Любов СЕРДУНИЧ, ПЕРЕКЛАДИ творів Ганни АХМАТОВОЇ
* * *
Не дивно те, що похоронним дзвоном
Звучить, бува, мій непокірний вірш.
І що сумую. Вже за Флегетоном
Три чверті читачів усіх моїх.
О друзі! Залишилось вас так мало, –
Мені від того ви щодень миліш…
Короткою дорога надто стала,
Що довшою здавалась всіх доріг.

* * *
Приваблюють дороги Підмосков’я,
Неначе скарб я закопала там,
І скарб той називається любов’ю,
Його тобі я зараз і віддам.
Столітня у коронах лип дрімота
І Пушкін, Герцен. Що за імена!
Ми вже близькі від того повороту,
Де видно окіл весь навіки нам.
А та дорога, де Донський увічнивсь,
Коли в похід немислимий вів рать,
Клич супостата пам’ятає вітер,
В нім заклик перемоги на крилàх.

* * *
Я грядки буду пестити чорні,
Джерелицею поливати;
Польові квіточки на волі,
Їх не треба чіпати й рвати.
Хай їх більше, ніж зір понад хмар
Має біло-молочний шлях,
Для дітей, для закоханих пар
Виростають вони на полях.
А мої – то святій Софії
В ту єдину пресвітлу мить,
В котрій окрики літургії
Піднімуться під дивну блакить.
І, як хвилі приносять на сушу
Що самі на смерть прирекли,
Принесу покаянну я душу
І квіток із Росії-землі.

* * *
Моліться на ніч, раптом вам
Щоб не прокинутись славетним.

* * *
Дрібних на шиї чоток ряд,
У муфті руки, їх не бачать,
Дивлюся неуважно я
І більш ніколи вже не плачу.
Лице здається ще блідніш,
Аніж шовковий запіл юбчин.
До брів торкається мені
Некучерявлений мій чубчик.
І так не схожа на політ
Моя хода нежвавометна,
Неначе під ногами пліт,
А не квадратики паркетні.
Блідий рот ледь розтиснутий,
І дихаю нерівно, важко,
На грудях в мене так тремтить
Квіт небувалого з побачень.

* * *
Я давно не вірю в телефони,
В радіо не вірю, в телеграф.
Маю я на все свої закони,
Здичавілий норов – мабуть, яв.
Можу я зате усім наснитись,
Навіть не летітиму на «ТУ»,
Щоб аби-де легко опинитись,
Будь-яку скорити висоту.

* * *
Недуг томить – три місяці в постелі.
І смерті я неначе й не боюсь.
І гостею в страшному цьому тілі,
Немов крізь сон, сама собі здаюсь.

* * *
Не будеш серед живих.
Зі снігів не встати.
Двадцять вісім штикових,
Вогнепальна п’ята.
Другові обновочку
Тужну шила я.
Любить крівцю-кровочку
Рόсійська земля.
(Переклад з московинської - Любови Сердунич).

* * *
Я усміхатись перестала,
Морозний вітер губи студить,
І на надію менше стало,
Але на пісню більше буде.
І пісню цю я мимоволі
Віддам за сміх і зневажання.
Бо нестерпуче аж до болю
Душі любовне це мовчання.

* * *
Тече ріка неквапно у долині,
Багатоокий на горбочку дім.
А живемо ми як при Катерині.
Ждемо врожаю, правим молебні.
Дводенку перенісши як розлуку,
Вздовж лану їде гість до нас у дім.
В вітальні він цілує бабці руку,
На сходах гаряче – вуста мені.

* * *
Прокидатись на світанку
Через те, що радість тисне.
Видивлятися в каюті
У віконці хвилі вод,
Чи на палубі в негоду,
Вкутавшись в хутро пухнасте,
Слухати, як б’є машина,
Не гадати ні про що,
Та, побачення відчувши
З тим, хто став мені зорею,
Від солоних бризків вітру
Молодіти повсякчас.

* * *
Нам абияк вдалось розлучитись,
Осоружний вогонь загасити.
Вічний вороже, треба навчитись
Вам когось і насправді любити.
Я-то вільна. Мені – все б забави, –
Муза на ніч летить розважати,
А над ранок притьопає слава
Калатàльцем над вухом тріщати.
А про мене й молитись не варто
І, йдучи, озирнутись назад.
Чорний вітер у мене на варті,
Веселить золотий листопад.
Як дарунок, прийму я розлуку,
І буде забуття благодаттю.
Та скажи, чи на хресну ту муку
Ти наважишся іншу послати.

* * *
В. Г.
З небокраю очей не звожу,
Де завії танцюють чардаш…
Поміж нас три фронти, мій друже:
Наш, ворожий і знову наш.
Я боялась такої розлуки
Більше сорому, смерті, тюрми.
Я молилась, щоб смертної муки
Удостоєними стали ми.

* * *
На порозі білім раю
Озирнувся, крикнув: «Жду!»
Заповів мені, вмираючи,
Убогість й доброту.
І коли прозірне небо,
Бачить, крилами бринить,
Як ділю шкуринки хліба
З тим, хто просить в мене їх.
А коли, як після битви,
Хмари плинуть у крові,
Чує всі мої молитви
І слова любові він.

* * *
Ось і береги Північномор’я,
Ось межа між наших бід і слав, –
Не збагну, від щастя чи від горя
Плачеш ти, до ніг моїх припав.
Більше вже приречених не хочу:
Бранців і заручників, рабів,
Тільки з тим, що наймиліші очі,
Розділю я хліб, оселю, біль.

ВЕРВЕЧКА ЧОТИРИВІРШІВ
14. І слава лебедем пливла
Крізь золотистий дим.
Любове, завше ти була
Лиш відчаєм моїм.

16. І клялись вони Серпом і Молотом
Перед страдницьким твоїм кінцем.
«Ми за зраду платимо лиш золотом,
За пісні заплатимо свинцем».
(© Переклад з московинської Любови СЕРДУНИЧ, 2003).

Когда внезапная тоска
Мне тайно в душу проберется,
Я вглядываюсь в облака
Пока душа не улыбнется.
(© Николай Гумилев).

Коли раптова туга
Мені таємно в душу пробереться,
Я вдивляюся в хмари
Поки душа не посміхнеться.
(© Микола Гумільов).
(Google translate)

Як тінь нежданої нудьги
Таємно в душу пробереться,
Вдивляюсь в неба береги
Поки душа не усміхнеться.
(© Translate Lubov Serdunich , смт Стара Синява (Хмельниччина))