуряковому кріслі. Ще трішки полежавши, Лунчарський навіть повидів «святого духа», коли якийсь запізнілий злидень закутаний у брудну сиву плащину пожбурив до купки порожню пляшку, добросовісно не бажаючи поцілити нею комусь у голову.
Злощасний Ананій ніколи не вірив у паранормальне. Вищі небесні та нищі підземні сили, фантасмаґонічні світи, прибульці з космосу та космополітично налаштовані прибульці, українська демократія та помічена з тією категорією глота не справляли жодного враження на пасивну Ананієву натуру. До цього інциденту Луначарський сторонився ірреального та ірраціонального, відносячи це до так званих інших меж свідомості – таких, що його мистецький (чи радше мастацький) погляд не охоплювали.
Отож. Підіспіло врання. Крізь завісу смогу пробивалася пурпурова урбаністична зоря і відбувалося зародження нового приливу скерованої у два протилежні напрямки біготні. Ананію Павловичу пощастило угледіти ту незабутню панораму зі шиби блідкої до уїдливості палати.
- Де це я? – поцікавився він у непорушної особи праворуч. Особа, як і слід було прогнозувати, залягала у цих стінах непорушно значно довше, ніж її співрозмовник.
- Вона не балакає, - зупинила Лунчарського пихата санітарка, і відразу ж спромоглася розмутити воду. – Ти в госпіталі, красунчик. Макітру тобі розвалили.
(Лунчарський автоматично помацав нарихтовану антисептичну пов`язку)
- Приволокла тебе вчора з «театралки» якась Юліана Покальська. Така дивачка! Просила перепитати, чи віриш ти тепер в якісь «інші межі»?
(Лунчарський не втямив нічогісінького, адже саме зараз йому в`являвся апарат глибокого буріння свердловин, який хтось випадково запхнув у його бідову голівоньку.)
- То що їй переказати за ті межі, коли прилетить? Вона ж наполягала… - глаяла далі нестерпна санітарка. Павлович простогнав, розворушуючи зболені кичеренки:
- Скажіть, що не вірю.
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
