Яринка поралась на кухні. В одвічно задрипаному казанці булькотіло сумнівне вариво, яке радше нагадувало густий весняний суп із молоденькою зеленою кропивою та дрібно січеними яйцями. На підвіконні, кухонних меблях, дарункових сувенірах (своєрідних жертвоприношеннях, коли завсякчас відсутня дизайнерська уява та гроші в кишенях), найближчому посуді, буркотливих старих електроприладах, кімнатних і не зовсім рослинах, зачухраній фотокартині зі стрімголов летючим гірськими ландшафтами велосипедистом, незрозумілого кольору і форми, недбало причіпленій люстрі, цуцикових іграшках, а також стелі, стінах і загалом усій хатній дурні залягали такі масивні нашарування квартирного пороху, що із респектабельними результатами зможна було б провести найвужчі бактеріальні дослідження в галузях експериментальної мікробіології.
Яринка мала чудовний настрій, незважаючи на грандіозну зливу за вікном. Її бадьора голлівудська посмішка мистецько вимальовувалась на фоні яскравого, буцімто зі щойно розпуклими квітками, платтячка. Допоки готувалось їдло, Яринка вдивлялася у люстерко, вправно оперуючи пінцетом - розріджувала чорні згадючені брови. В цей час на подружньому спалищі залягало тіло скрученого розсіяним склерозом напівпаралізованого Оксентія Кіндратовича Цап`юка. Спалище ілюзорно стояло також напівпаралізоване, адже нездужий Цап`юк добряче підкосив його злишньою, через хворобу набраною вагою. Тепер воно невідкладно потребувало аварійного ремонту й кожна прийдешня нічка мала шанс вкоротити йому стоячого віку до останнього.
У минулому Оксентій Кіндратович був генеральним директором Микулинецького похоронного бюро, що розташувалося неподалік однойменного цвинтаря у бідовому місті Т. Він був патріотом своєї справи і завжди всіма органами віддавався їй. Саме праця і довела Цап`юка до Яринки, коли та замовляла вишукану елітну труну для колишнього коханого чоловіка. Провальна вікова різниця, оскільки Оксентій Кіндратович на рівно 30ть років пережив майбутню дружину, молодят не cтривожила. Відразу після хороше спланованого і справленого весілля подружжя Цап`юків перебралося у скромний особнячок на окраїні та мешкало тут понині.
Отож, Оксентій Кіндратович залягав трупом на похиленому спалищі в очікуванні сніданку. Раптом його нюхові рецептори почали вловлювати не присутній до цього моменту сморід, який загрозливо ширився простором засміченої до сингулярності квартири. Цап`юк намагався не встрівати до жінчиних справ, щоб не здійнялась сімейна словеснострільна буча. Та, коли від затхлої, підпертої шваброю ванної кімнати полинуло страшенне мучинецьке виття двійко днів не годованого й не вигулюваного цуцика, він врешті зірвався, ніби луснутий школяриком попід учительською пакет:
- Ярино, помисли! Скільки нормальному чоловікові дано природою нервів, щоб витерпіти таку коматозну виразку як ти? Чому наш дім перетворився на злежок бруду, непотребу та лайна? Скільки я ще мушу давитися випарами твоїх невдалих хімічно-кулінарних реакцій? Чому моя люба псина мусить відсидіти зрешток своїх днів у кУпільному карцері? Скільки вже коштів із моїх ресурсів ти вискубла від початку мого нездужання? Чому різні недоумки постійно навідуються й витягують тебе на клубні розваги, коли ти беззастережно впевнена, що я вже сплю мертвецьким сном?
Яринка відклала гарненьке люстерко, вдосталь нагледівшись милесенькою мармизою, вимкнула запаскуджену розбовканим неїстівним їдлом плитку і дискурсивно відповіла:
- Замовкни, слабий бовдуре! Я марную найліпші літа, вигрібаючи твої екскременти. Навіть не думай зобільш відкривати до мене свою дрімучу похнюплену морду!
Цап`юк змовчав. Лишень згодом його зболений пропасницький стогін змішався із собачим виттям в унісон. Яринка ж, удаючи, що не чує того крику душ, нашвидкуруч підфарбувала темно-вишневою помадою губи, спохватила глямурну валізку та модну поцятковану парасолю, взула тупенькі модельні черевички і спересердя гучно гримнула дверима. «Тепер вона спробує не повернутися, але обов`язково припреться, коли не буде за що прикупити наступну брязкітку, ганчірку або шанувальника» - відразу впалилося до розуму Оксентію Кіндратовичу. Так, глибоко морально та фізично страждаючи, Цап`юк здійснив невдалу спробу доповзти до кухні. На цю не близьку путь сил виявилось обмаль, тому нещасний зупинився біля ванної кімнати. Зачуханий, немов побита міллю песцева шапка, цуцик віддано привітав рятівника розчуленими облизнями в чоло та покручених ріг, котрі прорізалися і зростали у Цап`юка завдяки численним зрадам юної Яринки.
- Я не вартий твоїх любощів, мій жалісний хвостатий друже, - відверто мовив Оксентій Кіндратович до псини. – Бачиш, як ницо та абсурдно існує твій запроторений у масштабну безвихідь господар. Друг звичайно що розумів Цап`юкову життєву кризу, проте його вимушено кликали інстинкти продовження покоління. Свідомо він мірився стрілою вишмигнути слідами Яринки. Тож Оксентій Кіндратович, ні крихтини не ображаючись, задовольнив цуцикові потребу і відразу взявся робити бовтанку з одеколону та водопровідної води, використавши склянку для зберігання зубочисток замість шейкера. Стандартне похмільне місиво найнищих кіл населення надало мізкам Цап`юка необхідного алкогольного пригнічення. Згодом він пластунським способом дібрався кухні у пошуках хочаб зубожішнього харчу. Ретельні порпання в запустілих та виплетених павуками шухлядах завершились невдачею: єдина скоцюрблена підіпсута морквина дісталася Оксентію Кіндратовичу аби задобрити спазмований шлунок.
Раптом теленькнув привхідний дзвоник. «Дивина, - зміркувалося Цап`юкові, невже це дружину принесли невпинні еринії? Але навіщо їй так афішувати своє повернення?»
- Відчиняйте! – спонукально гримнули за дверима. – Служба захисту тварин.
- Нічогесенько! – звеселів Оксентій Кіндратович. – Відколи ж у цій закраїні функціонують подібні європейські організації?
- Відтоді, як чиниться масове насильство над подібними до Вас, пане Ц., істотами.
- Гм-гм, - спохмурнішав Цап`юк. – В такому випадку, коли ваша служба всміла зачислити мене до сусідської людству категорії, яка ж мета сього милосердного візиту?
- В нас звільнилося містечко у вольєрі, саме тому пропонуємо Вам гідне життя і схвалений МОЗ традиційний раціон харування. Плюс перевезення на територію заповідника у комфортабельній просторій клітці.
Спантеличений до чортиків Оксентій Кіндратович ніяк не міг збагнути тієї лиховісні. Запаскуджені покутки його жалюгідного пристанища, абстрактна люстра, летючий велосипедист, кімнатні і не зовсім рослини, дарункові сувеніри (своєрідні жертвоприношення, коли завсякчас відсутня дизайнерська уява та гроші в кишенях), люстерко Яринки і решта мотлоху ще дужче актуалізували Цап`юковий безталан. Він припинив будь–які вагання і виголосив собі вирок:
- Шановні, даю згоду. Тільки дозвольте наприкінці попрощатися із цуциком!