ЖИВІ ОБРУСИ
Простяглись неозорі лани, скільки стане руки.
Їх порівнюють з морем: за обсягом чи то до слова.
А мені українські поля – наче ті скатерки,
Що вкривають столи, чи то пак, наші ниви святково.

І на тій скатертині, мов золото, жар колосків:
То – на стіл коровай, паляниця духмяна предивна.
Помилуймось, плекаймо розмаї живих рушників.
Дивоцвітом на чорному тлі їх створила людина.

А вже доля землі обрамля скатерки-рушники
Синім квітом, блакитним, вогненно-червоним і білим.
Сокирками й волошками вишита неба блакить.
А біленькі ромашки ворожать, чого в полі більше.

Чи багряної барви, мов кров, нею збризнутий мак,
Чи блакиті річок і небес, і очей синіх сина?
Підлязурені нею лани. Щедро-щедро всіма,
Хоч бери той обрус і стели у господі-гостині.

Береги різнобарвою – мов обереги хлібів.
Гомінкі колосочки стають на перéшепти-раду.
– Що болить тобі, нивонько? Що – найтривожніший біль?
– Всі такі. Та… стерплю. Тільки все б у Природи – до ладу.

Вабить нас до ланів це земне і живе вишиття,
Де канвою – рілля, а над полем, мов квіт, – чесний пояс.
Увібрали пшеничні лани різні барви життя.
А над житом, життя вишиттям, – колосочки, як вої.
(© Любов СЕРДУНИЧ, «ДВІ БАРВИ». – Городок: «Бедрихів край», 2011).