♥ ♥ ♥
Закутки душі твоєї
Освічу.
Лебедітимеш, як завше, –
Я прощу.
Шепотітиме зірниця:
Ще побудь…
Та втікатиме жар-птиця.
Що ж, забудь.
Не зігрію більше рук я
Вже тобі.
Хвиля щастя – море муки,
Далебі.
Не світи, ой місяченьку,
Не світи:
Бо йде милий – не коханий,
Не святий!
Всі слова і зарікання
Розгублю…
Зрозумію, коли втрачу,
Чи люблю…
(© Любов Сердунич)

Я ЙШЛА В... НІКУДИ
Посеред зрілости, посеред решти,
Де пік відчáю й луною: «Де ж ти?»,
Де спомин-мрія остудить груди, –
Тінь силуетом. Я йшла… В нікуди?

Де передрання – арбітром дневі,
Де невсипущий пульсує нервик,
Посеред буднів й скраєчку свята –
Я йшла у біль твій – й свого багато.

Почуй! Озвися! Ти ж був! Ти ж – дишеш!
Я не блаженна: люблю… Так вийшло…
Я йшла… в нікуди… Й ще двоголоссям
Луна озвалась: «Те все здалося… ось я… ось я…»…
(© Любов СЕРДУНИЧ)

СЛОВО
А першим було Слово. І Слово було Богом,
яке шанували і цінували,
аж до поклоніння, себто обожнювання.

Бо Слово, народжене древом,
І вигріте Сонцем-Ярилом,
І висвячене самим Небом,
І виболене із пратебе,
Наснажене духом дивним,
Прикрашене квітом-дивом,
Ціловане вітром свіжим, –
Випещувалось у вірші,
Виболювалось чаїно,
Виóбразилось –
Україною!
(Любов СЕРДУНИЧ)

* * *
У час вже наш, після совкових гноблень,
Була така нагода дати «Зась!»!..
Найбільшою бідою був Чорнобиль –
На сході ж тихо дозрівав ДамбаSS.

І рідна мова раною ятрилась:
Враг знає, з чого розпочати ціль.
За неї полягло вже нас не триста,
А леґіони праведних борців!

На драму цю очей вже не заплющиш,
Давно був голос мій в пустелі сам.
Совкова радіація у душах –
То буде й в нас Чечня або й Беслан.

Із ворогом не можна толерантно!
Вони ж і нав’язали нам це зло.
Життям платять герої в битвах ратних!
А лжевожді пантрують ремесло!

Бракує слів!.. А їх же в мові стільки!..
Бо гамселить у душу ревний біль.
І не важливо, чи ти мав п’ятірки, –
Важливо, скільки духу у тобі,

Аби дійти, сказати, домогтися,
Якщо ти вже – не зомбі і не раб.
Нове число загиблих: десять тисяч!
Ти, рабе, ще чекаєш?! Встань! Пора!!!
(Любов СЕРДУНИЧ)

Любов СЕРДУНИЧ, ПЕРЕКЛАДИ творів Ганни АХМАТОВОЇ
* * *
Не дивно те, що похоронним дзвоном
Звучить, бува, мій непокірний вірш.
І що сумую. Вже за Флегетоном
Три чверті читачів усіх моїх.
О друзі! Залишилось вас так мало, –
Мені від того ви щодень миліш…
Короткою дорога надто стала,
Що довшою здавалась всіх доріг.

* * *
Приваблюють дороги Підмосков’я,
Неначе скарб я закопала там,
І скарб той називається любов’ю,
Його тобі я зараз і віддам.
Столітня у коронах лип дрімота
І Пушкін, Герцен. Що за імена!
Ми вже близькі від того повороту,
Де видно окіл весь навіки нам.
А та дорога, де Донський увічнивсь,
Коли в похід немислимий вів рать,
Клич супостата пам’ятає вітер,
В нім заклик перемоги на крилàх.

* * *
Я грядки буду пестити чорні,
Джерелицею поливати;
Польові квіточки на волі,
Їх не треба чіпати й рвати.
Хай їх більше, ніж зір понад хмар
Має біло-молочний шлях,
Для дітей, для закоханих пар
Виростають вони на полях.
А мої – то святій Софії
В ту єдину пресвітлу мить,
В котрій окрики літургії
Піднімуться під дивну блакить.
І, як хвилі приносять на сушу
Що самі на смерть прирекли,
Принесу покаянну я душу
І квіток із Росії-землі.

* * *
Моліться на ніч, раптом вам
Щоб не прокинутись славетним.

* * *
Дрібних на шиї чоток ряд,
У муфті руки, їх не бачать,
Дивлюся неуважно я
І більш ніколи вже не плачу.
Лице здається ще блідніш,
Аніж шовковий запіл юбчин.
До брів торкається мені
Некучерявлений мій чубчик.
І так не схожа на політ
Моя хода нежвавометна,
Неначе під ногами пліт,
А не квадратики паркетні.
Блідий рот ледь розтиснутий,
І дихаю нерівно, важко,
На грудях в мене так тремтить
Квіт небувалого з побачень.

* * *
Я давно не вірю в телефони,
В радіо не вірю, в телеграф.
Маю я на все свої закони,
Здичавілий норов – мабуть, яв.
Можу я зате усім наснитись,
Навіть не летітиму на «ТУ»,
Щоб аби-де легко опинитись,
Будь-яку скорити висоту.

* * *
Недуг томить – три місяці в постелі.
І смерті я неначе й не боюсь.
І гостею в страшному цьому тілі,
Немов крізь сон, сама собі здаюсь.

* * *
Не будеш серед живих.
Зі снігів не встати.
Двадцять вісім штикових,
Вогнепальна п’ята.
Другові обновочку
Тужну шила я.
Любить крівцю-кровочку
Рόсійська земля.
(Переклад з московинської - Любови Сердунич).

* * *
Я усміхатись перестала,
Морозний вітер губи студить,
І на надію менше стало,
Але на пісню більше буде.
І пісню цю я мимоволі
Віддам за сміх і зневажання.
Бо нестерпуче аж до болю
Душі любовне це мовчання.

* * *
Тече ріка неквапно у долині,
Багатоокий на горбочку дім.
А живемо ми як при Катерині.
Ждемо врожаю, правим молебні.
Дводенку перенісши як розлуку,
Вздовж лану їде гість до нас у дім.
В вітальні він цілує бабці руку,
На сходах гаряче – вуста мені.

* * *
Прокидатись на світанку
Через те, що радість тисне.
Видивлятися в каюті
У віконці хвилі вод,
Чи на палубі в негоду,
Вкутавшись в хутро пухнасте,
Слухати, як б’є машина,
Не гадати ні про що,
Та, побачення відчувши
З тим, хто став мені зорею,
Від солоних бризків вітру
Молодіти повсякчас.

* * *
Нам абияк вдалось розлучитись,
Осоружний вогонь загасити.
Вічний вороже, треба навчитись
Вам когось і насправді любити.
Я-то вільна. Мені – все б забави, –
Муза на ніч летить розважати,
А над ранок притьопає слава
Калатàльцем над вухом тріщати.
А про мене й молитись не варто
І, йдучи, озирнутись назад.
Чорний вітер у мене на варті,
Веселить золотий листопад.
Як дарунок, прийму я розлуку,
І буде забуття благодаттю.
Та скажи, чи на хресну ту муку
Ти наважишся іншу послати.

* * *
В. Г.
З небокраю очей не звожу,
Де завії танцюють чардаш…
Поміж нас три фронти, мій друже:
Наш, ворожий і знову наш.
Я боялась такої розлуки
Більше сорому, смерті, тюрми.
Я молилась, щоб смертної муки
Удостоєними стали ми.

* * *
На порозі білім раю
Озирнувся, крикнув: «Жду!»
Заповів мені, вмираючи,
Убогість й доброту.
І коли прозірне небо,
Бачить, крилами бринить,
Як ділю шкуринки хліба
З тим, хто просить в мене їх.
А коли, як після битви,
Хмари плинуть у крові,
Чує всі мої молитви
І слова любові він.

* * *
Ось і береги Північномор’я,
Ось межа між наших бід і слав, –
Не збагну, від щастя чи від горя
Плачеш ти, до ніг моїх припав.
Більше вже приречених не хочу:
Бранців і заручників, рабів,
Тільки з тим, що наймиліші очі,
Розділю я хліб, оселю, біль.

ВЕРВЕЧКА ЧОТИРИВІРШІВ
14. І слава лебедем пливла
Крізь золотистий дим.
Любове, завше ти була
Лиш відчаєм моїм.

16. І клялись вони Серпом і Молотом
Перед страдницьким твоїм кінцем.
«Ми за зраду платимо лиш золотом,
За пісні заплатимо свинцем».
(© Переклад з московинської Любови СЕРДУНИЧ, 2003).

Когда внезапная тоска
Мне тайно в душу проберется,
Я вглядываюсь в облака
Пока душа не улыбнется.
(© Николай Гумилев).

Коли раптова туга
Мені таємно в душу пробереться,
Я вдивляюся в хмари
Поки душа не посміхнеться.
(© Микола Гумільов).
(Google translate)

Як тінь нежданої нудьги
Таємно в душу пробереться,
Вдивляюсь в неба береги
Поки душа не усміхнеться.
(© Translate Lubov Serdunich , смт Стара Синява (Хмельниччина))

ТЕРПЕНЬ
Вже підошвú у мітингах потерті!
Бракує нам рішучих дій чи шин?
Не звичні місяці, а вічний терпень
Панує в долі, в буднях, у душі.

Нав’язують нам толеранство знову,
Тож терпимо… До часу, до пори!
Вже нудить від піарної їх мови!
Бракує нам нових поводирів!

Бракує нам Аттіли – на бариґів –
І косаків, які колись були!
Чому здобуте все – догори дриґом?
Чому – навала криз, ревуть воли?

Спимо собі, аж нам хребти потерпли!
Та свіжий вітер ще відчинить люк!
Скінчиться цей не вічний місяць терпень,
Як підросте новітній Кармелюк!

Отож, бариґо, сухарі суши!
БРАКУЄ НАМ РІШУЧИХ ДІЙ! НЕ ШИН!
___________
* Аттíла (Атилла) – вождь Гунської імперії, V ст.), яка простягалася від р. Урал та Кавказу до р. Рейн і від Дунаю до Балтики. Із 445 р. А. (Гатило?) – володар велетенської держави у Східній Европі, від Чорного моря до Рейну і від данських островів до правобережжя Дунаю.

(© Любов СЕРДУНИЧ, збірка «ЗАЙДАМ – ЗАСЬ!», 2016)

ТИ ГРАЙ, МОЯ КОБЗО!
Озветься ще віщий степ,
Озвучить колишню брань.
І слава твоя зросте,
Лиш грай, моя кобзо, грай!

Про час, як була біда,
Як нищили нас в ярах,
Правдиво оповідай.
Ти грай, моя кобзо, грай!

Про нашого рабства віки,
Як нищив північний враг,
Як вільнився дух козаків,
Ти грай, моя кобзо, грай!

Про те, що співав Мамай,
Коли не було й пера…
Мамаїв уже нема…
А ти, наша кобзо, грай!

Відлунюй в серцях, буди!
Бо я – не манкурт, не раб.
До змагів нових веди!
Ти грай, бандуронько, грай!

І в темінь нічну, і в рань
Край душу про рідний край!
Зійшла ж бо вже наша зоря!
Ти грай, моя ліро, грай!

Зліковуй від давніх ран!
Гуртуй поснулих, збирай!
За волю – одвічна брань.
Ти грай, наша кобзо, грай!

І знову гряде пора!..
Знов стогне земля сира...
Ти – замість сурми й пера.
Тож – грай, наша кобзо, грай!
(© Любов СЕРДУНИЧ, 2016)

МОВО
Кличеш ти до свята і до герцю,
Відкриваєш і скарби нові,
Рідна мово, заяснись у серці,
Озовись у пісні віковій!

Ти – всесильна! Ти – золотострунна!
Оживляєш хмари і бори.
Заярій, мов ті весняні руна,
Забалакай і заговори!

Рідна мово, ти – й золотосонце,
І річкових плес небесна синь.
Защеми у душах, досі сонних,
Наджерель одвічної краси!

Огорни! Загомони! Засвідчуй
Про свою одвічність вікову!
Ти – ясніша всіх небесних свіч, бо
Лиш з тобою мрію і живу!

Я з тобою пізнаю прадавнє,
Ти зі мною – в праці й боротьбі!
Як мені ти – люба і жадана,
Так цілком я віддана тобі!
(© Любов СЕРДУНИЧ)

раSSєї ВІРИТИ НЕ МОЖНА!!!
Вкраїнські витязі, герої,
Ви – із крутянами тотожні.
Не подолати зло без зброї!
РаSSєї вірити не можна.

Ти вже й десятому закажеш,
Чи атеїст, ачи набожний,
Чи рідновір, чи християнин:
РаSSєї вірити не можна!

Московія – держава диких
Головорізів і ординців,
Дрімучих нелюдів тайожних.
РаSSєї вірити не можна!!

Що московин – не брат нам зовсім,
Те знає в нас й дитина кожна.
Не будь байдужим, сплячим зомбі!
РаSSєї вірити не можна!!!

У рідній хаті – власне щастя.
Не вір казкам чужинським ложним.
Як заповіт, скажи нащадкам:
раSSєї ВІРИТИ НЕ МОЖНА!!!
(© Любов СЕРДУНИЧ).

МОВОНЬКО ВЕЛИЧНА
Йшли тебе понищити зусібічні зайди,
Ти – не штучно створена, тож і не загинеш.
Ти ще вся – не сказана, ти – диво несказанне,
Мово українська, Мати-Берегине!

У душі злеліяна, серцем облюбована,
Запульсуєш говором, а була ж й столична!..
Та була й розстріляна і не раз шматована,
Мово українська, страднице велика!

Ти здіймись орлицею та понад руїнами,
В золото-блакить вдягнись на віки, як звично.
З кожним рід-родиною хай тобі вкраїниться,
Наша предковічна ти мовонько велична!
(© Любов СЕРДУНИЧ).

ВЕСНА-2015
1.
Сипле квітень п’янкі привіти,
Обціловує світ вустами.
Весняним обв’язавшись вітром,
Від краси цеї просто тану.

Никнуть сутінки вмить останні,
Піє соло пташина рання.
Огорнувши плечі світанком,
Заслухаюсь ноктюрнами травня.

О, яка ж тут краса довкружно!
А ще ж будуть дива у літа!
Все в Природи – і мирно, й дружно,
Тільки хтось хоче все це вбити!

2.
А весни, молоді, веселі, бистрокрилі,
Осяяні зелом, обійняті теплом,
У наші дні – не ті: їх пíтьмою накрило.
Кує весна для миру новий металолом.

Летять птахи – звідтіль, бо випаленим травам
Бракує сил й безпеки вродити пагінці.
Засіяли поля свинцем ворожі лави,
І забарились миру провісники-гінці.

Стрічаєм день одним: чи вистоять відважні?
Чи накують літа їм ворожки із зозуль?
За вбитого – живих, за п’ядь землі – два сажні...
Така весна цьогоріч. Дощі – лишень із куль.

І плодить враг нових вовків в овечих шкурах.
О доки світом правитимуть ці земні «боги»?!
Угоди перемир’я для них – макулатура,
А їхні підписанти обоє – вороги!

Були часи, що ми і сіяли в шоломах.
Було, коса – в руках, а збоку – вірний меч...
Хай наші всі сини повернуться додому,
Та тільки зі щитом, а зайдам – нагла смерть!

Хай в Лету йдуть ці рими: війна, а ще – руїна,
Нехай вітри новітні нищівно їх здмухнуть!
А клаптик світу із найменням Україна
Виборює життя, наближує Весну.
(© Copyright: Любов СЕРДУНИЧ, 28 березня, 3 квітня 2015).

ВЕСНА-2015
Сипле квітень п’янкі привіти,
Обціловує світ вустами.
Весняним обв’язавшись вітром,
Від краси цеї просто тану.

Никнуть сутінки вмить останні,
Піє соло пташина рання.
Огорнувши плечі світанком,
Заслухаюсь ноктюрнами травня.

О, яка ж тут краса довкружно!
А ще ж будуть дива у літа!
Все в Природи – і мирно, й дружно,
Тільки хтось хоче все це вбити!
(© Любов СЕРДУНИЧ, 3 квітня 2015).

ЛЕСІ
Ось ми і ровесниці з Тобою,
Стрілись віком на межі століть.
Ти пішла такою молодою,
А Твій біль уже й мені болить.

Та Твоя вступає в душу сила
І відвага будиться на клич,
Як огні досвітні засвітили
По-новому на межі сторіч.

Приїзди до мене, Лесю, в гості!
Хай торкнуся сильної руки
І почую віщий мужній голос.
Підем весну слухати й віки.

Я б Твоєю сЕстрою назвалась,
СЕстрою безсмертної Косач.
Бо для мене це до болю мало:
Лиш читач Твій. Але все ж – читач!

Приїзди до мене в гості, Лесю!
Знову на Поділля приїзди!
Де Твоя чудова мова ллється
І цвітуть черешнями сади.

Де село здається милим раєм
І лунає Пісня Лісова.
Ти ж не вмерла: те, що не вмирає,
Маєм в серці, в пісні, у словах!
(Любов Сердунич, «ДУША НЕ ТЕРПИТЬ ПОРОЖНЕЧІ». – Хмельницький. – 2005. – С. 9).

ЖИВИ, НАДІЄ!
Скінчить раша ті нікчемні дії,
Як закінчиться і ця зима.
Просимо, благаємо: Надіє,
Не карай хоч Ти себе сама!

Твій протест відмовитись від їжі –
Кацапні лише на втіху, вір!
Відгукнеться устократ це їй же!
Хай би краще худнув путин-звір!

Не оцінить і не зреагує
Правильно, як вимагає честь,
Хто її не має. Тож це – всує.
Бережи себе, Вкраїни щем!

Ти живи! І знай: лише життями
Ми зі світу спрут оцей зметем
Й приведемо виродків до тями.
І для цього треба жити теж!

Ти ще стільки подаруєш втіхи:
І крилатих злетів, і дітей!
Все буде ще, дорогенька, тільки ж
Ти живи нам! Решта все – пусте.

Ти живою нам потрібна, Діво!
України славної донька!
Диво – не піти, а жити – диво
Всім катам на зло! Хай лусне Кат!
(Любов СЕРДУНИЧ).

НАДІЇ – ВОЛЮ! КАРУ – ВОРОГАМ!
Вродлива й горда, ніжна і смілива.
Твоя, Надіє, гідність – мовби німб!
Ми так, як Ти, чекаємо на диво,
Що вранці скажуть: «Мир! Кінець війні!».

Ще шаленіє, навісніє Путлер,
Бо українська Жанна д’Арк – мов сталь.
Та скоро тій імперії – капутень,
Твій дух свободи вже у ній вита.

Твоя, Надіє, гідність нам – за приклад,
Вона – найкраща зброя для змагань..
Весь нáрід український разом крикне:
«Надії – волю! Кару – ворогам!».
(© Любов Сердунич).

З прийдешнім НовИм роком, друзі! Хай він нам буде мирним, а ми щоб усі були здорові і щасливі в нашій любій і єдиній, незалежній, неділимій Неньці Україні!
НОВОРІЧНІ ВІНШУВАННЯ
Лети в історію, прощай навіки, старий роче.
Що рік новИй у ніч найпершу напророчить?

У цю щасливу Новорічну днину
Вітання шлемо Буковині і Волині.

Хай Новорічна пісня не втихає
Понад Карпатами і над степами.

Хай в Новоріччя понад Бугом і над Россю
Здійсняться мрії у дітей і у дорослих.

Хай у Проскурові, у Сумах і Полтаві
Веселі будуть люди, добрі і ласкаві!

В Поліссі, на Поділлі й Закарпатті
Усім бажаю радости і щастя.

Щоб Дід Мороз у Новорічний вечір
Приніс гостинці дорогій малечі.

Хай всюди в нас, від Харкова до Львова,
Будуть заможні люди, щирі і здорові!

І в сонячнім Криму, і на Донбасі
Нехай панує мир, добро і щастя!

Нехай здоровими ростуть дівчата й хлопці,
Щоб весілля гули на щастя в цьому році!

Хай зійде радісна над вами зоряниця!
Хай родить щедро вам і жито, і пшениця!

Хай квітнуть усмішки на кожному обличчі,
Хай буде доленосним Новоріччя!

Світи, щаслива наша доленько, зорею
Повік світи над Україною моєю!

Твоє прийдешнє, вірю, кращим буде
І українцям, і всім добрим людям.

Добра бажаю всім, і миру, і любови.
Віншую радістю, і щастям, і здоров'ям!
(© Любов СЕРДУНИЧ).

З ЧЕРНЕЧОЇ ГОРИ
Новітній гайдамако, бандерівцю, повстанцю!
Не дай себе приспати, твори, дій, говори!
Надійся лиш на себе, живи – як в день останній!
Отут воно видніше, з Чернечої гори.

Вдивляюсь у прийдешнє, де патріотів – лави.
Позаду – … тисяч років, попереду – віки.
Державити б нам славу, як славимо державу,
Бо запитання часу: куди ми, хто ми, з ким?

Все тільки зачалося, ще йти і йти до роду.
А вже новітній пахне холодноярський дух.
І дихає новітня історія свободи,
Й провідники новітні до Віча ще прийдуть.

Найперше – це любов до Вітчизни-материзни,
А зняти з вождювання й поставити ми – враз!
Знай, враже-супостате, що шабля наша блисне
І зродить гайдамаків, якщо прийде пора!

Знов сумніви, тривоги… І знов йдемо до Віча,
До злагоди-єднань, до прийдешньої пори.
Бо Слово наше – віще, бо Правда наша – вічна!
Отут воно видніше, з Чернечої гори.
(© Любов СЕРДУНИЧ, 10 серпня 2014 р.).

Вона народилась у День Дівочої Долі, а сама щасливою дівочою долею не була обласкана. 7 грудня виповнюється 114 років від дня народження великої української художниці Катерини Василівни БІЛОКУР. Їй - мій скромний вірш...

КАТЕРИНІ БІЛОКУР, художниці від Бога
Білий квіт, червона ружа…
Тільки назв – аж цілий том!
Шлях стели, барвистий луже,
Через терни до квіток!

На хрещатому барвінку –
Краплі серця і душа.
Все твоє дівоче віно –
Це Богданівки краса.

Насміхання, заборони…
З геніїв – не перша ти.
Не картини то – ікони,
В долі у твоїй – хрести.

Та твої квітучі думи
Не уміщував мольберт.
Геть, плітки, і гетьте, глуми!
Не згубила в них себе.

Що – троянда і піонія!
Їх співає всенький світ.
В матері Землі на лоні
Піднесла й картоплі цвіт!

Ружі людям дарувала –
Йшла по їхніх шпичаках.
Що на серці Боже мала –
Віддавала у квітках.

Рідний край – квітуче море,
В ньому дух небесний є.
Квіти, Катре, – твої зорі
Й чарівництво все твоє.
(© Любов СЕРДУНИЧ, 2001).

ХТО ВІДПОВІСТЬ?
Стискається серце, холонуть долоні,
Як лиш уявляєш ті втрати без війн.
Це ж скільки народу померло ще в лоні!
І хто за ті чорні діла відповість?

Червоні «конателі» то, торбохвати,
Сатрапи, іуди – голодна мара!
Могли на могилах вони святкувати,
Як люд український ущент вимирав.

Людей у кагати кладе моровиця.
Вже трупень, капутень, могилень – зима.
А нива, пахучий хлібець тільки сниться.
О, чим закропитись? Ні крихти ж нема.

А там – людоїдень вартує на чатах.
Не квітень – капутень, не червень – чума.
Укрились навіки барвінком хрещатим,
Немов не було. Півсела вже нема.

Конає в погибелі пів-України,
Бо зверху, при владі, кацапи й жиди.
Забрали худобу і все – до зернини,
Лише не забрали повітря й води.

І пухли, й потухли, нема і схорону.
І падали тихо навіки в траву.
Люцифера ми допустили до трону!
Його дитинчата понині живуть.

Хвалять ту епоху, бо їх годувала,
За плани давала посади, грошву.
Хто більше погавка, в того більша ставка,
Та бач’, не розпре ненажеру Москву.

Стискається серце, холонуть долоні,
Як лиш уявляєш ті втрати без війн...
Це ж скільки Вкраїни померло ще в лоні!
І ХТО за ті чорні жнива відповість?!!
(© Любов СЕРДУНИЧ, 2009).

ХАЙ ВІДПОВІСТЬ МЕНІ МОСКВА!
За людопад без поховань,
За зниклі назви цілих сіл
Хай відповість мені Москва:
Її керманичі усі.

За пекло райської землі,
За пухлень, чумень, за терор
І за приписані нулі,
Що приховали людомор.

За три пшеничні колоски
І той комуністичний рай,
Де за півслова – Соловки.
Де кожен третій помирав.

За те дитя, що в лоні ще,
Не народившись, висохло.
За цей болючий в серці щем!
За все, що, вмерши, не збулось.

Перед судом за ті жнива,
За найстрашніший злочин свій
Хай стане нинішня Москва,
Допоки свідки ще живі!

Невизнання, мовчання – глум
Над пам’яттю мільйонів жертв!
Лиш допусти – й новий Валуй
Вже незалежних нас пожер.

За все хай відповість Москва:
Живі і нині сущі всі.
Щоб пам’ять – вічна і жива,
Щоб на столі повік – хліб-сіль.
(© Любов СЕРДУНИЧ, 2009)


ЗАСВІТИ СВОЮ СВІЧУ ПАМ'ЯТИ 22 ЛИСТОПАДА!

http://www.youtube.com/watch?v=cM0tYT6KnyQ&feature=youtu.be

ОСІННІЙ ОБРАЗОК
Ліс жевріє.
Село квітує пишно
Багряним, жовтим,
Зело-золотим…
Зоря за ніч
Розсипала намисто.
Пливе туман,
З городів пахне дим…

Ясні ці зорі
Просяться у вірші.
І пестить жовтень
«Бабиним» теплом.
Якби ж не гасли!
Жевріють хай вічно
Оця зоря,
І жовтень,
І село!..
(© Любов Сердунич, «ДЖЕРЕЛИНКА», 1996).

МОЯ УКРАЇНА
Моя Україна – це зоряні роси,
І синь вереснева, і мирна блакить.
За небо погідне і щедрі покоси
Я дякую, доле, тобі кожну мить.

Моя Україно, Богине-Мадонно!
Найбільшого щастя тобі я молю:
Народу моєму – пресвітлої долі.
І будь моїм сонцем, яке я люблю.

Хвала Україні, єдиній родині,
Що стала зорею для кожного з нас.
Була Оріяна, тепер – Україна,
А слава одна в нас, не стер її час.

В дорогу несхибну, пряму і безмежну
Братаймось пліч-о-пліч, серця до сердець.
Хай славиться вічно моя незалежна
Соборна держава! Героям – вінець!
(© Любов СЕРДУНИЧ, збірка "ОдКРОВеннЯ". 2007).

БОРОТИСЬ ВАРТО!

Не даремно були наші подвиги ратні –

Стало волею рабство.

І хвалебні співати хотілося оди,

Та з серця – квиління народу…



Ти був ройовим одного тільки рою,

А став усього народу героєм.

І падають в Лету нащадки повстанців,

І ти, на жаль, – не останній…



Тужно «Кача» пливе і портрети героїв,

Їм співаємо Тризну. Ох, Тризну!..

А хто горе наше важкезне потроїв,

Той – вигнанець Вітчизни!



Двоє виродків виром керують кривавим.

І пала небайдужа душа і вже й хата.

Та ще дибу й меча ми на них не скували,

Ще нема на катів

Ката.



І гуртуєм чоту до чоти, рій до рою.

Знов – пора

революційно-осіння.

І треба б осанну співати героям,

Та з серця – одні голосіння!..



Зайди знищують дух наш і пагони гарту,

Та боротись і жити – варто!

Бо

Всенародні сльози народжують ямби,

Й пливе «Кача» і чорні троянди…

(© Любов Сердунич, 20 вересня 2014).

23 вересня 2014 р. виповнилося 366 років з часу славнозвісної ПИЛЯВЕЦЬКОЇ БИТВИ козацько-селянського війська під проводом гетьмана Богдана Хмельницького з польською шляхтою.
СПІВАЮ СЛАВУ НАШІЙ ПИЛЯВІ!!!

ГЕТЬМАН БОГДАН ДО НАЩАДКІВ

ПОСЛАННЯ
старосинявським косакàм, косачкàм і косàчкам,
українцям і неукраїнцям, пилявківцям і пилявцям
віку 21-ого од віку 17-ого,
записане дня 11-ого місяця вересня року 2006-ого
жоною прапра...внука сердуня,
гетьманського охоронця, який оселився
на дашковецькій землі 1648 року,
диктоване з вуст Богдана Хмельницького,
гетмана Війська Запорізького,
з поля пилявківського

Ось тут’о все й відбувалось. Тілько… плутаєтесь в числах.
Он хорогви, шанці, табір… І гінець у милі скаче.
Непокора підняла нас, бо усяк терпець скінчився.
Малиновий стяг підняв нас, вас збудив жовтогарячий.

Ми за волю і за правду стільки вже разів будились!
В кожному були сторіччі ті розпуття і звитяги.
Визнаю: Москва була нам так потрібна, як кадило.
Ви судіть мене, та втямте: сподівання – то не тяга.

Не один я: ось вже й ваші, і до них, – теж не спроможні
Втримати жар-птицю волі. А була ж таки близенько!
Чи гріхи – також спадкові? Ачи ложна клятва кожна?
То в сокола правда гола. Одне слово, не в чиженка.

Може, пам'яти забракло?.. Може, схибилися в вірі?..
Нам би гай тут калиновий! Цей гірчить, бо він – полинний.
Віче правди треба, вірю. Обирав я долю щиро,
Вийшло: на віки – недоля. На скрижалях плаче віно...

Може, винна та худібка, що втоптала наші кості,
Чи козача кров гаряча, що лиш: «гей!» – і все рубає!..
Наші кріпості – не кріпкі. Де тепер вони, форпости?
Й вас надовго не стачає: хочете ж одразу раю!

Може, ми і воювали не за те або не з тими?!.
Спромоглися ж ви сказати, що не тут була ця битва,
Що її, мовляв, не було… Ех нащадки, побратими!..
Дам отвіт: ні, не за тими ведете свою гонитву.

Потороччя – перед вами! Йому гнуться безхребетні.
Українця занехали – славите жидів і ляхів.
За цю сповідь – вибачайте. Прощавайте. І – прощайте.
Справді, вмійте вибачати. Я ж за сповідь йду – на плаху!
(© Любов Сердунич).

ПЕРЕД ЧИСТИМ АРКУШЕМ

Мене – нема ще. Ані слів, ні зору –
Нічого. Лиш… сумління ломота…
Є зав'язь думки, місячно-прозора.
Чуття пульсують, серце виліта.

Цей аркуш п'ятитисячний – як перший.
Стосотий біль, як вперше, проживу.
Спішать слова, голодні і не пещені.
Вони – ще безлад. Їх… ніяк не звуть.

І слів нема. Та є чуття! І тільки.
Колючі та уперті, мов… з ялин.
Нема мене, ні думки й рими-втіхи.
Лиш зав'язь-загадка. І біло-чистий лист.

ГЕРОЇ НЕ ВМИРАЮТЬ!
Мені наснилася пісня, чітко наснилася жінка-виконавиця, навіть мелодія, а слова – ні… Слова – зродилися зі сліз, виплакалися з пісні вранці, коли прокинулася від хлипу зі сльозами на очах...
Можливо, знайдеться фахівець-композитор, який зуміє відчути цю пісню душею... Або йому вчується власна мелодія...

Знову пруть на нас зайди непрохані,
Їм ніщо людське не приспало хіть.
Вже не чутно пташиного тьохкання,
Тільки спалахи, спалахи, спалахи!..

Приспів:
На вмить – завмерли квіти!
І враз – урвалось небо!
І ти – не в цьому світі,
І ти летиш від себе!..
На мить погасло сонце,
На мить не стало неба.
І вже нема віконця,
Нема шляху до тебе!..

Із чоти народиться тисяча,
Кожна тисяча вродить мільйони.
Кожен з нас – у тобі, як і ти – в серцях.
Йдуть на клич нові батальйони.
П – в.
Будуть квіти й країна оновлена,
Буде бігати син по травичці...
Бо герої лишились не зломлені,
Бо для нас Україна – найвище!

П – в:
На мить – завмерли квіти!
І враз – урвалось небо!
І ти – не в цьому світі,
І ти летиш від себе...
На мить погасло сонце,
І враз не стало неба.
І вже нема віконця,
Нема шляху до тебе!..
Катам утнули руки
Одвічно загребущі,
Бо в нас – одна спонука:
Вкраїнські вільні душі.
Вкраїнські вільні душі!!
Вкраїнські вільні душі!!!
(Любов Сердунич, 19 – 20 вересня 2014).

ЖИВІ ОБРУСИ
Простяглись неозорі лани, скільки стане руки.
Їх порівнюють з морем: за обсягом чи то до слова.
А мені українські поля – наче ті скатерки,
Що вкривають столи, чи то пак, наші ниви святково.

І на тій скатертині, мов золото, жар колосків:
То – на стіл коровай, паляниця духмяна предивна.
Помилуймось, плекаймо розмаї живих рушників.
Дивоцвітом на чорному тлі їх створила людина.

А вже доля землі обрамля скатерки-рушники
Синім квітом, блакитним, вогненно-червоним і білим.
Сокирками й волошками вишита неба блакить.
А біленькі ромашки ворожать, чого в полі більше.

Чи багряної барви, мов кров, нею збризнутий мак,
Чи блакиті річок і небес, і очей синіх сина?
Підлязурені нею лани. Щедро-щедро всіма,
Хоч бери той обрус і стели у господі-гостині.

Береги різнобарвою – мов обереги хлібів.
Гомінкі колосочки стають на перéшепти-раду.
– Що болить тобі, нивонько? Що – найтривожніший біль?
– Всі такі. Та… стерплю. Тільки все б у Природи – до ладу.

Вабить нас до ланів це земне і живе вишиття,
Де канвою – рілля, а над полем, мов квіт, – чесний пояс.
Увібрали пшеничні лани різні барви життя.
А над житом, життя вишиттям, – колосочки, як вої.
(© Любов СЕРДУНИЧ, «ДВІ БАРВИ». – Городок: «Бедрихів край», 2011).

* * *
На городі – квіток озерця.
П’янко пахнуть, аж терпне серце.

Друзі – сапа, граблі і заступ.
Тільки б ще колорадам – заськи!

Співи птахів... Та далі йдемо.
Не садочок, а рай Едемський.

Мальви туляться аж до вікон.
Тож квітуй тут, живи довіку.

Стиглі яблука – ліхтарями
Двір висвічують весь у мами

І моргають, мов зорі, з гілля.
Приїздіть – їх і вам я вділю.

Грамофончики мальв, гарбузів...
І музики свої – од пуза!

Є козичка – і в піст не пісно.
А корівка – то завжди пісня.

Сонця більше, ніж в місті, й світла.
Тут і чахла душа розквітне.

В нас і справді найвище небо!
То чого ж тут іще вам треба?!.
(Любов Сердунич 2011).

Літо!.. Літечко... Цього року - сумне для українців... Але ті, кому випадає зараз бути серед живої природи, не перестають милуватися нею і захоплюватись...
* * *
Втішає душу й серце, зір голубить
Квітуча мати-й-мачуха у лузі.
Це різнотрав’я, різнобарв’я любе –
Найпевніші цілителі і друзі.

Таке прослалося! Раї превишні!
Від цього жовтоквіту сизо листю.
Природо, чом’ сюди не кожен пише
Візитний лист із кам’яного міста?

Немає часу чи потреби-тяги?
Зло цивілізаційне затягає.
Попри нашестя кризи тут звитяжно
Ще мезозойська мурава буяє.

Обнявсь кривавник он зі звіробоєм,
І коле серце при рові шипшина.
Які б невдачі не були з тобою –
На себе трави візьмуть неодмінно.

Вони – душі барометри великі:
Любов нерідко передбачать трудну.
Лиш доля – мати-й-мачуха дволика:
То приголубить, то обвіє студнем.
(Любов СЕРДУНИЧ, 2011).

ЩЕ ХОДИТЬ...
В’яне, мов квіт без сонця.
Ходить, як неживий.
Хата – мов без віконця.
Йде – нижче од трави.

Наче душа – без тіла,
Наче згубив шляхи.
Наче й до всього діло,
І – ні до чого. Й ні з ким.

Мов не свої і ноги.
Ходить, мов сам не свій.
Думав: впіймав за них Бога,
Сам же – мов спутаний він.

Що йому – стимул-важіль?
Що з головою, що без,
Вже й упізнати важко.
Де вже – пізнати себе!

Може, уже й не дихає,
В сокові власнім варений.
Може, не мав і дихавки?
Може, не слухався нені?

Очі зав’язані мовби.
Ходить марою і вдень.
Мовби не звідав і мови,
Мовби не чув і пісень.

Був солов’єм – уже й одуд.
Світ його легко впіймав.
Він ще живий, іще ходить.
Тілом. Душі ж – вже... нема...
(© Любов Сердунич, 2011).

НА ДНІ РІКИ
Нехай чуже й здається кращим,
Та рідне ні за що не кинь.
На дні ріки культура наша,
На дні прадавньої ріки.

Хіба чуже за рідне краще?
За рідне брали ж на гаки!
На дні ріки – культура наша!
На дні Славутича-ріки!

Ніколи те не стане рідним,
Що нам нав’язане було.
Лише прабатьківське потрібне,
Скільки б віків не пропливло.

Багаті статком – духом бідні.
Міліють душі. Хто ми? З ким?
Відлунюють обряди рідні
Із дна праматері-ріки.

І точить нас московська шашіль,
Намішано й жидівства в нас.
А де ж вона, культура наша?
Безлика – лиш культура мас.

Раба в собі не позбулися:
Запобігаємо усім!
Здавалося: ось-ось – збулися...
Та травить нас чужинська сіль.

Сприймають за своє все ложне
Лише невігласи, раби!
Рабом зробити стільки можна,
Що... можна вже і не робить!
(© Любов Сердунич, 2010).

НА ЛІТЗІБРАННЯ!
І знов - неділя. Не вагаюсь. Їду
Через сім піль і кілька ручаїв.
Там смутку не залишиться ні сліду,
Бо знов зберуться друзі всі мої.

Летить зі мною й приятель лелека,
А потім дощ наздоганяє «бус».
А на душі – така жага і спека,
Що конче треба вилити комусь.

Тож у Хмільник майну, як завше, радо,
Де, мов джерельце, струменить життя.
Душевне слово – рада і розрада.
Поезія ж – то тільки прикриття.

* * *
Радіо озвалось з першопівнями.
Дрочиться чи помилилось так?
... Той горланить, як воно, запінившись,
Той у груди б’є себе. Мастак!

Той так люто гострить зуб. Лютуй! Лютуй!
Г’инший зло покоситься. Ну й злись.
Ти ж собі болиш. І любиш землю ту,
Що – в тобі. І що найбільш болить.

Завтра – спільний кабінет, палата чи
Просто черга. Й однакові всі.
Й доплатиться всім або й заплачуть всі.
І зрівняють висоту баси.

А наразі сну нема ґарантії.
Спи, мій першопівню, не буди.
Тільки б щоб усіх будило радіо:
Й сонячних, і білих, і рудих.

ПРИГОРНИСЯ ДУШЕЮ ДО РІДНОГО СЛОВА

Рідне Слово – то Нації слава, обнова,
Щем сердечний і вічний натхнення вогонь.
Пригорнувшись душею до Рідного Слова,
Поринай у священну скарбницю його.

Бите, цьковане, безліч разів – у вигнанні!..
О, сумний мартиролог твоїх заборон!
Рідну Віру і Веди – усе на захлання!..
І втішається тим чорна зграя ворон.

Рідне Слово – бальзам і прикраса-обнова.
Рідне Слово – і куля, як треба, й огонь!
Пригорнися душею до Рідного Слова –
І відчуєш красу всю й могутність його.

Рідним Словом звеличуй Вітчизну і мову.
А як раптом покличе сурма, то й тоді,
Пригорнувшись душею до Рідного Слова,
З ним іди на звитягу в боротьбі і труді!
(© Любов СЕРДУНИЧ, Хмельниччина).

КЛЕЧАЛЬНА СУБОТА
Напередодні Свят Зелених
Дівчата й молоді жінки
В суботу рано задля клечань
Ішли по трави і квітки.

Чекали їх ліси, левади,
Де квітнуть полини й чебрець,
Любистку пахощі-принади,
Духмяне зілля романець…

Татарщина – то для долівки,
А липа й клен – за рушники.
Клечання двору і домівки –
Донині звичай є такий,
(© Любов СЕРДУНИЧ, зі збірки «ДУША НЕ ТЕРПИТЬ ПОРОЖНЕЧІ». – Хмельницький, 2005. – с. 22).

ЖАСМИН
Прокидаюсь в пахощах жасмину.
Губиться із гілочки сльоза…
– Я тебе довіку не покину!.. –
Чи пелюстка це, чи ти казав?

…Вечір юний. Несміливі кроки…
І жасмин, подільський кипарис…
Цей букет таких далеких років
Запізнілі спомини приніс.

Над пахучим стогом – роєм бджілки.
Боже мій! Ну чим же не фата?!
Не зламай кохання ніжну гілку.
А зламав – не снись, не повертайсь.

Гілочка пахучого суцвіття –
Ніжне щастя давньої весни.
Пелюстки-цілунки сипле з вітром
І п’янить мене, п’янить, п’янить…

Спомини журбою перемиті.
Всі думки про тебе – як роман.
Не зника з очей вуаль жасмину.
Усміх долі то ачи обман?..

Зажасминить ще. Та чи зустріну
Я ці очі – кольору життя?..
Чую знов: «Довіку не покину»…
То хіба ж можливе забуття?! (© Любов Сердунич. – Квіти грудня, 1996. – С. 13).

ДОБО ЯНЯ, або ДО БОЯНА
Після перечитання книги В.Малика «Черлені щити»

Мокне і мовкне під зливами скошена нива.
Думи рояться, а з ними скрипить і перо.
Жили пульсують. В зіницях – вогнів переливи.
Тріскає серце, й свіча, і гаряче нутро.

Сивий пергамент мудріє, і срібняться скроні.
Власне наймення пошли нам у власні віки
Вічевим стягом, півсловом, прозірливим дзвоном,
Хоч випадковим півзвуком, півзнаком, а кинь.

Нині. А завтра завруняться словом бажання.
Світлий Ярило нагріє ріллю, і тойді
Памолодь юна обернеться гарним врожаєм.
Зродиться пісня, і піт, і добробут у дім.

Віко відчиниш. Пратиша обізветься хором.
Напис чіткий, кіновар’ю, в вустах оживе.
Витязі-вої здіймуть Перунові прапóри.
Славень онуків Дажбожих торкне за живе.

Книги! Люблю, як дітей, вас – і війно, і вірно.
В буки і веди вдивляюся аж до сльози.
Слово Бояна (чи Яня?) – неміряне віно.
Зрушено азом найпершим прийдешні ази.

Вихили келих сури і з любов’ю – до бою.
Три дні бажання – і мрія у тебе в руках!
Й ми потайними стежками з тобою. Обоє!
Вичерпай Волгу, Славутича ж – не розплескай.

Нас не зламати на корені. В чесному герці!
В цьому й чеснота, о сивоголові мужі!
Власне наймення пошли і відкрий своє серце.
Гуком, півзвуком, півзнаком, як жити, скажи.

Сьогодні - День Української вишиванки. Зі святом вас, друзі!
Анумо, скільки нас тут має власну(-і) вишиванку?
Дарую вам і свою, поетичну:
ВИШИВАНОЧКА
Чом довкола все співа,
Як весною в лузі?
Вишиваночка нова
В мене! Гляньте, друзі!

Це бабусечка моя
Склала візерунок.
Найдорожчий в світі я
Маю подарунок!

Веселкові барви всі
З ниточок шовкових
Поєднались у красі –
На моїй обнові.

З піснею-веснянкою,
Щоб гуляти в лісі,
Вдягнем вишиванки ми
Наші, українські!
(© Любов СЕРДУНИЧ, «НА ЧОВНИКУ ДОЛОНЬКИ» (книжка-розмальовка. Вірші, казка та загадки для дітей). – Хмельницький: НВП «Евріка» ТОВ, 2002. – С. 3).

УЛЮБЛЕНІЙ КВІТЦІ
З чорноземного лона
Між зелених долоньок
Біловогником блимає:
– З вами я!
Наче зіронька з ночі,
Ті маленькі дзвіночки,
Найніжніша із квітів –
Конвалія.
(2005 р.)

* * *
Потребує пастиря отара.
Так одвіку й завсіди гряде.
Подавай! Якого-небудь. Й зараз!
«Хай чабан отаманом буде!».

Й церква не своя. Полуда впала.
Іч, позамовкали горлачі.
І принишкла воля. Б’ємо бали.
Пастирі кидають жереб. Чим?
(2010 р.).

СВІТАНОК
У долонях спокою ніжиться земля,
Блідо-сіро-золотом даленіє обрій.
І лоскоче запах майбутнього зела,
І душа видзвонює: день складеться добрий.

А вона – вже осьдечки! А вона – весна!
Спокій лінню сонною ще тримає землю,
Та вже вільно дихає осяйна вона
І пустило паросток у темниці зерно.

Першоптах озвався ще не сміливо в сні.
І зоря остання у плесі сполоснулась.
Ще… Ще мить – і сповнилось щастя і мені,
Як червоне колесо обрію торкнулось!..

І така високість в тобі і навкруги!..
Золото-блакить умить спалахнула світлом!
Виднокраю срібляться сині береги…
Що є ще врочистіше в цьому білім світі?!.

Все живе завмерло, притихло в таїні,
Й ніч поза байраками промайнула тінню...
Пощастило тому, хто бачив навесні
Цю дорогоцінну мить чистого світіння!
(© Любов СЕРДУНИЧ).

СВІТАНОК
У долонях спокою ніжиться земля,
Блідо-сіро-золотом даленіє обрій.
І лоскоче запах майбутнього зела,
І душа видзвонює: день складеться добрий.

А вона – вже осьдечки! А вона – весна!
Спокій лінню сонною ще тримає землю,
Та вже вільно дихає осяйна вона
І пустило паросток у темниці зерно.

Першоптах озвався ще не сміливо в сні.
І зоря остання у плесі сполоснулась.
Ще… Ще мить – і сповнилось щастя і мені,
Як червоне колесо обрію торкнулось!..

І така високість в тобі і навкруги!..
Золото-блакить умить спалахнула світлом!
Виднокраю срібляться сині береги…
Що є ще врочистіше в цьому білім світі?!.

Все живе завмерло, притихло в таїні,
Й ніч поза байраками промайнула тінню...
Пощастило тому, хто бачив навесні
Цю дорогоцінну мить чистого світіння!
(© Любов СЕРДУНИЧ).

ЯНИЧАРА ВБИЙ У СОБІ
Ще не скаране Зло. Й тому
Не припинимо боротьби!
Якщо куля в лоб – не йому,
То убиймо його в собі!

Себто чесними будьмо скрізь
І привітними вдома й десь.
І відтак, о ясній порі,
Щасна доля до нас прийде.

Щоб убити його в собі,
Не засмічуй оселю й парк.
Дай дорогу новій добі.
Скелю підлости бий, лупай!

Яничарові віри не йму!
Раджу діяти так і тобі!
Якщо куля в лоб – не йому,
То убиймо його в собі!

Не кури, не пий, не злослов,
Май здоровий спосіб життя!
Бо якщо ростити любов –
Зло не матиме вороття.

Щоб убити в собі раба,
Щоб зростити в собі добро –
Не бери й не давай хабар:
Не москаль же ти, не малорос!

Діточок доглядай, мов квіт,
А жінок поважай-лелій.
І постане на цілий світ
Україна – душа Землі.

Вбий байдужого у собі!
Вбий продажного у собі!
Присвяти себе боротьбі!
Яничара вбий у собі!
(@ Любов СЕРДУНИЧ).

♥ ♥ ♥
Мовчання – кохання...
Мовчання – ненависть.
Мовчання – зітхання,
Чекання, вагання,
Ніч і світання-прощання.

Мовчання – сумнів.
Мовчання – певність.
Мовчання – згода.
І сум, напевно.
Мовчання – розпач.
Мовчання – сила,
Промови розчин.
Біль непосильний.
Воно і трунок,
Воно й – рятунок.

Але…
волаю безголоссям,
Волаю шепотом,
Волаю!
Не вперше і не востаннє
Мовчанням!
(Любов СЕРДУНИЧ, 2007).

ХТО ВІН?
Хто прикидався облесливим лисом,
А потайки хижо іклами зблисне
І при нагоді – ножа поміж ребра, –
Друг він чи недруг?

Той, хто порушує людські закони,
Цивілізації всі заборони,
Хто демонструє нахабний свій норов, –
Друг він чи ворог?

Хто має нормою зради, обмани,
Хто не лікує – роз’ятрює рани,
Жар загрібає руками чужими, –
Хто він, скажи нам?!.

Той, хто зі зброєю вліз в нашу хату,
Хто не дає, а забрав так багато!
Нищив засланнями, нищив нас мором, –
Брат він чи ворог?!.

Хто йде з мечем – від меча і загине,
Хто ще не знав, хто такий українець.
Ми – волелюбні! Затям (саме в пору!),
Друг ти чи ворог.

Хто ще боїться прозріти й боротись,
Відсіч нанести нахабній корості,
Думай відверто, хто ти для народу:
Син, чи манкурт, ачи ворог?!.
(© Любов Сердунич, 14 березня 2014 р.).

РІДНУ МОВУ ТРЕБА ВІДЧУВАТИ
Не за словником звіряю Слово:
Їх не завжди творять мудраки.
Не зріднить праматеринська мова
Наголос чужий. Бо ж не з руки

Нам «випáдок» мовити чи «нóві»...
Нашою – лиш вúпадок, новí.
Наголос у слові – то основа,
То душа його, природній квіт.

Нація – перепустка у Вічність,
Мова рідна – віза у віки.
З рідним словом житимемо вічно,
З суржиком ми – покруч, будяки!

Ну не говорили так бабуся!
Давня мова – пісня, вишиття!
Словом рідним живлюсь, боронюся.
Витворилась мова із життя.

І тому Селом звіряю мову:
Як ще мовить інколи село.
Є потвори-покручі – і мовби
Нас тисячоліття й не було.

Говори ж, як говорила мати,
Як пульсує слово з власних вен.
Рідну мову треба відчувати!
Ти ж бо нею дихаєш, живеш!

А вона ж – світ визнав! – друге місце
Серед всіх народів і країн!
З Оріяни – наших слів намисто,
З праРуси, з Ор-Дани, з УкРАЇв!
(2011 р.).

ДВІ МОСКОВІЇ
На 350-ий рік «Росії» в Україні
За коріння вкраїнне, за поклик горінь
Їх згадаємо кожного року:
Є ж «Росія» поетів, співців, матерів…
Тільки є – й зі зворотнього боку!

То імперія вбивць і жандармів, катів,
Підлабузників і яничарів.
Їх для певности ще й возвели у святі –
На криваві молитися чари.

Є «Росія» мучителів, стражів, царів,
Підлих зрадників і фарисеїв.
Ми лишалися сіл за «невинне» парі –
І кацапились вкрадені села.

Є «Росія» Іванушок-«зранкуналий»
І «тьоть Моть», що жиріли з Вкраїни.
Йдуть новітні гетьмани вклонитися їй,
Не з принуки-безвиході – вільно!

У Московії – не монолітний анфас,
Однобока і посмішка в профіль.
Хоч і шуйцею гладить вряди-годи нас,
Та правицею шле на Голгофу!

Розпізнаймо облесливих взорів вогонь
І гадюче обличчя тиранів!
Сподіваємось благ від «братання» того –
Дочекаємось солі на рани!

Пресумний рік відзначення! Хитра мета:
В нім забути русяву князівну,
Від якої украдена й назва свята:
Русь («Росія»), – Мою Україну!
(@ Любов СЕРДУНИЧ, 2003).

ЯКБИ Ж ТО!
Якби ти відчув мої сльози,
Нахабний загарбнику наш,
Якби ти стояв на морозі
За те, щоб спрут врешті сконав;

Якби ти відчув силу Славня
І дух відчайдушних сердець,
Щоб слава зміцніла державна,
Яка до безсмертя веде;

Якби ти пройнявся душею
До нації славних борців,
Яка не сприймає дешеві
Ідейки москвинських гінців;

Якби ти любив рІдну матір –
Не йшов би на нас, матерів,
Не смів би закони ламати,
Зіткнувши нас в вирі борні.

Якби ти… Якби ти..! Якби ж ти..!
Однак не дано це тобі!
Ми – нація мирна, та битим
Будеш в цій твоїй боротьбі!
(© Любов Сердунич).

ЯКБИ Ж ТО!
Якби ти відчув мої сльози,
Нахабний загарбнику наш,
Якби ти стояв на морозі
За те, щоб спрут врешті сконав,

Якби ти відчув силу Славня
І дух відчайдушних сердець,
Щоб слава зміцніла державна,
Яка до безсмертя веде;

Якби ти любив рІдну матір –
Не йшов би на нас, матерів,
Не смів би закони ламати,
Зіткнувши нас в вирі борні.

Якби ти пройнявся душею
До нації славних борців,
Яка не сприймає дешеві
Ідейки москвинських гінців;

Якби ти… Якби ти..! Якби ж ти..!
Однак не дано це тобі!
Ми – нація мирна, та битим
Будеш в цій твоїй боротьбі!
(© Любов Сердунич, 15, 17 березня 2014 р.).

ЯК ТАРАСІВ МАЛО В УКРАЇНІ!

Як Тарасів мало в Україні!
Як не вистачає бунтарів!
Хай би розігнулись рабські спини
Й стрепенулись ті, що нагорі.

Де ви є, козацькі одчайдухи?
Хто в тобі куняє: раб? варнак?
Кличе Україна сильних духом,
Нації бракує гайдамак.

Та лизати зад – у нас почесно,
Їм – і славослів’я, й шквал вітань.
Хтось лишень візьме до рук Шевченка,
Хтось його ще й досі не читав,

В кого хата – споконвіку скраю,
В кого серце – брила кам’яна.
Хто свавілля називає раєм,
Тим також, як нам усім, – хана.

Толерантством нас зазомбували.
Слабаки ми духом, нуль ми, «пас»!
Можуть йти нові монголи й галли,
Бо нема Тарасів серед нас!
( © Любов СЕРДУНИЧ, 2011).

* * *

Це пшеничне золоте колосся,
Це щасливе хору стоголосся
Збережи нащадкам, захисти.
Присягни велично, щиро й гордо!
Як нащадок славних укрів-оріїв,
Захистити будь готовим ти.

Присягнути небом і землею,
Батьком і правицею своєю,
Присягнути пред свічадом днів,
Що душі народної не згубиш,
Що її, мов рідних діток, любиш,
Що за неї – в воду і в вогонь.

Присягнути рідним, віщим словом
За малу вітчизну й мить любови,
Присягнути серцем і крильми.
За «добридень!» й усмішку дитячу,
За завзяття й поступи юначі,
За вкраїнське небо й вічний мир!
(© Любов СЕРДУНИЧ, 2013).

БУР’ЯНЧИК
Буйно хопта росте без дощу. Хоч ти шіпайсь-не шіпайсь,
Не зарадиш нашестю ні сапою, ані руками.
Як з добавки не виполю-виловлю всеньку свиріпу,
То хоча б поколошкаю трохи, мишей полякаю.

Пирію кореневе мереживо-плетиво тягну,
Рву осот, що висотує з мене всі сили навзаєм.
Так чекаєш, коли вже город зелен килим одягне,
Тільки ним милуватися часу ніколи немає.

Бараболиння плутає ноги. Жуки червоніють.
Не взяла їх ніяка хороба, лиш більше і більші.
Хто село милим раєм, курортом назвати посміє –
Чом’ не їдете з міста? Запрошуєм! Тут без вас гірше.

Та… Даруйте за думи відверті: то з відчаю я чи…
Чи під сонцем палючим пеклась голова моя довго.
За городній бур'ян є страшніше – людина-бур'янчик:
І не сієш, а вродиться, тільки не родить нічого.
(@ Любов СЕРДУНИЧ, 2007).

♥ ♥ ♥
Де те перо, що здатне описати
Чуття, що не вміщаються в слова?
Для галочки емоцій в нас багато
( Як вже запізно ): ба ... Невже?! Овва!
Всі правдолюби, та не задля неї
Спокуса стадо на гріхи жене.
І ми – ніде: між небом і землею.
Ще віримо у диво неземне.
Мовчати легше, ніж боротись, справді.
Тож нам блаженство – тихе, тепле дно.
Ораторам красивих слів ми раді,
Бо рабство удержавлене давно.
Чи тре’ чекати ще Страшного Суду?!
Чи так і не відродяться права?
В пошані знову – лицарі абсурду,
І штучний посміх, і чужі слова.
І знову світом правлять божевільні.
І їх назвуть великими колись.
Звикаємо до катастроф і бійні,
Міняєм просто кашкети і лик.
Марнуєм час: відсотки чи проценти?
Чи справді демократія – ідеал?
Злидар простяг коробочку на центи.
Та що нам він?! Злидар - то не загал!
(@ Любов СЕРДУНИЧ, 2007).

НЕВМИРУЩИЙ КОБЗАР
Хоч душа – як руїна –
Все життя у гонитві,
Його пломінь не згас.
Хто твоя, Україно,
Священна молитва?
– Він, безсмертний Тарас!

Неосягнене виніс
Во ім’я батьківщини
За віки і за нас.
О народе, назви
Найвірнішого сина.
– Незнищенний Тарас!

Царську темінь окинув
Усевидящим оком,
Освітив, як олтар.
Хто твоїм, Україно,
Є Великим Пророком?
– Невмирущий Кобзар!
(© Любов СЕРДУНИЧ, 2000).