Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Олександр Артамонов (1992)
Український дослідник літератури епохи Модерну, перекладач з латинської та англійської мов.




Художня проза
  1. Молодий Ґудман Браун
    Молодий Ґудман Браун уже виходив на сільську салемську вуличку, коли сідало сонце; але, переступивши поріг, він озирнувся, щоб на прощання поцілувати свою молоду дружину. І Віра, як дружина його влучно називалася, висунула свою милу голівку на вулицю, дозволивши вітру грати з рожевими стрічками на її капелюшку в той час, як вона розмовляла з Ґудманом Брауном.

    «Серденько моє», - прошепотіла вона ніжно та якось сумно, коли вуста її наблизилися до його вуха, - «благаю, відклади свою мандрівку до світанку, залишся спати цієї ночі в нашому ліжку. Коли жінка залишається на самоті, її турбують такі сни й такі думки, що часом вона боїться самої себе. Молю, залишся зі мною цієї ночі, милий чоловіче – бо ж у всьому році немає ночі, подібної до цієї».

    «Кохана моя, Віро моя», - відповів молодий Ґудман Браун, - «з усіх ночей року лише цієї ночі маю я покинути тебе. Мандрівка моя, як ти звеш це, має бути здійснена в обидва кінці між нинішнім часом та світанком. Невже, солодка моя, мила моя, ти вже засумнівалася в мені – лише після трьох місяців шлюбу?»

    «Тоді хай Бог благословить тебе!», - сказала Віра, вся в рожевих стрічечках; «Нехай все буде добре, коли ти повернешся».

    «Амінь!», - проголосив Ґудман Браун. «Прочитай молитви свої, кохана Віро, та лягай спати, коли стемніє, і тоді ніщо не зашкодить тобі».
    Тож, він полишив її; і поки молодий чоловік прямував вуличкою, що повертала на розі біля молитовного дому, він раз-по-раз озирався та бачив голівку Віри, що досі стежила за ним, оточену меланхолічним духом, незважаючи на рожеві стрічки.

    «Бідненька Віра!», - подумав він, і відчув біль у серці. «Яким же треба бути покидьком, щоб покинути її заради подібного. Вона й про сни згадала. Здається, схвильованим було її личко, ніби сон попередив її про сьогоднішні справи. Але ж ні, ні; вона б померла від самої думки про таке. Бо ж вона – благословенний янгол на цій землі; після цієї ночі я вчеплюся в її спідницю та полечу з нею на небеса».

    Прийнявши це блискуче рішення на майбутнє, Ґудман Браун відчув виправданим той поспіх, з яким він здійснював свій нинішній задум. Він ішов темним манівцем, у пітьмі найпохмуріших дерев лісу, які ніби розступалися, дозволяючи вузькій доріжці проповзати між ними, та одразу ж сходились разом за спиною мандрівника. В тому місці було самотньо настільки, наскільки це взагалі можливо; особливість такої самотності в тому, що мандрівник не знає, хто може ховатися за незліченними стовбурами та тонким гіллям над головою; тож, самотньо крокуючи, він може проходити крізь приховану безліч люду.

    «Тут за кожним деревом може ховатися чортів індіанець», - сказав собі Ґудман Браун; і він перелякано озирнувся, додавши: «А що, як сам чорт в мене зараз за плечем!»

    Озираючись, він подолав вигин манівця і, знову подивившись уперед, побачив фігуру чоловіка в похмурому, доброму одязі: той сидів під старим деревом. Він підвівся, коли Ґудман Браун наблизився, та пішов обіч нього.

    «Щось ти пізно, Ґудмане Браун», - проказав він. «Годинник на Олд-Саут вже бив, коли я проходив Бостоном, а з того часу сплинуло цілих п’ятнадцять хвилин».

    «Віра мене трохи затримала», - відповів молодий чоловік, чий голос тремтів через раптову появу супутника – хоча з’явився той і не зовсім несподівано.
    Ліс тепер сповнила глибока пітьма, особливо ту частину, якою просувалися ці двоє. Наскільки можна було роздивитися, другий подорожній мав десь п’ятдесят років, належав, вірогідно, до тієї ж верстви, що й Ґудман Браун, та й загалом досить сильно нагадував його – хоча, мабуть, більше виразом обличчя, ніж його рисами. Можна було подумати, що це батько з сином. Однак, хоча старший і був одягнений так само просто, як і молодший, та й у поводженні своєму був простим, оточував його при цьому невисловлюваний дух людини, що пізнала світ, що не зганьбиться ані за обідом у губернатора, ані при дворі короля Вільяма, якби йому довелося там побувати у справах.

    Найбільш помітною річчю, яку він мав при собі, був його посох, що нагадував величезну чорну змію, настільки дивовижно вирізьблений, що могло здатися, ніби вона звивається та викручується в його руках, як справжня жива змія. Це, звісно, було зоровою оманою, якій сприяла темрява.

    «Ходімо, Ґудмане Браун», - закликав його супутник, - «Було б сумно розпочинати наші пригоди у цьому місці. Візьми мій посох, якщо ти вже втомився».

    «Друже», - сказав інший, завершуючи свою повільну ходу повною зупинкою. «Дотримавши слово стосовно нашої зустрічі, тепер я повернуся туди, звідки прийшов. Я маю сумніви стосовно речей, тобі відомих».

    «Он воно як?», - відповів той, що зі змією, посміхаючись. «Ходімо, однак, і поміркуємо на шляху; якщо я тебе не переконаю, підеш собі назад. Ми ще зовсім малу частину лісу пройшли».

    «Занадто багато! Занадто багато!», промовив добродій, несвідомо продовживши свій шлях. «Батько ніколи так не блукав у лісі, як і його батько. Ми – добрі люди и добрі християни ще з часів перших мучеників; я буду першим з Браунів, що обрав та пройшов такий шлях».

    «Оце компанія, що тут скажеш», - зауважив старший після певної паузи. «Добра промова, Ґудмане Браун! Я чудово знаю всю твою родину, як і будь-кого з пуритан; тут нема про що й говорити. Це ж я допоміг твоєму дідові, констеблеві, коли той ганяв батогом квакершу салемськими вуличками – оце був розумник! Це я дав твоєму батькові зв’язку соснового хмизу, запаленого від мого власного серця, щоб він спалив індіанське поселення під час війни короля Філіпа. Обидва були моїми добрими друзями; і ми з ними часто ходили цим шляхом із задоволенням, і поверталися щасливими в опівнічний час. Я охоче буду й твоїм другом в пам’ять про них».

    «Якщо все так, як ти кажеш», - відповів Ґудман Браун, - «то дивно, чому вони про це ніколи не згадували; хоча, якщо чесно, нічого дивного в тому нема, бо ж найменші чутки такого штибу змусили б їх покинути Нову Англію: ми тут – люди молитви, віддані добрим справам, і подібне нечестя нам не властиве».

    «Нечестя чи ні», - сказав мандрівник із закрученим посохом, - «але я дуже добре знаю жителів Нової Англії. Диякони багатьох церков п’ють зі мною вино причастя; найкращі городяни багатьох міст обрали мене своїм головою; більшість членів Генеральної Ради – щирі провідники моїх інтересів. Ми з губернатором також… хоча, це вже державна таємниця».

    «Як таке може бути?», - закричав Ґудман Браун, здивовано дивлячись на свого незворушного супутника. «Як би там не було, я не маю жодних справ з губернатором та Радою; те, що вони роблять, нічого не значить для такого простого господаря, як я. Але якщо я піду з тобою, як витримаю я погляд доброго старця, нашого салемського священника? О, його голос змушує мене тремтіти кожного разу під час богослужінь та проповідей».

    До цього моменту старший подорожній слухав із серйозним виглядом; але тепер він вибухнув невтишимим сміхом, настільки хитаючись усім своїм тілом, що його зміїний посох, здавалося, співчутливо звивався.
    «Ха-ха-ха!» – горлав він знову і знову. Врешті, опанувавши себе, він сказав: «Ти продовжуй, Ґудмане Браун, продовжуй, але ж, благаю, вважай, щоб я не помер зі сміху».

    «Добре, тоді завершимо це раз і назавжди», - сказав Ґудман Браун у роздратуванні. «В мене є дружина, Віра. Це розіб’є її миле серденько, а я б уже краще власне серце розбив».

    «Що ж, якщо справа у цьому», - відповів інший, - «тоді тримайся свого шляху, Ґудмане Браун. «Присягаюся тобі двадцятьма старими каргами на кшталт тієї, що плентається попереду: Вірі все це не завдасть жодної шкоди».

    Говорячи, він вказав посохом на жіночу фігуру на шляху попереду, в якій Ґудман Браун упізнав дуже благочестиву та взірцеву пані, що навчала його катехизи в юності, і досі залишалася його помічником у справах моралі та духовності – разом зі священником та дияконом Ґукіном.

    «Диво та й годі, що Ґуді Клойз опинилася так далеко в хащах, коли вже сонце давно сіло», - сказав він. «З твого дозволу, друже, я б краще пройшов частину шляху за деревами, поки ми не відійдемо подалі від цієї доброї християнки. Вона тебе не знає і може спитатися в мене, з ким це я йду, і куди».

    «Хай буде так», - сказав його супутник. «Йди за деревами, а я продовжу свій шлях».

    Молодий чоловік звернув убік, як і було сказано, і почав слідкувати за своїм товаришем, який потихеньку йшов своїм шляхом, поки між ним та старою пані не залишився проміжок завдовжки з його посох. Між тим, вона старалася, як могла, йдучи з надзвичайним, як для такої старої жінки, поспіхом, і бурмочучи якісь незрозумілі слова – певно, молитву – на ходу. Подорожній простягнув посох і торкнувся її зморшкуватої шиї тим, що здавалося зміїним хвостом.

    «Диявол!», - закричала благочестива пані.

    «Виходить, Ґуді Клойз упізнала свого старого друга?», - зауважив подорожній, стоячи навпроти неї та спираючись на свою звивисту палицю.

    «О, повірити не можу, чи дійсно це Ви, Ваша Милість?», - скрикнула пані.
    «Так, дійсно, Ви прийняли подобу мого старого кума, Ґудмана Брауна, діда того дурня, який нині так називається. Однак – чи Ви повірите в це, Ваша Милість? – моя мітла дивним чином зникла, її вкрали, і я підозрюю, що це зробила та відьма Ґуді Корі, за якою шибениця плаче, а я вже якраз намастилася соком селери, перстача та аконіта…»

    «Змішаними з доброю пшеницею та жиром немовляти», - додала подоба старого Ґудмана Брауна.

    «О, Ваша Милість, Ви знаєте рецепт», - закричала стара пані, гучно зареготавши. «Тож, як я кажу, я вже повністю підготувалася, але раптом зник мій скакун, і довелося йти пішки; мені казали, що цієї ночі до нас приєднається милий молодий чоловік. Але тепер, Ваша Милість, простягніть мені Вашу руку, і ми опинимось там за мить».

    «Навряд чи», - відповів її друг. «Руку я тобі не дам, Ґуді Клойз, але ось мій посох, якщо хочеш».

    Сказавши це, він жбурнув посох до її ніг, і той ожив, будучи одним з жезлів, позичених якось їхнім володарем єгипетським чарівникам. Втім, Ґудман Браун не міг про це здогадатися. Він здивовано підкотив очі, а коли знову поглянув, то не побачив ані Ґуді Клойз, ані зміїного посоху, але лише свого супутника, що чекав на нього з таким спокоєм, ніби нічого й не сталося.

    «Ця стара пані вчила мене катехизи», - сказав молодий чоловік; і цілий всесвіт сенсу містився у тому простому зауваженні.

    Вони продовжували просуватися далі, і старший подорожній умовляв свого супутника поспішити та подолати вже врешті той шлях, доводячи свою правоту настільки уміло, що арґументація його, здавалося, не промовлялася ним, а походила з душі його слухача. На шляху він зламав кленову гілку замість свого посоха, та почав очищувати її від маленьких гілочок, вологих після вечірньої роси. Коли пальці його торкалися їх, гілочки ті дивним чином висихали та втрачали життя, ніби цілий тиждень пролежавши під сонцем. Так, ці двоє йшли, досить поспішаючи, допоки на похмурій низині край манівця Ґудман Браун не всівся на пні, відмовившись іти далі.

    «Друже!», - сказав він уперто, - «Я все вирішив. Ані кроку не зроблю я більше на цьому шляху. Нехай нечестива стара й обирає собі шлях до диявола, хоча я вважав, що вона прямує до небес – хіба ж це привід для того, щоб я також покинув свою милу Віру та попрямував за каргою?»

    «Ти ще трошки поміркуй про все це», - відмовив спокійним тоном його знайомий. «Посидь та відпочинь трошки, а коли відчуєш змогу іти далі – мій посох стане тобі у пригоді».

    Без зайвих слів, він жбурнув своєму супутникові кленову палицю та зник настільки швидко, ніби його поглинув згустілий морок. Молодий чоловік трохи посидів край дороги, вельми задоволений собою, роздумуючи про те, з яким чистим сумлінням зустріне він завтра під час вранішньої прогулянки священника, і як не буде він ховати очей від доброго старого диякона Ґукіна. І яким спокійним буде сон його цієї ночі, яку він мав змарнувати так нечестиво, але з таким благочестям та смиренням віддав у руки Віри! Посеред цих приємних та шанигідних розмислів, Ґудман Браун почув, як коні скачуть дорогою, та вирішив сховатися в хащі лісу, свідомий неправедної мети, що завела його сюди – незважаючи на те, що тепер він так щасливо врятувався.

    З наближенням звуків стукоту копит та розмови вершників, два голоси поважних старців зазвучали так чітко, ніби бесіда їхня відбувалася зовсім поряд. Вся суміш звуків неслася дорогою в кількох ярдах від сховку молодого чоловіка; однак, через безсумнівну глибину мороку в тому місці, ані мандрівників, ані їхніх коней не було жодної змоги розгледіти. Хоча вони й зачіпали тонке гілля на своєму шляху, неможливо було побачити самі їхні фігури, хоча б на мить, на тлі мерехтливої смуги сяючого неба, що простягалася вздовж дороги. Ґудман Браун скорчився та встав навшпиньки, розсунувши гілля та витягнувши шию настільки, наскільки було можливо, аби при цьому залишитися в тіні. Тоді він відчув ще більшу тривогу, оскільки, міг він заприсягтися, ті два голоси належали священникові та дияконові Ґукіну – з таким поспіхом вони розмовляли, коли, за своїм звичаєм, бігли на зібрання общини чи церковну раду. Ще не вийшовши за межі чутності, один з вершників зупинився зірвати гілку.

    «Якщо вже обирати, превелебний отче», - промовив голос, схожий на дияконів, - «то я б уже краще пропустив своє рукоположення, ніж зустріч цієї ночі. Кажуть, що там будуть члени нашої общини з Фолмутських країв, а також інші – з Конектикута й Род-Айленда, а також дехто з індіанських пау-вау, які, відповідно до свого єства, знають диявольське мистецтво краще за найвищих з нас. Окрім того, там буде чудова молода жінка, що долучиться до нашої общини».

    «Блискуче, дияконе Ґукін», - відповів поважний старий голос священника. «Поквапимося, інакше ми спізнимося. Вони не зможуть розпочати, як Ви знаєте, до мого прибуття».

    Копита знову затупотіли, і голоси, що звучали так дивно в порожньому повітрі, зникли у лісі, де ніколи не було жодної церкви, і де жоден християнин не молився ані з общиною, ані на самоті. Куди могли прямувати ці святі мужі в диких хащах? Молодий Ґудман Браун сперся на дерево, ледве не впавши на землю, ослаблий та пригнічений тяжким сердечним болем. Він звів очі до неба, сумніваючись, чи взагалі є небо над ним. Однак, там, у блакиті, дійсно мерехтіли зірки.

    «З небесами наді мною та Вірою зі мною, я вистою проти диявола», - скрикнув Ґудман Браун.

    Так, вдивляючись угору, в глибоке небесне склепіння, він здійняв руки, аби помолитися, і ось: без жодного подуву вітру якась хмара раптом пролетіла крізь усе небо та приховала мерехтливі зірки. Блакить небесну досі було видно, однак якраз над головою опинилася чорна хмарна маса, що потихеньку ширилася на північ. З повітря, згори – ніби з глибин тієї хмари – долинав змішаний та непевний звук голосів. Слухачеві здалося, ніби він може розрізнити вимову власних городян: чоловіків та жінок, як благочестивих, так і грішних, багатьох з яких він зустрічав у домі молитви, а інших бачив у таверні. Голоси були настільки нерозбірливими, що вже за мить він засумнівався, чи це не бурмотіння старого лісу, що шепоче без жодного вітру. Поступово голоси набували сили, і в них можна було впізнати знайомі інтонації, не раз чуті при сонячному світлі в Салемі, але які ніколи – до цього разу – не лунали з хмари серед ночі. Був там і голос молодої жінки, яка ремствувала в незрозумілому сумі, благаючи про певну милість, яка, імовірно, мала призвести до ще більшої скорботи; вся ж незрима компанія – і святі, і грішні – здавалося, підтримувала та заохочувала її.

    «Віро!», - заволав Ґудман Браун голосом муки та відчаю; і лісова луна насмішливо закричала: «Віро! Віро!», ніби якісь здичавілі покидьки шукали її в хащах.

    Крик скорботи, люті та страху пронизав ніч у відповідь, коли нещасний чоловік затамував подих. Цей крик одразу ж зник посеред гучнішої суміші голосів, зів’яв у далекому реготі, що віддалився геть, коли зникла й темна хмара, залишивши чисте та мовчазне небо над Ґудманом Брауном. Однак, щось легко затріпотіло в повітрі, і, падаючи, зачепилося за гілку дерева. Молодий чоловік схопив цю річ та побачив рожеву стрічку.

    «Я втратив свою Віру», - закричав він, коли пройшла мить остовпілості. «Немає добра на землі, а гріх – лише слово. Прийди, дияволе, бо ж цей світ віддано в твоє володіння».

    І, шаленіючи у відчаї, регочучи, Ґудман Браун схопив свій посох та продовжив свою мандрівку – настільки швидко, ніби він летів над лісовою стежкою, а не йшов чи біг. Шлях ставав усе більш диким та похмурим, все складніше було ним просуватися, пройдена ж стежка одразу зникала, залишаючи подорожнього в серці темних нетрів – так, манівець вів уперед, ніби інстинкт, що веде смертних до зла. Весь ліс був сповнений людей та страхітливих звуків – скрипу дерев, виття диких звірів, криків індіанців; іноді вітер звучав, як далекий церковний дзвін, іноді він ревів навколо подорожнього, ніби вся Природа зі зневагою насміхалася з нього. Однак, він сам був головним жахом цієї сцени, а тому не тремтів від інших жахіть.

    «Ха-ха-ха!», - ревів Ґудман Браун, коли вітер реготав з нього.

    «Ну що, чий сміх гучніший? Навіть не думай налякати мене своєю чортівнею! Відьмо, чаклуне, індіанський пау-вау, сам дияволе – виходьте, це прийшов Ґудман Браун! Вам варто боятися його настільки ж, як і він боїться вас!»
    Направду, в усьому лісі, повному різноманітних істот, не могло бути нічого страхітливішого за фігуру Ґудмана Брауна. Він пролітав між чорних ялинок, оскаженіло розмахуючи своїм посохом, сповнений натхнення мерзенного богохульства, так регочучи, що лісова луна відповідала йому реготом демонів, які буцім оточили його. Сам диявол є значно менш мерзенним, ніж коли він ховається всередині людини. Так, він переслідував нечистого, тремтячи серед дерев, поки не побачив червоний вогонь попереду – це палали порубані пні та гілля, від яких розчистили галявину – вогонь той блякло сяяв під небом в цю опівнічну годину. Подорожній зупинився, бо стихла буря, що вела його вперед, і почув щось на кшталт гімну, урочисто виспівуваного багатьма голосами в далечіні. Він знав цю мелодію; вона часто виконувалася хором сільського молитовного дому. Слова пісноспіву розсіювалися десь удалині, не доходячи до його слуху, а тягнув їх хор не людських голосів, але звуків нічної хащі, що зійшлися в жахливій гармонії.

    Ґудман Браун скрикнув, але його крик загубився для його власного слуху, увійшовши в унісон з криком пустки.

    В проміжку тиші він крадькома підібрався поближче – поки яскраве світло не засліпило йому очі. В кінці побаченої ним галявини, огородженої темним муром лісу, височів камінь, ніби грубий, природний аналог чи то вівтаря, чи то кафедри, оточений чотирма сяючими ялинками, чиї верхівки палали, а стовбури залишалися незайманими – ніби світильники на обідні.

    На верхівці каменю палала купа листя, виблискуючи в саме небо посеред ночі, та уривчасто осяюючи галявину. Сяйво охоплювало кожну гілочку, кожну листяну гірлянду. Червоне світло вогню то спалахувало, то знову стихало, і незліченна община тих, що зібралися тут, то осяювалася, то зникала в тіні, то знову поставала, ніби за одну мить з пітьми заповнюючи жителями серце самотнього лісу.

    «Всі одягнені в похмуре та темне», - зауважив Ґудман Браун.
    Такими вони й були. Серед них, колихаючись між мороком та блиском, з’явилися й ті, кого вже наступного дня люди могли побачити в залі провінційної ради, та інші, хто – від служби до служби – з-за церковної кафедри, оточеної натовпом слухачів, а також з-за найсвятіших вівтарів цієї землі – виглядали відданими небесам благочестивцями. Здається, там була й пані губернаторша. Принаймні, серед зібрання знаходилися високі пані, яких вона добре знала, а також дружини поважних панів, і вдовиці, у величезній кількості, і старі діви, що користувалися бездоганною репутацією, і чеснотливі молоді дівчата, що тремтіли від думки про те, як би їхні матері не побачили їх тут. Раптові спалахи світла над темною місциною засліпили Ґудмана Брауна, але ось він і впізнав тих служителів салемської церкви, що славилися особливою святістю. Старий добрий диякон Ґукін вже прибув і очікував того поважного святого, шанигідного пастора, тримаючи його вбрання. Однак, разом з цими серйозними, поважними та святими людьми, цими старійшинами церкви, цими чесними пані та чистими дівами, непоштиво стояли розпусники та жінки з заплямованою репутацію, найгірші покидьки, віддані огидним гріхам та підозрювані в жахливих злочинах. Дивно було, що ані добрі люди не здригалися поруч з нечестивцями, ані грішники не бентежилися через близькість святих. Серед своїх блідолицих ворогів також де-не-де стояли індіанські жерці – пау-вау – що сповнювали свої рідні ліси жахіттями завдяки закляттям, мерзеннішим за будь-які, відомі англійським чаклунам.

    «Але де ж Віра?», - думав Ґудман Браун. І, коли серце його сповнилося надією, він затремтів.

    Пролунав новий рядок гімну – з повільним та скорботним надривом, що нагадав про благочестиву любов, доповненим такими словами, в яких зібралося все грішне, що лише наша природа здатна вмістити, а також – прикрашений ще більш темними натяками. Не осягнути звичайним смертним знань бісівських. Рядок за рядком виспівувалися; хор пустки досягав найглибших звуків могутнього органу; і з фінальним акордом цього жахливого пісноспіву пролунав звук, подібний до ревучого буревію, стрімкого потоку, виючого звіра, і всі інші неузгоджені голоси цих диких хащів змішалися в один голос винуватця, що вшановував князя світу цього. Чотири сяючі ялинки спалахнули ще вище, і ледь зрозумілі страхітливі форми та риси виринули з диму, що огорнув нечестиве зібрання.

    Тієї ж миті центральний вогонь вибухнув сяючою аркою, що накрила камінь, на якому тепер постала фігура. При всій повазі треба підкреслити, що фігура та ані вбранням, ані манерами – жодним чином – не нагадувала похмуре божество церков Нової Англії.

    «Приведіть неофітів!», - вигукнув голос, що пролунав галявиною та прокотився лісом.

    При цих словах, Ґудман Браун вийшов із тіні дерев та наблизився до зібрання, до якого він відчував огидну братерську симпатію у відношенні до всього химерного, що містилося в його серці. Він міг заприсягтися, що з диму на нього дивилася подоба його мертвого батька, яка закликала його підійти, в той час, як певна жінка, з обличчям, сповненим відчаю, застерігала його, простягнувши у заперечному жесті руку. Може, це була його мати? Втім, він не мав сили не крокувати, опиратися цьому рухові – навіть у думках – коли священник та старий добрий диякон Ґукін взяли його під руки та супроводили до сяючого каменя. Туди ж підійшла струнка постать жінки під вуаллю, в супроводі Ґуді Клойз, тієї благочестивої вчительки катехизи, та Марти Кер’є, яку диявол обіцяв зробити королевою пекла. Це була страшенна карга. Тож, прозеліти встали під вогняною аркою.

    «Ласкаво прошу, діти мої», - мовила темна фігура, - «приєднатися до свого роду. Замолоду визнали ви своє єство та свою долю. Діти мої, роззирніться!»

    Вони роззирнулися; у сяйві палаючого листя було видно всіх служителів нечистого духа; кожне обличчя мерехтіло темною посмішкою прихильності.

    «Всіх цих людей», - зауважила темна постать, - «ви шанували з дитинства. Ви вважали їх святішими за себе, і здригалися від своїх гріхів, порівнюючи їх з життями тих праведників, молитовників, спрямованих у небеса. Однак, всі вони тут, серед моїх послідовників. Цієї ночі вам напевне стане відомо, чим займаються вони потайки; як шанигідні бородаті старці з церкви нашіптують розпусні слова своїм молодим служницям; як часто жінки, жадаючи отримати спадок, приносять чоловікам своїм напій у вечірнє ліжко, забезпечуючи їм останній сон на своєму лоні; як безбороді юнаки прагнуть отримати спадок батьків; як чесні дівиці – солоденькі, безстидні – викопують малесенькі могилки у своєму садочку, запрошуючи мене бути самотнім гостем на похороні немовлят. Схильність людських сердець до гріха дозволить вам виявити будь-яке місце – церкву, спальню, вулицю, поле, ліс – де коївся злочин, і ви на радість свою побачите, що вся земля – це саме лише тавро провини, сама лише величезна пляма крові. Такого ви й уявити не можете. Ви осягнете в кожній таємниці глибоку містерію гріха, фонтан всіх мерзенних мистецтв, що невичерпно живить більше злих потягів, ніж людська сила – ніж уся моя могутність – здатна висловити. Тепер, діти мої, подивіться одне на одного».

    Так вони і вчинили; і в світлі пекельних смолоскипів той негідник упізнав свою Віру, а дружина – свого чоловіка, тремтячи перед нечистим вівтарем.
    «Ось, ви тут, діти мої», - мовила постать низьким та урочистим голосом, сповненим, однак, сумом та безнадійною огидою, ніби в минулому янгольське єство цієї фігури могло оплакувати жалюгідний рід людський.

    «Через зв’язок між вашими серцями, ви досі сподівалися, що чесноти справді існують на світі. Тепер вам відома правда. Зло – це єство роду людського. Зло має стати вашим єдиним щастям. Вітаю вас знову, діти мої, у зібранні роду вашого».

    «Вітаємо», - повторили бісопоклонники в одному викрику відчаю та тріумфу.
    Так вони стояли, самотня пара, яка, здавалося, досі не наважується перейти межу зіпсутості цього темного світу. У камені виявилося заглиблення з освяченою рідиною. Чи це була вода, червона від бляклого вогню? Чи це була кров? А може, рідке полум’я? Втілення зла занурило туди руки та приготувалося охрестити їх помазанням, щоб вони могли стати причасниками таїнства гріха, усвідомивши таємниці чужих провин – гріховних дій та думок – краще, ніж зараз вони усвідомлювали власні провини. Чоловік поглянув на бліду дружину, а Віра – на нього. Якими ж брудними тварюками мали побачити вони одне одного за мить! Вони тремтіли і через те, що приховували, і через те, що мали вздріти.

    «Віро! Віро!», - закричав чоловік. «Звернися до небес, опирайся нечистому!»

    Не знав він, чи послухалася його Віра. Одразу після цих слів він опинився на самоті в тихому нічному лісі, де ревів вітер, що зникав десь у глибині лісу. Він підійшов до каменя та відчув, що той холодний та вогкий, а з одного зі смолоскипів, які тільки-но палали, на його щоку крапнула холодна роса.

    Наступного ранку молодий Ґудман Браун повільно вийшов на вуличку Салему, здичавіло озираючись довкола себе. Старий добрий священник, що роздумував про свою проповідь, прогулюючись цвинтарем, щоб нагуляти собі апетит перед сніданком, благословив Ґудмана Брауна, що проходив поряд. Той відсахнувся від шанигідного святого отця, ніби від анафеми. Старий диякон Ґукін служив удома літургію, і святі слова молитви було чути через відкрите вікно.

    «Якому Богові може молитися той чаклун?», - мовив Ґудман Браун.
    Ґуді Клойз, бездоганна стара християнка, стояла у світанковому сяйві біля своїх воріт, катехизуючи маленьку дівчинку, що принесла їй пінту ранкового молока. Ґудман Браун вирвав у неї дитину, ніби з лап самого чорта.

    Опинившись на розі біля дому молитви, він вгледів голівку Віри з рожевими стрічками, що занепокоєно вдивлялася уперед, а тепер зраділо вибігла, побачивши його, та поцілувала свого чоловіка перед усім селищем. Однак, Ґудман Браун суворо та сумно поглянув на неї, та пішов геть, не привітавшись.

    Чи привиділося Ґудманові Брауну те відьомське зібрання уві сні, коли він задрімав у лісі? Хай буде так, якщо бажаєте. Однак, зауважте! Цей сон був знаменням зла для молодого Ґудмана Брауна. Суворим, сумним, зануреним у похмурі розмисли, недовірливим, якщо не зневіреним – таким став він після ночі того жахливого сну. В день служби Божої, коли у церкві співали святі псалми, він не міг слухати їх, бо гріховний гімн лунав у вухах його, поглинаючи звук благословенних пісноспівів. Коли священник, енергійно та палко, стоячи за своєю кафедрою та поклавши руку на Біблію, говорив про священні істини нашої релігії, про життя святих, про переможців смерті, про майбутнє блаженство, про невимовні муки – тоді Ґудман Браун ставав блідим, боячись, як би церковний дах не поховав під собою сивого блюзніра та його слухачів. Часто, прокидаючись опівночі, він відсахувався від сплячої Віри; і – хоч уранці, хоч увечері, коли родина схилялася на колінах у молитві, він супився та щось бурмотів собі, суворо дивився на дружину і відвертався. Коли сплинуло його довге життя, шановане тіло його було поховане Вірою, літньою жінкою, дітьми та онуками – величезною процесією, хоча й небагато там було їхніх сусідів – але не було викарбувано ані рядочка надії на його могилі, бо годину смерті його сповнювала зневіра.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  2. Суд пітьми
    Страсний тиждень підходив до свого завершення. Щоб встигнути на Великдень до Кам’янця-Подільського, довелося поїхати туди в ніч з п’ятниці на суботу, пересісти на електричку в Хмельницькому – і вже далі буде воно, бажане старовинне місто. Це була тепла квітнева ніч. Блідий місяць, стривожено споглядаючи за подорожнім, що блукав Хмельницьким пероном, приховував свої передчуття за пропливаючими хмарками.


    Навіть якби місяць хотів застерегти цього хлопця від кроків у глибину міста – він не зміг би цього зробити. Той хлопець не був першим чи останнім. Всі вони приходили сюди – на кожного чекала та сама доля.


    Природа навколо звикла до цього – хоча й не полишала її та сама постійна тривога, що примушує листя осики перелякано тремтіти… Природа була безсилою – сьогодні, тут – перед владою всемогутнього темного міста. Тривога пронизувала повітря – тривога не могла торкнутися серця нічного гостя, що давно вже втратило чутливість до найглибших таємниць світу – до найочевидніших засторог.


    Подорожній пішов углиб міста – швидше, це він думав, що йде, а насправді – це місто засмоктувало його, проникаючи всередину його душі… Темний, смердючий парк біля вокзалу - лише з одним хворобливим, безсилим, нещасним ліхтарем, нездатним розігнати пітьму, а далі – абсолютно чорні вулиці, без жодного натяку на світло… Самотній гість темного міста виразно чув свої кроки – навколо не було жодної душі, самі тіні, сама пітьма. Його безтурботна хода, здавалося, дратувала пітьму, бо хлопець не розумів, куди він потрапив, і сподівався прогулятися новим для нього містом, а потім ще й встигнути на потяг. Він очікував хвилинних вражень – він любив прогулянки нічними містами. Але нічні міста не пробачають, коли хтось нахабно тривожить їхній сон. На нього чекав страшний суд. Сьогодні. У страсну п’ятницю. Доля, яку він обрав собі сам – доля, про яку боявся навіть помислити сором’язливий блідий місяць. Хмельницький не був одним з тих міст, які можна потривожити – і сьогодні не така ніч, коли людина здатна сама приймати якісь рішення. Все вже вирішено.


    Раптом, десь у кущах хлопець почув жахливі, богохульні звуки, схожі на чавкання якоїсь величезної мерзоти, яку краще було й не бачити. Не було поруч навіть того хворобливого ліхтаря з його слабким світлом, а місяць, щоб не споглядати знову цей жорстокий та остогидлий кінець, настільки надійно сховався за рясними хмарами, що жоден його промінь не досягав землі. За якусь мить мерзенне чудовисько встромило пазурі в груди юнака – як він входив у місто, так жах міста увійшов у нього. Все це сталося так швидко, що крик жертви не потривожив сон місцевих жителів. Місто оберігало свій спокій.


    Цілковита пітьма.


    Фінал.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  3. Кривава квітка містичної ночі
    Я не зміг приїхати разом з друзями – були справи у Львові. Врешті, взявши той бажаний квиток, я прибув трьома днями пізніше – до серця Волинської землі, до Шацьких озер, таємничих і таких бажаних. У сутінках зловісно сховались аморфні кущі та дерева, що проносилися за вікном таксі дорогою від Шацьку до Світязя – і нарешті я вже стискаю руку Остапа, обіймаю Христю. В них не залишилося грошей навіть на пачку цигарок. Я приїхав – свято розпочалося знову, ще навіть не встигнувши завершитись. Липнева ніч, Купальська ніч – ми відпочиваємо в найкращому місці на землі. Ми забули про обережність у цю ніч.


    Тоді Христя кличе нас шукати квіт папороті – і ми, взявши з собою дві пляшки вина, не знаючи дороги, жартуючи, галасуючи – йдемо кудись уперед, гублячись у величезних деревах, ледве тримаючись на ногах. Звідки лунали ті пісноспіви – хто ще, окрім нас, не спав цієї спекотної ночі? Невже ми побачимо сьогодні шабаш – справжній шабаш, відьомське чарування, оспіване стільки разів у незліченних ваблячих нас пересторогах? Я навіть не думав, що тут настільки величезний та заплутаний ліс – чи він був таким лише тому, що ним блукали ми?


    Врешті, роздерши втомлені ноги колючками ожини, допивши вино, але досі не полишивши духу безтурботної святковості, ми вийшли на галявину, звідки лунали пісні – і наше захоплене передчуття розсіялося. Це звичайна церква – християнська церква – а ми п’яні, і шукаємо не знати чого. Сьогодні ж день Івана Хрестителя. Можливо, ми могли б звернути увагу на дивність пісноспівів, що лунали – але не в тому стані, до якого себе довели вином. Засоромлені, ми втрьох підійшли до натовпу, що стовбичив навколо храму. І очі прочан звернулися до нас, запалавши пекельним полум’ям. Коли я зрозумів, що це зовсім не християни, а на верхівці храму немає хреста, Остапові вже перерізали горлянку, і кармінова кров почала литися в місячному сяйві. Христя не встигла закричати, бо шалений натовп накинувся на неї – я не бачив її смерті. Я не знаю, що з нею зробили. Я біг, охоплений таким тваринним жахом, якого в житті не відчував. Лише одна думка – вижити, врятуватися, втекти.


    Я чув за собою тих дияволів, і, досягши озера, не роздумуючи, побіг у холодну воду, а далі – поплив, чимдужче розводячи руками. Я був знову п’яний – від свого шаленого страху. Нарешті, мою ногу звела судома, і я зрозумів, що це кінець мого шляху. Кущі папороті, сховавшись у пітьмі, насмішливо супроводжували мої спроби врятуватися своїм схвальним шепотом – так, мене поглинуло озеро, але в цю містичну ніч місцева земля все ж прийняла криваву жертву.


    Папороть розквітла червоними барвами.


    Купальська ніч огорнула мертві тіла шукачів щастя.



    Травень 2015 р.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  4. З потойбіччя
    Жахливими, поза всяким розумінням, були зміни, що спіткали мого найкращого друга, Крофорда Тілінгоста. Я жодного разу не бачив його з того самого дня, коли – два місяці тому – він розповів, якій проблемі присвятив свої фізичні та метафізичні пошуки; тоді, у відповідь на мої зажахані, перелякані розпитування, він вижбурнув мене зі своєї лабораторії, а відтак і з будинку, охоплений фанатичною люттю. Я дізнався, що донині він загалом залишався у своїй лабораторії в мансарді – з тією клятою електричною машиною, обходячись майже без їжі та розігнавши майже всіх слуг; втім, я б ніколи не подумав, що якісь десять тижнів можуть настільки змінити, спотворити будь-кого. Жахливо бачити огрядного чоловіка, що раптово став зовсім худим, і ще гірше, коли на ньому при цьому висять жовтуваті та сірі мішки шкіри, а очі – округлені та запалі вглиб – палають дивним вогнем, на лобі виступають вени та зморшки, а руки постійно тремтять та сіпаються. До цього треба додати надзвичайну незібраність; суцільний безлад в одязі, розпатлане чорне волосся з білими коренями, і біла-білісінька борода, яку зовсім не стригли на обличчі, яке колись було суцільно виголеним: все це разом буквально доводило до шоку. Саме таким був Крофорд Тілінгост тієї ночі, коли його напівзрозумілий лист привів мене до його дверей після кількох тижнів вигнання; такою була та примара, що здригнулася, побачивши мене; йдучи зі свічкою в руці, він швидко озирався на мене з-за свого плеча, ніби боячись чогось незримого, чогось присутнього для того древнього, самотнього будинку на узбіччі вул. Доброзичливої.


    Було б помилкою вважати, ніби Крофорд Тілінгост коли-небудь займався наукою чи філософією професійно. До такої діяльності швидше схильні холодні та безликі дослідники, які завжди залишають для активних та чутливих людей дві в рівній мірі трагічні альтернативи: відчай у випадку невдачі в пошуках, та невимовний і неймовірний жах внутрішніх протиріч у випадку успіху; якось Тілінгост став жертвою провалу, самотності та меланхолії; але цього разу я знав: він став жертвою власного успіху. Я вже попереджав його про таку можливість десять тижнів тому, коли він емоційно ділився зі мною передчуттями стосовно свого відкриття. Він був схвильований та збуждений, а голос його, хоча й, як завжди, педантичний, звучав високо й неприродньо.


    «Що нам відомо – сказав він тоді, - про Всесвіт навколо нас? В нас до абсурду мало засобів сприйняття, і наше знання про навколишні об’єкти є нескінченно обмеженим. Ми бачимо речі лише у відповідності з влаштуванням нас самих, гадки не маючи про їхню абсолютну природу. Своїми п’ятьма нікчемними сенсорними системами ми намагаємося осягнути безмежно складний космос, в той час, як інші істоти – з ширшими, сильнішими чи відмінними від наших здатностями відчувати, могли б не просто бачити речі інакше, ніж ми, але в принципі бачити та вивчати цілі світи матерії, енергії та життя, які знаходяться на відстані витягнутої руки від нас, і які при цьому не можуть бути сприйнятими нами. Я завжди вірив у те, що ці дивовижні, недоступні світи існують буквально в нас за спиною, і тепер я впевнений: я відкрив, яким чином можна зруйнувати межу. Я не жартую. Протягом наступних двадцяти чотирьох годин ця машина біля столу ґенеруватиме хвилі, що впливають на недосліджені сучасною наукою органи наших відчуттів, існуючі в атрофованому чи рудиментарному вигляді. Ці хвилі відкриють нам багато невідомих людині перспектив, і декілька таких, про які не знає жодна з відомих нам форм органічного життя. Ми побачимо, на що пси виють ночами, і на що коти нагострюють вуха після опівночі. Ми побачимо і це, і інше – те, чого ще не бачила жодна жива істота. Ми подолаємо час, простір, усі виміри, і, без жодного тілесного руху, зануримося до джерела творіння.


    Коли Тілінгост розповідав це все, я почав сперечатися, знаючи його достатньо для того, щоб, швидше, злякатися, ніж бути в захваті від його слів; але він був тоді справжнім фанатиком, і тому вижбурнув мене з будинку. Він був не меншим фанатиком і тепер, але його бажання поговорити перемогло його ображеність, тож, в імперативному тоні він написав мені того листа – почерк я ледве розпізнав. Увійшовши до оселі друга, що так раптово перетворився на тремтливу ґарґулью, я почав і сам боятися чогось, ніби чатуючого в тінях навколо. Слова та сподівання, виражені десять тижнів тому, здавалося, набули форми в пітьмі поза маленьким колом свічок, і я здригався від глухого, зміненого голосу господаря будинку. Я сподівався, що хтось зі слуг також вдома, і був прикро вражений тим, що всі вони пішли з будинку три дні тому. Здавалося дивним, що навіть старий Грегорі міг залишити свого пана, не поділившись цим зі старим другом – таким, як я. Саме він і розповідав мені все про Тілінгоста після того, як мене в люті вигнали з будинку.


    Невдовзі всі мої страхи підкорилися під зростанням цікавості та захвату. Чого саме хотів від мене Крофорд Тілінгост – я міг хіба що здогадуватися, але не було жодних сумнівів: він володів певною таємницею, або ж відкриттям – і жадав цим поділитися. Раніше я протестував проти його збоченого тяжіння до немислимих речей; тепер – коли він, вочевидь, досяг успіху в якійсь мірі – я повністю поділяв його дух, здригаючись від думки про ціну його перемоги. Проходячи темною пусткою будинку, я слідкував за непевним вогником свічки в руці тієї пародії на людину. Видавалося, що електричний струм було вимкнуто, і на моє питання господар відповів, мовляв, на то була конкретна причина.


    «Цього було б занадто… Я б не наважився», - пробурмотів він пошепки. Я особливо зауважив його нову звичку шепотіти, бо раніше він навіть сам з собою ніколи не розмовляв. Ми увійшли до лабораторії в мансарді, і я побачив мерзенну електричну машину, яка сяяла хворобливим, збоченим фіолетовим кольором. Вона була приєднана до потужної хімічної батареї, але, здавалося, струму не було; я згадав, що минулого разу вона тріщала та торохтіла під час роботи. У відповідь на моє питання, Тілінгост пробурмотів, що це постійне сяйво не є електричним – в жодному з доступних для мене сенсів.


    Він посадовив мене біля машини – вона опинилася праворуч від мене – та увімкнув якийсь важіль десь під кластером скляних лампочок. Почалося звичне тріскотіння, яке раптом перейшло у тонше дзижчання і, врешті, звук зменшився настільки, що здавалося, ніби машина зовсім затихла. Згодом сяйво зросло, знову зменшилося, а потім машина набула бляклого, неземного кольору чи суміші кольорів, які я б не зміг описати чи приписати чомусь відомому. Тілінгост спостерігав за мною, і зауважив збентежений вираз мого обличчя.


    «Знаєш, що це таке?», - прошепотів він. «Це – ультрафіолет». Він дивно захихотів, побачивши моє здивування. «Ти гадав, що ультрафіолет невидимий, і так і є – але ти можеш бачити і його, і багато інших невидимих речей тепер».


    «Послухай! Хвилі, що розходяться від цієї штуки, пробуджують тисячі сплячих відчуттів у нас – відчуттів, які ми успадкували протягом усіх еонів еволюції – від стану окремого електрону до стану органічного людства. Я вздрів істину, і тепер я обов’язково покажу її тобі. Ти дивуєшся, як це може бути? Я тобі розповім». Тут Тілінгост всівся навпроти мене, загасив свою свічку й зазирнув у мої вічі. «Органи чуття, які в тебе існують – перш за все, гадаю, вуха – тепер зможуть вловлювати значно більшу кількість вражень, бо вони тісно з’єднані з органами, що знаходяться в сплячому стані. Потім те саме станеться з іншими органами. Ти колись чув про шишкоподібну залозу? Я сміюся з цих нікчемних ендокринологів, та йолопів і вискочок-фрейдистів. Ця залоза є великим органом чуття – органом над органами – я це відкрив. Вона отримує візуальну інформацію, і передає її до мозку. Якщо вона в тебе функціонує нормально, завдяки їй ти і мав би отримувати більшу частину… Я маю на увазі більшу частину вражень з потойбіччя».


    Я роздивлявся величезну кімнату в мансарді зі схиленою південною стіною, освітлену слабким промінням, недоступним повсякденному зору. Віддалені кути були поглинуті тінню, і загалом вся кімната здавалася примарною, нереальною – її єство розчинялося в запрошених уявою символізмі та фантазмах. Протягом того невеликого проміжку часу, коли Тілінгост мовчав, мені здавалося, що ми сидимо в якомусь величезному, неймовірному храмі давно вже померлих богів; мене оточили розмиті обриси нескінченних чорних колон, які виходили з вологих плит підлоги, і зникали в хмарній височіні, покидаючи моє поле зору. Спочатку все це здавалося дуже живим, але згодом образ поступився жахливішому враженню; ніби навколо - буквально абсолютна самотність нескінченного, незримого, беззвучного простору. Здавалося, все це – пустка, і нічого більше; і я відчув дитячий страх, що змусив мене дістати з кармана револьвер, який я завжди беру з собою, якщо доводиться виходити на вулиці Південного Провіденсу вночі. Згодом, з найвіддаленіших областей далечіні обережно набув свого існування звук. Він був нескінченно слабким, ледь-ледь вібруючим, і – позі всякими сумнівами – музичним, але, при цьому, йому була властива така відчуженість, що вплив цього звуку примушував мене відчувати м’які тортури в усьому тілі. Це було схоже на раптове дряпання скла. Одночасно я відчув певний потік холоду, що досягав мене з того ж напряму, звідки йшов і звук. Я чекав, не дихаючи, а звук і той вітер все більше зростали; дивним чином здавалося, ніби мене прив’язали до рельсів на шляху гігантського локомотиву, що наближався до мене. Я почав розмовляти з Тілінгостом, і всі незвичні враження одразу зблякли. Я бачив лише його, сяючу машину, та примарну оселю. Тілінгост напружено дивився на револьвер, який я майже несвідомо дістав. Але з виразу його обличчя я зрозумів, що він бачив і чув те саме, що і я – якщо не значно більше. Я розповів пошепки про свої враження, і він почав умовляти мене зберігати терпіння та спокій, наскільки це можливо.


    «Не рухайся», - попередив він, - «бо в цих променях нас можуть бачити так само, як можемо бачити ми. Я сказав, що слуги пішли, але не розповів, яким чином це сталося. В усьому винна ця дурепа-економка: вона ввімкнула світло на сходах, хоч я її від цього застерігав; тож, електричний струм викликав відповідну реакцію. Це було чимось жахливим – я сидів тут, нагорі, і чув крики знизу, одночасно слухаючи та споглядаючи те, що приходило з потойбіччя; після того, охоплений огидою, я знайшов лише їхній одяг, розкиданий усім будинком. Одяг міс Апдайк лежав біля вимикача в холі – так я здогадався, що все це сталося через неї. Воно забрало їх усіх. Але, допоки ми не рухаємося, ми точно в безпеці. Пам’ятай: ми маємо справу з таємничим світом, в якому ми практично безпорадні. Будь тихо!»


    Поєднання шоку від цього одкровення та різкої команди викликало в мене певний параліч, і, охоплений жахом, мій розум знову відкрився переживанням, які приходили з місця, названого Тілінгостом «потойбіччям». Тепер я опинився у вирі звуку та руху, а перед очима кружляли перемішані зображення. Я бачив розмиті обриси кімнати, але здавалося, що в певній точці простору виросла вируючий аморфний стовп – ніби з хмари зроблений – який наскрізь пронизував дах у точці праворуч від мене. Потім мені знову здалося, що я в храмі, але цього разу колони досягали безтілесного океану світла, звідки сходив один сліпуючий промінь уздовж імлистого стовпа, побаченого перед тим. Після того, сцена набула абсолютно калейдоскопічного вигляду, і в плутанині видінь, звуків та незрозумілих відчуттів, я усвідомив, що і сам розчинився – чи, принаймні, почав втрачати свою тверду форму. Спалах, що відбувся тоді, я запам’ятаю назавжди. На якусь мить здалося, що я бачу клапоть химерного нічного неба, сповненого сяючими, обертаючимися сферами, і врешті, палаючі світила склалися в сузір’я чи галактику конкретної форми; форма ця нагадувала спотворене обличчя Крофорда Тілінгоста. Потім я відчув, як декілька величезних живих істот промайнуло позаду мене, а потім вони пройшли чи пропливли крізь моє вочевидь тверде тіло. Здавалося, ніби Тілінгост, чиї органи чуттів були краще натренованими, роздивлявся їх. Я згадав його слова про шишкоподібну залозу, і мені стало цікаво: що ж він бачить цим споконвічним оком?
    Раптом мене самого захопило нове видовище. З сяючого та імлистого хаосу – зверху та знизу – з’явився образ, який, хоча й розмитий, мав елементи єдності та перманентності. Це було вочевидь дещо знайоме, бо незнайомі деталі накладалися на звичну повсякденну сцену, як кінематографічна проекція – на розмальовану театральну завісу. Я бачив лабораторію в мансарді, електричну машину, та ледве помітну фігуру Тілінгоста навпроти; але всюди, де не було знайомих матеріальних об’єктів, жодне місце не залишалося вільним. Неописувані форми – як живі, так і навпаки – огидно перемішувалися без жодної організації, і поруч з кожною відомою річчю розташувалися цілі світи чужих, невідомих сутностей. Аналогічно здавалося, що всі відомі речі змилися в одну композицію з іншими невідомими речами – і навпаки. Найвиразнішими серед живих об’єктів були величезні желеподібні чудовиська чорнильного кольору, що мляво дрижали в єдиній гармонії з вібраціями, які поширювала машина. Їх було до огиди багато, і я жахнувся, коли побачив, що одні з них проникали в інші; вони були напіврідкими, і тому могли як взаємопроникати, так і проходити крізь предмети, які ми називаємо твердими. Ці істоти не знали спокою, і здавалося, що вони постійно плавають з якимось злим наміром. Іноді вони пожирали одна одну: атакуюча істота поглинала собою жертву, і остання зникала з поля зору. Здригаючись, я відчув, ніби тепер знаю, що саме забрало нещасних слуг, і ці істоти вже не покидали мій розум, коли я намагався розглянути інші властивості нового видимого світу, який завжди залишається для нас незримим. Тілінгост дивився на мене в цей час, і заговорив.


    «Ти їх бачиш? Ти їх бачиш? Ти бачиш істот, шо плавають та шльопають навколо тебе та крізь тебе кожної миті твого життя? Ти бачиш істот, з яких складається те, що люди називають чистим повітрям та блакитним небом? Чи не здолав я межу? Чи не показав я тобі світи, яких інші ніколи не бачили?» Я чув, як він кричить крізь жахливий хаос, і вдивлявся в божевільне обличчя, що настільки наблизилося до мене. Його очі були палаючим вуглем, а погляд переповнювала несподівана ненависть. Машина нестерпно дзижчала.


    «Думаєш, ці незграбні істоти знищили слуг? Дурню, вони не можуть заподіяти жодної шкоди! Але ж слуг все одно нема, чи не так? Ти намагався зупинити мене; ти не вірив у мене, коли я потребував хоча б трошки підтримки; ти боявся космічної істини, клятий боягузе, але тепер ти в моїх руках! Що забрало слуг? Що змусило їх кричати так сильно?... Не знаєш, еге ж? Скоро вже побачиш! Подивися на мене – послухай мої слова – як гадаєш, чи дійсно існують такі явища, як час та розмір? Чи ти навигадував, ніби насправді є такі явища, як форма та матерія? Послухай, я таких глибин досяг, які твій нікчемний мозок навіть уявити не зможе! Я зазирнув у потойбіччя, за межі нескінченності, і підкорив своїй волі демонів з зірок. Я наклав своє ярмо на тіні, що блукають зі світу в світ, усюди сіючи смерть та безумство… Простір – це моя вотчина – ти чуєш? Істоти полюють на мене – істоти, що поглинають та розчиняють – але я знаю, як вислизнути з їхньої пастки. Вони заберуть тебе, як забрали слуг. Правда, моторошно, любий мій мосьпане? Я вже казав, що рухатися тут небезпечно. Я врятував тебе, коли наказав сидіти тихо, щоб ти міг більше побачити й послухати мене. Якби ти поворухнувся, вони б уже давно прийшли по тебе. Не бійся, вони тебе не скривдять. Вони й слуг не скривдили – ті бідолахи так волали через те, що побачили. Мої тваринки зовсім не симпатичні, вони приходять звідти, де естетичні стандарти напрочуд відмінні від наших. Дезінтеґрація є зовсім безболісним процесом, запевняю тебе – але я б хотів, щоб ти їх побачив. Я й сам бачив їх, але знав, як це зупинити. Ти зовсім не цікавишся ними? Я завжди знав, що ти не вчений! Тремтиш, еге ж? Тремтиш від жаги побачити нескінченно далекі речі, відкриті мною? Чого ж ти не рухаєшся тоді? Стомився? Ти, друже, не хвилюйся, вони вже йдуть. Дивись! Дивись, трясця тобі, дивись… Воно якраз за твоїм лівим плечем…»


    Все, що відбулося потім, можна розповісти досить стисло – ймовірно, ви знаєте подробиці з газет. Полісмени почули постріл в будинку старого Тілінгоста, і знайшли там нас: мертвого Тілінгоста та несвідомого мене. Вони мене заарештували, оскільки моя рука стискала револьвер, та вже за три години мене було звільнено – вони виявили, що Тілінгост помер від апоплексичного удару, а мій постріл було спрямовано на згадану раніше машину, що лежала після того безпорадним брухтом на підлозі лабораторії. Я не розповідав багато з того, що побачив, бо побоявся скепсису коронера; але з даного мною розмитого нарису, лікар зробив висновок: поза всякими сумнівами, мене загіпнотизував божевільний, вбивця, одержимий помстою.
    Як би хотілося вірити тому лікареві! Мої розхитані нерви трохи б заспокоїлися, якби я міг відволіктися від думок про повітря та небо навколо та наді мною. Я ніколи не відчуваю себе на самоті чи в комфорті, і огидне відчуття, ніби мене щось переслідує, іноді приходить у стані втоми. Але лише один простий факт не дозволяє мені повірити лікареві: поліція так і не знайшла тіла тих слуг, яких нібито вбив Крофорд Тілінгост.




    Прокоментувати
    Народний рейтинг 5.5 | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  5. Неназиване
    Ми сиділи на понівеченій могилі сімнадцятого століття пізнім осіннім вечором посеред старого кладовища Аркхему, і розмірковували про неназиване. Розглядаючи в центрі кладовища гігантську вербу, чий стовбур майже поглинув древню могильну плиту, написи на якій вже не було можливості розібрати, я зробив фантастичну ремарку стосовно примарних та непристойних речовин, які мали б висмоктувати колосальні корені з уже посивілої цвинтарної землі; тоді мій друг дорікнув мені за подібний нонсенс, і сказав, що, оскільки вже більше ніж століття тут не було нових поховань, ніщо не може годувати це дерево якимось екстраординарним чином. Окрім того, додав він, мої постійні балачки про «неназиване» та «непристойне» - це досить незрілий художній засіб, що повністю відповідає моєму слабкому письменницькому рівню. Я, мовляв, занадто люблю закінчувати свої оповідання певним видовищем чи звуком, що паралізує героїв та позбавляє їх відваги, слів чи асоціацій, щоб розповісти, що ж вони бачили. Нам відомі речі, сказав він, лише завдяки нашим п’ятьом відчуттям або ж релігійній інтуїції; тож, зовсім не існує можливості говорити про якийсь об’єкт чи певне явище, яке не може бути ясно охарактеризованим чіткими дефініціями, заснованими на фактах чи правильних теологічних доктринах – переважно Конгрегаціоністських, з тими чи іншими модифікаціями, породженими традицією та сером Артуром Конаном Дойлем.

    З цим другом, Джоелєм Ментоном, я часто довго сперечався. Він був директором Східної Вищої Школи, народився у Бостоні та поділяв властиву для Нової Англії глухоту до делікатних овертонів життя. Він вважав, що лише наш нормальний, об’єктивний досвід, має естетичне значення, і що митець має намагатися не настільки показати сильні емоції, захоплюючи, доводячи до екстазу та вражаючи, але в більшому ступені – викликати зацікавлення та заслужити високу оцінку завдяки акуратному деталізованому опису щоденних справ. В особливості – він звинувачував мою захопленість містичними та непояснюваними справами; віруючи в надприродне ще більше, ніж я, він при цьому не вважав, що подібним речам є місце в літературі. Думка про те, ніби розум здатен досягти найвищого задоволення, втікаючи від щоденної рутини, вдаючись до ориґінальних та драматичних рекомбінацій образів, що вже набули повсякденного вигляду завдяки звичці та нудьзі – думка ця була чимось віртуально неймовірним для його чистого, практичного та логічного інтелекту. Для нього всі речі та відчуття мали зафіксовані виміри, якості, причини та ефекти; при тому, що в якійсь мірі він неусвідомлено відчував, що розум іноді містить явища та видовища, які в значно меншому ступені мають геометричні якості, піддаються класифікації та можуть бути використаними з праґматичною ціллю – все ж, він вважав, що виправдано проводить, ніби арбітр, лінію, та судить все, що не можуть пережити та зрозуміти звичайні городяни. Окрім того, він був майже упевнений: не існує нічого дійсно «неназиваного». Це не звучало для нього осмислено.

    Хоча я чудово розумів безпорадність апеляцій до уяви та метафізики в дискусії з самовпевненим ортодоксальним жителем сонячного світу, щось у сцені цієї вечірньої суперечки примусило мене бути більш наполегливим, ніж завжди. Покришені могильні плити, патріархальні дерева та столітні двоскатні дахи відьомського старого міста, що простягалося навколо – все це поєдналося, щоб посилити мій дух для захисту власної роботи. І вже скоро я сам наносив удари по ворожій країні. Неважко було, загалом, розпочати контратаку, тем більше, що я знав: Джоель Ментон схилявся до багатьох старечих забобонів, які вже переросли освічені люди; вірування в появу помираючих людей в інших місцях, та в те, ніби на вікні, через яке померлі дивяться все життя, залишається відбиток старих обличь. Подібні оповідки сільських бабусь, зазначив я, підтверджують віру в існування примарних субстанцій на землі, окремих та незалежних відносно їхніх матеріальних еквівалентів. Звідси походить виправданість віри у феномени, що знаходяться поза усіма нормальними ідеями; якщо мрець може переміщати усім світом протягом століть свій видимий та відчутний образ, що ж абсурдного в припущенні, ніби в покинутих будинках, сповнених дивних чутливих речей, або ж у старих могилах не рояться безтілесні інтеліґенції минулих поколінь? І, оскільки дух, щоб відповідати усім атрибутованим його маніфестаціям, не може бути обмеженим якимись законами чи матерією, чому ж екстраваґантним вважається уявляти психічно живих мерців у певних формах – або взагалі без форм – які мають спостерігачам-людям здаватися буквально «неназиваними»? «Здоровий глузд», застосований до подібних тем – заспокоїв я свого друга з усією теплотою – є лише тупою відсутністю уяви та ментальної гнучкості.

    Прийшли сутінки, але жоден з нас не хотів припинити розмову. Здавалося, що Ментона мої аргументи не вразили, і він намагався заперечити їх, демонструючи впевненість у своїй правоті, яка безумовно забезпечила йому успіх в якості вчителя; при цьому, я був занадто певен стосовно своїх слів, щоб відчувати поразку. Зійшла сутінкова темрява, і вогники розмито блимали десь у далеких вікнах, але ми не рухалися. На могилі було дуже зручно сидіти, і я знав, що мій прозаїчний друг не помічав ані схожу на печеру тріщину в древній, потривоженій корінням цегляній стіні позаду нас, ані буквальної чорноти плями, принесеної вторгненням хиткого, покинутого будиночка сімнадцятого століття, що стояв між нами та найближчою освітленою дорогою. Там, у пітьмі, на розбитій могилі біля покинутого будинку, ми говорили про «неназиване», і коли друг мій скінчив насміхатися, я виклав йому огидні факти, що лежали в основі оповідання, над яким насміхався він найбільш.

    Оповідання моє називалося «Вікно в мансарді», і вийшло в січні 1922 року в журналі «Шепіт». Майже всюди, особливо на Півдні та узбережжі Тихого океану, цей випуск журналу вилучили з продажу через скарги нікчемних людців; але Нова Англія жаху не відчула, і лише знизала плечима від моєї екстраваґантності. Істота, про яку я писав, була неможливою з біологічної точки зору; в цьому божевільному краї ходили про неї чутки, і в Коттона Мезера вистачило довірливості, щоб внести їх до своєї хаотичної Magnalia Christi Americana, але дані були настільки ненадійними, що навіть він не наважився точно назвати місце, звідки походить те жахіття. Торкаючись цієї теми, старий містик починає писати дуже стисло – це було зовсім неможливо для такого любителя деталей та вітряного писаки. Мезер принаймні зауважив, що ця істота народилася, але ніхто, окрім любителів дешевих сенсацій, не міг подумати, що вона виросла і тепер заглядає до вікон людей уночі, ховаючись потім у мансарді свого будинку, у плоті та дусі, допоки один очевидець не вздрів її через вікно століттями пізніше, не маючи змоги пояснити, що ж змусило його волосся посивіти. Все це було абсолютно необґрунтованою інформацією, і мій друг Ментон одразу ж підкреслив цей факт. Потім я оповів йому, як знайшов старий щоденник, написаний між 1706 та 1723 – разом з іншими родинними паперами я відкопав його десь у милі від того місця, де ми зараз сиділи; також я підкреслив, що певні шрами на грудях та спині мого пращура, описані в щоденнику, були вочевидь реальними. Я розповів йому, окрім того, про страхи інших жителів цього регіону, і про те, як від покоління до покоління передавали шепотом чутки; і про цілком реальне божевілля хлопчика, що у 1793 році увійшов до покинутого будинку, оскільки йому здавалося, що туди ведуть певні сліди.

    Це була мерзенна істота – нічого дивного в тому, що чутливі вчені здригалися в Массачусетсі протягом Пуританської ери. На поверхню вийшло напрочуд мало відомостей про неї – хіба що всі були певні стосовно мерзенного смороду, що розходився від гнилих пухирів, помічених під час раптових появ чудовиська. Полювання на відьом - жахливий промінь, який демонструє, що коїлося в понівечених мозках людей, але навіть це – дрібниця. В той час не було свободи – це очевидно з архітектурних та побутових залишків; самі лише отруйні проповіді обмежених пророків. І всередині цієї іржавої залізної гамівної сорочки чатували непримітно мерзенність, збоченість та дияволопоклонство. Ось це дійсно було апофеозом неназиваного.

    Коттон Мезер, в тих демонічних шести книгах, які краще не читати після заходу сонця, кожну фразу починає анафемою. Жорстокий, ніби юдейський пророк, і не здатний у своїй лаконічності бути чимось враженим – такої людини ніколи не існувало до його часів – він говорив про звіра, що народив дещо більше за звіра, але менше за людину – якусь істоту з більмом на оці – а також, розповідав про крики п’яних покидьків, що вішали кожного лише через те більмо. Хоча, про це він говорив досить мало, навіть не натякаючи на наслідки цього народження. Можливо, він не знав, до чого все це призведе, або ж, можливо, знав, але не наважився розповісти. Інші знали, але не наважилися розповісти – нам і досі невідомо, чому всі перешіптувалися про замок на дверях, що вели до мансарди в будинку бездітного, хворого, озлобленого старого, що встановив могильну плиту без написів над могилою, яку всі уникали; втім, про це існує вдосталь легенд, які могли б змусити зіщулитися найхолоднокровніших.

    Все це я знайшов у тому древньому щоденнику; всі ці приховані натяки та потаємні оповідки про істоту з більмом на оці, яку бачили вночі через вікно, або ж на покинутих пагорбах поблизу лісу. Одного разу щось схопило мого предка на темній вулиці, і після того на його грудях залишилися відмітини рогів, а на спині – сліди пазурів, ніби мавп’ячих; і коли люди звернули увагу на сліди, що залишилися на запорошеній дорозі, вони знайшли там лише відмітини роздвоєних копит та лап, віддалено схожих на людські. Якось поштар розповів, що бачив: старий кликав та переслідував жахливу неназивану істоту, що стрибала від нього Луковим Пагорбом в останні години перед світанком – і багато людей в це повірили. Звісно, багацько розмов було і тієї ночі, коли бездітний, хворий старий був похований у склепі біля свого дому поряд з безіменним надгробком. Ніхто так і не відкрив двері до мансарди; весь дім одразу став жахливим та покинутим. Коли звідти доносився шум, люди перешіптувалися та здригалися, сподіваючись, що замок на тих дверях витримає. Ця надія була втрачена, коли жахіття з’явилося в будинку священника і не залишило жодної душі живою, та жодного тіла – не пошматованим. З роками, легенди набули примарного характеру – я думаю, що ця істота, якщо вона й була колись живою, мала вже померти до того часу. Пам’ять про неї затрималася дуже надовго – головним чином, через її таємничість.

    Протягом цієї розповіді, мій друг Ментон лише мовчав, і я завважив, що мої слова вразили його. Він не засміявся, коли я закінчив, але дуже серйозно спитав стосовно хлопчика, який з’їхав з глузду в 1793 – він і був головним героєм мого вже згаданого оповідання. Я розповів йому, чому хлопчик увійшов до того покинутого, страхітливого будинку, і підкреслив, що це має бути цікавим для Ментона, оскільки він вірить в те, що на віконному склі залишаються відбитки тих, хто перед ними сидів. Хлопчик пішов подивитися на вікна жахливої мансарди через оповідки про істоту, яку за ними бачили – повернувся ж він, заходячись божевільним криком.

    Ментон замислився, коли я сказав про це, але поступово повернувся до свого аналітичного настрою. В якості логічного засновку, він визнав, що певне неприродне чудовисько дійсно існувало, але нагадав мені, що навіть найстрахітливіші збочення Природи не можуть бути неназиваними, або ж науково неописуваними.

    Я визнав його правоту й наполегливість, та додав декілька нових одкровень, які я дістав від старих людей. Ці пізніші примарні легенди, відверто кажучи, стосувалися значно жахливіших явищ, ніж будь-що органічне; появи гігантських звіроподібних форм, іноді видимих, а часом – лише відчутних на доторк; вони пролітали безмісячними ночами та навідувалися до старого будинку, склепу поруч, та могили, де невеличке деревце виросло біля безіменної могильної плити. Так чи інакше, під час подібних об’яв щось забивало чи душило людей – і вони помирали; як стверджується у непідтверджених свідченнях, ті штуки залишали після себе сильні та змістовні враження; їх надзвичайно боялися старші люди, що ж стосовно двох останніх поколінь – вони забули ці оповідки і, мабуть, помирали, навіть нічого не розуміючи. Тож, залучімо естетику[1]: якщо психічні еманації людських істот являли собою лише ґротескні спотворення реальності – яка ж тоді може бути когерентна репрезентатива форма, що висловила б чи зобразила настільки яскраву та сумнозвісну розмиту сутність, як примара хаотичного, злого збочення – примара мерзенної хули на Природу? Чи не становить творіння мертвого мозку жахливого гібриду подібний ірреальний жах в усій його справжності – те саме неназиване, що доводить до тремору?

    Була вже пізня година. Безшумний кажан пролетів біля мене, і, здається, він зачепив і Ментона: я й не бачив його, але відчув, як той поворухнув рукою. Нарешті, він заговорив.

    -І цей будинок з вікном у мансарді досі стоїть покинутий?

    -Так, - відповів я. – Я бачив його.

    -І ти що-небудь знайшов там – в мансарді чи деінде?

    -Там було декілька кісток під карнизом. Мабуть, це й побачив хлопчик – якщо він був чутливим, не потрібно було б нічого у віконному склі, щоб звести його з розуму. Якщо всі ті кістки належали одній істоті – це було до божевілля, до істерики жахливе чудовисько. Залишити подібні кістки у цьому світі було б богохульством, тому я повернувся туди з мішком, та закопав їх у могилу поряд з будинком. Виваливши їх з мішка, я знову побачив їх. Не думай, що я був дурнем – тобі варто було б і самому побачити той череп. Він мав чотиридюймові роги, але обличчя з іклами нагадувало твоє та моє.

    Врешті, я відчув, як Ментон дійсно здригнувся – бо ж він сидів дуже близько. Але його цікавість вже не могла заспокоїтися.

    -А що ж стосовно віконного скла?

    -Воно зникло. Одне вікно втратило всю раму, а в іншому не залишилося ані сліду скла в тих маленьких отворах, куди його раніше вставляли – це були старі решітчасті вікна, що вийшли з моди ще до 1700. Гадаю, їх там не було десь з сотню років, або й більше – може, хлопчик їх побив, якщо в нього стало сил докинути туди камінь. В легенді про це ані слова нема.

    Ментон знов почав міркувати.

    -Я б хотів побачити той будинок, Картер. Де він? Зі склом, або без скла – я маю його трохи оглянути. А також могилу, в яку ти зарив ті кістки, та іншу могилу – ту, без напису. Все це має бути в якійсь мірі збентежуючим.

    -Ті вже бачив це все – допоки не стемніло.

    Мій друг збудився значно більше, ніж я очікував, бо у відповідь на мій безневинний театральний жест він невротично відсахнувся від мене, і закричав, ніби задихаючись – ніби перед тим його душили. Це був дивний крик, але значно страшнішою була відповідь, що пролунала після. Ще поки було чути відлуння крику Ментона, я вловив скрипучий звук у безпросвітній пітьмі – я знав, що це відкрилося решітчасте вікно у проклятому будинку поряд. І, оскільки всі інші рами повилітали вже давно, я знав, що це – страхітлива рама без скла в тому демонічному мансардному вікні.

    А потім з того ж напрямку сунув мерзенний потік смердючого, холодного повітря, що супроводжувався пронизливим викриком якраз поруч зі мною – від цієї шокуючої розколотої могили людини та чудовиська. Наступної миті мене скинув з мого жахливого сидіння диявольський удар певної незримої сутності титанічного розміру, але незрозумілої природи; я розтягнувся на заплетеній корінням землі того огидного цвинтаря, з могили вирвався звук спертого дихання та кружляючого виру – моя фантазія одразу ж населила безпросвітну пітьму Мілтонівськими легіонами нещасних проклятих. Там був вир смертельного, крижаного вітру, а також – брязкіт кам’яних уламків та штукатурки; але, на щастя, я втратив свідомість, перш ніж зрозумів, що коїться.

    Ментон, хоча й менший на зріст, виявився сильнішим за мене; тож, ми відкрили очі майже одночасно, хоча й він був поранений значно більше. Наші ліжка стояли поруч, і за мить ми зрозуміли, що це лікарня Св. Марії. Відвідувачі згуртувалися поруч у напруженій цікавості, нетерпляче намагаючись допомогти нам згадати все, що сталося, розповідями про те, як ми сюди потрапили; тож, невдовзі ми почули про фермера, який знайшов нас опівдні на порожньому полі біля Лукового Пагорбу, в милі від старого кладовища – там, де колись стояла скотобійня. В Ментона були дві глибокі рани в грудях, та декілька менш серйозних порізів, або навіть подряпин, на спині. Вони не сильно боліли, але супроводжувалися відмітинами найдивовижнішого характеру, включаючи сліди роздвоєних копит. Вочевидь, Ментон знав більше, ніж я, але він нічого не сказав здивованим та зацікавленим лікарям, допоки сам не побачив наші поранення. Тоді він розповів їм, що ми стали жертвами скаженого бика – тому, що тварину було б досить важко знайти, щоб перевірити його слова.

    Коли лікарі та медсестри вийшли, я прошепотів пронизуюче до жаху питання:

    -Господи Боже, Ментоне, що ж це було? Ті подряпини – все було так, як я розповідав?

    І ще більше здивувався я, почувши, як у відповідь прошепотів він те, чого я частково очікував.

    -Ні – все було зовсім інакше. Воно було всюди – желатин – слиз – так, в нього були шипи, тисячі шипів жаху, що перевершують мою пам’ять. Там були й очі – й одне з них було з більмом. Це була яма – вир – абсолютна мерзота. Картер, це було неназиване.

    ______________________________________________________________________

    [1] Тут: естетика – вчення про сприйняття людиною об’єктивного світу.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг 5.5 | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  6. Безіменне місто
    Наближаючись до безіменного міста, я вже знав, що воно прокляте. Під місяцем я блукав сухою, страхітливою долиною, і, врешті, побачив, як виступає воно дивним чином з піску – ніби частини трупа, що виступають з погано засипаної могили. Страх промовляв зі з’їдених роками каменів цього древнього очевидця потопу, цієї прабабці найдавніших пірамід, і незрима аура відштовхувала мене, не дозволяючи відпочити серед древніх та химерних таємниць, які жодній людині не варто бачити – які жодна людина навіть і не насмілилася б побачити.

    Вдалині, в Аравійській пустелі лежить безіменне місто, зруйноване та приховане; його низькі стіни майже повністю засипали пуски незліченних років. Мабуть, було так, ще коли закладалися перші камені Мемфісу, коли ще не зробили цеглу для Вавилону. Не існує легенд настільки древніх, щоб у них збереглося його ім’я, або – хоча б згадка про часи, коли місто ще було живим; але про цього шепочуть навколо вогнищ, а старі бабусі бурмочуть у наметах шейхів, тож, усі племена бояться його, зовсім не знаючи, чому. Саме це місце Абдул Альхазред, божевільний поет, бачив уві сні перед тим, як заспівати свій незрозумілий куплет:

    Не мертвий той, хто може цілу вічність пролежати,
    Із плином років навіть смерті прийде час вмирати.

    Звісно, я знав, що араби мають слушні причини для страху перед безіменним містом, містом, яке описують дивні оповідки, хоч жодна людина його й не бачила; втім, все це я відкинув, і вирушив усередину пустелі на моєму верблюді. Лише я бачив його; ось, чому жодне інше лице не містить стількох прихованих відмітин страху, як моє; ось, чому жодна інша людина не здригається в такому жаху коли віконне скло брязкає від нічного вітру. Коли я підійшов до нього, воно в жахливому спокої нескінченного сну споглядало мене, морозне під промінням холодного місяця – посеред пекучої пустелі. І коли я помітив цей погляд, мій тріумф від знахідки забувся, і я спинив свого верблюда, щоб дочекатися світанку.

    Я чекав декілька годин, поки не посірішав схід, і зірки не зблякли, поки сірість не обернулася рожевим світлом з золотою вершиною. Я почув стогін і побачив піщану бурю, що бушувала серед древніх каменів, незважаючи на чистоту неба і спокій широких просторів пустелі. Раптом, з-за далекої межі пустелі з’явився блискучий край сонця, що блищав крізь тонку бурю піску, яка вже відходила геть, і в моєму гарячковому стані я уявив, ніби з якихось далеких глибин пролунав металевий гуркіт – як музика, що вітала вогненний диск за прикладом Мемнона, який вітає його з берегів Нілу. У вухах моїх дзвеніло, уява моя споглядала те, чого нема, в той час, коли я повільно вів верблюда крізь піски до того беззвучного кам’яного місця; місця, занадто старого, щоб його пам’ятали Єгипет та Мерое; місця, яке лише я серед усіх живих людей бачив.

    Я блукав навколо аморфних залишків будинків та палаців – заходив також і всередину – але ніде не було жодного напису чи різьби, що розповідали б щось про тих людей, якщо вони були людьми, що побудували місто та жили тут так давно. Древність цього місця викликала огиду, і я продовжував шукати якийсь знак чи знаряддя, що довели б – місто дійсно було збудовано людством. Там були певні пропорції та виміри, які мені не подобалися. Я мав із собою багато інструментів, і почав копати під стінами понівечених будівель; але справа йшла дуже повільно, і нічого я не відкрив. Коли повернулися ніч і місяць, я відчув холодний вітер, що приніс новий страх, тож, я не наважився залишитися в місті. І коли я покидав древні стіни, щоб поспати, невеличка зітхаюча піщана буря зібралася позаду мене, роздмухуючи пісок над сірими каменями, хоча місяць був яскравим, і більша частина пустелі залишалася непорушною.

    Я прокинувся якраз на світанку від жахливих видовищ моїх снів, у вухах же моїх дзвеніло, ніби від якогось металевого гуркіту. Я побачив, як червоне сонце вдивляється крізь останні пориви невеличкої піщаної бурі, що простяглася над безіменним містом – і зауважив непорушність решти пейзажу. Ще раз я увійшов до тих задумливих руїн, що здіймалися під піском, ніби оґр під ковдрою, і знову я дарма копав, шукаючи решток забутої раси. Опівдні я відпочив, а після того більшу частину часу розглядав стіни, втрачені вулиці та обриси майже знищених будівель. Я бачив, що ця розкіш сягає віків настільки прадавніх, що Халдея не згадає їх, і думав про Приречений Сарнат, що стояв у землі Мнар, коли людство було молодим, та про Іб, висічений з сірого каменю ще до існування людства.

    Раптом я досяг місця, де тверда скеля виступала з піску і утворювала низьку кручу; і тут я з радістю побачив обіцянку слідів допотопних людей. На поверхні кручі були, безсумнівно, висічені фасади декількох малесеньких, низеньких будиночків чи храмів; всередині могло зберігатися багато секретів незліченних років, бо ж постійні піщані бурі мали стерти будь-яку різьбу з зовнішніх стін.

    Дуже низькими та засипаними піском були усі темні проходи піді мною, але я розчистив один своєю лопатою та проліз усередину, несучи факел, щоб відкрити усі таємниці, які там могли ховатися. Опинившись усередині, я побачив, що печера, вочевидь, була храмом, і розгледів чіткі знаки раси, яка жила та вклонялася тут своїм богам до того, як пустеля стала пустелею. Примітивні вівтар, колони та ніші, курйозно низькі, залишалися на своїх місцях; хоча я не бачив ані скульптур, ані фресок, там знаходилося багато каменів, що набули форми певних символів штучним способом. Низька стеля висіченої в скелі кімнати дуже дивувала, бо я не міг там встати з колін; площа ж була настільки величезною, що мій факел міг освітити лише її частину. В одному з дальніх кутів я химерно здригнувся; деякі вівтарі та камені натякали на забуті обряди жахливої, огидної та незрозумілої природи, тож, я дивувався, якими ж мали бути люди, що створили та відвідували такий храм. Оглянувши все в тому місці, я виліз назовні, жадаючи відшукати все, що могло зберігатися в інших храмах.

    Вже настала ніч, однак, матеріальні речі, побачені мною, зробили цікавість сильнішою за страх, тож, я не втік від викликаних місяцем довгих тіней, що так збентежили мене під час першого візиту до безіменного міста. В сутінках я розчистив інший вхід, і з новим факелом проліз туди, знайшовши всередині значно більше нечітких каменів та символів, хоча й нічого більш зрозумілого, в порівнянні з попереднім храмом. Кімната була такою ж низькою, але менш широкою, а в кінці, в дуже низькому проході, стояли темні та таємничі святині. І, коли я розглядав ті святині, шум вітру та крик мого верблюда ззовні розірвали спокій, та змусили мене вибігти, аби подивитися, що ж могло налякати тварину.

    Місяць яскраво мерехтів над первісними руїнами, і його промені блищали в хмарі піску, яку, швидше за все, здійняв потужний вітер, що потроху втрачав свою силу, спускаючись звідкись зверху, з певної точки на кручі. Я знав, що цей холодний піщаний вітер якраз і збентежив мого верблюда, і, вже збираючись відвести його в більш захищене місце, я поглянув нагору й побачив, що на верхівці кручі ніякого вітру нема.

    Це здивувало та налякало мене, але я одразу ж згадав раптові місцеві вітри, які вже бачив на світанку та заході сонця, і розсудив, що в цьому немає нічого особливого. Я вирішив, що ці бурі приходять з якось ущелини в скелі, що веде до печери, і став спостерігати за розбурханим піском, щоб з’ясувати, де ж джерело вітру; невдовзі я побачив, що йде він з майже повністю прихованого чорного отвору храму на далекому півдні. Я вирушив крізь задушливу хмару піску до того храму, і чим ближче я підходив, тим яскравіше видавався він на тлі всього іншого, демонструючи вхід, майже не засипаний затверділим піском. Я б увійшов усередину, але жахлива сила крижаного вітру майже загасила мій факел. Вітер шалено вилітав крізь чорний отвір, з дивними зітханнями підхоплюючи та розкидуючи пісок над химерними руїнами. Скоро він почав стихати, пісок все більше заспокоювався, і, врешті, все прийшло в спокій; але здавалося, ніби хтось досі блукає серед примарних каменів міста, і коли я поглянув на місяць здалося, що він здригнувся, ніби віддзеркалення в неспокійній воді. Я був переляканий більше, ніж можна висловити, але не вдосталь, щоб відмовитися від спраги до цікавинок; тож, як тільки вітер затих остаточно, я увійшов до темної кімнати, я якої він вилітав.

    Цей храм, як мені здалося ще ззовні, був більшим за відвідані мною раніше; імовірно, це була природня печера, оскільки звідти приходили вітри з якогось іншого місця. Я зміг там випростуватися, але побачив, що камені та вівтарі були такими ж низькими, як і в інших храмах. На стінах та стелі я вперше вздрів певні сліди зображувального мистецтва древньої раси, курйозні, закручені лінії фарби, що майже повністю вицвіли та покришилися. Коли я підняв факел догори, здалося, що стеля занадто рівна, щоб бути природньою, і я здивувався, що доісторичні каменярі попрацювали над нею. Їхні інженерні навички, мабуть, були дуже визначними.

    А потім яскравий спалах фантастичного полум’я виявив те, що я шукав – вхід до тих віддалених безодень, звідки приходив раптовий вітер. І я ледве не зомлів, побачивши маленький, вочевидь штучний отвір, вирізаний в твердій скелі. Я простягнув усередину свій факел, споглядаючи чорний тунель з арками над грубими, малесенькими, незліченними сходинками, що круто спускалися вниз. Я завжди бачитиму ті сходи в своїх снах, оскільки я все ж вирушив дізнатися, куди вони ведуть. Спочатку я не був упевнений, сходинки це, чи просто виступи крутого обриву. В моєму розумі роїлися божевільні думки; слова та попередження арабських пророків, здавалося, пливуть крізь пустелю з відомих людству земель до безіменного міста, яке люди не наважуються взнати. Лише якусь мить я вагався перед тим, як увійшов до порталу та почав обережно спускатися крутим шляхом, крок за кроком, ніби це драбина.

    Лише в тривожних фантазмах, під дією наркотиків або в стані божевілля можна пережити те, що відчував я, спускаючись туди. Вузький прохід вів нескінченно донизу, ніби це якийсь таємний колодязь, і факел, який я тримав над головою, не був здатен освітити незнані глибини, до яких я пробирався. Я втратив лік часу, і зовсім забув подивитися на годинник на початку шляху, тому тепер мене доводила до жаху сама думка про пройдену відстань. Напрям та крутизна сходів декілька разів змінювалися, і врешті я опинився у довгому, низькому проході, де мені доводилося спочатку мацати ногою кам’яну підлогу попереду, а вже потім робити крок, тримаючи факел на відстані руки. Стеля була такою низькою, що можна було хіба що пересуватися на колінах.

    Після того знову були сходинки, і я продовжував спускатися буквально нескінченно, коли раптом мій факел згас. Гадаю, я не усвідомив цього зразу, бо коли врешті я це помітив, рука моя й досі тримала його, ніби він палає. Я був зовсім розбалансований тим інстинктом до дивного та незнаного, що й змусив мене мандрувати світом, відвідуючи далекі, древні, заборонені місця.

    В пітьмі, в моєму розумі почали спалахувати фрагменти моєї дорогоцінної збірки книг з демонології; вислови божевільного араба Альхазреда, абзаци апокрифічних жахіть Дамаскія, та сумнозвісні рядки з "Image du Monde" Ґотьє де Меца. Я повторив збочені цитати та пробурмотів історію про Афрасіаба та демонів, що пливли з ним водами Оксу; потім я почав раз за разом повторювати фразу з оповідки лорда Дансені: «всепоглинаюча чорнота безодні». Коли ж спуск став надзвичайно крутим, я декламував дещо з пісні Томаса Мура – до тих пір, поки мені не стало страшно декламувати далі.

    Те лігво темряви настільки було чорним:
    Як казанок відьомський, де в пітьмі
    Стають відваром суміші нічні.
    Я, нахилившися, доріжку став шукати,
    Але побачив, в прірву зазирнувши,
    Лиш стіни, що губилися в безодні.
    Як скло, слизькі, і чорні, як агати,
    Вони були неначе у смолі,
    Яку на берег може викидати
    Лиш темне Море Смерті повноводне.

    Час одразу зник, як тільки моя нога ступила знов на підлогу, і я відчув себе в місці, трохи вищому за кімнати двох маленьких храмів, що тепер опинилися незліченно далеко над моєю головою. Я не міг випростуватися, але добре стояв на колінах, і в пітьмі повзав навмання туди-сюди. Невдовзі я зрозумів, що це вузький прохід, уздовж стін якого стоять дерев’яні скрині зі скляними кришками. Відчувши в тому страхітливому палеозойському місці такі предмети, як відшліфоване дерево та скло, я затремтів від усіх можливих припущень. Скриньки стояли вздовж обох стін проходу, розділені однаковими інтервалами, і мали видовжену та горизонтальну форму, жахливим чином нагадуючи труни своїми розмірами та формами. Спробувавши пересунути пару чи трійку з них, щоб краще дослідити ці предмети, я переконався, що вони добре закріплені на підлозі.
    Я зрозумів, що цей прохід досить довгий, тож, спотикаючись, я стрімко побіг навколішках уперед, і від цього бігу відсахнувся б кожен, хто міг би побачити мене в тій чорноті; так, я періодично підбігав до стін, щоб переконатися в тому, що вони, разом з рядами скринь, досі на місці. Людина настільки звикає мислити візуально, що я фактично забув про пітьму, і уявляв себе в нескінченному коридорі дерева та скла з його постійною монотонністю – ніби я все це бачив. Нарешті, в момент невимовного відчуття, я й побачив це.

    Я не можу сказати, коли моя фантазія перейшла в реальне бачення; але зверху поступово сходило світло, і я врешті зрозумів, що розрізняю нечіткі обриси коридору та скринь, відкриті мені певним незнаним підземним свіченням. Протягом певного часу все було таким самим, як я собі уявляв, бо свічення було занадто слабким; але я продовжував, спотикаючись, рухатися далі, до більшого світла, і все більше виявлялося, що моя фантазія була зовсім нікчемною. Цей хол був не залишком грубих часів, на кшталт храмів у місті зверху, але пам’ятником найвеличнішого та екзотичного мистецтва. Пишні, яскраві та сміливо фантастичні оформлення й малюнки формували величезну схему настінних зображень, чиї кольори та ліні знаходилися поза можливостями опису. Скриньки були зроблені з дивного золотого дерева, кришки ж - з надзвичайного скла, а містили вони муміфіковані тіла створінь, що за своєю ґротескністю перевершували найхаотичніші людські сни.

    Якось пояснити, що собою являли ті страхіття, неможливо. Вони були ніби рептиліями, частково схожими на крокодилів, частково – на морських котиків, але в більшому ступені – обриси їхніх тіл не нагадували нічого, про що міг би чути який-небудь натураліст чи палеонтолог. За розміром вони досягали невеличкої людини, а їхні передні ноги закінчувалися делікатними та вочевидь вправними стопами, що курйозно нагадували людські руки та пальці. Але найбільш дивними були їхні голови, чиї обриси порушували всі відомі біологічні принципи. Ці штуки нема з чим порівняти – одразу ж я подумав про кішку, бульдога, міфічного Сатира та людину. В самого Юпітера не було настільки колосального та опуклого лоба, в той час, як роги, відсутність носів та ікла, ніби в алігаторів, позбавляли цих істот будь-якої визначеної категоріальної приналежності. Певний час я роздумував щодо природи мумій, підозрюючи, що це штучні ідоли; але все ж я вирішив, що вони точно являють собою якийсь вид кам’яної доби, який існував за часів життя безіменного міста. Ніби щоб підкреслити свою ґротескність, більшість з них були розкішно вдягнені в дорогоцінні роби, щедро прикрашені орнаментами з золота, коштовних каменів та невідомих блискучих металів.

    Ці повзучі створіння напевне були дуже важливими, оскільки вони займали центральне місце на дивних настінних та настельних фресках. З незрівнянною майстерністю художник зобразив їх в їхньому світі, де міста й сади було створено відповідно з їхніми пропорціями; але мені здавалося, що зображена історія мала алегоричний сенс, і, можливо, показувала розвиток раси, що вклонялася цим істотам. Вони були, думав я, для жителів безіменного міста тим, чим для Риму була вовчиця, а певна тотемна тварина – для індіанського племені.

    Коли я розглядав фрески через таку призму, мені здавалося, що я читав у тих малюнках чудовий епос про безіменне місто; оповідку про могутню морську метрополію, що панувала над світом ще до того, як з хвиль моря постала Африка, яка й спричинила появу пустелі там, де колись була плодородна долина. Я бачив війни та тріумфи, складнощі та поразки, і, в кінці кінців, жахливе протистояння з пустелею, коли тисячі місцевих жителів – алегорично зображених у вигляді ґротескних рептилій – були змушені прорубати собі якимось дивовижним чином шлях униз, крізь скелі та камінь, до іншого світу, куди їх спрямували їхні пророки. Все це було яскраво чудернацьким та реалістичним, і зв’язок цього шляху з тим надзвичайним спуском, що я здійснив, вгадувався безпомилково. Я навіть упізнавав окремі деталі проходів.
    Пробираючись коридором до яскравішого світла, я побачив подальші фрагменти намальованого епосу – відхід раси, що населяла безіменне місто та долину навколо нього приблизно десять мільйонів років; раси, чиї душі стиснулися, покидаючи місця, до яких так звикли їхні тіла – бо ж тут оселилися вони, будучи кочівниками в юності землі, прорубавши в незайманій кручі ті перші храми, яким вони ніколи не припиняли вклонятися. Тепер, коли світло було потужнішим, я більш пильно досліджував зображення, і, пам’ятаючи про те, що дивні рептилії вочевидь репрезентують певних людей, роздумував над звичаями безіменного міста.

    Багато з побаченого було дивним та незрозумілим. Цивілізація, що мала алфавіт, безумовно, досягла значно більших успіхів, ніж незрівнянно пізніші цивілізації Єгипту та Халдеї – і при цьому, були наявні курйозні упущення. Наприклад, я не міг знайти жодного зображення смерті чи поховального обряду, якщо не брати до уваги зображення, пов’язані з війною, насильством та масовими хворобами; я дивувався, чому ж замовчувалося все, пов’язане з природньою смертю. Видавалося, що ідея земного безсмертя розвивалася тут як схвальна ілюзія.

    Ближче до кінця проходу були малюнки найбільшої яскравості та екстраваґантності; там було передано контраст між безіменним містом в його спустошеності й руйнації, та дивовижним новим краєм чи раєм, до якого раса вирушила крізь камінь. Тут місто та пустельна долина усюди були зображені в місячному світлі, золоте сяйво простягалося над поваленими стінами, в якійсь мірі демонструючи надзвичайну досконалість минулих часів, примарно та ілюзорно підкреслену художником. Райські ж сцени були занадто екстраваґантними, щоб у них можна було повірити; вони відображали прихований світ вічного дня, заповнений славетними містами та безтілесними пагорбами й долинами.

    В самому кінці мені здалося, що я бачу ознаки занепаду зображувального мистецтва. Малюнки ставали менш вправними й значно химернішими навіть за найдивніші з попередніх сцен. Видавалося, що там розповідалося про повільний декаданс прадавньої раси, поєднаний зі зростаючою люттю стосовно навколишнього світу, з якого їх вигнала пустеля. Форми людей – завжди репрезентованих сакральними рептиліями – поступово зменшувалися, хоча їхні духи, показані ширяючими над руїнами під місячним сяйвом, зберігали свої пропорції. Виснажені жерці у вигляді рептилій у прикрашених робах прокляли повітря нагорі разом з усіма, хто ним дихає; і одна жахлива фінальна сцена зображувала примітивну людину, мабуть, першого з жителів древнього Ірему, Міста Колон, якого розривають на шматки представники древньої раси. Я пам’ятав, наскільки араби бояться безіменного міста, і був радий, що далі малюнків більше не було.

    Переглянувши весь ряд настінної історії, я досяг кінця низького холу, і підійшов до великої брами, крізь яку й точилася фосфоресцентна ілюмінація. Пролізши туди, я скрикнув у трансцендентному здивуванні, побачивши, що ж було за брамою: замість інших світліших кімнат мені відкрилася безмежна пустка з одноманітним сяйвом – таке можна собі уявити, дивлячись з вершини Евересту на море сповненого сонячним світлом туману. Позаду був прохід настільки вузький що я випростуватися не міг; попереду ж лежала нескінченність підземного світла.

    Донизу від проходу крізь безодню вели круті сходи – безліч маленьких сходинок на кшталт вже пройдених мною в тих чорних проходах – але ці сходи тонули в світлій імлі. Визирнувши крізь прохід, я побачив відчинені всередину масивні бронзові двері, неймовірно товсті та прикрашені фантастичними барельєфами – якби закрити ці двері, весь світ внутрішнього світла був би ізольованим від арок та проходів у скелі. Я подивився на сходи і поки що не наважився ними скористатися. Я торкнувся відчинених бронзових дверей, але не зміг їх поворухнути. Тоді я розпластався на кам’яній підлозі проходу, і мій розум спалахнув жахливими роздумами, які навіть смертельна втома не могла припинити.

    Коли я лежав з закритими очима, вільно міркуючи, багато деталей, які я просто зауважив на фресках, повернулися до мене з новим та жахливим значенням – сцени, що репрезентували безіменне місто в період його розквіту, рослинність в долині навколо, та далекі землі, з якими торгували місцеві купці. Алегорія повзучих створінь дивувала мене своєю універсальною важливістю. На фресках безіменне місто зображувалося пропорційним до розміру рептилій. Я запитував себе: якими ж були справжні пропорції та розмір цього міста, і пригадав певні дивні деталі, зауважені мною серед руїн. Я роздумував, чи з поваги до тих шанованих рептилій-божеств робилися такими низькими ті перші храми та підземний коридор; це, власно, мало би примушувати людей також плазувати. Мабуть, багато ритуалів включали плазування в якості імітації рухів тих створінь. Але ж жодна релігійна теорія не може з легкістю пояснити, чому прохід того надзвичайного спуску мав бути таким самим низьким, як і храми – або навіть нижчим, бо ж там навіть на коліна не встанеш. Думаючи про тих повзучих істот, чиї мерзенні мумії виявилися настільки близько до мене, я відчував новий приплив страху. Ментальні асоціації бувають дивними, і я зіщулився від думки про те, що окрім тієї бідної примітивної людини, розідраної в шмаття на малюнку, я був єдиною людською формою серед усіх залишків та символів місцевого прадавнього життя.

    Втім, як це завжди стається в моєму мандрівному житті, цікавість опанувала страх; сяюча безодня і те, що могло там знаходитися – ось проблема, гідна найкращого дослідника. Я не міг сумніватися в тому, що чудернацький світ таємниць лежить десь унизу, і ведуть туди малесенькі сходинки; я сподівався знайти там згадки про людей, яких не виявилося на малюнках в коридорі. Фрески зображували неймовірні міста, пагорби та долини в тій нижчій області, і моя уява зосередилася на пишних колосальних руїнах, що чекали на мене.

    Безумовно, мої страхи стосувалися в більшій мірі минулого, ніж майбутнього. Навіть фізичний жах мого перебування в тому низькому коридорі з мертвими рептиліями та допотопними фресками в милях під землею, навіть зустріч з іншим світом моторошного сяйва та туману – все це не могло зрівнятися зі смертельним жахом, який я відчував від надзвичайної древності цього місця та його душі. Древність, глибину якої майже неможливо встановити, здавалося, розливалася з прадавніх каменів та висічених у скелі храмів безіменного міста; найдавніші ж з приголомшливих мап на фресках зображали океани та континенти, забуті вже людиною – лише де-не-де можна було зустріти знайомі обриси. Що могло статися протягом цілих геологічних епох після того, як малюнки обірвалися, і раса, що ненавиділа смерть, вирушила до свого занепаду – невідомо. Колись ці печери та світлі землі внизу були сповнені життя; тепер я був наодинці з яскравими знахідками, і я здригався від думки про незліченні роки, протягом яких ці пам’ятки зберігали мовчання у своєму постійному чуванні.

    Раптово я відчув новий приступ гострого страху, що час від часу опановував мене з того моменту, як я вперше побачив жахливу долину та безіменне місто під холодним місяцем, і, незважаючи на свою виснаженість, я сів на землю та озирнувся в чорний коридор, що вів крізь тунелі до зовнішнього світу. Мої відчуття нагадували ті, що примушували мене втекти з безіменного міста вночі, і були настільки ж незрозумілими, наскільки й гострими. Втім, наступної миті я відчув значно більший шок через невизначений звук – перший, що розбив абсолютну тишу цих могильних глибин. Це було низьке, глибоке виття, ніби виє юрба проклятих духів, і джерело його було там, куди я вдивлявся.

    Сила цього звуку швидко зростала, і ось – виття вже жахливим чином лунало в низькому проході, і в той самий час я усвідомив, наскільки зріс натиск холодного повітря, відчувши холод тунелів та міста зверху. Здавалося, дотик цього повітря відновив мій баланс, бо я одразу ж пригадав раптові пориви, що приходили з безодні кожного світанку та заходу сонця – власне, один з таких поривів і відкрив мені таємний тунель. Я подивився на годинник і побачив, що світанок вже близько, тож, я приготувався протистояти бурі, що мала повертатися до своїх печер так само, як кожного вечора вона виривається назовні. Мій страх знову зменшився, бо природнє явище завжди розганяє страх перед невідомим.

    Все шаленіше й шаленіше завивав, стогнав нічний вітер, повертаючись до тієї прірви всередині землі. Я знову ліг на підлогу та марно намагався вчепитися в неї від страху бути знесеним вітром, що увійде крізь відкриту браму до фосфоресцентної безодні. Такого жахіття я й не уявляв собі перед тим, тож, побачивши, що моє тіло дійсно зносить до безодні, я відчув та уявив тисячі нових жахів. Згубне єство того сяйва пробуджувало неймовірні фантазії; ще раз я порівняв себе, охоплений тремтінням, з тим єдиним зображенням людини в страшному коридорі – з людиною, розідраною в шмаття безіменною расою – а ті завихрені потоки вітру дряпали мене з такою жорстокістю, що я відчував у них мстиву лють – тим більшу, чим безсилішими були ті пориви. Мені здається, я несамовито кричав під кінець – я майже збожеволів – але, навіть якщо так, мої крики загубилися в породженому пеклом гамірі виючих вітрових примар. Я намагався повзти проти течії вбивчого незримого вітру, але мені не вдавалося навіть утриматися, бо повільно й невблаганно мене зносило до незнаного світу. Врешті, мій розум повністю відмовив, і я почав промовляти знову й знову незрозумілий куплет божевільного араба Альхазреда, що марив безіменним містом:

    Не мертвий той, хто може цілу вічність пролежати,
    Із плином років навіть смерті прийде час вмирати.

    Лише похмурі, задумливі боги пустелі знають, що тоді дійсно сталося – яку неймовірну боротьбу, яке протистояння мені довелося пережити, і що за Аваддон повернув мене до життя, в якому я завжди пам’ятаю та тремчу під крилами ночі, допоки забуття – чи щось гірше – не закличе мене до себе. Монструозним, неприроднім, колосальним було це дійство – будь-які здогадки людини, в які можна було б повірити, занадто далекі від цього – окрім тих, що приходять у тихі прокляті години перед світанком, коли не можеш заснути.

    Я вже казав, що лють того пориву була пекельною – демонічною – і що його мерзенні голоси були сповнені порочності самотніх вічностей. Тепер моєму пульсуючому мозку здавалося, що ті голоси, хаотичні переді мною, набували чіткості та виразності позаду мене; і внизу, в могилі древностей незліченних мертвих епох, в кілометрах від осяяного світанком світу людей, я почув жахливі прокляття та гарчання злих духів, що говорили дивною мовою.

    Озирнувшись, я побачив на тлі сяючого ефіру безодні ті обриси, які неможливо було б розрізнити в пітьмі коридору – жахливу наступаючу орду дияволів; спотворених ненавистю, ґротескно озброєних, напівпрозорих; дияволів, що належали до раси повзучих рептилій безіменного міста – помилитися в цьому було неможливо.

    А коли вітер вщух, я занурився до наповненої упирями чорноти надр землі; бо коли остання з істот увійшла, великі бронзові двері зачинилися з оглушливим звуком металевої музики, що збільшувався, проходячи тунелями, і врешті пролунав у далекому світі, прославляючи схід сонця, як Мемнон славить його з берегів Нілу.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг 5.5 | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  7. Історія Некрономікону
    Ориґінальна назва – "Аль Азіф"; «азіф» - слово, що використовується арабами для відтворення нічних звуків (їх видають комахи), що вважаються виттям демонів. Працю створено Абдулом Альхазредом, божевільним поетом з Сани (Ємен), чия творчість імовірно припадала на часи династії Омейядів (біля 700 р. н.е.). Він відвідав руїни Вавілону, підземні сховки Мемфісу, та провів десять років на самоті у великій південній пустелі Аравії – Роба-ель-Халі («Порожній простір») древніх, або ж Дехна («Червона») сучасних арабів – де, як вважається, перебувають злі духи-вартові та чудовиська смерті. Ті, що стверджують, ніби перейшли цю пустелю, розповідають про дивовижні та неймовірні явища, пов’язані з нею. В останні роки свого життя, Альхазред жив у Дамаску, де й написав "Некрономікон" ("Аль Азіф"); стосовно його смерті чи зникнення (738 р. н.е.) розповідають багато жахливих та суперечливих речей; Ібн Халікан (біограф ХІІ ст.) зазначає, що його схопило невидиме чудовисько посеред білого дня, і зжерло на очах в багатьох застиглих від жаху людей. Багато кажуть і щодо його божевілля. Він стверджував, ніби бачив казковий Ірем (Місто Колон) і знайшов під руїнами певного безіменного покинутого міста шокуючі аннали та таємниці раси, старшої за людство. Він індиферентно ставився до Ісламу, вклоняючись невідомим сутностям, яких він називав Йоґ-Сототом та Ктулху.

    В 950 р. н.е. "Азіф", що посідав досить значне місце в таємних роздумах тогочасних філософів, перекладається грецькою мовою Феодором Філєтом Константинопольським під назвою "Некрономікон". Протягом століття текст підштовхував експериментаторів до жахливих проб, допоки це не було припинено спаленням перекладу за наказом патріарха Михаїла. Після того існують лише приховані згадки, але в 1228 р. Оляус Вормій робить середньовічний латинський переклад, і цей текст двічі друкується – спочатку в ХV ст. ґотичним шрифтом (вочевидь, в Німеччині), а також – у ХVІІ (ймовірно, в Іспанії) – обидва видання зроблено без ідентифікаційних знаків, тож, дізнатися час та місце публікацій можна лише завдяки дослідженню особливостей конкретних друкарень. Латинський та грецький варіанти були заборонені Папою Григорієм ІХ у 1232, одразу ж після появи латинського перекладу, що викликав нову хвилю зацікавлення текстом. Арабський ориґінал було втрачено в часи Вормія, як він зазначає в передмові; також, зникають сліди грецької копії – надрукованої в Італії між 1500 та 1550 – з 1692 р., коли в одного жителя Салему згоріла домашня бібліотека. Англійський переклад доктора Ді ніколи не друкувався, і існує лише у вигляді фраґментарних списків з ориґінального манускрипту. Що ж стосовно відомих латинських екземплярів, то один з них (ХV ст.) знаходиться в сховищі Британського Музею, а інший (ХVІІ ст.) в Bibliothèque Nationale в Парижі. Також, видання ХVІІ ст. наявні в Бібліотеках Віденера (Гарвард), Міскатонікського Університету (Аркхем) та Університету Буенос-Айресу. Імовірно, багато копій існують таємно, і чутки наполегливо стверджують, ніби один з екземплярів ХV ст. становить частину колекції одного відомого американського мільйонера. Дещо менш вірогідними є чутки стосовно грецького видання ХVІ ст., що нібито належить салемській родині Пікманів; втім, навіть якщо книга дійсно їм належала, вона пропала разом з художником Р. А. Пікманом, що зник на початку 1926 р. Книга є жорстко забороненою владами більшості держав світу, а також усіма церковними структурами. Її читання призводить до жахливих наслідків. Побутує думка, що саме з чуток про цю книжку (відому відносно небагатьом особам з загалу), Р. В. Чамберс запозичив ідею свого раннього твору «Король у Жовтому».


    Хронологія:

    "Аль-Азіф" написано прибл. У 730 р. н.е. в Дамаску Абдулом Альхазредом.
    Пер. грецькою в 950 р. н.е. під назвою "Некрономікон" Феодором Філєтом.
    Спалення Патріархом Михаїлом в 1050 р. (грецького тексту). Зникнення арабського тексту.
    Оляус переклав з гр. на лат. У 1228 р.
    1232 р. – Латинський (та гр.) екземпляри забор. Папою Григорієм ІХ.
    ХV ст. – видання ґотичним шрифтом (Німеччина).
    ХVІ ст. – гр. текст видано в Італії.
    ХVІІ ст. – іспанський передрук латинського тексту.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг 5.5 | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  8. Сни у Відьомському Домі
    Чи це сни спричинили його лихоманку, чи це лихоманка породила ці сни – Волтер Ґілман не знав. З усіх усюд підповзав згубний, нестерпний жах древнього міста та трухлявого, нечестивого горища в мансарді, де він писав, навчався та змагався з кресленнями та формулами, не полишаючи їх навіть на своєму дешевому залізному ліжку. Його слух досяг надприродного, нестерпного ступеню чутливості, і вже давно зупинив він дешевий годинник з маятником, чиє тікання здавалося йому розкатами грому чи артилерійськими залпами. Вночі ледь помітного руху в чорному місті за вікнами, зловісної біготні щурів усередині вологих перегородок, чи скрипу невидимих балок столітнього дому було для нього достатньо, щоб відчути навколо себе натовп демонів з пекла. В пітьмі завжди безліч незрозумілих звуків – втім, усе одно часто його охоплював страх, якщо звичні для нього звуки раптом зтишувалися та дозволяли чути інші, слабші звуки, що, здавалося, постійно ховалися за першими.


    Був він у незмінному, сповненому легенд місті Аркхемі, з ґронами його двоскатних дахів, що просідали та хиталися над мансардами, де відьми ховалися від людей Короля в темні, ранні часи цих провінційних земель. І жодне місце Аркхему не було занурене в більш темні спогади, ніж кімната на горищі, що стала прихистком для нього – бо саме цей дім і ця кімната аналогічно вже прихистили стару Кезію Мейсон, чию втечу з Салемської тюрми жоден не здатен був пояснити. Було це у 1692 – охоронець з’їхав з глузду ту бурмотів щось про малу, вкриту хутром істоту з білими іклами, що вибігла з камери Кезії, і навіть Коттон Мезер не зміг розтлумачити сенс кривих ліній та кутів, намальованих на сірих кам’яних стінах якоюсь червоною липкою речовиною.


    Мабуть, Ґілманові не варто було так наполегливо вчитися. Неевклідових розрахунків та квантової фізики достатньо, щоб напружити будь-який розум; і коли до цього додаються фольклор та спроби дослідити дивне підґрунтя багатовимірної реальності через призму жахливих підказок з ґотичних оповідань та дикого шепоту з каміну, важко залишитися вільним від розумового перенапруження. Ґілман приїхав з Геверхілу, але, як тільки він поступив до Аркхемського коледжу – одразу почав шукати зв’язки між своєю математикою та фантастичними легендами стародавньої магії.


    Щось у повітрі старовинного міста затьмарило ого уяву. Професори з Міскатоніка змусили його зменшити навантаження, і навіть в певних аспектах скоротили його курс. Більше того – вони позбавили його можливості шукати в сумнівних старих книжках приховані секрети, помістивши їх під замок у сховищі університетської бібліотеки. Втім, усі ці міри було застосовано запізно, тому Ґілман вже дістав деякі страхітливі підказки з мерзенного «Некрономікону» Абдула Альхазреда, фраґментів Книги Ейбона, заборонених Unaussprechlichen Kulten фон Юнца, та зіставив їх зі своїми абстрактними формулами властивостей простору та зв’язків між вимірами – відомими та невідомими.


    Він знав – його кімната знаходиться у відьомському домі – через це, власне, він її і зняв. В Ессекському графстві зберігалося багато записів про суд над Кезією Мейсон, і те, що вона відкрила під тиском Оєра та Термінера, збуджувало в Ґілмані цікавість, яка виходила за межі будь-якого розуму. Вона розповіла судді Готорну про прямі та криві лінії, які можна провести до пункту призначення крізь стіни простору до інших просторів, і натякнула, що такі прямі та криві лінії часто використовувалися на певних зібраннях опівночі – на темній галявині біля білого каменю, за Луковим Пагорбом, та на безлюдному річковому острові. Казала вона також про Чорного Чоловіка, про свою клятву, і про своє таємне ім’я Нахаб. Потім вона накреслила ті штуки на стіні своєї камери, та зникла.


    В дивні речі щодо Кезії Ґілман вірив, і, дізнавшись про те, що її житло вціліло після більш ніж 235 років, він химерно здригнувся. Коли до нього дійшли аркхемські чутки про постійну присутність Кезії в старому будинку та на вулицях поряд, про те, що іноді, прокинувшись, аркхемці знаходять на своєму тілі сліди людських зубів, про плач дітей, звук якого чують ближче до Травневої Ночі та Дня Всіх Святих, про жахливий сморід у мансарді будинку, що з’являється якраз після цих страхітливих дат, і про малу, вкриту хутром істоту з гострими зубами, що блукає трухлявим будинком та містом, обнюхуючи з цікавістю людей в найтемніші години перед світанком – тоді він вирішив оселитися там за будь-яку ціну. Кімнату було легко зняти; дім був непопулярним, нерентабельним, і вже давно житло в ньому коштувало копійки. Ґілман не міг сказати, що він очікував там знайти, але знав він, що хоче перебувати в будівлі, де певні обставини більш чи менш раптово подарували звичайній старій жінці XVII століття настільки глибоке розуміння математики, яке, можливо, перевершувало найзначніші здобутки Планка, Гейзенберга, Ейнштейна та де Сіттера.


    Він шукав на дерев’яних та гіпсових стінах сліди таємних креслень на кожному місці, вільному від шпалер – і протягом тижня отримав східну кімнату в мансарді, де Кезія, швидше за все, практикувала свої закляття. Вона завжди була вільною – бо жоден не хотів там надовго залишатися – але поляк-господар дому все одно з обережністю поставився до питання оренди. Незважаючи на все це, з Ґілманом не сталося нічого – звісно, поки не прийшла лихоманка. Примарна Кезія не літала крізь похмурі холи та кімнати, мала істота в хутрі не заповзала до його оселі, та не обнюхувала його, і жоден запис заклять відьми не відкрився його невпинним пошукам. Іноді він блукав закутками темних небрукованих вуличок, що смерділи пліснявою – жахливі бурі будинки, яким не знати, скільки років, стояли похилено, поступово розвалюючись та насмішкувато видивляючись крізь свої вузькі вікна з маленькими ставнями. Він знав, що одного разу тут відбулися дивні речі, і коли він уявляв, що ті жахіття, можливо, хоча б у найтемніших, найвужчих та найзаплутаніших вуличках не повністю зникли – в нього виникали різноманітні припущення. Він також двічі навідувався на острів, що мав дурну славу, та замалював окремі кути, утворені рядами вкритих мохом сірих каменів, чиє походження було таємничим та сягало незапам’ятних часів.


    Ґілманова кімната мала хороший розмір, але на дивину асиметричну форму; північна стіна була нахилена всередину кімнати, до неї ж схилялася й низька стеля в тому ж напрямку. Окрім помітної пацючої нори поруч зі слідами таких самих нір, але вже забитих, не було ніякого доступу чи ознак шляху, що колись існував – до простору, що мав бути між нахиленою та зовнішньою стінами з північного боку будинку, оскільки з вулиці було видно вікно, забите дошками вже дуже давно. Горище над стелею – там, швидше за все, знаходився ще один поверх – також було недоступним. Коли Ґілман виліз драбиною на затягнену павутинням верхню частину мансарди, там виявився слід проходу, ретельно забитого старими дошками та міцними дерев’яними цвяхами, що були в широкому вжитку в колоніальному столярстві. Втім, як він не вмовляв, впертий господар не дозволив оглянути жоден з цих сховків.
    З плином часу, криві стіна та стеля все більше й більше поглинали його увагу; відтак, він почав читати про математичні значення дивних кутів, щоб отримати хоча б розмитий натяк на їхнє призначення. Стара Кезія, як він міркував, безумовно мали причини для того, щоб жити в кімнаті з такими специфічними кутами; хіба вона не стверджувала, що відомі їй шляхи за межі просторового та часового світу пролягають через певні кути? Поступово він втратив інтерес до тих недоступних сховків, виявивши, що нахилені поверхні стіни та стелі стосувалися якраз того простору, в якому сам він знаходився – з цього боку стіни.


    Початок його лихоманки та снів припадає на перші числа лютого. Вочевидь, певний час курйозні кути Ґілманової кімнати здійснювали свій дивний, повністю гіпнотизуючий ефект; протягом сірої, темної зими він все частіше вдивлявся в кут, в якому стеля, що схилялася вниз, зустрічалася зі стіною, опущеною всередину кімнати. Протягом цього періоду, його серйозно занепокоїла власна нездатність концентруватися на вивченні формул – наближалася сесія. Не менш його дратувало і раптове загострення слуху. Життя перетворилося на настирну, зовсім нестерпну какофонію, а разом з тим з’явилося постійне, страхітливе відчуття інших звуків – можливо, звідти, де не існує життя – балансуючих на граничній межі чутливості. Коли зникали виразні звуки, найгіршими ставали пацюки в древніх перегородках. Іноді їхнє дряпання здавалося зумисним. Коли воно звучало з-за нахиленої північної стіни, то змішувалося ніби з сухим тріском – а коли джерелом звуку було вже протягом століття зачинене горище за нахиленою стелею, Ґілман кожного разу зіщулювався, ніби передчуваючи появу якогось жахіття, що лише вичікувало свого часу, щоб врешті спуститися та буквально поглинути його.


    Сни були повністю за межею здорового глузду, і Ґілманові здавалося, що вони – загальний результат його досліджень в галузях математики та фольклору. Забагато він роздумував про ті нечіткі області, що, згідно з його формулами, мали лежати поза трьома відомими нам вимірами, а також про ту можливість, що стара Кезія Мейсон – під керівництвом сил поза цим світом – дійсно знайшла прохід до тих областей. Пожовтілі записи графства містили її свідчення, а також – свідчення її обвинувачів, з їхньою жахливою суґестивністю до всього, що перевищує людський досвід – а також опис прудкої істоти в хутрі, що слугувала в якості її фаміліара – все це було до болю реалістичним, незважаючи на найменш імовірні деталі.
    Та істота, що була не більшою за товстого пацюка – городяни пошепки називали її «Бурим Дженкіном» - здавалася плодом визначного випадку колективної галюцинації, бо у 1692 не менше ніж 11 осіб засвідчили, що бачили, як він промайнув. Ходили певні чутки, в які вірило надзвичайно шокуюче багато людей. Свідки казали, що створіння мало довге хутро та форму пацюка, але з гострими іклами та бородатим обличчям, як у злої людини, лапи ж його нагадували тоненькі людські ручки. Воно отримувало послання як від старої Кезії, так і від диявола, і харчувалося кров’ю відьми – смоктало її, наче вампір. Голос його звучав, як мерзенне хихотіння, і говорити воно могло усіма можливими мовами. Серед усіх потворних жахіть Ґілманових снів, ніщо не сповнювало його більшою панікою та огидою, ніж цей богохульний та принизливий гібрид, чий образ з’являвся до нього вночі у тисячі разів більш ненависним, ніж будь-що з того, що міг він удень узагальнити, виходячи з древніх записів та сучасних чуток.


    Найчастіше уві сні Ґілман занурювався у нескінченні безодні сутінків, охоплені невимовними кольорами та жахливо беззв’язними звуками; до безодень, чию фізичну сутність, гравітаційні властивості та відношення до самого себе він навіть і не зміг би спробувати пояснити. Він не йшов і не стрибав, не летів і не плив, не повз і не звивався; замість того, він постійно відчував стан руху, що частково відбувався за його волею, а частково – поза нею. Про власний стан він не міг судити, бо через певне зміщення перспективи не бачив ані своїх рук, ані ніг, ані торса; втім, він відчував, що його фізична організація та здібності якимось чином дивовижно трансмутували та вочевидь були в певному ґротескному відношенні до його нормальних пропорцій та властивостей.


    Безодні ті в жодному випадку порожніми не були, бо усюди стовбичили маси з невимовними кутами – субстанції чужорідного кольору, частково органічні, частково неорганічні. Кілька органічних об’єктів здавалося, розбурхали нечіткі спогади в глибинах Ґілманового розуму, хоча він і не мав жодної свідомої ідеї стосовно їхніх насмішливих натяків чи пропозицій. В пізніших снах він почав розрізняти окремі категорії органічних об’єктів, кожна з яких, здавалося, має власну, радикально відмінну від інших поведінкову парадигму разом з базовими мотиваціями. До однієї з цих категорій він включав об’єкти трохи менш логічні та іррелевантні в своїх рухах, порівняно з членами інших категорій.


    Всі ці об’єкти – як органічні, так і неорганічні – були тотально поза можливостями опису та навіть поза розумінням. Іноді Ґілман порівнював неорганічні маси з призмами, лабіринтами, ґронами кубів та планет, а також – з циклопічними будівлями; органічні ж предмети здавалися йому пузирями, восьминогами, стоніжками, живими індійськими ідолами та заплутаними арабесками, що рухались на зміїний лад. Все, що він бачив, було невимовно загрозливим та страхітливим; якщо хоча б одна з органічних сутностей демонструвала своїми рухами, що помітила його, він відчував гострий, жахливий переляк, через який кожного разу і прокидався. Про рух органічних сутностей він міг розповісти не більше, ніж про власний рух. Іноді він споглядав ще більші містерії – деякі сутності могли раптово з’явитися з порожнього простору, або тотально зникнути – так само раптово. Пронизливі, стрімкі коливання звуку, що сповнювали безодні, були поза всякими уявленнями про тон, тембр чи ритм; втім, виявлялася певна синхронність між звуками та розпливчастими візуальними змінами у незрозумілих об’єктах навкруги – як органічних, так і неорганічних. Ґілман мав постійне відчуття жаху через те, що одного разу звук міг би зрости до нестерпного ступеню інтенсивності протягом однієї з цих темних, безжально незворотних пульсувань.


    Але не серед цього виру повної відчуженості побачив він Бурого Дженкіна. Те шокуюче, мале жахіття очікувало його в більш світлих, окреслених снах, що приходили якраз перед зануренням до найвіддаленіших глибин сну. Зазвичай він лежав у темряві, намагаючись не заснути, коли слабкі відблиски палаючого червоного сонця мерехтіли у древній кімнаті, огортаючи фіолетовим туманом той самий кут, що настільки глибоко проник до його розуму. Жахіття з’являлося з пацючої нори в кутку та хутко бігло до нього встеленою широкими дошками підлогою зі злим наміром на своєму крихітному, бородатому людському обличчі – але цей сон завжди милостиво припинявся до того, як та потвора підходила занадто близько, щоб обнюхати його. Воно мало пекельно довгі, гострі собачі ікла. Кожного дня Ґілман намагався заткнути нору, але кожної ночі реальні жителі перегородок прогризали перешкоду, якою б вона не була. Якось він забив туди цвях, який йому дав домовласник, але наступної ж ночі пацюки прогризли нову нору – і разом з тим виштовхнули зі стіни чи принесли з собою до кімнати курйозні маленькі фрагменти кісток.


    До лікаря Ґілман зі своєю лихоманкою не звернувся, бо якби його відправили до лазарету Коледжу, сесію він би точно не склав – кожна мить була необхідна для підготовки. Власне, він вже завалив екзамени з диференційного числення та загальної психології, і тепер мав встигнути виправити оцінки, поки не закінчився строк для перездач.
    В березні до його світліших марень, що передували снам, увійшов свіжий елемент, і жахлива фігура Бурого Дженкіна почала з’являтися в супроводі розмитої плями, що все більше й більше набувала рис похилої старої жінки. Ця нова гостя бентежила його значно більше, ніж він міг уявити, але згодом він дійшов до висновку, що цю каргу йому вже доводилося бачити двічі – на темному перехресті біля покинутої верфі. Розгледівши тоді злий, сардонічний вираз, з яким карга на нього витріщилася – без жодної причини – він весь затремтів, особливо в перший раз, коли здоровезний пацюк, що пробігав алеєю поруч, викликав у нього безглузді думки про Бурого Дженкіна. Зараз, розсудив він, ті нервові страхи віддзеркалилися у беззв’язних мареннях.


    Він не міг заперечувати того, що вплив будинку був шкідливим; але залишки його раннього нездорового інтересу досі не відпускали його звідти. Він стверджував, що саме лихоманка є причиною його нічних фантазій, і що коли вона трохи знижувалася – нічні видіння також відступали. Втім, видіння ті були до огидності живими та переконливими, і коли б він не прокинувся – завжди залишалося нечітке відчуття того, що дуже багато з нічних подій він просто забув. З огидою він вірив у те, що в тих забутих снах відбувалися його розмови з Бурим Дженкіном та старою, і що вони закликали його піти кудись з ними, щоб зустріти третього – значно могутнішого за обидвох.
    В кінці березня він почав підтягувати математику (хоча й інші предмети все більше його непокоїли). Інтуїтивно він розв’язав Ріманові рівняння, і вразив професора Апхема своїм розумінням четвертого виміру та інших проблем, що всю групу змушували пасти задніх. Якось після обіду була дискусія про можливі химерні викривлення простору та про теоретичне осмислення близькості чи навіть контакту між нашою частиною космосу ті різноманітними ділянками, настільки ж далекими, як найвіддаленіші зірки чи міжгалактичні безодні – або навіть настільки неймовірно віддаленими, як теоретично існуючі поза межами Ейнштейнівського часово-просторового континууму космічні об’єкти. Усі були в захваті від того, як Ґілман підійшов до цієї теми, хоча й деякі з його гіпотетичних прикладів підсилили розповсюджені чутки щодо його нервозності та усамітненого життя, що трактувалися як вияви ексцентричності. Студенти лише головами хитали, коли слухали його абсолютно серйозну теорію про те, ніби людина – маючи математичні знання, з якими нинішню математику і порівняти неможливо – здатна вільно крокувати з Землі до будь-якого іншого небесного тіла, що лежить в одній з безлічі точок космічного простору. Такий крок, казав він, потребував би лише дві стадії; перша – це вихід з тривимірної сфери, яку ми знаємо, а друга – це повернення до тривимірної сфери в іншій точці – хоч би й в одній з тих, що лежать у нескінченній віддаленості.


    Можна було погодитися з тим, що в багатьох випадках цього можна досягти, не втративши життя. Будь-яка істота з будь-якої частини тривимірного простору ймовірно могла вижити у четвертому вимірі; і збереження життя на другому етапі залежить від того, яку чужу частину тривимірного простору істота обрала для свого повернення. Жителі певних планет можуть жити на певних інших планетах – навіть у інших галактиках чи інших просторово-часових континуумах з подібними вимірами – втім, звісно, має існувати безліч незаселених, хоча й математично зіставлених тіл чи просторових зон.
    Було також можливо для жителів даного простору з його вимірами вижити і в невідомих досі та незбагненних областях з більшою кількістю вимірів – хоч всередині, хоч ззовні вони стосовно даного просторово-часового континууму – і що протилежне аналогічно є справедливим. Звісно, все це лише спекуляції, але можна бути впевненим, що мутація, спричинена переходом з даного просторового плану до вищого плану не спричинить розпаду біологічної цілісності в нашому її розумінні. Ґілман не розтлумачував цього положення чітко, але розмитість у цій частині його теорії була більш ніж переважена ясністю в інших складних аспектах. Професорові Апхему особливо сподобалася його демонстрація зв’язку між вищою математикою та певними фазами магічного мистецтва, що сягало ранніх віків незапам’ятної давнини, коли люди, або їхні попередники, знали про космос та його закони набагато більше, ніж ми.


    Вже в перших числах квітня Ґілман занепокоївся своєю лихоманкою, що ніяк не проходила. Окрім того, збентежили його й оповідки сусідів, в яких йому приписувався лунатизм. Видавалося, що часто його не було в ліжку, а скрипіння підлоги в його кімнаті зауважив сусід знизу. Той чолов’яга також розповідав, що чує щоночі, як нагорі ходять у взутті; але Ґілман був упевнений, що це точно помилка, бо вранці черевики та інший одяг завжди знаходилися на тому ж самісінькому місці, де він залишав їх увечері. В тому гидкому старому домі можна було будь-які різновиди слухових галюцинацій в собі розвинути – хіба сам Ґілман вже не чув навіть протягом дня ті самі звуки, відмінні від шкрябання пацюків, що лунали з чорних сховків за схиленими стіною та стелею? Його патологічно чутливі вуха почали розрізняти звук кроків на горищі, замкненому бозна скільки років тому, і деколи подібні галюцинації були до болю реалістичними.


    Втім, він і сам знав, що став сновидою; двічі вночі його не знайшли у кімнаті – хоча й увесь одяг лежав на місці. В цьому його запевнив Френк Елвуд, одногрупник, змушений жити в цьому мерзенному, неприємному будинку через бідність. Елвуд навчався вночі, і прийшов за допомогою з диференційними рівняннями, але Ґілмана не було вдома. Звісно, він вчинив нахабно, відчинивши незамкнені двері, коли на стук ніхто не відповів, але допомога йому була дуже потрібна, і він сподівався, що сусід пробачить, якщо збудити його обережно. В усякому разі, Ґілмана там не було, і сам він, почувши цю історію, здивувався – куди ж можна було ходити без взуття, у самій лише піжамі? Так, він вирішив дізнатися, в чому справа, і посипати підлогу в коридорі борошном, щоб побачити, куди ведуть сліди - якщо про його лунатизм казатимуть ще. Двері були єдиним можливим виходом, бо за вікном нікуди було ногу поставити.


    З настанням квітня, Ґілманів слух, загострений лихоманкою, почали дратувати слізливі молитви забобонного інженера ткацьких станків, Джо Мазуревича, чия кімната знаходилася на першому поверсі. Раніше Мазуревич розповідав довгі, беззв’язні історії про привид старої Кезії та істоту в хутрі, з гострими іклами, що все обнюхує – казав він, що інколи вони і до нього приходять, і лише срібне розп’яття, яке дав йому отець Іваницький з церкви Св. Станіслава, рятувало його. Тепер він молився, бо наближався день Відьомського Шабашу.


    Травневої, або Вальпургієвої, ночі найчорніше зло тиняється світом, і всі раби Сатани збираються, щоб здійснити свої безіменні ритуали та справи. В цей час в Аркхемі завжди коїлося щось страшне – хоча й витончені жителі Міскатонікської авеню та вулиць Високої та Сальтонстальської робили вигляд, ніби нічого про це не знають. Станеться знову щось жахливе – і вочевидь зникне декілька дітей. Джо було відомо про це – його бабуся чула такі оповідки від своєї бабусі в старі часи. Було мудро молитися та перебирати вервичку, коли наближався травень. Вже протягом трьох місяців Кезія та Бурий Дженкін не з’являлися ані в кімнаті Джо, ані біля дверей Павла Чоїнського, та й ніде їх не було – їхня відсутність не передвіщала нічого доброго. Вони до чогось готувалися.


    Ґілман прийшов до лікаря 16 числа, і був здивований: температура в нього була не настільки високою, як здавалося. Лікар добре його оглянув і порадив звернутися до невропатолога. Роздумуючи про це, Ґілман радів, що не пішов до значно прискіпливішого лікаря з Коледжу. Старий Волдрон, що вже колись урізав йому заняття, цього разу також змусив би його до відпочинку – з огляду на те, що Ґілман знаходився у кроці до великих звершень у своїх рівняннях, про жоден відпочинок навіть мови бути не могло. Він фактично досяг межі, що пролягала між відомим всесвітом та четвертим виміром, і хто знає, наскільки далеко він ще може просунутися?


    Втім, навіть коли подібні думки приходили до нього, він не розумів, звідки береться його дивна впевненість в тому, що вони справедливі. Невже це небезпечне відчуття близькості до межі – результат формул, якими він щодня вкривав аркуші паперу? М’які, тихі, уявні кроки на горищі зверху позбавляли його сили духу. І тепер знову розросталося відчуття, ніби хтось постійно змушує його зробити дещо жахливе – чого зробити він аж ніяк не може. Що стосовно лунатизму? Куди він ходить ночами? Врешті, що це за нечіткий, ледве відчутний звук, який іноді досягає його слуху серед божевільної суміші незрозумілих шумів навіть удень, коли він не спить? Ритм цього звуку не співвідноситься з жодним земним явищем – окрім, можливо, якихось незнаних пісноспівів з відьомського Шабашу, і інколи він боявся, що звук цей відповідає певним ознакам нечітких ревінь чи криків з тих повністю чужих безодень його снів.


    Іноді сни ставали нестерпними. У світлій фазі, що їм передувала, зла карга мала диявольськи чіткі риси, і Ґілман упевнився, що саме її він тоді злякався на вулиці. Її зігнута спина, довгий ніс та зморщене підборіддя неможливо було сплутати, а безформні бурі лахи, що вкривали її тіло, виглядали так само, як і того разу. Її обличчя виражало жахливу суміш недоброзичливості та тріумфального збудження, і, прокидаючись, він одразу згадував каркаючий голос, що наказував та лякав. Він мав зустрітися з Чорним Чоловіком, і разом з ними усіма підійти до трону Азатота в центрі Нескінченного Хаосу. Так вона казала. Він мав поставити підпис власною кров’ю в книзі Азатота, та взяти собі нове таємне ім’я – якщо вже його особисті пошуки зайшли настільки далеко. Але піти разом з нею, Бурим Дженкіном та тим іншим до трону Хаосу, де безглуздо лунав звук тонких флейт, йому заважав той факт, що ім’я «Азатот» бачив він у
    «Некрономіконі», де позначалося ним первісне зло, занадто жахливе, щоб його описувати.


    Стара завжди з’являлася з тонкого повітря біля кута, де зустрічалися схилені площини стелі та стіни. Здавалося, що вона кристалізується в точці, ближчій до стелі, ніж до підлоги, і кожної ночі вона опинялася трохи ближче та набувала чіткіших рис перед тим, як сон переривався. Бурий Дженкін, також під кінець сну, завжди опинявся трохи ближче, і його жовто-білі ікла шокуюче блищали у тому неземному фіолетовому мерехтінні. Його пронизуючий, огидний сміх все більше підбирався до Ґілманової голови, і вранці той згадував, як звучали слова «Азатот» та «Ньярлатхотеп».
    В глибших снах все також набувало більшої чіткості, і Ґілман все більше відчував, що сутінкові безодні навколо нього належать до четвертого виміру. Ті органічні сутності, чиї рухи видавалися найменш жахливо іррелевантними та безглуздими, вочевидь являли собою проекції життєвих форм нашої планети, включаючи людей. Що ж стосовно інших – тих, які поводилися дійсно абсурдно – Ґілман навіть уявити не насмілювався. Два об’єкти з найменш абсурдними рухами – величезне скупчення райдужних пузирів витягнутої сфероїдної форми, та значно меншого розміру багатокутник незрозумілих кольорів, поверхня кутів якого постійно коливалася – здавалося, помітили його та спочатку почали його переслідувати, а потім попливли попереду, коли він змінив свою позицію серед титанічних призм, лабіринтів, скупчень кубів, площин та квазі-будівель; а ревіння та крик навколо все зростали та зростали, досягаючи певного жахливого рівня буквально невимовної інтенсивності.


    Протягом квітневої ночі з 19 на 20 число, сталося дещо зовсім інакше. Ґілман напівсвідомо просувався сутінковими безоднями разом з тим скупченням пузирів та малим багатокутником, що пливли попереду – і раптом він помітив виразні прямі кути, утворені гранями кількох велетенських нагромаджень призм. Наступної миті він опинився поза безоднею, і стояв, здригаючись, на каменистому пагорбі, охопленому яскравим зеленим світлом. Був він босий, у піжамі, і, спробувавши пройтися, виявив, що не може зробити ані кроку. Клуби туману ховали все, окрім схилу пагорбу, і він відігнав думку про звуки, що могли нахлинути знизу.


    Потім він побачив два силуети, що енергійно дряпалися схилом до нього –
    стару жінку та малу істоту в хутрі. Карга встала на коліна та схрестила свої руки в певну фігуру, в той час, як Бурий Дженкін вказував кудись своєю пухнастою лапкою, до жаху схожою на людську руку – було очевидно, що йому складно робити цей жест. Під впливом незрозумілого імпульсу, Ґілман поплентався вперед, у напрямі, утвореному кутом між перехрещеними руками старої та мерзенною лапкою, і, ще не встигнувши зробити третій крок, Ґілман знов опинився в сутінкових безоднях. Навколо закрутилися геометричні форми, і він відчув запаморочення та відсутність часу як такого. Врешті, він прокинувся у своєму ліжку, в мансарді з божевільними кутами – в старому зачарованому домі.


    Зранку йому було дуже погано, і довелося пропустити всі заняття. Щось незнане привертало його увагу. І він не міг не витріщатися на один і той самий сектор підлоги. З наближенням дня, фокус його невидячого погляду змінювався, і вже десь опівдні він переміг бажання вдивлятися в пустку. Десь о другій він вийшов пообідати, і, спускаючись низькими вулицями міста, раптом зауважив, що його погляд постійно звернено до південного сходу. Через силу він завітав до кафетерію на Церковній вулиці, але, поївши, відчув ще більший потяг до незнаного.


    Варто було б звернутися до невропатолога – може, все це якось пов’язано з його сомнамбулізмом – але перед тим треба було хоча б спробувати самотужки перемогти це закляття. Безсумнівно, в якійсь мірі він міг іти всупереч цьому потягу; так, він зібрав свою волю та навмисно поплентався на північ, уздовж вулиці Ґаррісона. Згодом, досягнувши мосту через Міскатонік, він був у холодному поту – схопившись за залізні перила, він споглядав сумнозвісний острів, де чіткі лінії древніх стоячих каменів похмуро виглядали у вечірньому світлі.


    І тоді почалося. Він побачив на тому безлюдному острові абсолютно чіткий живий силует; поглянувши ж вдруге, він переконався – це дійсно дивна стара жінка, чий жахливий вплив так катастрофічно виявився в його снах. Висока трава навколо неї ворушилася, ніби якась мала істота повзає в ній по землі. Як тільки стара почала розвертатися до нього, він чкурнув з того мосту, щоб заховатися в лабіринтах припортових алей. Коли острів залишився вже далеко позаду, він відчув, яке монструозне нездоланне зло випромінював сардонічний погляд тієї похиленої, древньої фігури в темному одязі.


    Втім, його досі тягнуло на південний схід, і лише завдяки невимовному напруженню своїх сил, Ґілман зміг повернутися до старого будинку і піднятися скрипучими сходами. Декілька годин він сидів – тихий та безпорадний – а погляд його рухався все більше у західному напрямку. Десь о шостій його загострений слух вловив завиваючі молитви Джо Мазуревича двома поверхами нижче, і у відчаї він одягнув капелюха та вирушив на залиті золотим промінням вечірнього сонця вулиці, дозволяючи потягу, що тепер набув чіткого південного напряму, керувати ним, як завгодно. За годину він опинився посеред темного поля біля струмка Повішеного – де над головою його мерехтіли весняні зірки. Потреба в прогулянці змінилася потребою містично зануритися в простір, і раптом він зрозумів, де знаходиться джерело цього потягу.


    Воно було у небі. Певна точка серед зірок володіла ним і кликала його. Точка ця була приблизно між Гідрою та Арґонавтом, і він знав, що саме ця точка вабила його з самого світанку. Вранці вона була під ногами; вдень вона рухалася південним сходом, і тепер вона чітко сяє на сході – і вже схиляється на захід. Але в чому ж справа? Невже він з’їхав з глузду? Як довго це триватиме? Знову оволодівши собою, Ґілман розвернувся і прийшов до зловісного старого будинку.


    Мазуревич чекав на нього біля дверей – здавалося, що він одночасно і хоче, і боїться розповісти чергову забобонну чутку. Стосувалася вона відьомського світла. Минулої ночі Джо був на святі – в Массачусетсі відмічали день Патріота – і повернувся додому після опівночі. Коли він дивився на будинок з вулиці, спочатку йому здалося, що Ґілманове вікно темне; але потім він помітив розмите фіолетове сяйво всередині. Він хотів попередити джентльмена щодо цього сяйва, оскільки всі в Аркхемі знають, що це – відьомське світло Кезії, яке блищить зазвичай навколо Бурого Дженкіна та привида самої старої карги. Раніше він про це не казав, але тепер сказати було необхідно, бо зрозуміло: Кезія зі своїм ікластим фаміліаром шукають молодого джентльмена. Колись він разом з Павлом Чоїнським та Домбровським, домовласником, дійшли до висновку, що це світло блищить крізь тріщини закритого горища над кімнатою молодого джентльмена, але всі втрьох домовилися не казати Ґілманові про це. Втім, краще було б, якщо джентльмен орендує іншу кімнату, і дістане собі розп’яття від якогось доброго священника, як-от отець Іваницький.


    З кожним словом того чоловіка, Ґілман відчував, як його горло стискає невимовна паніка. Він знав, що Джо був напідпитку, коли прийшов тієї ночі додому, однак, від згадки про фіолетове світло у вікні мансарди він жахнувся. Палаюче сяйво саме такого кольору завжди оточувало стару каргу та малу істоту в хутрі якраз в тих світлих, чіткіших снах, що передували його зануренню до незнаних безодень, і думка про те, що притомна інша людина могла бачити сяйво з його снів, була буквально поза межами здорового глузду. Звідки б міг цей чоловік взяти таку дивну деталь? Може, він сам про це говорив, блукаючи будинком уві сні? Ні, відповів Джо, він не говорив нічого подібного, хоча варто було б подумати про такий варіант. Можливо, Френк Елвуд міг би щось про це розповісти, от тільки спитати в нього незручно.


    Лихоманка – дикі сни – сомнамбулізм – слухові галюцинації – потяг до певної точки в небі – і тепер ще й, можливо, божевільні балачки вночі. Треба припинити навчання, зустрітися з невропатологом і взяти себе в руки. Піднявшись на другий поверх, він зупинився біля дверей Елвуда, але побачив, що в кімнаті нікого нема. Тож, довелося пройти до мансарди, і там залишитися в темряві. Погляд його тепер було звернено на південний захід, але, окрім того, він зауважив, що ретельно прислухається до якогось звуку за зачиненим горищем зверху, і наполовину уявляє, як жахливе фіолетове світло проходить крізь малесенькі тріщини у низькій, схиленій стелі.
    Коли Ґілман спав тієї ночі, фіолетове світло зійшло на нього з підвищеною інтенсивністю, і стара відьма разом з малою істотою в хутрі – підібравшись ближче, ніж коли-небудь до цього – сміялися, видаючи нелюдські крики та роблячи диявольські жести. Він з радістю провалився до розмитих ревучих сутінкових безодень, хоча й те веселкове скупчення пузирів, разом з калейдоскопічним малим багатокутником, загрозливо та лякаюче переслідувало його. Потім відбулася якась зміна – зверху та знизу з’явилися дві широкі плоскості, на вигляд з липкої субстанції – ця зміна завершилася спалахом божевілля та сяйвом незнаного, чужого світла, в якому шаленим та заплутаним чином жовтий та карміновий кольори поєдналися з індиго.


    Він напівлежав на високій терасі з фантастичною балюстрадою, що височіла над безкраїми джунглями позаземних, неймовірних піків, збалансованих площин, будинків, мінаретів, горизонтальних дисків на верхівках башт та незліченних інших форм, настільки ж диких – частково кам’яні, частково металеві, вони своєю красою сяяли у змішаному світлі, що сходило з різнокольорового неба. Зверху він побачив три величезні полум’яні диски – вони були різних кольорів та знаходилися на різних дистанціях від кривої, нескінченно далекої лінії обрію, що простягалася за низькими пагорбами. Поруч з ним ряди вищих терас зникали у небі настільки далеко, наскільки він здатен був бачити. Місто внизу неможливо було охопити одним поглядом, і він сподівався, що тамтешні звуки не досягнуть його слуху.


    Мозаїчну підлогу, з якої він легко піднявся, було зроблено зі з’їденого часом, відшліфованого каменю, назву якого Ґілман не знав; мозаїка ж була складена з плиток, що мали просто божевільні кути, але при цьому не вражали в цілому своєю асиметричністю – ніби базувалися їхні форми на певній позаземній симетрії, закони якої він не міг збагнути. Балюстрада була високою, делікатною та загалом являла собою фантастичну роботу – вздовж перил стояли, розділені короткими інтервалами, невеличкі фігурки гротескного дизайну та витонченої роботи. Як і вся балюстрада, вони, вочевидь, були зроблені з певного сорту блискучого металу, колір якого неможливо було визначити в хаосі змішаних відблисків; стосовно природи цих фігурок залишалося хіба що будувати різноманітні припущення. Вони зображали певні гострі, діжкообразні об’єкти з тонкими горизонтальними руками, що, ніби спиці колеса, розходилися в усі боки від центрального кільця, та з вертикальними пухирцями чи пузирями зверху та знизу бочки. З кожного пухирця розходилося по п’ять довгих, пласких мацаків, кожен з яких мав по три присоски – в цілому це нагадувало мацаки морської зірки – майже горизонтальні, але трохи відхилені від центру бочки. Фігурки були приварені до перил ніжним пухирцем настільки делікатно, що деякі з них вже відламалися – замість них залишилися прогалини. Приблизна висота їх становила 4,5 дюйми, а діаметр разом з горизонтальними руками – десь 2,5 дюйми максимум.


    Коли Ґілман піднявся на свої босі ноги, він відчув, наскільки гарячими є плити. Навколо не було нікого, і він одразу підійшов до балюстради, і зачаровано поглянув на нескінченне циклопічне місто, що розкинулося двома тисячами футів нижче. Прислухавшись, він почув ритмічне поєднання нечітких звуків флейт, що охоплювали майже всі тональності – ці звуки доносились з широких вулиць унизу, і він намагався розгледіти, хто ж це грає. Від картини, що предстала перед ним, в нього запаморочилась голова, і він би впав на гарячі плити, якби не схопився інстинктивно за блискучу балюстраду. Його правиця відчула одну з виступаючих фігурок, і та зразу відламалася, залишившись в його руці. Досі напівзапаморочений, він продовжував стискати її, намацавши іншою рукою вільне місце на перилах.
    Але раптом його загострений слух відчув якісь звуки позаду, і він озирнувся на нижню терасу. Повільно, хоча й не ховаючись, до нього наближались п’ять фігур, дві з яких були зловісною старою каргою та малою, ікластою тварюкою в хутрі. Від вигляду інших трьох він втратив свідомість – це були живі істоти восьми футів зросту, що мали форму тих гострих фігурок з балюстради – вони пересувалися завдяки павукоподібному сковзанню своїх нижніх мацаків.


    Ґілман прокинувся в своєму ліжку, весь у холодному поту; його руки, ноги та обличчя здригалися. Зістрибнувши з ліжка на підлогу, він умився та одягся в шаленому темпі, ніби необхідно було якомога швидше покинути дім. Він не знав, куди йти, але був готовий ще раз пожертвувати своїми заняттями. Дивний потяг до того місця в небі між Гідрою та Арґонавтом послабшав, але натомість з’явився потяг інший, ще сильніший. Тепер він відчував, що повинен йти на північ – нескінченно на північ. Він не насмілився перейти міст, з якого було видно покинутий острів у Міскатоніку, а тому пішов мостом на авеню Пібоді. Він дуже часто спотикався, бо очі та вуха його були прикуті до нескінченно далекого місця в чистому блакитному небі.


    Десь за годину він трохи опанував себе і зауважив, що вже вийшов далеко за межі міста. Навколо нього простягалися самі лише солоні болота – широка дорога вела до Інсмуту – того древнього, напівпокинутого міста, яке аркхемці так курйозно зазвичай уникають. Втім, потяг на північ не зменшився, і йому довелось боротися з ним так само, як з попереднім потягом – врешті він зміг балансувати між ними обома. Плентаючись назад, до міста, він взяв собі трохи кави у вуличній ятці, а потім примусив себе піти до публічної бібліотеки, де безпорадно став перебирати журнали. Дорогою він зустрів деяких друзів, і вони підкреслили, наскільки сильна в нього засмага – втім, він не розповів їм про свою прогулянку. О третій годині він пообідав у ресторані, і поміж іншим помітив, що потяг на північ трохи зменшився та розпорошився. Після того він вбив трохи часу в кінотеатрі, дивлячись одну й ту саму картину раз за разом, навіть не приділяючи їй уваги.


    Десь о дев’ятій він вирушив додому, і врешті увійшов до древнього будинку. Джо Мазуревич знову завивав у незрозумілих молитвах, і Ґілман швидко забіг до своєї мансарди, не дивлячись, чи є Елвуд вдома. Тоді він увімкнув електричну лампу, і його охопив шок. Спочатку він помітив на столі предмет, якого там раніше не було, а придивившись, вже втратив будь-які сумніви. Те, що там лежало – бо стояти воно не могло – було екзотичною гострою фігуркою, яку в тому жахливому сні він відламав від фантастичної балюстради. Фігурка була абсолютно такою ж, як уві сні. Бочкообразний центр з кільцем посередині, тонкі руки в усі сторони, пухирці з двох боків, та пласкі, вигнути назовні мацаки морської зірки, що розходилися від тих пухирців – все було таким самим. В електричному світлі колір фігурки був райдужно-сірим, змішаним з зеленим, і Ґілман, крізь страх та здивованість, помітив на одному з пухирців сліди зламаного кріплення, яким фігурка з’єднувалась з перилами уві сні.


    Лише через ступор він не закричав уголос. Це поєднання сну та реальності неможливо було витримати. Цілковито вражений, він витріщився на фігурку, а потім збіг сходами до Домбровського, домовласника. Завиваючі молитви забобонного інженера досі розносилися темними коридорами, але тепер Ґілманові було вже не до того. Домовласник був удома, і радісно привітав гостя. Ні, він ніколи не бачив цю штуку, і нічого не знає про неї. Однак, його дружина казала, що знайшла дивну металеву річ в одному з ліжок під час прибирання – можливо, це вона і є. Домбровський покликав дружину, і та увійшла до кімнати. Так, це та річ. Вона знайшла її в ліжку молодого джентльмена – біля стіни. Ця річ здалася їй дуже дивною, але ж у кімнаті молодого джентльмена дуже багато дивних речей – книг та креслень, картин та нотаток. Що може вона взагалі знати про цю штуку?


    Тож, Ґілман повернувся до мансарди в ментальній метушні, переконаний в тому, що або він досі спить, або його сомнамбулізм досяг таких неймовірних масштабів, що вже водить його невідомими місцями. Звідки в нього ця outre штуковина? Він не пам’ятав її з жодного аркхемського музею. При цьому, десь вона ж мала бути до цього; мабуть, коли він уві сні стискав цю фігурку, йому й наснилася та сцена на терасі з балюстрадою. Треба було б обережно розібратися з цим – і, мабуть, сходити до невропатолога.
    В усякому разі, треба дізнатися, куди ж це він ходить уві сні.


    Повертаючись від господаря будинку на мансарду, він попросив трохи борошна, звісно, не зазначаючи свої наміри стосовно нього. Дорогою знову зупинився біля дверей Елвуда – але в кімнаті було темно, тому він повернувся до своєї мансарди, поклав ту гостру штуку на стіл, і, в цілковитому ментальному та фізичному виснаженні, навіть не роздягаючись, впав на ліжко. З зачиненого горища за схиленою стелею йому почулися дряпання та метушня. Але він був настільки розосередженим, що навіть думати про це не міг. Таємничий потяг на північ ставав все сильнішим – здавалося, його джерело тепер значно ближче – десь у небі.


    В сліпучому фіолетовому світлі сну знову прийшли карга та ікласта істота в хутрі – значно чіткіші, ніж будь-коли до того. Тепер вони нарешті досягли Ґілмана, і він відчув, як старечі кігті уп’ялися в нього. З ліжка його жбурнули в пустку, і якусь мить він чув ритмічне ревіння, і бачив сутінкову аморфність розмитих безодень, що вирували навколо. Втім, цього разу все це дуже швидко завершилось, і ось – він у малій, сірій кімнаті без вікон, з грубими балками буквально над головою, і з дивною нахиленою підлогою під ногами. На вищому рівні підлоги стояли низькі полички, заповнені книжками, древніми та понівеченими часом, а в центрі знаходилися стіл та лава – мабуть, якимось чином прикріплені до підлоги. Невеличкі предмети незнаної форми та природи були розкладені на поличках, і в палаючому фіолетовому світлі Ґілманові здавалося, що це такі ж гострі фігурки, як і та, що так жахливо вразила його. Зліва підлога круто спускалася донизу, залишаючи чорну трикутну прірву, з якої раптом вистрибнула мала істота в хутрі, з жовтими іклами та бородатим людським лицем.


    Карга досі тримала його зі злою посмішкою, і з-за столу встала фігура, яку він ще жодного разу не бачив – високий, худий чоловік, абсолютно чорний, але без жодного натяку на негроїдні риси; він не мав ані волосся, ані бороди, а одягнутий він був у безформенну робу з якоїсь важкої чорної тканини. Його ноги не було видно за столом та лавою, але видавалося, що він взутий, оскільки коли він міняв своє положення, було чути звук взуття. Той чоловік нічого не говорив, а його лице нічого не виражало. Він лише вказав на величезну книгу, що лежала відкритою на столі, і карга образу всунула в правицю Ґілмана велике сіре перо. Кімнату огортав жах, що зводив з розуму, і найвищої стадії він досяг, коли істота в хутрі видряпалася одягом сновидця до його плечей, а потім спустилася його лівою рукою, врешті вп’явшись гострими іклами в його зап’ястя біля манжету. Коли з рани полилася кров, Ґілман знесилено впав.


    Він прокинувся вранці 22 числа з болем у лівому зап’ясті, і побачив, що манжет почорнів від засохлої крові. Його спогади були дуже змішаними, але сцену з чорним чоловіком в невідомій кімнаті він пам’ятав дуже добре. Мабуть, це пацюки покусали його уві сні, спричинивши такий жахливий сон. Відкривши двері, він побачив, що на борошні немає слідів – окрім тих, що залишив здоров’як, який знімав кімнату навпроти. Тож, уві сні він цього разу не ходив. Але щось треба робити з тими пацюками. Варто поговорити з цього приводу з домовласником. Він знову спробував заткнути пацючу нору внизу нахиленої стіни, і запхав туди підсвічник, що якраз мав відповідний розмір. У вухах жахливо дзеленчало – ніби це було відголосся якогось жахливого шуму, почутого у снах.


    Прийнявши душ та перевдягнувшись, він спробував пригадати, що ж у тому сні було після сцени у фіолетовому світлі, але в його думках ніщо не викристалізовувалося чітко. Вочевидь, кімната, що наснилася, була породжена формою зачиненого горища, що почало атакувати його уяву з особливою силою, але інші враження були нечіткими та оповитими туманом. Були якісь припущення стосовно розмитих сутінкових безодень та ще ширших, чорніших безодень позаду них – безодень, в яких зникали будь-які натяки на чіткі форми. Його забрали туди те поєднання пузирів та малий багатокутник – постійні його супутники; але вони, як і сам Ґілман, перетворилися на згустки молочної ледь світлої імли в тих пустках найвіддаленішої чорноти. Попереду також рухався певний згусток більшого розміру, що постійно набував якихось незрозумілих форм – здавалося, що всі вони рухались не прямою лінією, але швидше дивними кривими та спіралями якогось примарного виру, що підкоряється законам, незнаним для фізики та математики дослідженої людьми частини космосу. Пригадувалися також певні натяки на величезні стрибаючі тіні, жахливе напівакустичне пульсування та тонкий монотонний звук невидимої флейти – ось і все. Ґілман вирішив, що останній з тих образів наснився йому, бо перед тим він читав у «Некрономіконі» про безглузду сутність на ім’я Азатот, що керує усім часом та простором зі свого чорного трону в центрі Хаосу.


    Коли кров було змито, Ґілман чітко побачив рану, і був уражений розташуванням двох маленьких відмітин від укусу на своїй руці. Врешті, він зрозумів, що на ліжку немає ніякої крові, при тому, що на шкірі та одязі її було дуже багато. Може, він ходив кімнатою вві сні, і пацюк вкусив його, коли він сидів на кріслі чи просто завмер у якійсь менш типовій позиції? Він оглянув кожен куток, шукаючи почорнілі краплі крові, але – все марно. Цього разу, подумав він, краще було б розсипати борошно не поза кімнатою, а всередині неї – фактично, так одразу можна буде дізнатися, ходить він уві, чи ні. А втім, він вже знав, що ходить – і тепер треба було це якось припинити. Варто все ж звернутися за допомогою до Френка Елвуда. Цього ранку дивні потяги до неба зменшилися, але замість них з’явилося навіть ще менш зрозуміле відчуття. Це був нечіткий, імперативний імпульс кудись втекти звідси, а куди саме – невідомо. Коли він узяв у руку ту дивну гостру фігурку зі столу, здалося, що старий потяг на північ трохи посилився; але він усе одно знаходився під повною владою нового, значно більш дивацького поклику.


    Він узяв колючу фігурку та спустився до кімнати Елвуда, скріпивши серце перед завиваннями інженера, що лунали з першого поверху. Елвуд, хвала небесам, був удома, і дуже схвильовано поставився до розмови з Ґілманом. В них не було багато часу до сніданку та Коледжу – тому Ґілман одразу виклав усі свої сни та страхи. Його сусід виявився дуже співчутливим, і погодився: щось треба робити. Його шокував виснажений, вичавлений вигляд гостя, а окрім того, зауважив він і ненормальну засмагу, про яку всі казали Ґілманові з минулого тижня. Втім, нічого особливого він не розповів. Він не бачив, щоб Ґілман кудись ходив уночі, та не мав жодної ідеї стосовно дивної фігурки. При цьому, одного вечора він чув розмову франко-канадця – того, що живе якраз під Ґілманом – з Мазуревичем. Той викладав свої страхи стосовно Вальпургієвої Ночі, до якої залишилося всього лише кілька днів; також, співбесідники обмінювалися жалісливими коментарями стосовно бідного приреченого молодого джентльмена. Дероше, чоловік, що жив під Ґілманом, казав про нічні кроки – у взутті та без – та про фіолетове світло, яке він бачив якось уночі, коли тихесенько крадькома пройшов до Ґілманових дверей, щоб зазирнути до замкової щілини. Присунутися до щілини в нього сміливості не вистачило, бо те світло проходило крізь усі тріщини навколо дверей. З кімнати було чути й тиху розмову, і коли він спробував її відтворити, його голос перейшов у невідчутний шепіт.


    Елвуд уявлення не мав, чому ці забобонні істоти поширюють такі чутки, але припустив, що причини такі: по-перше, Ґілман ходить та розмовляє вночі, а по-друге, наблизилася Травнева ніч, якої традиційно бояться всі. Те, що Ґілман говорив уві сні, було простою річчю, і, вочевидь, фіолетове світло Дероше сам дофантазував. Ці прості люди завжди готові побачити будь-яку дивину, про яку чули. Що ж стосовно плану дій – Ґілманові краще переїхати до Елвуда, щоб не спати на самоті. Якщо Елвуд сам не буде спати, він одразу розбудить Ґілмана, як тільки той почне говорити чи встане уві сні. Також, треба якнайшвидше проконсультуватися з лікарем. Окрім того, можна показати колючу фігурку декільком професорам та музейним спеціалістам; мовляв, ми це на смітнику знайшли та зацікавилися. Нарешті, Домбровського необхідно змусити потруїти тих пацюків у стінах.


    Відчувши піднесення завдяки підтримці Елвуда, Ґілман відвідав заняття того дня. Дивні потяги досі вабили його, але йому вдавалося кожного разу відкидати їх зі значним успіхом. На перервах він показав незвичну фігурку декільком професорам – усі вони дуже зацікавилися нею, але жоден не зміг роз’яснити хоча б найменшу деталь стосовно її походження. Тієї ночі він спав на ліжку, яке господар на прохання Елвуда переніс до кімнати на другому поверсі; вперше за декілька тижнів його сон був абсолютно вільним від будь-якого неспокою. Втім, його досі лихоманило, а завивання інженера сильно нервували його.


    Протягом наступних днів, Ґілман був абсолютно захищений від хворобливих маніфестацій. Як казав Елвуд, він не говорив уві сні та не вставав жодного разу; окрім того, господар усюди розклав отруту для пацюків. Лиш одне турбувало його – розмови між забобонними іноземцями, чия уява була напрочуд загостреною. Мазуревич постійно переконував його взяти собі розп’яття, і врешті змусив це зробити, одягнувши на шию Ґілмана хрест, який благословив добрий отець Іваницький.


    В Дероше також було що сказати – фактично, він наполягав на тому, що в порожній кімнаті зверху все одно хтось обережно ходив у першу та другу ніч після переїзду Ґілмана до Елвуда. Пол Чоїнський вважав, що чув звуки в стінах та на сходах уночі, а також – ніби його двері хтось намагався відчинити, в той час, як місіс Домбровська присягалася, що бачила Бурого Дженкіна – вперше з Геловіна. Звісно, такі наївні зауваження значили досить мало, і Ґілман повісив дешеве металеве розп’яття на ручку шафи свого сусіда.


    За три дні Ґілман та Елвуд відвідали всі місцеві музеї, сподіваючись ідентифікувати дивну колючу фігурку, але все це було безуспішним. Втім, кожного разу вони породжували дуже яскравий інтерес у своїх співрозмовників; абсолютна чужорідність фігурки була яскравим викликом до наукової цікавості. Одну з маленьких ручок відламали для хімічного аналізу, і про його результат досі говорять у коледжі. Професор Еллері знайшов там платину, залізо та телурій у дивному поєднанні; а окрім того, були там і домішки як мінімум трьох інших елементів з великою атомною масою, які хімія була безсила класифікувати. Вони не тільки не співвідносилися з жодним з відомих елементів, але й не вміщувалися до порожніх місць у періодичній таблиці, спеціально залишених для елементів ще не відкритих. Таємниця залишається невирішеною досі, фігурка ж знаходиться в колекції музею Міскатонікського університету.


    Вранці 27 квітня, в кімнаті, де Ґілман гостював, виявилася свіжа пацюча нора – Домбровський одразу ж забив її. Отрута не сильно допомогла, бо дряпання та метушня в стінах не зменшилися. Тієї ночі Елвуд мав бути пізно, і Ґілман чекав на нього. Не хотілося лягати спати на самоті – особливо коли він думав про стару жінку, що з’являлася в його сутінкових мареннях, жахливим чином перемістившись до його снів. Він питав себе: хто ж це була така, і що копирсалося в сміттєвому баку поруч з нею – там, на початку вбогої вулиці? Карга, здавалося, зауважила його тоді, і вдивлялася в Ґілмана зі злобою – а може, це він сам вигадав.


    Наступного дня обидва хлопці сильно втомилися і, вочевидь, вночі вони мали спати без задніх ніг. Ввечері вони ґрунтовно дискутували стосовно математичних проблем, і розмова ця, можливо, і викликала в Ґілмана хворобливе збудження - він почав говорити про зв’язки математики з древньою магією та фольклором, які здавалися до жаху ймовірними. Згадували вони і стару Кезію Мейсон, і Елвуд погодився: Ґілман дійсно мав наукові підстави, аби вважати її носієм дивної та важливої інформації. Таємні культи, до яких подібні відьми належать, завжди зберігали та приховували неочікувані таємниці давніших, вже забутих епох; і нема нічого неможливого в тому, ніби Кезія опанувала мистецтво виходу крізь браму вимірів. Традицією підкреслюється нікчемність будь-яких матеріальних перешкод перед рухом відьми; хтозна, як треба розуміти старі казки про польоти на мітлі крізь нічну пітьму?


    Чи може сучасний науковець досягти таких самих результатів завдяки виключно математичним дослідженням – це ще стоїть під питанням. Успіх, додав Ґілман, може призводити до небезпечних та немислимих ситуацій; бо ж хто може знати наперед, якими є умови існування у вимірах, що зазвичай не є доступними для нас? З іншого боку, різноманітні можливості залишали безліч варіантів. В деяких викривленнях простору час відсутній: увійшовши до подібного викривлення і залишившись там, можна зберегти своє життя та свій вік необмежено, ніколи не переживаючи органічний метаболізм та зміни в тілі, окрім тих коротких проміжків часу, коли відвідуєш свій чи аналогічний план реальності. Так, наприклад, можна увійти до безчасового виміру та повернутися через певний значний проміжок земної історії таким же молодим, як і раніше.


    Чи вдавалося хоча б комусь здійснити подібне, важко сказати хоча б з мінімальною долею переконливості. Старі легенди розмиті та багатозначні, а в історичний час усі спроби перейти до заборонених безодень завжди ускладнені таємничими та жахливими угодами з тамтешніми істотами та їхніми посланцями, як-от незабутня фігура представника чи посланця прихованих та жахливих сил – «Чорний Чоловік» відьомського культу та «Ньярлатхотеп» «Некрономікона». Існувала також спантеличуюча проблема менших посланців чи посередників - квазітварин та збочених гібридів, що описуються в легендах як відьомські фаміліари. Коли Ґілман та Елвуд вже почали засинати і покинули свої балачки через втому, вони почули, як Джо Мазуревич увійшов у дім напідпитку, та полинув у безнадійну дикість своїх виючих молитов.
    Тієї ночі Ґілман знову бачив фіолетове світло. Уві сні він чув шкрябання та метушню в перегородках – ніби хтось гризе стіну і намагається відчинити двері. А потім він побачив стару з малою істотою в хутрі, що наближалися до нього крізь вкриту килимом підлогу. Лице карги виражало нелюдське торжество, а мала мерзота з жовтими іклами хихотіла, вказуючи на важку форму сплячого Елвуда на іншому ліжку, біля протилежної стіни. Параліч страху виключав будь-яку можливість закричати. Як і минулого разу, мерзенна карга схопила Ґілмана за плечі, та витягнула його з ліжка прямо в пустку. Знову нескінченність ревучих сутінкових безодень спалахнула позаду, і наступної миті він опинився на темній брудній алеї серед огидних будинків, що повстали з обох сторін.


    Попереду стояв чорний чоловік в робі, вже відомий йому після зустрічі в загостреній кімнаті з попереднього сну, а трохи далі була і стара, що робила імперативні жести та гримаси. Бурий Дженкін терся з пристрасною грайливістю об ноги чорного чоловіка, що тонули в багнюці вулиці. Праворуч знаходився темний дверний отвір, на який мовчазно вказав чорний чоловік. Тоді карга схопила Ґілмана за рукав піжами, і почала тягнути туди. Всередині були смердючі сходи, що зловісно скрипіли – там стара і почала випромінювати розмите фіолетове світло; врешті, вони досягли дверей. Карга повозилася з замком, штовхнула двері, наказала Ґілманові чекати та зникла в пітьмі кімнати.


    Чутливі вуха юнака вловили тихий, придушений плач, і врешті карга повернулася з кімнати, несучи малий, безформний предмет, та вручила його сновидцеві, ніби наказуючи нести його. Коли він побачив цю ношу та вираз обличчя відьми, магія втратила свою силу. Досі нездатний закричати, він чкурнув шумними сходами вниз, до брудної вулиці; зупинився він лише коли чорний чоловік, що чекав унизу, схопив та придушив його. Втрачаючи свідомість, він досі чув нечіткий, пронизливий сміх ікластої, пацюкоподібної мерзоти.


    Вранці 29 числа Ґілман прокинувся у вирі жаху. Лише відкривши очі, він зрозумів: щось тут зовсім не так – він знову лежав у своїй мансарді з похиленими стіною та стелею, розтягнувшись на нерозстеленому ліжку. Шия боліла не знати чому, а коли він сів на ліжку, то побачив, охоплений жахом, що його ноги та капці брудні – на них засохла багнюка. Якусь мить його спогади були безнадійно розмитими, але він хоча б знав, що вочевидь ходив цього разу уві сні. Елвуда занадто захопив сон, і він не спинив його. На підлозі залишилися дивні брудні сліди, але найбільш дивним було те, що вони не досягали дверей. Чим більше Ґілман дивився на них, тим більше дивувався; поряд з тими слідами, які він вважав за власні, були ще менші, повністю круглі відмітини – ніби від ніжок великого стільця чи стола, от тільки з проміжком посередині. Також там залишилися певні брудні сліди пацючих лап, що вели зі свіжої нори та назад. Абсолютне здивування та страх божевілля охопили Ґілмана, коли він підійшов до дверей і побачив, що в коридорі нема жодної брудної відмітини. Чим більше він згадував свій огидний сон, тим більше лякався, і в додаток до того, він врешті почув плачевні співи Джо Мазуревича двома поверхами нижче.


    Спустившись до кімнати Елвуда, він розбудив свого сусіда, що досі спав, і почав йому розповідати, де і в якому стані він сьогодні прокинувся; втім, Елвуд не мав жодної ідеї, щоб пояснити, яким чином таке могло статися. Де міг бути Ґілман, як він зумів проникнути до кімнати, не наслідивши в холі, і яким чином брудні, схожі на ніжки меблів відбитки могли перемішатися з його слідами на підлозі кімнати в мансарді – все це було абсолютно незрозумілим. Окрім того, на його шиї були темні, фіолетові відмітини, ніби він сам себе душив. Він порівняв відмітини зі своїми руками, але виявилося, що вони навіть близько не подібні. Коли вони розмовляли, до кімнати ввійшов Дероше та сказав, що чув моторошний шум над головою – якраз перед світанком. Ні, після опівночі на сходах нікого не було – але якраз перед тим він чув ледь виразні кроки на горищі, та обережні звуки, ніби хтось крадькома спускається сходами – це йому одразу не сподобалося. Зараз дуже погані дні в Аркхемі, додав він. Молодому джентльменові краще було б носити розп’яття, що йому дав Джо Мазуревич. Навіть удень не досить безпечно, бо після світанку він також чув дивні звуки в домі – особливо тонкий, дитячий плач, що раптово перервався, ніби дитину придушили.


    На заняття того ранку Ґілман пішов машинально, але зовсім не міг сконцентруватися на навчанні. Жахливі відчуття та передчуття охопили його, і він чекав на якийсь знищуючий вибух в якості розв’язку. За обідом в Університеті Спа, він відкрив газету, що лежала на сусідньому стільці – хотів дочекатися десерта. Але десерт він так і не з’їв; побачивши статтю на першій сторінці, він, хитаючись, з шаленими очима, оплатив рахунок та поплентався до кімнати Елвуда.


    Писали про жахливе викрадення, що сталося цієї ночі на провулку Орна, в результаті якого дворічна дитина товстої прачки, Анастасії Волєйко, зникла безслідно. Матір, як виявилося, вже певний час боялася, що це станеться; але причини її страху були настільки ґротескними, що ніхто не сприйняв їх серйозно. За її словами, вона бачила поблизу Бурого Дженкіна – і нещодавно, і ще на початку березня – і зрозуміла з його гримаси та хихотіння, що маленького Ладісласа обрано для жертвоприношення на жахливому Шабаші, що відбудеться у Вальпургієву Ніч. Вона просила свою сусідку Марію Чанек спати в кімнаті, щоб захистити дитину, але Марія не насмілилася. В поліцію вона звернутися не могла – бо ж поліцейські в такі речі не вірять. Діти зникали так само кожного року вже стільки, скільки вона себе пам’ятає. Що ж стосовно її хлопця Піта Стовацького, то від нього також не було користі – він бажав здихатися дитини в будь-який спосіб.


    Але холодний піт в Ґілмана виступив, коли він прочитав про двох гуляк, що проходили біля початку провулку якраз після опівночі. Вони були п’яними, але обидва присягалися, що бачили божевільно вдягнене тріо, що крадькома пройшло до темного проходу. Серед них був, за їхнім свідченням, негр у важкій робі, низенька стара жінка в лахмітті, та молодий білий хлопець у піжамі. Стара тягнула хлопця, а навколо ніг негра в темній багнюці крутився та звивався здоровезний пацюк.


    Весь день Ґілман просидів у ступорі; Елвуд, що також бачив газету та зробив з прочитаного певні моторошні висновки, знайшов його в такому стані, повернувшись додому. Цього разу не могло бути жодного сумніву – проблема дійсно є до жаху серйозною. Між фантазмами нічних жахів та реаліями об’єктивного світу викристалізовувалися монструозні та немислимі зв’язки, і лише абсолютна пильність могла б запобігти ще страшнішому розвитку подій. Звісно, рано чи пізно, Ґілманові треба звернутися до спеціаліста, але не зараз, коли всі газети сповнені подібних деталей викрадення.


    Те, що сталося, було до безглуздя темним, і якийсь час Ґілман та Елвуд обмінювались пошепки найхимернішими теоріями. Невже Ґілман несвідомо досяг успіху в своїх дослідженнях простору та його вимірів – і сам про це не знає? Невже уві сні він переноситься до непередбачуваних та неймовірних місць? Де – якщо де-небудь – він був протягом тих демонічно відчужених ночей? Ревучі сутінкові безодні – зелений схил пагорбу – блискуча тераса – потяг з зірок – безмежний чорний вир – чорний чоловік – брудна алея та сходи – стара відьма й жахіття в хутрі та з іклами – поєднання пузирів та маленький багатокутник – дивна засмага – рана від укусу – незбагненна фігурка – брудні ноги – відмітини на шиї – байки та страхи забобонних чужинців – що ж це все означає? До яких меж це можна зрозуміти з позицій здорового глузду?


    Цієї ночі обидва не спали, але наступного дня задрімали вдома – замість занять. Це було 30 квітня, і з заходом сонця мав наступити пекельний час Шабашу, якого боялися усі іноземці та забобонні старі люди. Мазуревич повернувся додому о шостій, та сказав, що люди на фабриці перешіптуються про Вальпургічні гуляння, що мали відбутися в темному ярі за Луковим Пагорбом, де древній білий камінь дивним чином стоїть посеред галявини без жодної рослини. Деякі з них навіть звернулися в поліцію та порадили пошукати вкрадену дитину Волєйко саме там – хоча й не вірили, що поліцейські до них прислухаються. Джо наполягав на тому, щоб бідний молодий джентльмен одяг своє нікелеве розп’яття, і Ґілман-таки сховав його під сорочку, щоб заспокоїти чолов’ягу.


    Пізно вночі обидва хлопці дрімали в своїх кріслах, заколисані ритмічними молитвами інженера з нижнього поверху. Ґілман слухав це бурмотіння, але його ще до того загострений слух раптово почав уловлювати значно тонший, таємничий шепіт поза шумами старого будинку. Згадалися певні речі з «Некрономікону» та Чорної Книжки, і він усвідомив, що вслухається в страшні ритми найчорніших церемоній Шабашу, що походять з-за меж часу та простору, доступних нашому сприйняттю.


    Врешті, він зрозумів, що чує пекельні пісноспіви зі свята, яке відбувається на далекій чорній галявині. Звідки йому відомо, що має там відбутися? Звідки він знає, коли саме Нахаб та її псаломщик мали принести наповнену чашу, яка має послідувати за чорним півнем та чорним козлом? Він бачив, що Елвуд зовсім заснув, і намагався покликати, розбудити його. Втім, щось стиснуло його горло. Він не володів собою. Невже він-таки підписався в книжці чорного чоловіка?


    А потім його загострений лихоманкою слух вловив далекі звуки, принесені вітром. Вони лунали за милі від пагорбу, поля та алеї, але він все одно розібрав їх. Треба запалити вогні, і танцюристи мають почати. Як він стримується, щоб не піти туди? Що стримує його? Математика – фольклор – дім- стара Кезія – Бурий Дженкін… І тепер він бачить свіжу пацючу нору в стіні біля свого ліжка. Далекі пісноспіви та близькі молитви Джо Мазуревича заглушив інший звук, цілеспрямоване, потаємне дряпання в перегородці. Він сподівався, що електричне світло не згасне. Нарешті, він побачив ікласте, бородате маленьке лице в пацючій норі – кляте мале личко, що так яскраво нагадало йому своїм шокуючим, насмішкуватим виразом обличчя старої Кезії – і тут двері до кімнати нерішуче відкрилися.


    Ревучі сутінкові безодні спалахнули перед ним, і він відчув себе безпорадним перед аморфним ґроном райдужних пузирів. Попереду летів малий калейдоскопічний багатокутник, і крізь пустку, що бурлила та пінилася, вони прямували до все більшого і більшого посилення розмитого тонального поєднання, що мало остаточно досягти невимовної та нестерпної вершини. Здавалося, він знав, що наближається монструозний вибух Вальпургічних ритуалів, в чиїх космічних тембрах концентрувалися першопочаткові, нескіченні просторово-часові бурління, що лежать зазвичай поза сферою матеріального світу, але іноді прориваються назовні у вигляді певних реверберацій, проникаючи в усі шари сущого та надаючи в усіх світах таємниче значення певним жахливим періодам.


    Але все це зникло за мить. Він знов опинився в обмеженому, залитому фіолетовим світлом просторі з похиленою підлогою, низькими поличками, заставленими древніми книжками, лавою та столом, дивними штуками всюди, де тільки можна їх положити, та трикутною прірвою з одного боку. На столі лежало малесеньке біле тільце – немовля, роздягнене та непритомне – а з іншого боку стояла монструозна стара з пронизливим поглядом, що тримала в правиці гротескний ніж, та порожню металеву чашу з дивними пропорціями та делікатними ручками, вкриту курйозними зображеннями – в лівій руці. Вона промовляла певні ритуальні слова мовою, яку Ґілман не розумів – утім, видавалося, що ці слова вже цитувалися з обережністю в «Некрономіконі».


    Коли його очі звикли до темряви, він побачив, що зігнута древня карга схиляється вперед та простягає йому порожню чашу через стіл – і, нездатний керувати своїми рухами, він дотягнувся до чаші та схопив її обома руками, зауваживши при цьому, наскільки вона була легкою. В той самий момент, мерзенний силует Бурого Дженкіна видерся в кімнату схиленою стороною трикутної прірви зліва. Карга наказала Ґілманові тримати чашу в певній позиції, сама ж підняла свій величезний, гротескний ніж над білою малесенькою жертвою – настільки високо, наскільки дозволяла довжина її правиці. Ікласта тварюка в хутрі почала хихотіти, продовжуючи невідомий ритуал, карга ж лише відповідала своїм каркаючим голосом. Ґілман відчував гостру огиду крізь свій ментальний та емоційний параліч, і легка металева чаша тремтіла в його руках. За мить до того, як ніж почав опускатися донизу, чари втратили свою силу, і Ґілман жбурнув чашу на підлогу, породивши тим самим сильний звук – ніби дзвін пробив – руки ж його самі собою простягнулися, щоб зупинити жахливе дійство.


    Кинувшись до верхньої частини схиленої підлоги, він досяг протилежного боку стола, і, вирвавши з кігтів старої той ніж, жбурнув його до трикутної прірви. Але ситуація одразу змінилася; вбивчі кігті зімкнулися навколо його ж власного горла, а схиблена пика викривилася у божевільній люті. Він відчув ланцюжок дешевого розп’яття, що висіло на його шиї, і в глибині душі подумав: а що ж буде, якщо тій жахливій істоті показати цю штуку? Сила її була загалом надлюдською, але, в той час, коли вона продовжувала його душити, він швидко запустив руку до сорочки, і, схопивши цей металевий символ, витягнув його на волю, розірвавши ланцюжок.


    Побачивши розп’яття, відьма забилася в паніці, і її хватка послабла настільки, що Ґілман повністю звільнився. Він скинув зі своєї шиї сталеві кігті, і захотів якнайшвидше скинути і саму каргу в прірву, поки її кігті не набули сили – поки вона знов не схопила його. Він вирішив учинити з нею за її ж прикладом, і тепер вже його руки стиснули горло істоти. Ще до того, як вона зрозуміла, що взагалі коїться, він одяг ланцюжок на її шию і за якусь мить затягнув його настільки, що дихання її зупинилося. Коли вона вже втратила майже всі сили, він відчув, як щось вкусило його ногу, і побачив Бурого Дженкіна, що прийшов до карги на допомогу. Одним сильним ударом він зажбурнув мерзоту до прірви, і почув її скавучання десь там, унизу.


    Він не знав, чи вбито вже древню каргу, але залишив її на підлозі – там, де вона з ним боролася. Озирнувшись, він побачив на столі таке, що ледь не втратив останні залишки розуму. Бурий Дженкін з його чотирма тонесенькими ручками демонічної міцності, не витрачав часу дарма, а, навпаки, попрацював з немовлям, поки відьма була зайнята Ґілманом – тож, все було марним. Хоча він і врятував жертву від ножа, жовті ікла богохульства в хутрі зробили свою справу – і чаша стояла на підлозі, наповнена до країв – поряд з малим мертвим тільцем.


    У своєму сонному маренні Ґілман чув пекельні ритми пісноспівів Шабашу, що приходили здалеку, і знав, що десь там знаходиться чорний чоловік. Його заплутані спогади змішалися з математикою, і він припустив, що підсвідомо пам’ятає кути, що мали б повернути його до нормального світу – вперше самостійно, без чиєїсь допомоги. Він був упевнений, що знаходиться у закритому з незапам’ятних часів горищі над власною кімнатою, але навіть якби він міг вийти з кімнати з нахиленою підлогою – це могло б стати невиправною помилкою. Хіба втеча з сонного горища не виведе його до сонного дому – аномальної проекції справжніх місць, які він бачив раніше? Він жодного уявлення не мав стосовно відношення між сном та реальністю.


    Страшно було пройти крізь розмиті безодні, бо ж Вальпургічні ритми вібрували, і найменше йому хотілося почути те космічне пульсування, якого він так смертельно боявся. Навіть зараз він відчував низьке, монструозне коливання, чий темп був йому вже так добре знайомий. Під час шабашу цей звук здіймався та, пронизуючи світи, здійснював безіменні обряди. Частково пісноспіви Шабашу були пов’язані з тим розмитим пульсуванням, яке жодне вухо на землі не витримало б у його справжній повноті. Ґілман також не був упевнений в тому, що його інстинкт поверне його до правильної частини простору. Звідки йому знати, чи не опиниться він на тому залитому зеленим світлом схилі далекої планети, або ж на огородженій терасі над містом монстрів з мацаками десь поза нашою галактикою, або ж у спіральних чорних вирах тієї нескінченної пустки Хаосу, де панує безглуздий демон-султан Азатот?


    Ще до того, як він зробив свій стрибок, фіолетове світло зникло та залишило його в повній чорноті. Відьма – стара Кезія – Нахаб – мабуть, вже померла. Йому здавалося, що окрім далеких пісноспівів Шабашу та скавучання Бурого Дженкіна у прірві внизу, він чує інші, значно жахливіші завивання з незнаних глибин. Джо Мазуревич – молитви проти Повзучого хаосу зараз перейшли в незрозумілий тріумфальний крик – світи сардонічної присутності, що давлять на вири найглибшого сну – Йа! Шуб-Ніґґурат! Козел з Тисячею Юних!...


    Ґілмана знайшли на підлозі його кімнати з дивними кутами на старому горищі перед світанком – бо жахливий крик спочатку підняв Дероше, Чоїнського, Домбровського та Мазуревича, а разом з ними прокинувся навіть Елвуд, що голосно хропів на своєму кріслі. Він був живим, з відкритими виряченими очима, але загалом несвідомим. На його шиї залишилися відмітини вбивчих рук, а на нозі – жахливий пацючий укус. Одяг був сильно потріпаний, а розп’яття Джо взагалі кудись зникло. Елвуд тремтів та боявся навіть подумати про те, яких нових форм набули нічні походеньки його друга. Мазуревич виглядав приголомшеним, бо розумів побачене в якості знаку, посланого у відповідь на його молитви, і тепер він фанатично хрестився в той час, як з-за схиленої перегородки звучали шкрябання та писк пацюка.
    Вклавши сновиду на кушетку в Елвудовій кімнаті, вони викликали доктора Малковського – місцевого лікаря, в чиїй здатності тримати язика за зубами не було жодного сумніву – і він зробив Ґілманові два уколи, які дозволили хворому розслабитися в подобі здорового сну. Протягом дня хворий декілька разів опритомнював та шепотом оповідав свої нові сни розгубленому Елвудові. Це був болісний процес, і завдяки йому відкрився ще один прикрий факт.


    Ґілман – чиї вуха зовсім нещодавно набули надзвичайної чутливості – був тепер глухий, як тетеря. Доктор Малковський, що прибіг якнайшвидше знов, сказав Елвудові, що обидві барабанні перетинки в хворого луснули – ніби під впливом певного потужного звуку такої інтенсивності, яку людина перенести не здатна. Яким чином подібний звук можна було почути кілька годин тому – беручи до уваги той факт, що вся Міскатонікська Долина навіть вухом не поворухнула уві сні – чесний лікар навіть уявити не міг.


    Свої репліки Елвуд писав на папері, і в такий нехитрий спосіб вони спілкувалися. Жоден з них не знав, як розібратися з цим хаосом, і обидва вирішили, що краще думати про все, що сталося, якнайменше. Втім, вони погодилися покинути цей древній проклятий дім – і зробити це треба було, як тільки з’явиться можливість. Вечірні газети повідомляли про поліцейський рейд до дивних гуляк в яру за Луковим Пагорбом якраз перед світанком; згадувався білий камінь, що там стоїть – об’єкт багаторічних забобонів. Нікого не зловили, але серед втікачів помітили величезного негра. В іншій статті було зауважено, що поліція не знайшла жодного сліду зниклого немовляти – Ладісласа Волєйко.


    Повзучий жах прийшов тієї ж ночі. Цього Елвуд ніколи не забуде – його після того відсторонили від занять у коледжі до того часу, поки нервова система не відновиться. Він чув пацюків у перегородках протягом всього вечора, але не звертав на це особливої уваги. Врешті, вже потім, значно пізніше, коли Ґілман та Елвуд спали, здійнявся пронизливий крик. Елвуд схопився з ліжка, увімкнув світло та побіг до ліжка свого гостя. Той, що там лежав, видавав вочевидь нелюдські звуки, ніби під катуванням, що не піддається опису. Він здригався, а велика червона пляма розходилася ковдрою, під якою ховалося його тіло.


    Елвуд не одразу наважився торкнутися його, але поступово крик та здригання зменшилися. Домбровський, Чоїнський, Дероше та Мазуревич разом з сусідом з мансарди тоді вже стовбичили в дверях, і домовласник послав дружину зателефонувати докторові Малковському. Всі скрикнули, коли величезна істота, схожа на пацюка, раптово вистрибнула з-під закривавленої ковдри та промайнула підлогою до свіжої, тільки що прогризеної нори. Коли доктор прибув і зкинув те жахливе криваве шмаття з ліжка, Волтер Ґілман вже був мертвий.


    Варварством було б стверджувати щось стосовно тієї істоти, що вбила Ґілмана. Фактично, в його тілі знайшли тунель – щось виїло його серце. Домбровський, наляканий безсиллям своєї отрути для пацюків, відмовився від цього дому, і разом зі своїми пожильцями переїхав до дорожчого, але новішого – на вулиці Горіховій. Найскладніше було заспокоїти Джо Мазуревича; задумливий інженер після того спився, і все життя або плакав, або щось бурмотів про примарні та жахливі речі.


    Видається, що тієї страхітливої ночі Джо розгледів нечіткі пацючі сліди, що вели від Ґілманового ліжка до найближчої нори. На килимі їх зовсім не було видно, але між краєм килиму та плінтусом залишалася полоса неприкритої підлоги. Мазуревич тоді побачив щось дійсно монструозне – або ж йому так здалося, бо жоден не погодився з ним, незважаючи на безумовну дивність слідів. Ті відмітини на підлозі були не зовсім пацючими, але навіть Чоїнський та Домбровський не підтвердили б того, що виглядали вони як відбитки маленьких людських ручок.


    Після того, будинок ніколи не орендувався. Як тільки Домбровський переїхав, дім став повністю покинутим, бо люди сторонилися його – і через погану репутацію, і через новий мерзенний сморід. Можливо, отрута колишнього домовласника-таки спрацювала, бо невдовзі після його переїзду всі сусіди відчули той штин. Представники органів міської охорони здоров’я визначили, що сморід розходиться від кімнати в мансарді, і вирішили, що мертвих пацюків там має бути просто море. Втім, вони не поспішали відкривати та дезінфікувати ті здавна зачинені місця; сморід мав би згодом зникнути, а місцеві жителі не належали до тих верств, з якими личить рахуватись чиновнику. В кінці кінців, тут завжди розповідали про якісь незрозумілі штини, що спускаються з горища Відьомського Дому на вулиці кожного разу після Травневої ночі та Геловіна. Сусіди, як завжди, мовчали – але сморід, що ніяк не зникав, все ж визначив долю цього місця: житловий інспектор визначив дім непридатним для проживання.


    Сни Ґілмана та події, що їх супроводжували, не міг пояснити ніхто. Елвуд, чиї ідеї стосовно всього того фактично зводили його з розуму, наступної осені повернувся до коледжу та закінчив його в червні. В місті на той час вже значно менше говорили про привидів, а окрім того – якщо не враховувати певні чутки про примарне хихотіння в покинутому домі, що існували стільки ж, скільки і сам дім стояв – не було і нових свідчень про появу як старої Кезії, так і Бурого Дженкіна – якраз з того часу, як Ґілман помер. На щастя, Елвуда не було в Аркхемі пізніше, коли певні події раптово освіжили місцеві чутки стосовно древніх жахіть. Звісно, потім він усе одно дізнався про все, і переживав невисловлені муки чорних, гнітючих розмислів; але навіть це було не настільки погано, як актуальна близькість тих видовищ, що могли відкритися йому.


    В березні 1931 буря зірвала дах та величезне горище порожнього Відьомського Дому, тож, хаос розбитої цегли, почорнілої, порослої мохом покрівельної дранки та гнилих балок і планок, провалився донизу, розтрощивши підлогу третього поверху. Всю мансарду завалило сміттям згори, але ніхто навіть не подумав роздивитися його, допоки не настав час знесення цієї старої будівлі. Остаточне рішення було прийнято в грудні, і саме тоді Ґілманову стару кімнату очистили неохочі та боязкі робітники – від них і пішли нові чутки.


    Серед брухту, що провалився крізь древню нахилену стелю, було декілька речей, що зупинили робітників та змусили їх викликати поліцію. Пізніше поліцейські в свою чергу викликали коронера та кількох професорів з університету. Там були кістки – понівечені та розтрощені, втім, все одно було легко побачити, що вони людські; їхня свіжість дивним чином суперечила древньому періоду, протягом якого єдине місце, де вони могли лежати – горище зі схиленою підлогою – було ймовірно замкнене для всіх. Судмедексперт визначив, що деякі з них належали маленьким дітям, певні ж інші – ті, що знайшли в купі гнилих залишків бурого одягу – належали низькій, зігнутій жінці похилого віку. Ретельне дослідження сміття дозволило також знайти багато перемішаних кісток пацюків, а серед них і більш старі пацючі кістки з маленькими іклами – їхній вигляд ще досі породжує певні суперечливі враження.


    Інші знайдені об’єкти включали в себе рештки багатьох книг та паперів, змішані з жовтуватим пилом, що залишився від ще давніших книг та паперів. Всі вони без виключення стосувалися чорної магії в найбільш поглиблених та жахливих формах; і очевидна свіжість окремих знахідок залишається досі загадкою так само, як і сучасні людські кістки. Ще більшою загадкою є абсолютна одноманітність нерозбірливих, архаїчних записів, знайдених у більшості паперів, чий стан разом з позначками дат свідчив про проміжок між окремими з паперів десь у 150-200 років. Для багатьох, втім, найбільшою загадкою серед усіх інших стали різноманітні, буквально незрозумілі об’єкти – об’єкти, чиї форми, матеріали, методи виготовлення та призначення виключали будь-які припущення – знайдені серед залишків горища у різних ступенях пошкодженості. Однією з цих речей – що глибоко вразила кількох міскатонікських професорів – була сильно зламана жахлива штука, що в якійсь мірі нагадувала дивну фігурку, з якою Ґілман ходив до музею Коледжу, але була більшою, зробленою з якогось блакитного каменю, а не металу, і стояла на п’єдесталі з дивними кутами та незрозумілими ієрогліфами.


    Археологи та антропологи досі намагаються розібрати дивацький дизайн поламаної чаші з легкого металу, на дні якої залишилися сліди якоїсь засохлої темної рідини. Чужинці та віруючі бабці досі говорять, ніби сучасне нікелеве розп’яття з розірваним ланцюжком, знайдене в лахмітті, було ідентифіковане Джо Мазуревичем в якості даного багато років тому бідному Ґілманові. Дехто вважає, що розп’яття до сховку між стінами затягли пацюки, інші ж – ніби воно весь цей час пролежало десь у кутку старої Ґілманової кімнати. Нарешті, є й інші, серед них і сам Джо – їхні теорії занадто дикі та фантастичні, щоб в них можна було повірити.
    Коли нахилену стіну Ґілманової кімнати зламали, в зачиненому колись трикутнику між перегородкою та стіною виявилося значно менше брухту, навіть у порівнянні з розмірами того простору, ніж у самій кімнаті; втім, там зберігався мерзенний шар залишків – від них робітників паралізував жах. Вірогідно, це був оссуарій, де зберігалися кістки немовлят – деякі були новими, інші ж належали до нескінченних градацій настільки віддаленого періоду, що трикутна прірва була майже повною. На цьому глибокому шарі кісток лежав величезний ніж, вочевидь античний, ґротескний, прикрашений орнаментами та екзотичним дизайном – зверху ж усе це було завалене брухтом.


    Серед того брухту, поміж планкою та декількома цементними блоками від зруйнованого горища, знаходився об’єкт, що породив більше здивування, прихованого страху та вочевидь забобонних балачок в Аркхемі, ніж будь-що інше, знайдене у проклятому домі. Об’єкт цей був частково понищеним скелетом величезного хворого пацюка, чия ненормальна форма досі залишається темою для дебатів та причиною виключної стриманості членів кафедри компаративної анатомії Міскатонікського університету. Про цей скелет відомо дуже мало, але робітники, що знайшли його, перешіптувалися в шокованому тоні про довге буре волосся, в якому він лежав. Кістки тонесеньких лапок, як кажуть, були б більш характерними для маленької мавпочки, ніж для пацюка; що ж стосовно малого черепа з його хижими жовтими іклами, то це взагалі аномалія з аномалій – він нагадував жахливу мініатюрну пародію на людський череп. Робітники в страху перехрестилися, побачивши це богохульство, але згодом запалили свічки в Церкві Св. Станіслава, оскільки тепер знали точно: те пронизливе примарне хихотіння вони вже більше не почують ніколи.


    2015.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг 5.5 | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  9. Той, що в Пітьмі Сидить
    Пильним дослідникам не вистачить мужності поставити під сумнів загальноприйняту віру в те, що Роберта Блейка вбила блискавка або певне глибинне нервове потрясіння, спричинене електричним спалахом. Дійсно – вікно в його кімнаті виявилося цілим, але ж у яких тільки дивовижних формах не здатна виявити себе Природа! Звісно, вираз його обличчя міг просто бути результатом певних мускульних процесів, нам невідомих – і не мати жодного відношення до побаченого Блейком, а записи в його щоденнику – це, вочевидь, плід фантастичної уяви, підсиленої деякими місцевими забобонами та виявленими відголосками старовини. Що ж стосовно аномальних явищ в покинутій церкві на Федеральному Пагорбі – критичний аналіз одразу пов’яже їх з шарлатанством, свідомим чи несвідомим, до якого – вже ніде правди діти – і сам Блейк, мабуть, потайки приклав руку.


    Врешті, померлий був письменником та художником, що повністю присвятив себе сфері міфу, марень, жахіть та забобонів, та палко прагнув створювати чудернацькі та примарні ефекти та сцени. Коли він раніше вже зупинявся в місті – щоб відвідати одного старого, настільки ж заглибленого в окультні та заборонені знання, як і він сам – це закінчилося смертю та пожежею, і, мабуть, якесь відчуття фатуму повернуло його назад з дому в Мілвокі. Блейк не міг не знати старі оповідки, хоча він і стверджує протилежне в щоденнику, і, можливо, його смерть знищила разом з коренем усі інші ще не реалізовані містифікації, що мали на меті породження літературних рефлексій.


    Однак, серед тих, хто перевірив та співставив ці очевидні речі, залишаються й досі ті, що схиляються до менш раціональних та прийнятних для загалу теорій. Вони приймають більшу частину з написаного в Блейковому щоденнику за чисту монету, особливо наголошуючи на деяких фактах, серед яких – безсумнівна автентичність записів зі старої церкви, доведений факт існування до 1877 року єретичної секти «Зоряна Мудрість», оточеної суспільною відразою, задокументоване зникнення у 1983 році допитливого репортера Едвіна М. Лілібріджа, і, перш за все – вираз жахливого, спотворюючого жаху на обличчі померлого молодого письменника. В усе це вірив – дійшовши до фанатичних крайнощів – і той пан, що жбурнув у води затоки камінь чудернацької форми та дивно прикрашену металеву скриньку, знайдені у дзвіниці старої церкви – чорній дзвіниці без вікон, а не в башті, де, згідно з Блейковим щоденником, мали лежати ці речі. Той чоловік, знаний лікар зі схильністю до нетрадиційного фольклору, стверджував (хоча ці слова всіляко приховуються як офіційно, так і неофіційно), що подібним речам, на його думку, небезпечно знаходитися на поверхні землі.


    Між тими двома підходами вибір має бути зроблений самим читачем. Скептики можуть знайти в паперах усі фактичні дані, а для інших залишається начерк картини, яку бачив Роберт Блейк – чи думав, що бачить – чи робив вигляд, що бачить. Тепер, досліджуючи щоденник поглиблено, безпристрасно, на дозвіллі, підведімо підсумки темної послідовності подій з точки зору їх головної діючої особи.


    Молодий Блейк повернувся до Провіденсу взимку 1934-1935, та оселився на верхньому поверсі старовинного особняка посеред галявини поруч з Колезькою вулицею – на гребні величезного східного пагорбу поруч з гуртожитком Браунівського Університету та за мармуровою бібліотекою Джона Хея. Це було затишне та привабливе місце, в оазі маленького садочку руральної давнини, де величезні доброзичливі коти приймали сонячні ванни на зручному даху сараю. Квадратний георгіанський будинок мав моніторний дах, класичний різьблений портал з малесенькими скляними віконечками та іншими характерними рисами декоративного мистецтва раннього ХІХ століття. Всередині будинку були шестипанельні двері, підлога з широких дошок, закручені сходи в колоніальному стилі, білі камінні плити адамівського типу, та декілька задніх кімнат, розташованих на три сходинки нижче загального рівня.


    З одного боку студії Блейка, великої південно-західної кімнати, було видно передній сад, а західні вікна – біля одного з них стояв Блейків стіл – виходили на схил та відкривали чудовий вид на міські дахи та таємничі заходи сонця, що спалахували позаду них. На далекому обрії відкривалися пурпурні сільські узгір’я. Поруч, на відстані десь зо дві милі, виріс примарний Федеральний пагорб, що наїжачився скупченими дахами та шпилями, чиї далекі обриси загадково розпливалися, набуваючи фантастичних форм, коли міський туман захоплював та огортав їх. Блейку здавалося, що він споглядає невідомий, безтілесний світ, що міг виявитися як справжнім, так і несправжнім – і зникнути раптом, розчинившись у сні, якби Блейк зробив спробу відшукати його та увійти всередину.


    Виписавши з дому більшість своїх книжок, Блейк придбав декілька зручних старовинних меблів для своєї квартири та оселився там, щоб писати та малювати – живучи усамітнено та самостійно виконуючи хатню роботу. Його студія знаходилася в північній аттичній кімнаті, де панелі моніторного даху створювали чудове освітлення. Протягом тодішньої першої зими він створив п’ять зі своїх найвідоміших оповідань: «Підземний копач», «Сходи в склепі», «Шаґґай», «В долині Пнат» та «Батяр з зірок» - а також розмалював сім полотен; досвід безтілесних, несхожих на людей чудовиськ та глибинно чужих, неземних пейзажів.


    Коли сонце сідало, він полюбляв сидіти за своїм столом, замріяно споглядаючи все, що розкинулося перед вікном – близькі темні башти Меморіального Холу, георгіанську дзвіницю суду, високі дахи міста та той мерехтливий, коронований шпилем пагорб вдалині, незнані вулички та лабіринти фронтонів якого так збуджували його уяву. Від деяких місцевих знайомих він дізнався, що той далекий схил був величезним італійським кварталом, більшість з будинків якого залишилися ще з часів, коли тут жили янкі та ірландці. Через скельця біноклю він постійно вдивлявся в примарний недосяжний світ, прихований за блукаючим туманом, вихоплюючи з загальної панорами окремі дахи, димоходи та шпилі, уявляючи дивовижні та курйозні таємниці, що могли за ними ховатися. Навіть оптично наближений, Федеральний Пагорб виглядав чужим, напівказковим, і пов’язувався з ірреальними, безтілесними дивами Блейкових оповідок та картин. Це відчуття підсилювалося, коли пагорб охоплювали фіолетові сутінкові барви, пронизані ліхтарним світлом, а вогники міського суду та червоний маяк Промислового Тресту робили ніч гротескною.


    Серед цих далеких будівель Федерального Пагорбу найбільше Блейка зачаровувала вочевидь величезна темна церква. Іноді протягом дня вона виступала з особливою виразністю; на світанку висока башта, що звужувалася у дзвіницю, стояла чорнісінька, ніби протиставляючи себе палаючому небу. Видавалося, що стоїть вона на узвишші, бо похмурий фасад та північна сторона, яку біло видно навкіс, зі своїм похиленим дахом та верхівками широких виразних вікон, височіла над навколишніми дахами та пічними трубами. Невиразно похмура та сувора, вона була складена з каменю, на якому дим та буря викарбовували свою присутність вже ціле століття, а може, й більше. За стилем, деталі якого так важко розпізнати через оптичне скло, церква належала до експериментальної форми Готичного Відродження, що передувало епосі Апджона та запозичувало деякі риси та пропорції з Георгіанства. Зведено її було десь між 1810 та 1815 роками.


    Проходили місяці, а Блейкове зацікавлення далекою, забороненою будівлею зростало химерними темпами. Він знав, що вона пуста, бо жодного разу не бачив світла в тих вікнах. Чим довше він дивився, тим більше працювала його фантазія, допоки він не почав уявляти курйозні речі. Йому здавалося, в тому місці перебувала розмита аура усамітнення, що навіть голубів та ластівок відганяла від огорнених туманом церковних карнизів. Навколо інших веж та дзвіниць його бінокль розрізняв великі зграї птаства, але там – жоден птах і присісти не смів. Врешті, так він думав і писав у щоденнику. Він питався про те місце в деяких друзів, але ніхто жодного разу не був на Федеральному Пагорбі та не мав найменш певного уявлення про ту церкву та її минуле й теперішнє.


    Цієї весни Блейком заволодів глибокий неспокій. Він почав свій роман, над яким довго думав – про відьомський культ в Мейні, що нібито зберігся до сих пір – але, на диво, не міг анітрохи в тому просунутись. Все більше й більше він просиджував біля вікна, зверненого на захід, та споглядав віддалений пагорб та чорну насуплену дзвіницю, яку уникали птахи. Коли з’явилося ніжне листя на садовому вітті, увесь світ сповнився новою красою, але Блейків неспокій посилився ще більше. Тоді він і подумав уперше про те, щоб самому пройти містом та видертися тим казковим схилом до оповитого туманом світу власних сновидінь.


    Пізніше, в квітні, якраз напередодні вкритої вічною пітьмою Вальпургієвої ночі, Блейк здійснив першу мандрівку в незнане. Просуваючись нескінченними вулицями міста, залишаючи позаду холодні, покинуті сквери, він врешті досяг виснаженої століттям широкої висхідної дороги, перекошених доричних портиків та побляклих куполів; він відчув, що цей шлях має вести до давно відомого, недосяжного світу, вкритого мороком. Уздовж висіли похмурі дорожні знаки, значення яких він не розумів; піднімаючись, він зауважив дивні, сірі обличчя в млявій юрбі, а також іноземні вивіски чудернацьких магазинів на бурих, пошарпаних десятками років спорудах. Тут не було нічого з баченого через вікно; знову він в якійсь мірі уявив, що Федеральний Пагорб був світом його мрій, якого не досягти пішки.


    На шляху він зустрічав і пошарпані церковні фасади, і шпилі, що кришилися, але почорнілої будівлі ніде не було. Коли він спитав про велетенську кам’яну церкву в торгівця, той лише всміхнувся та похитав головою, хоча перед тим вільно говорив англійською. Чим вище піднімався Блейк, тим більш дивним видавався район, чиє здичавіле мереживо задумливих вулиць вічно прямувало до півдня. Коли він зрізав дві чи три широкі дороги, здалося, що десь промайнула знайома башта. Знову спитався він у торгівця, і вже цього разу міг би заприсягнутися, що той лише зробив вигляд, ніби не знає, про що йдеться. На сірому обличчі того чоловіка виступив страх, який він намагався приховати, і Блейк побачив, що торгівець робить йому дивний знак правою рукою.


    Згодом раптово виникла чорна дзвіниця посеред хмарного неба – зліва, над рядами бурих дахів, що розташувалися вздовж прямих південних доріг. Блейк одразу його впізнав і вирушив до нього брудною стежиною збоку від дороги. Двічі він губився на шляху, але не мав сміливості спитатися як в жодного з місцевих патріархів та домогосподарок, що сиділи на своїх подвір’ях, так і в дітей, що галасували, граючись у бруді темних стежок.


    Врешті, він побачив башту на південному заході, а в кінці алеї виявилася величезна темна споруда з каменю. Він опинився в сквері з чудернацькою бруківкою, де вільно гуляв вітер, а десь вдалині височіла стіна насипу. Тут його пошуки закінчилися, бо на широкому, огородженому залізним парканом, порослому бур’яном плато, що підтримувалося цим насипом – існував окремий, менший світ, на шість футів вищий за навколишні вулиці – там стояла титанічна споруда, яку Блейк, незважаючи на зміну перспективи, впізнав поза всякими сумнівами.


    Пуста церква знаходилась у стані цілковитої розрухи. Деякі з кам’яних контрфорсів завалилися, і кілька тонких шпилів лежали в напівзабутті серед бурих та зневажених бур’янів та трав. Вкриті сажею готичні вікна загалом були цілими, бракувало багатьох з кам’яних середників. Блейк дивувався, яким чином могли ці розмальовані в темні тони вітражі зберегтися в настільки доброму стані, з огляду на звички всіх на світі хлопчаків. Масивні двері були неушкоджені та щільно закриті. Навколо насипної стіни, що повністю приховувала пагорб, простягалася іржава залізна огорожа, ворота якої, відділені від скверу сходами, були замкнені. Доріжка від воріт до будівлі повністю заросла. Усамітнення та покинутість, ніби покривало, охопили це місце, і позбавлені птаства карнизи, позбавлені плюща чорні стіни – все це примусило Блейка відчути доторк якогось невимовного зла.


    Серед небагатьох людей в північній частині скверу Блейк помітив поліцейського, і звернувся до нього з питаннями щодо церкви. Цей здоровенний ірландець, на дивину, спромігся лише перехреститися та відповісти, що про ту будівлю тут не звикли говорити. Коли Блейк почав насідати, той швидко сказав, що італійські священники усіх застерігали від будь-яких зносин з тією церквою, бо, мовляв, жахливе зло оселилося всередині, залишивши там свою мітку. Він і сам чув темні оповідки від власного батька, що згадував чутки свого дитинства.


    В давні часи споруда була осередком злої секти – нечестивців, що закликали потвор з незнаної нічної безодні. Священник здійснив там обряд екзорцизму, втім, люди казали, що лише саме світло здатне перемогти ті жахіття. Якби отець О’Меллі був живий, він би розповів багато чого. Але тепер немає сенсу непокоїтися на рахунок цього місця. Воно вже нікому не шкодить, а його господарі або мертві, або живуть десь далеко. У 1877, одразу після того, як місцеві помітили систематичні зникнення своїх сусідів, ті сектанти, ніби пацюки, втекли від народної розправи. Колись місто привласнить цю церкву на підставі відсутності спадкоємців – але зараз це нікому не потрібно. Краще залишити все розрусі – чим тривожити це місце, хай воно краще навіки залишиться в чорній безодні.


    Коли поліцейський пішов, Блейк залишився стояти, споглядаючи суворий видовжений шпиль. Від того, що будівля здавалася йому такою ж химерною, як і іншим, його охопило збудження – яку ж долю істини містять в собі старі байки, розказані хлопчиною в мундирі? Мабуть, ці легенди якраз і виникли через суворий вигляд споруди – але, навіть так – здавалося, що власні оповідання Блейка матеріалізувалися.


    Вечірнє сонце променилося за розірваними хмарками, нездатне освітити прокопчені стіни старого храму, що височів на своєму плато. Як дивно, що весняна зелень навіть не торкнулася бур’янів подвір’я за залізною огорожею. Блейк несвідомо підійшов поближче, шукаючи шляху, щоб проникнути всередину. Чорне святилище було нездоланною хвилюючою спокусою. Ворота біля сходів не відчинялися, але з північного боку огорожі не вистачало декількох фрагментів. Тож, він міг піднятися сходами та обійти огорожу, щоб потрапити на подвір’я через той отвір. Якщо всі так бояться цього місця, ніхто не зможе йому завадити.


    Він вже піднявся на насип та навіть обійшов огорожу, коли його раптом помітили. Поглянувши вниз, він побачив, як люди побігли геть, роблячи правицями той самий знак, що й той торгівець на дорозі. Кілька вікон різко зачинилося, і товста жінка вискочила на вулицю забрати дітей до хиткої, безбарвної хати. Через отвір огорожі було дуже легко пролізти, і невдовзі Блейк уже пробирався хащами прілої трави покинутого подвір’я. Розкидані залишки могильних каменів розповідали про поховання, що були тут дуже давно. Велетенська церква зблизу тиснула на нього, але, пересиливши себе, Блейк підійшов до фасаду з трьома дверима та спробував увійти. Надійно замкнені, двері змусили його шукати іншого, прихованого шляху до цієї циклопічної споруди. Він не був упевнений в своєму бажанні проникнути до цієї оселі пустки та тіні, але дивність церкви тягнула його автоматично.


    Зяюче пусте підвальне вікно забезпечило бажаний отвір. Вдивляючись в його глибину, Блейк бачив підземну прірву хитросплетінь та пилу, слабко осяяного промінням західного сонця. Сміття, старі діжки, поламані коробки та різноманітне причандалля зустрічалося його очам, хоча й все це було огорнене саваном пилу, що розмивав контури предметів. Іржаві рештки пічки свідчили про те, що будівлею користувалися та опікувалися принаймні до середини вікторіанських часів.


    Діючи повністю несвідомо, Блейк проліз через вікно та опинився на вкритій пилюкою та сміттям цементній підлозі. Підвал був цілісним, без жодних перегородок; в куті справа, серед густих тіней, він побачив чорну арку, що вочевидь вела нагору. Він відчув певну пригніченість, нарешті опинившись у величезній примарній будівлі, але одразу відшукав вцілілу діжку та підкотив її до віконця, щоб забезпечити собі зворотній шлях. Після того, взявши себе в руки, він вирушив до арки крізь гірлянди павутини, розвішані в широкому підвальному просторі. В якійсь мірі шокований такою кількістю пилюки та вкритий примарним павутинням, він дістався цілі та почав підійматися вже стертими кам’яними сходами, що вели до пітьми. Без жодного вогника, він обережно рухався навпомацки. За різким поворотом він відчув попереду зачинені двері, і руки його намацали древній засув. Двері відкрилися всередину, а за ними він побачив напівтемний коридор, обшитий деревом, яке вже сповна виїли хробаки.


    Опинившись на нижньому поверсі, Блейк швидко побіг усе оглядати. Всі внутрішні двері були незамкнені, тож, він вільно міг просуватися кімнатами. Колосальний неф з його заметами та горами пилюки, що вкрила старомодні лави, вівтар, кафедру та хори, з його титанічними мотузками павутиння, що простягалися вздовж галерейних арок, оповиваючи скупчені готичні колони, був цілковито моторошним місцем. У цьому безмовному усамітненні грали відблиски прихованого світла, створюючи в будівлі важку атмосферу, в той час, як вечірнє сонце відправляло свої промені до чудернацького, почорнілого скла величезних вікон апсиди.


    Малюнки на тих вікнах настільки потемнішали від сажі, що Блейк зовсім нічого в них не міг розібрати, однак, вони однозначно йому не сподобалися. Дизайн зображень був типовим для церкви, і Блейкові знання в сфері темної символіки дозволили йому помітити багато відсилок до древніх композиційних схем. Образи деяких святих містили неприйнятні для традиційного церковного символізму деталі, а одне з вікон, здавалося, зображало пітьму з дивними спіралями, від яких поширювалося світло. Відступивши від вікон, Блейк помітив, що оповитий павутинням хрест над вівтарем мав не звичну форму, але нагадував древній анкх чи crux ansata таємничого Єгипту.


    В задній кімнатці в західній частині будівлі, поруч з апсидою, Блейк знайшов гнилий стіл та високу шафу з вкритими цвіллю книжками, що розпадалися на очах. Красномовні для Блейкового досвідченого ока назви на палітурках викликали в нього як радісний шок, так і цілковитий жах. Книжки ті стосувалися чорних, заборонених тем, про які жодна нормальна людина навіть не чула ніколи, а якщо і чула, то лише з боязких непевних натяків; таємничі та страхітливі, вони зберігали сумнівні секрети та древні формули, що існували з часів юності людства – навіть з тих непевних, примарних часів, коли жодної людини ще не було. Він і сам читав багато з них – латинський переклад мерзенного Necronomicon, зловісну Liber Ivonis, сумнозвісні Cultes des Goules графа д’Ерлєта, Unaussprechlichen Kulten фон Юнца та пекельну De Vermis Mysteriis старого Людвіга Прінна. Втім, там були й інші, відомі йому лише за їхньою репутацією, або й зовсім не відомі – Пнакотичні Манускрипти, Книга Дзіан, та розтріпаний том з цілковито незрозумілими знаками, між якими де-не-де зустрічалися символи та креслення, знайомі для ока тремтячого окультиста. Вочевидь, місцеві чутки виявилися правдивими. Колись це місце слугувало осередком для зла, старішого за людство та величнішого за весь відомий Всесвіт.


    В поламаному столі лежала невеличка записна книжка в шкіряній обкладинці, заповнена дивним криптографічним текстом. Рукопис той складався з традиційно поширених символів, що застосовуються в сучасній астрономії, а в давнину використовувалися алхіміками, астрологами та іншими практиками сумнівних мистецтв – позначки сонця, місяця, планет, аспектів, та зодіакальні знаки – всі вони щільно рясніли на сторінках, поділених на параграфи, що було натяком на відповідність кожної з цих позначок певній літері алфавіту.


    Сподіваючись пізніше розшифрувати криптограму, Блейк запхав цю книжку до кишені свого пальто. Величезні томи на поличках вабили його, і Блейк дивувався, як могли вони так довго простояти тут, ніким не розкрадені. Невже він – перший, хто кинув виклик паралізуючому, всюдисущому страхові, що охороняв це місце від відвідувачів ось уже років шістдесят?


    Ретельно оглянувши нижній поверх, Блейк тепер пробирався через гори пилу примарного нефу до переднього вестибюлю, де він бачив двері та гвинтові сходи, які, можливо, ведуть до почорнілої вежі з дзвіницею – об’єктів, що стали настільки близькими для нього, незважаючи на відстань. Просування високими гвинтовими сходами крізь глибокий шар пилюки та товстезне мереживо павутиння було дійсно шокуючим досвідом. Переступаючи вузенькими дерев’яними сходинками, Блейк час від часу опинявся біля вікон, звідки відкривався запаморочливий вид на місто. Хоча внизу не було ніяких мотузок, він очікував знайти дзвін або куранти у вежі, чиї вузькі, ланцетоподібні, приховані ставнями вікна він так часто роздивлявся через свій бінокль. Втім, нагорі його очікувало розчарування: досягши вершини башти, він не знайшов дзвонів у кімнаті, призначеній для цілковито інакших цілей.


    Непевне, бліде світло в цю кімнату (десь п’ятнадцяти квадратних футів) потрапляло через щілини у понівечених ставнях, що прикривали вузенькі віконечка – по одному на кожній стіні. Колись на вікнах стояли щільні, міцні ставні, але час залишив від них лише гнилі рештки. Посередині вкритої пилом підлоги стояв стовп з дивними кутами – десь чотири фути заввишки та два в середньому діаметрі – вкритий з усіх боків химерними, грубо висіченими та абсолютно незрозумілими ієрогліфами. На цьому стовпі покоїлася металева скринька вочевидь асиметричної форми: кришка її була відкинута назад, а те, що лежало всередині під багатолітнім шаром пилу, мало форму яйця або нерівної сфери – всього лише чотири дюйми в обхваті. Навколо стовпа тісним колом влаштувалися сім майже неушкоджених готичних стільців з високими спинками, а ззаду них, вздовж темних стін, кришилися сім чорних гіпсових колосальних фігур, найбільше схожих на загадкові мегаліти з таємничого острову Пасхи. В одному з кутів запавутиненої кімнати знаходилися вбудовані в стіну сходи, що вели до замкненого люку дзвіниці без жодного вікна.


    Коли Блейк призвичаївся до слабкого світла, він завважив чудернацькі барельєфи на дивній відкритій скриньці з жовтуватого металу. Зацікавившись ними, він спробував прибрати пил руками та хустинкою, і тоді відкрилися йому потворні, буквально невимовні зображення: на скриньці було зображено сутності, вочевидь живі, подібних до яких на цій планеті бути не може. Чотирьохдюймова сфера, чорнувата, з червоними прожилками, являла собою багатогранник з великою кількістю сторін: або це був якийсь дивовижний кристал, або штучний предмет, вирізаний з мінералу та ретельно відшліфований. Предмет не торкався скриньки – металева смужка опоясувала його, а від неї горизонтально простягалися сім чудернацьким чином вигнутих підпорок. Як тільки Блейк помітив цей камінь, його охопило абсолютно непереможне зачарування. Не маючи сили відірвати погляд, він вдивлявся в блискучу поверхню багатогранника та уявляв, що всередині ховаються обриси дивовижних світів. В голові його пропливали картини чужих планет з величезними кам’яними вежами, інших світів – з титанічними горами без жодної ознаки життя, та далекі-далекі простори, де лише рухи аморфної чорноти натякають на присутність свідомості та волі.


    Озирнувшись, він помітив виразну гору пилу в дальньому куті кімнати – поруч зі сходами до дзвіниці. Він не розумів, чому вона привернула його увагу – щось в її контурах ніби промовило до його підсвідомого. Пробравшись туди, розриваючи дорогою павутиння, він відчув щось жахливе в тому, що лежало на підлозі. Руки та хустинка знову відкрили істину, і Блейк почав задихатися від вибуху емоцій. Це був людський скелет, що пролежав тут протягом довгого часу. Від одягу залишилося саме лахміття, але ґудзики та деякі шматки тканини свідчили, що померлий носив сірий костюм. Були й інші речові докази – мешти, металеві застібки, великі запонки, старомодна булавка для галстука, стара бляха репортера Провіденс Телеграм та понівечений шкіряний гаманець. Останній був ретельно оглянутий Блейком – всередині виявилося декілька старих банкнот, целулоїдний рекламний календар на 1983 рік, пара візитівок на ім’я Едвіна М. Лілібріджа, та папірець з записами, зробленими олівцем.


    Папірець цей вочевидь був непростим, і збентежений Блейк уважно прочитав записи, підійшовши поближче до західного вікна. Незв’язний текст містив декілька фраз на кшталт:

    «Проф. Енох Бовен приїхав додому з Єгипту в травні 1844 – придбав стару баптистську Церкву Свобідної Волі в липні – його археологічні дослідження та окультні студії добре відомі.»

    «Д-р Дроун з Четвертої Баптистської Церкви застерігає стосовно Зоряної Мудрості в проповіді 29 гр. 1844.»

    «97 членів общини на кінець 45 р.»

    «1846 – 3 зникнення – перша згадка про Сяючий Трапецоедрон.»

    «7 зникнень у 1848 – чутки про криваві жертвоприношення.»

    «Розслідування у 1853 безрезультатне – розмови про звуки.»

    «Брат О’Меллі розповідає про дияволопоклонство та скриньку з Єгипетських руїн – каже, що вони викликають дещо, нездатне існувати у світлі. Втікає від малого світла, зникає від потужного. Потім знову треба викликати. Ймовірно, дізнався з останньої сповіді Френсіса К. Фіні, що приєднався до Зоряної Мудрості у 49 р. Ці люди кажуть, що Сяючий Трапецоедрон показав їм небо та інші світи; Той, що в Пітьмі Сидить розповів їм якимось чином секрети.»

    «Історія Орріна Б. Едді, 1857. Вони викликають це, дивлячись у кристал, та використовують власну таємну мову.»

    «200 або більше в общині у 1863, окрім чоловіків на фронті.»

    «Ірландці зібралися навколо церкви в 1869 після зникнення Патріка Регана.»

    «Завуальована стаття в Ж., 14 березня 72, але про неї мало говорять.»

    «6 зникнень у 1876 – таємний комітет звертається до мера Дойля.»

    «Обіцяно застосувати міри в лютому 1877 – церкву зачинено в квітні.»

    «Банда – Хлопці з Федерального Пагорбу – погрожує д-ру та служкам.»

    «181 особа покидає місто в кінці 77 р. – імена не зазначені.»

    «Байки про привидів десь з 1880 – спробувати знайти докази того, що до церкви ніхто не заходив з 1877.»

    «Попросити в Ланігана фото місця за 1851 рік.»


    Вкладаючи папірець до гаманця, а той – до свого пальто, Блейк подивився на скелет у пилюці. Висновки з записів були очевидними: безсумнівно, цей чоловік прийшов до покинутої будівлі 42 роки тому в пошуках газетної сенсації – єдиний, кому вистачило для цього відваги. Мабуть, ніхто й не знав про його задум – та й звідки можна було б дізнатися! Але записи його обриваються – невже страх, придушений хоробрістю, раптом взяв гору, і серце сміливця не витримало? Блейк схилився до кістяка та завважив його специфічний стан. Деякі з кісток були розтрощеними, деякі – якимось дивним способом ніби розчинені на кінцях. Інші мали дивний жовтий колір з непевним натяком на обвуглювання. Такими ж обвугленими були й рештки одягу в деяких місцях. Череп виглядав надзвичайно дивно – пожовтілий, з діркою зверху – ніби якась дуже міцна кислота проїла тверду кістку. Що сталося з кістяком протягом чотирьох десятків років, які він тут тихо-мирно пролежав, Блейк навіть уявити собі не міг.


    Але ще до того, як Блейк усе це усвідомив, він знову почав вдивлятися в камінь, впускаючи туманну хмару його курйозного впливу до свого розуму. Він бачив процесії загорнутих в балахони фігур, що не мали людських рис, він споглядав нескінченні простори пустелі, де стояли довжелезні ряди різьблених монолітів, сягаючих сонця. Бачив він башти та стіни в темних глибинах моря, бачив вир простору, де концентровані хмари чорної імли пропливали перед тонким мерехтінням холодного пурпурного газу. А поза межами всього цього промайнула нескінченна безодня пітьми, де форми, тілесні та напівтілесні, можна розрізнити лише за коливаннями повітря, а приховані джерела сили, здавалося, керують порядком та хаосом, простягаючи ключі до всіх парадоксів і таємниць відомого нам світу.


    Раптом чари зникли під натиском уїдливого, невизначеного панічного страху. Охоплений жахом, Блейк відвернувся від каменя, усвідомлюючи чиюсь близьку незнану аморфну присутність – хтось спостерігав за Блейком, все більше й більше занурюючись у нього. Здавалося, щось підкорювало його волю – не сам камінь, але той, хто з каменя дивився – той, хто невідступно міг би переслідувати Блейка, залишаючись поза фізичною реальністю. Звісно, це місце просто рознервувало його – це очевидно, з огляду на жахливу знахідку. Світло за вікном поступово згасало, і, оскільки він не мав із собою сірників чи ліхтарика, треба було вже скоро повертатися назад.
    Ось тоді, в густих сутінках, йому й здалося, ніби він бачить слабкий проблиск світла у химерному камені. Він намагався туди не дивитися, але якась незрозуміла сила примусила його знову звернути погляд на камінь. Чи це не радіоактивне випромінювання? Що там згадувалося в записках мерця стосовно Сяючого Трапецоедрона? Що це за покинуте гніздо космічного зла, в кінці кінців? Чим тут займалися, і що досі може перебувати у тінях, яких уникають птахи? Здавалося, по всій кімнаті розійшовся сморід – незрозуміло, звідки. Блейк поклав руку на кришку скриньки, що так довго простояла відкритою, та захлопнув її. Вона легко рухалася на своїх дивних петлях, і повністю накрила камінь, що поза всякими сумнівами світився.


    Коли скринька з різким звуком зачинилася, нагорі, за люком, що приховував вічну пітьму дзвіниці, почувся якийсь рух. Вочевидь, це пацюки – лише їх він бачив, блукаючи баштою. Втім, цей рух у дзвіниці перелякав його настільки, що він здичавіло кинувся вниз спіральними сходами, пересік мерзенний неф, стрибнув до підвалу, а звідти вибіг у сутінки покинутого скверу, і вниз – страхітливими алеями та вулицями Федерального Пагорбу – прямо до нормальних вулиць та милих тротуарів району коледжу.


    Протягом наступних днів Блейк не обмовився про свою експедицію жодній душі. Замість того, він зарився в певні книги, місцеву періодику, та в лихоманці працював над криптограмою з тієї книжки в шкіряній обкладинці, знайденої в західній кімнаті, оплетеній павутинням. Як він невдовзі зрозумів, шифр був дуже складним: після довгих спроб він переконався, що мова прихованого тексту точно не англійська, латина, грецька, французька, іспанська, італійська чи німецька. Вочевидь, йому довелось звертатися до найглибших сховків своєї надзвичайної ерудиції.


    Кожного вечора старе бажання подивитися на захід поверталося, і знову він бачив чорну дзвіницю, як у старі добрі часи, оточену наїжаченими дахами далекого, напівказкового світу. Але тепер він відчував і свій свіжий переляк. Йому було відомо про спадок схованих там темних мистецтв, і це знання породжувало нові, безглузді, дикі образи. Птахи поверталися разом з весною, і, споглядаючи їх, коли сідало сонце, Блейк помітив, що раніше вони не обминали високу, самотню дзвіницю настільки сильно, як тепер. Коли зграя досягала її, птахи одразу поверталися в зворотній бік та кидались врозсип у панічному сум’ятті, ввижалося Блейку – і він міг лише здогадуватися, яким переляканим було їхнє далеке щебетання.


    В червні Блейк зробив нотатку в щоденнику: нарешті криптограму розшифровано. Як він виявив, текст був написаний темною мовою Акло, що використовувалася певними культами жахливої давнини – сам Блейк її знав досить побіжно зі своїх попередніх досліджень. Щоденник на диво скупо розповідає про таємниці, розшифровані Блейком, але сам він, вочевидь, був приголомшений, вражений результатами пошуків. Зокрема, він згадує Того, що в Пітьмі Сидить, пробудженого поглядом, спрямованим у Сяючий Трапецоедрон, а також – схиблено описує чорні безодні хаосу, звідки Той приходить. Сутність ця визначена як володар усіх знань, що вимагає жахливих жертвоприношень. Деякі записи Блейка висловлюють страх – мовляв, істота вже прийшла в наш світ і блукає десь поруч; він зазначає, зокрема, що лінія вуличних ліхтарів створює кордон, який Той не здатен подолати.


    Часто пише він про Сяючий Трапецоедрон, називаючи його вікном до всього часу та простору, та виводячи його історію від тих часів, коли його створили на темному Юґґоті – до того, як Древні принесли його на Землю. На Землі ж його знайшли та вклали до химерної скриньки крижані сутності Антарктики, потім Валузійські змієлюди звільнили його з Антарктичних руїн, а через цілу вічність він потрапив до рук перших людей – Лемурійців. Блукаючи дивними землями та ще більш дивними морями, цей предмет врешті затонув з Атлантидою, а після того знову повернувся до людських рук, виловлений сіттю критського рибалки та проданий смуглим купцям огорненого ніччю Кемету. Фараон Нефрен-Ка звів для нього храм зі сховком без вікон – в результаті, ім’я цього володаря біло стерто з усіх монументів та записів. Очікуючи в руїнах зруйнованого жерцями та новим Фараоном жахливого місця, предмет врешті повернувся завдяки лопаті шукача скарбів, щоб принести нові прокляття людству.


    На початку липня до Блейкового щоденника потрапляють і виписки з газет – в таких стислих та незрозумілих формах, що зрозуміти їхній стосунок до справи можна лише знаючи загальний контекст записів Блейка. В газетах писали, що новий страх охопив жителів Федерального Пагорбу з того часу, як невідомий увійшов до жахливої церкви. Італійці перешіптувалися про незвичні звуки, джерелом яких стала темна дзвіниця без вікон, та закликали своїх священників вигнати сутність, що оселилася в їхніх снах. Як вони стверджували, щось постійно чатує біля їхніх вхідних дверей, очікуючи, коли в хаті буде вдосталь пітьми для того, щоб увійти всередину. Преса багато уваги звертала на місцеві забобони, не зазначаючи, наскільки старими та обґрунтованими вони є. Так, сучасні молоді репортери вочевидь зовсім не здатні до антикварної роботи. Пишучи про це в щоденнику, Блейк висловлює дивне почуття провини, та підкреслює власний обов’язок поховати Сяючий Трапецоедрон в землі й вигнати звільнену ним сутність, впустивши денне світло до сховку в дзвіниці. В той самий час, однак, є очевидними загрозливі масштаби його захоплення: він помічає в себе хворобливе бажання – що навіть у сні не покидає його – відвідати церкву, з якої він тоді так швидко втік – знову зазирнути всередину сяючого каменя з його космічними таємницями.


    Вранці 17 липня дещо з Журналу спричинило в автора щоденника цілковиту лихоманку жаху. Це була лише одна з напівжартівливих статей про неспокій на Федеральному Пагорбі, втім, Блейка вона все одно дуже збентежила. Вночі буря вивела з ладу освітлення в місті на цілу годину, і за той час італійці ледве не збожеволіли від страху. Ті, хто жив біля мерзенної церкви, присягалися, що істота з дзвіниці скористалася відсутністю вуличних ліхтарів, і спустилася до приміщення церкви, видаючи жахливі звуки, схожі на биття скла. Усюди, де панувала пітьма, воно могло потрапити – лише світло примушувало його втікати.


    Коли струм відновився, щось почало швидко рухатися у вежі, шокуючи слухачів звуками – навіть слабкого ліхтарного світла, що проникало до вежі через почорнілі ставні, було достатньо для істоти. Вона швидко влізла назад до свого темного сховку в дзвіниці – ще більша доза світла повернула б її назад, до безодні, звідки божевільний незнайомець її викликав. Протягом темної години натовп оточував церкву зі свічками та лампами: люди молилися під дощем, вкрившись парасолями від холодного дощу – варта світла оберігала місто від жахіття, що сиділо в пітьмі. Деякі з цих людей стверджували, що церковні двері тоді жахливо гриміли.


    Але навіть це не було найжахливішим. В той самий вечір Блейк вичитав у Бюлетені про знахідку репортерів. Приваблені популярністю страхітливих забобонів, двоє з них обминули несамовитий натовп італійців, та проникли всередину церкви крізь підвальне віконце після невдалих спроб відчинити двері. Пилюка у вестибюлі та примарному нефі зберігала сліди руху чогось величезного, а всюди були розкидані шматки прогнилих подушок та сатинової диванної оббивки. Усюди панував жахливий сморід, де-не-де можна було побачити жовті плями та сліди, схожі на обвуглювання. Відкривши двері до башти та прислухаючись до можливих звуків нагорі, вони помітили, що спіральні сходи були абсолютно чистими, витертими від багаторічної пилюки.


    В самій башті все залишалося по-старому. Журналісти розповідали про семикутний кам’яний стовп, коло готичних стільців та химерні гіпсові зображення; про дивну металеву скриньку та потрощений кістяк не згадувалося. Найбільше Блейка збентежила - окрім зауважених обвуглених плям та смороду – фінальна деталь, що пояснювала звук розбитого скла. Всі вузькі вікна башти були розбиті, а два з них – затемнені дрантям та кінським волосом з подушок, запханими в щілини ставень. Значно більше дрантя та волосу було розкидано на витертій підлозі – ніби когось перервали під час спроби відновлення абсолютної чорноти башти, що панувала тут колись.


    Жовтуваті плями та обвуглювання знайшли й на драбині, що вела до дзвіниці, аде коли репортер піднявся нею, відкрив люк та зазирнув до смердючої кімнати з ліхтариком, він не побачив нічого, окрім пітьми та різнорідної маси безформних фрагментів біля вхідного отвору. Звісно, було заявлено про шарлатанство. Хтось пожартував над забобонними місцевими жителями, або, можливо, навіть якийсь фанатик навмисно хотів оживити їхні страхи для їхнього ж блага. Чи, може, хтось з молодших та розумніших місцевих захотів створити світову сенсацію. Все це завершилося дуже промовисто, коли з поліції надіслали офіцера для перевірки інформації. Трьом офіцерам різними шляхами вдалося уникнути такого завдання, а четвертий швидко повернувся, не додавши нічого до вже повідомленого.


    З цього моменту щоденник Блейка демонструє постійне зростання внутрішнього страху та нервового напруження. Він застерігає себе від певного вчинку та здичавіло думає про можливі наслідки майбутнього знеструмлення міста. Відомо, що під час трьох випадків бурі він у жахливому збудженні телефонував до електричної компанії та просив вжити всіх можливих заходів, щоб запобігти зникненню світла. Знову і знову його записки показують, наскільки занепокоїли Блейка скринька з каменем та дивним чином розтрощений старий скелет, так і не знайдені репортерами в темній кімнаті башти. Він припускав, що ці предмети були звідти прибрані – для чого та ким або чим, він навіть уявити не міг. Втім, найбільше він боявся за самого себе, відчуваючи певний нечистий зв’язок між власним розумом та тим жахіттям, що сиділо в далекій дзвіниці – тією жахливою істотою, закликаною його нетерпеливістю з найвіддаленіших просторів чорноти.


    Здавалося, що його воля перебуває у постійному протистоянні з певною силою; тогочасні відвідувачі згадують, як відсторонено сидів він за столом, роздивляючись через західне вікно той увінчаний дзвіницею, далекий насип, що виступав з повзучого туману міста. Він одноманітно описував свої страшні сни, а також зауважував, що нечистий зв’язок посилюється під час сну. У щоденнику згадується ніч, коли він прокинувся повністю вдягнений на вулиці, спускаючись схилом Колезького Пагорбу на захід. Знову і знову він повторює: та штука з дзвіниці знає, де його знайти.


    Після тридцятого липня протягом тижня відбувся злам в його стані. Блейк вже не одягався, а всю їжу замовляв по телефону. Відвідувачі завважували, що поруч з його ліжком лежали мотузки: сам він казав, що лунатизм змусив його зв’язувати перед сном свої ноги – поки будеш розв’язувати мотузку, може, й прокинешся.


    У щоденнику він зазначає, яка подія призвела до його колапсу. Прокинувшись якось уночі тридцятого числа, він раптом усвідомив, що навколо абсолютно чорний простір. Все, що він міг бачити – це короткі, слабкі горизонтальні смужки синюватого кольору, але в той самий час він відчував невиразний сморід та чув якийсь дивний шелест поруч. Зробивши рух, він на щось наткнувся – і до шелесту додався відповідний звук зверху – якесь хвилювання, змішане зі звуком шліфування дерева деревом.


    Якось він намацав кам’яний стовп з порожньою верхівкою, а потім виявилося, що його руки хапаються за вбудовані в стіну сходинки, шукаючи непевного шляху нагору – туди, звідки йшов найбільший сморід – звідки сходило гаряче, пекуче повітря. Перед очима пролітали калейдоскопічні картинки фантасмагорій, розчиняючись у порожній, безкраїй безодні ночі, де кружляли сонця та ще більш чорні світи. Він осмислював древні легенди про Нескінченний Хаос, в центрі якого розкинувся сліпий ідіот, бог Азатот, Господь Всесвіту, оточений своєю зграєю безмозких, аморфних танцюристів, заколисаний тонким монотонним звуком демонічної флейти, яку тримають безіменні лапи.


    Після того раптова звістка з зовнішнього світу вивела його зі ступору, і він усвідомив невимовний жах свого становища. Він не знав, що це було – може, вибухнув феєрверк на вулиці – їх жителі Федерального Пагорбу ціле літо запускають на честь своїх різноманітних святих – навіть тих, що відомі лише в їхніх рідних італійських селищах. В усякому разі, він голосно скрикнув, скотився зі сходів та, спотикаючись у пітьмі, пішов з кімнати, яка все ж затягнула його до себе.


    Він абсолютно точно знав, де знаходиться, а тому не роздумуючи чкурнув гвинтовими сходами донизу, на кожному кроці дряпаючись об стіни та набиваючи синці. Потім він, охоплений жахом, пролетів через порожній затягнутий павутинням неф, чиї примарні арки губилися в зловісній пітьмі стелі, далі – втеча з заваленого сміттям підвалу, стрибок через віконце на вулицю, до чистого повітря та ліхтарів, і божевільний біг геть з примарного пагорба з його сірими фронтонами – через похмуре, мовчазне місто високих чорних веж, а далі – вгору крутим схилом на схід, до власних старовинних дверей.


    Отямився він вранці, на підлозі своєї студії – повністю одягнений. Весь у бруді та павутинні, він відчував синці на кожному дюймі свого тіла. У дзеркалі він побачив своє розпатлане волосся, а верхній одяг був просякнутий дивним, згубним смородом. Тоді його психіка й не витримала. Пізніше, вже лягаючи спати в піжамі, він кинув лише швидкий погляд у західне вікно, тремтячи від думки про можливу грозу, а після того зробив шалені записи у щоденнику.


    Величезна буря здійнялася опівночі, якраз напередодні восьмого серпня. В усіх частинах міста блискавка майже не згасала, з’явившись, за свідченнями деяких очевидців, навіть у вигляді двох вогняних куль. Дощ лив невпинно, а грім не давав спати тисячам людей. Блейк буквально шаленів через свої страхи стосовно електрики, і намагався зателефонувати до компанії десь о першій годині ночі, але телефонна лінія була тимчасово вимкнена задля безпеки. У щоденнику він записав усе – великі, нервові, часто незрозумілі ієрогліфи тепер можуть розповісти, як зростали його безумство та відчай, коли він видряпував свої записи в пітьмі.


    Він не вмикав світло в кімнаті, щоб бачити темну вулицю – видається, що майже всю ніч він просидів за столом, нервово вдивляючись крізь стіну дощу та блискучі милі міських дахів у сузір’я далеких вогнів, що позначали Федеральний Пагорб. Час від часу він робив незграбні записи в щоденнику – окремі фрази на кшталт: «Світлу не можна згасати»; «Воно знає, де я»; «Я маю знищити його» та «Воно кличе мене, але, можливо, цього разу воно не зашкодить мені» були розкидані на двох сторінках щоденника.


    А потім в усьому місті зникло світло. Це сталося о 2:12, згідно з записом, зробленим на електростанції, але Блейків щоденник час не зазначає. Замість того лише одна фраза: «Світло зникло – Боже, допоможи мені!». Жителі Федерального Пагорба, що виглядали з вікон, були не менш стривожені знеструмленням міста, і мокрі від дощу групи людей заповнили сквер та алеї навколо жахливої церкви, тримаючи під парасольками свічки, електричні ліхтарі, олійні лампи, розп’яття та різноманітні амулети, поширені у південній Італії. Вони благословляли кожен спалах блискавки і перелякано робили таємні знаки правицями, коли буря почала гасити свічки і, нарешті, залишила весь натовп без світла. Здійнявся вітер, згасли всі вогники, і в тій місцині запанувала загрозлива пітьма. Хтось розбудив отця Мерлуццо з Церкви Святого Духа, і той побіг до похмурого скверу, щоб хоч якось підтримати людей. Вже не було жодного сумніву в нескінченних химерних звуках, що доносилися з почорнілої башти.


    Про те, що відбулося о 2:35, нам засвідчили: священник – молодий, розумний, добре освічений чоловік; патрульний Вільям Дж. Монехен з центрального відділку, офіцер абсолютно надійний, що зупинився біля скверу, щоб проконтролювати порядок у натовпі; а також більшість з сімдесяти вісьмох людей, що зібралися навколо високого насипу церкви – особливо ті, що могли бачити зі скверу її східний фасад. Звісно, нема певності в тому, що те явище було обов’язково надприроднім. Причин могло бути безліч. Хтозна, які хімічні процеси відбувалися всередині покинутої, древньої церкви без нормальної вентиляції – хтозна, які речовини могли там зберігатися. Шкідливі випари – спонтанний спалах вогню – тиск газів – будь-яке з численних явищ могло бути причиною. Звісно, фактор свідомого шарлатанства також не можна виключати. Те, що сталося, в сутності, було дуже простим явищем, що зайняло не більше трьох хвилин. Отець Мерлуццо, людина пунктуальна, постійно перевіряв свій годинник.


    Все це почалося з явним зростанням звуку, що лунав з чорної башти. Дивний, огидний сморід, що вже деякий час розходився від церкви, набув надзвичайної концентрації. Було чути, як ламається деревина, і врешті великий, важкий предмет звалився зверху на подвір’я, з боку суворого східного фасаду. Без світла неможливо було побачити башту, але люди і так знали: вилетіла закопчена віконниця зі східної стіни будівлі.


    Одразу ж невимовний сморід зійшов з невидимої висоти, пронизуючи тремтячих очевидців, та поширився сквером. В той самий час повітря затремтіло від вібрацій – ніби від руху крил – і раптовий порив східного вітру , набагато потужніший за попередній, зірвав з людей шапки, вихопив з їхніх рук парасолі. В тій темряві, без жодної свічки, неможливо було щось розгледіти, однак, ті, хто в той момент вдивлялися в небо, вважають, що бачили пляму густої чорноти на тлі чорнильного неба – щось на кшталт аморфної хмари диму, що промайнула зі швидкістю метеора у східному напрямку.


    Ось і все. Очевидці не могли й слова вимовити від страху, тремтіння та дискомфорту, не розуміючи, що тепер робити – і чи робити щось взагалі. Не знаючи, що це було, вони не могли заспокоїтися; під час спільної молитви спалах блискавки, що лише на мить спізнилася, разом з оглушливим громом охопили все небо. За півгодини дощ скінчився, а ще за п’ятнадцять хвилин увімкнулися вуличні ліхтарі, дозволяючи знесиленим, брудним вартовим нарешті повернутися додому.


    Наступного дня газети приділили цим подіям значно менше значення, ніж загальним наслідкам бурі. Видається, що той яскравий спалах блискавки та оглушливий вибух були ще більшими не на Федеральному Пагорбі, але у східному напрямку, де також помітили той самий сморід. Це явище в найбільш яскравій формі проявило себе на Колезькому Пагорбі, де звук розбудив усіх сплячих жителів та зумовив збентежені припущення. Серед тих, хто в той час не спав, лише деякі бачили аномальний спалах світла на верхівці пагорба та помітили незрозумілий порив повітря, що майже всі дерева позбавив листя та повиривав рослини у тамтешніх садах.


    Для всіх було очевидно, що цей раптовий одиничний удар блискавки вцілив кудись біля вершини Колезького Пагорбу, але жодних слідів цей удар не залишив. Студенти з братства Тау Омега вважають, що бачили жахливу та бридку масу диму в повітрі буквально за мить до того спалаху, але підтвердити ці слова неможливо. Втім, усі згадані очевидці згодні принаймні з тим, що удару блискавки передував сильний пори, натиск нещадної сили з заходу; аналогічно для всіх є очевидним, що після спалаху одразу зник сморід.


    Все це обговорювалося дуже детально через можливий зв’язок описаних подій зі смертю Роберта Блейка. Студенти з братства Псі Дельта, чиї вікна виходили на Блейкову студію, помітили нечітке бліде обличчя у західному вікні вранці дев’ятого числа, та здивувалися через його вираз. Коли вони побачили те саме обличчя в такій самій позиції вже ввечері, вони відчули неспокій та вирішили подивитися, чи запалять у тій кімнаті світло. Пізніше вони спробували увійти до темної квартири, натиснувши на вхідний дзвінок, а в результаті двері довелося висаджувати полісменові.


    Застигле тіло сиділо праворуч за столом біля вікна, і коли гості побачили скляні, вирячені очі та сліди заціпеніння, конвульсивного страху у викручених, скорчених членах тіла, вони втекли звідти, охоплені жахливою тривогою. Невдовзі коронер дослідив тіло та зробив висновок, що, незважаючи на неушкоджене скло вікна, причиною смерті став електричний шок, або нервове напруження, спричинене електричним розрядом. Жахливий вираз обличчя померлого він проігнорував, інтерпретувавши його як звичайний наслідок глибокого шоку, пережитого особою з екстраординарною уявою та неврівноваженою емоційністю. Про ці якості він дізнався з книг. Малюнків та рукописів, знайдених у помешканні, а також з нерозбірливих записів у щоденнику на столі. До самого кінця Блейк занотовував свої безумства, і олівець зі зламаним кінцем було знайдено в його спотвореній спазмом правиці.


    Записи після зникнення світла були у вищому ступені незв’язними, і прочитати можна було лише деякі з них. Певні дослідники на основі цих записів і дійшли до висновків, відмінних від офіційного матеріалістичного вердикту, але досить малою є ймовірність того, що цю загалом спекулятивну версію підтримають люди консервативних поглядів. Утвердити публічно версію цих теоретиків з багатою уявою не допоміг і вчинок забобонного д-ра Декстера, який жбурнув дивну скриньку та багатокутний камінь – предмет, що дійсно сяяв, коли його знайшли у чорній дзвіниці без вікон – в глибини каналу Наррагансетської затоки. Надмірна уява та невротична розбалансованість Блейка, підсилені відомостями про давній культ, чиї жахливі сліди він виявив – ось головна причина божевільних Блейкових нотаток, згідно з домінуючою інтерпретацією. Ось і ці нотатки – швидше, те, що можна було з них розібрати.


    «Світла досі нема – вже хвилин п’ять. Все залежить від блискавки. Дякувати Яддіт, все буде добре. Якась сила пробивається крізь світло… Дощ та буря та вітер слабшають… Воно опановує мій розум…

    «Щось з пам’яттю. Я бачу речі, яких ніколи не знав. Інша світи та інші галактики… Темні… Блискавка видається темною, а пітьма світлою…
    Цей пагорб, ця церква, які я бачу крізь суцільну пітьму – вони не можуть бути реальними. Мабуть, це відбиток на сітківці, спричинений спалахами. Дякувати небесам, італійці там зі своїми свічками – раптом блискавка припиниться!

    «Чого я боюся? Хіба це не аватар Ньярлатхотепа, що в древньому Кеметі навіть людиною прикидався? Я пам’ятаю Юґґот, і ще більш віддалений Шаґґай, і найвіддаленішу пустку чорних планет…

    «Довгий політ на крилах крізь пустку… не перетнути йому всесвіт світла… відтворений думками, схопленими Сяючим Трапецоедроном… відправ його до жахливих безодень сяйва…

    «Я Блейк – Роберт Харрісон Блейк з 620 будинку на східній вулиці Кнепа, Мілвокі, Вісконсін… Я на цій планеті…

    «Азатоте, змилуйся! – блискавки більше нема… жахливо… я бачу все завдяки химерному відчуттю – це не зір, а щось інше – світло це пітьма, а пітьма це світло… ті люди на пагорбі… вартові… свічки та амулети… їхні священники…

    «Відчуття відстані зникло – далеке близько, а близьке далеко. Ніякого світла – ніякого скла – ось дзвіниця – башта – вікно – я чую – Родерік Ашер – збожеволів чи божеволію – воно рухається в башті – воно це я, і я це воно – я хочу вийти… треба вийти та зібратися з силами… Воно знає, де я…

    «Я Роберт Блейк, але я бачу башту в пітьмі. Там жахливий сморід… відчуття змінилися… ставні вікна ламаються, шлях з башти відкрито… Йа… нґай… іґґ…

    «Я бачу його – вже близько – пекельний вітер – титанічна пляма – чорні крила – Йоґ-Сототе, порятуй мене – троїсте палаюче око…


    2015.



    Прокоментувати
    Народний рейтинг 5.5 | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  10. Римська лихоманка
    І.

    Від столика, за яким обідали ці дві американські пані – зрілі, але досить свіжі, як для свого віку – пройшли вони пласкою терасою римського ресторану, та, спершись на парапет, дивилися спочатку одна на одну, а потім – вниз, на навколишні славетнощі Палятину та Форуму, з однаковим виразом непевного, але доброзичливого схвалення.

    І в той час, коли вони так стояли, дівочий голос весело пролунав зі сходів, що вели до подвір’я неподалік. «Що ж, ходімо, врешті-решт», - прозвучало звідти не до них, але до невидимого співрозмовника, - «проміняймо веселощі молодості на їхнє в’язання», - і свіжий голос відповів зі сміхом: «Та годі тобі, Басю, хіба ж вони лише в’яжуть?». «Припини, я це фігурально сказала», - знову пролунав перший голос. «В кінці кінців, нашим бідним матусям більше не залишається нічого іншого», - на цьому місці поворот сходів приглушив діалог.

    Дві пані подивилися одна на одну знову, цього разу з відтінком усміхненої розгубленості, і та, що була тендітнішою та блідішою, покивала головою та сильно почервоніла.

    «Барбара!», - прошепотіла вона, посилаючи непочутий докір навздогін насмішкуватому голосу на сходах.

    Інша пані, повніша та рум’яніша, зі слабко вираженим носом, що супроводжувався енергійними чорними бровами, з гумором засміялася: «ось, що наші донечки думають про нас!».

    Її співрозмовниця відповіла з заперечливим жестом: «Не про нас конкретно. Ми маємо про це пам’ятати. Це лише загальне сучасне розуміння Матерів. Втім – сама бачиш», - напіввинувато вона витягла зі своєї чарівно прикрашеної сумочки клубок шовкових ниток з двома чудовими спицями всередині, - «Що тут скажеш», - прошепотіла вона: «Новий спосіб життя дійсно подарував нам чудовий засіб для того, щоб вбивати час; інколи я втомлююся просто дивитися – навіть на це». Її жест був адресований величній сцені внизу.

    Темна пані знову засміялася, і вони обидві повернулися до споглядання, що проходило в тиші з певним спокоєм, розчиненим в усьому навкруг – спокоєм, що, здається, сходив від весняної чистоти римських небес. Година ланча була далеко позаду, і пані залишилися на покинутій терасі вдвох. На протилежному її кінці декілька туристичних груп, що прагнули осягнути красу міста в усій її глибині, розбирали путівники та сувеніри. Врешті, останні з них пішли, і дві пані залишилися самі на омитому небом узвишші.
    «Що ж, я не бачу жодної причини для того, щоб піти звідси», - сказала місіс Слейд, рум’яна пані з енергійними бровами. Два покинуті стільчики стояли неподалік. І вона пересунула їх до кута парапету, врешті розмістивши себе в одному з них, а свій погляд – на Палятині. «В кінці кінців, це досі найпрекрасніший краєвид у світі».

    «Для мене він завжди буде таким», - погодилася її подруга місіс Енслі з настільки непомітним наголосом на «для мене», що місіс Слейд, зауваживши його, навіть засумнівалася, чи не був він випадковістю, на зразок розкиданих по всьому тексту підкреслювань в листах старомодних авторів.

    «Грейс Енслі завжди була старомодною», - подумала вона; і додала вголос, посміхаючись своїм спогадам: «Цей краєвид був дуже близьким для нас протягом багатьох добрих років. За нашої першої зустрічі тут, ми були молодшими за наших дівчат. Ти пам’ятаєш!»

    «О, так, я пам’ятаю», - прошепотіла місіс Енслі з таким самим невиразним наголосом. «Дивись, нас пильнує метрдотель», додала вона раптом. Вочевидь, вона була впевнена в собі та своїх правах у цьому світі набагато менше, ніж її подруга.

    «Зараз я принесу йому зцілення від такої пильності», - сказала місіс Слейд, простягнувши руку до сумочки, що виглядала настільки ж пишно та дорого, як і сумочка місіс Енслі. Покликавши метрдотеля, вона пояснила, що вони з подругою – великі шанувальниці Риму, яким хотілося б провести кінець дня, споглядаючи місто згори – ось і все, звісно, якщо цим вони не створять незручностей для роботи персоналу. Метрдотель, вклоняючись у відповідь на її подяку, запевнив, що пані тут найбажаніші гості, і ще більше їм будуть раді, якщо вони милостиво залишаться на вечерю. Ця ніч у сяйві повного місяця запам’ятається їм…

    Місіс Слейд звела свої чорні брови, почувши недоречні та й навіть небажані натяки на місяць. Але брови повернулися в усміхнене положення, як тільки метрдотель пішов: «Чудово, чому б і ні! Ми ще й не таке можемо! Здається, я уявлення не маю, коли дівчата повернуться. Ти хоча б знаєш – звідки? Я ось – ні!».

    Місіс Енслі знову почервоніла. «Я думаю, ті молоді італійські авіатори, яких ми зустріли в посольстві, запросили їх злітати на чай в Тарквінію. Я припускаю, що їм захочеться затриматися там та летіти назад у місячному сяйві».

    «Місячне сяйво – місячне сяйво! Яке ж воно досі важливе! Ти думаєш, вони такі ж сентиментальні, якими були ми?».

    «Я зробила висновок, що анітрохи не знаю, які вони», - сказала місіс Енслі. «І, можливо, ми й одна про одну знали не більше».
    «Можливо, й так».

    Її подруга кинула сором’язливий погляд: «Я ніколи б навіть не уявила собі, що ти була сентиментальною, Алідо».

    «Ну добре, може, я й не була такою», - місіс Слейд примружилася, вдивляючись у минуле; на якусь мить, дві пані, що були близькими з дитинства, усвідомили, наскільки вони мало знають одна про одну. Звісно, в кожної був напоготові ярлик для іншої. Місіс Слейд, наприклад, могла б зізнатися як собі, так і будь-кому, хто поставив би таке питання, що місіс Енслі 25 років тому була вишукано гарною, - ні, могли б ви в таке повірити, могли б ви? Звісно, вона й досі чарівна та виразна… Втім, дівчиною вона була вишуканою, набагато красивішою за свою доньку Барбару, хоча, звісно, Бася, згідно з новими стандартами, в будь-якому випадку є більш ефектною, має більшу перчинку, як вони зараз кажуть. Смішно – в кого б їй такою бути з її нікчемами-батьками. Так; Горацій Енслі був повною копією своєї дружини. Музейні експонати Старого Нью Йорка. Добре вдягнені, бездоганні, здатні слугувати прикладами для наслідування. Місіс Слейд та місіс Енслі прожили одна навпроти іншої – як реально, так і фігурально – багато років. Коли змінювали фіранки в будинку 20 на 23 Східній Вулиці, в будинку 23 – через дорогу – завжди знали про це. А також про всі пересування, покупки, подорожі, річниці, хвороби – там була відома вся нудна хроніка поважного подружжя. Майже ніщо з цього не могло обминути увагу місіс Слейд. Втім, з часом вона втомилася від такої одноманітності, і коли її чоловік нарешті досяг успіху на Волл Стріт, і вони переїхали на верхню Паркову Авеню, вона почала думати: «вже краще б жити біля підпільного шинку – хоча б можна побачити поліцейський рейд». Ідея того, що дім Грейс могли б обшукати, так захопила її, що перед переїздом вона навіть обмовилася про це на жіночому ланчі. Її слова запам’яталися та розійшлися далі – інколи їй було цікаво, чи перейшли ті слова вуличку, та чи досягли вони місіс Енслі. Вона сподівалася, що ні, хоча й не дуже тим переймалася. В ті дні поважність не була у високій ціні, та й небагато було шкоди Бездоганним, коли над ними трошки підсміювалися.

    Минуло декілька років, місяців – і ось, обидві пані втратили своїх чоловіків. Відбувся відповідний обмін вінками та співчуттями, коротеньке відродження близькості в напівпітьмі їхніх скорботних плачів; нарешті, зараз, після нового інтервалу, їхні шляхи перетнулися в римському готелі, де кожна виконувала роль скромного додатку до яскравої доньки. Схожість долі знову звела їх разом, і тепер вони жартують та зізнаються одна одній в тому, що, хоча колись намагання не відставати від доньок втомлювало, тепер, з роками, в якійсь мірі сумно його полишати.

    Без сумніву, роздумувала місіс Слейд, її почуття самотності є набагато
    більшим, ніж бідна Грейс навіть могла б собі уявити. Між тим, щоб бути дружиною чи вдовою Дельфіна Слейда, дуже ґрунтовна різниця. Вона завжди вважала себе (з певною гордістю) рівною йому за соціальними здібностями, їй здавалося, що разом вони роблять свою сім’ю такою визначною; втім, різниця після його смерті була непоправною.

    Вона була дружиною юриста з відомої компанії, який завжди вів одну-дві міжнародні справи, і це вимагало від неї здійснювання неочікуваних та хвилюючих обов’язків: ось вона експромтом розважає важливих колег чоловіка з-за кордону, і, так само раптово, ось вже вони самі вирушають в ділову поїздку до Лондона, Парижа, Рима, де їй віддячують за гостинність, в той час, коли з усіх боків чутно чаруючі слова: «То ця розкішно вдягнена красуня зі звабливими очима – місіс Слейд, дружина Слейда? Але ж в більшості знаменитостей дружини такі нікчемні…».

    Так; Бути вдовою Слейда після всього цього – сумнівна альтернатива. Всі її здібності виявилися лише продовженнями талантів чоловіка. Тепер в неї залишилася тільки донька, бо син, що ніби й мав успадкувати батькові таланти, раптово помер ще хлопчиком. Вона пережила тодішню агонію, бо поруч був чоловік, що підтримував її та й сам потребував підтримки; тепер, після смерті батька, думка про хлопчика стала нестерпною. В матері не залишилося нікого, окрім доньки; і її люба Дженні була з тих ідеальних доньок, що не потребують особливої уваги від матері. «Тепер, з Басею Енслі, мені треба бути уважнішою», - інколи напівіронічно думала місіс Слейд; втім, Дженні, молодша за свою дорогоцінну подругу, була тим рідкісним випадком, коли молодість та привабливість можуть створити не більше небезпек, ніж їх відсутність.

    Це трохи втомлювало місіс Слейд, та ставило її в глухий кут. Їй хотілося, щоб Дженні закохалася – навіть в поганого хлопця; тоді б за нею треба було наглядати, виплутувати, рятувати. Замість цього, якраз Дженні доглядала за мамою, оберігала її від протягів та перевіряла, чи випила вона свій тонік…
    Місіс Енслі була менш виразною, ніж її подруга, і її уявний портрет місіс Слейд був менш чітким, намальованим легенькими доторками. «Аліда Слейд вкрай яскрава, але не настільки, як вона сама думає про себе», - могла б вона сказати; втім, вона б навіть могла додати, щоб просвітити незнайомців, що місіс Слейд була надзвичайно ефектною дівчиною; в цьому вона набагато перевершувала свою доньку, яка, звісно, була приємною та розумною, але не мала ані грама материного – ну, скажімо, «вогню», як хтось якось висловився. Місіс Енслі взяла б подібні слова у лапки, як вольності, які краще не озвучувати. Ні; Дженні була зовсім не такою, як її мати. Іноді місіс Енслі здавалося, що Аліда Слейд розчарована; в усьому її життя видалося сумним. Самі лише промахи та помилки; місіс Енслі завжди було її шкода.

    Тож, ці дві пані розглядали одна одну, кожна – зазираючи не в той кінець свого маленького телескопчика.

    ІІ.

    Так вони довго сиділи мовчки. Здавалося, їм приносить спокій відкладення всіх буденних справ перед ликом величної картини плинності людського життя Місіс Слейд сиділа в повному спокої, зафіксувавши погляд на золотому скаті Палацу Цезарів; коли місіс Енслі припинила возитися зі своєю сумочкою, вона також занурилася в медитацію. Як багато близьких друзів, цим двом пані ніколи не випадало можливості побути разом у тиші, і місіс Енслі була трохи розгублена тим, що після стількох років їхня близькість перейшла на новий етап, причому, етап такий, з яким незрозуміло, як треба поводитися.
    Раптово повітря наповнилося насиченим передзвоном, що періодично вкриває Рим дахом зі срібла. Місіс Слейд поглянула на свій годинник. «Вже п’ята», - сказала вона здивовано.

    Місіс Енслі запропонувала запитувальним тоном: «В Посольстві о п’ятій грають в бридж». Довго місіс Слейд не відповідала. Здавалося, вона загубилася у спогляданні, і місіс Енслі вже подумала, що її ремарка прозвучала даремно. Втім, через деякий час місіс Слейд проговорила, ніби уві сні: «Бридж, кажеш? … Хіба що, якщо ти хочеш.. Бо в мене, здається, ніякого бажання».

    «О, ні», - поспішила її запевнити місіс Енслі. «Мені це зовсім не цікаво. Тут так добре, і так багато старих спогадів, як ти кажеш». Вона вмістилася в своєму стільці та тихесенько дістала в’язання.

    Погляд місіс Слейд затримався на ній з підкресленою увагою: «Вона зараз в такому місці – і в’яже! Як так можна…»

    Місіс Слейд відкинулася на спинку стільця, повна розмислів, її очі зверталися то до руїн з зеленою галявиною Форуму, то до церкви, що втрачала свою яскравість, і, нарешті – до величі Колізею, що розкинувся трохи далі. Раптово вона подумала: «Дуже мило, звісно, казати про сентиментальність наших дівчат та про місячне сяйво. Але, якщо Басі Енслі не дістанеться той молодий авіатор – той, котрий з них маркіз – то я взагалі нічого не розумію в цьому житті. І Дженні поруч з нею не має жодного шансу. Це мені теж відомо. Чи не тому Грейс Енслі так подобається, що дівчата завжди разом? Моя бідна Дженні – лише фон!» Місіс Слейд ледь чутно розсміялася, і місіс Енслі кинула в’язати.

    «В чому справа?»

    «А, та це дрібниці, я просто думала про те, наскільки твоя Бася завжди успішна в усьому. Той хлопчина, Кампольєрі – одна з найкращих партій у Римі. Не дивися на мене так невинно, люба – тобі це відомо. І, при всій повазі, я не можу собі втямити… розумієш… яким чином з союзу двох настільки звичайних людей, як ви з Горацієм, могло вийти щось настільки динамічне.» Місіс Слейд знову засміялася – хоча й через силу.

    Руки місіс Енслі непорушно лежали на в’язальних спицях. Вона вдивлялася в величні залишки пристрасті та краси під її ногами.Втім, її профіль залишався в повному спокої. Нарешті, вона вимовила: «Мені здається, ти переоцінюєш Басю, моя люба».

    Тон голосу місіс Слейд трошки піднявся: «Ні, аніскільки; я ціную її. І навіть заздрю тобі. О, моя дівчинка ідеальна; якби я була хвора – хотілося б опинитися в руках Дженні. Це буває – але ж не кожного дня я хворію! Я завжди мріяла про яскраву доньку – чому ж я замість неї отримала янгола?»

    Місіс Енслі тихо прошепотіла з відтінком сміху: «Бася також янгол».

    «Ну звісно, звісно! Але в неї крила з веселки. Знаєш – вони зараз десь на узбережжі гуляють з хлопцями, а ми тут сидимо… Все це нагадує наші минулі часи…»

    Місіс Енслі повернулася до в’язання. Можна було уявити (знаючи її не настільки добре, як знала місіс Слейд), що для неї з видовжених тіней серпневих руїн також виринуло чимало спогадів. Але ж ні; вона просто захоплена своєю роботою. Про що їй хвилюватися! Вона чудово знає, що Бася повернеться зарученою з цим Кампольєрі – найбажанішим з можливих наречених. «І тоді вона продасть дім у Нью-Йорку та оселиться біля них у Римі, хоча й, звісно, не буде при цьому набридати – вона для цього занадто тактовна. Вона візьме собі чудового кухара та буде влаштовувати вечірки з бриджем та коктейлями для потрібних людей… і, врешті, вона отримає мирну старість серед онуків…»

    Місіс Слейд перервала свій політ у майбутнє, усвідомивши власну неправоту. Дійсно: вона не мала жодної підстави, щоб погано думати про Грейс Енслі. Але як припинити заздрити їй? Може, все це почалося занадто давно?

    Вона встала та підійшла до парапету, наповнюючи свої стурбовані очі магією цієї години, що несла в собі спокій. Втім, замість того, щоб заспокоїти, краєвид ще більше її роздратував. Вона споглядала Колізей. Його золотий скат вже був огорнений пурпурною тінню, а над ним розкинулося кристально чисте небо, без жодного кольору чи відтінку. Саме в цей час день та вечір зійшлися як рівні в небесах.

    Місіс Слейд розвернулася та поклала долоню на руку подруги. Цей жест був
    настільки несподіваним, що місіс Енслі перелякано подивилася на неї.

    «Сонце вже сіло. Ти не боїшся, люба?»

    «Чого мені боятися?»

    «Римської лихоманки чи запалення легенів! Я пам’ятаю, як сильно ти захворіла тією зимою. В молодості в тебе було дуже ніжне горло, правда?»

    «Але ж ми тут – нагорі. Внизу, на Форумі, стає дійсно смертельно холодно, але ж не тут».

    «Ну звісно, ти це знаєш, бо тобі треба бути обережною». Місіс Слейд повернулася до парапету. Вона думала: «Треба якось постаратися не ненавидіти її». Вголос вона сказала: «Знаєш, я дивлюся звідси на Форум, і згадую ту історію про твою тітку– пам’ятаєш?»

    «О, звісно; тітка Гарієт. Її підозрювали в тому, що вона відіслала молодшу сестру на Форум після заходу сонця, щоб та назбирала для її альбому нічних квітів. В той час всі мали такі альбоми з сушеними квітами».

    Місіс Слейд кивнула. «Але ж насправді вона відправила її через те, що обидві кохали одного чоловіка».

    «Звісно, це стара оповідка нашої сім’ї. Кажуть, що Гарієт зізналася в цьому через багато років. В будь-якому разі, бідна молодша сестричка підхопила лихоманку та померла. Мати лякала нас цією історією, коли ми були дітьми».

    «Ти й сама мене лякала нею – пам’ятаєш, тією зимою. Коли ми були тут ще дівчатами. Тоді ми з Дельфіном заручилися».

    Місіс Енслі тихо засміялася: «Та невже? Невже я дійсно тебе лякала? Не можу повірити, що тебе можна було легко налякати».

    «Не завжди, але тоді – так. Я всього лякалася, бо була занадто щасливою. Знаєш, що я маю на увазі?»

    «Я… ну… так» - нерішуче відповіла місіс Енслі.

    «Мабуть, через це історія про твою жахливу тітку справила на мене таке враження. І я собі подумала: хоча й нема вже Римської лихоманки, на Форумі все одно до смерті холодно, коли сонце заходить – особливо після спекотного дня. А в Колізеї – ще холодніше та вологіше.»

    «В Колізеї? - ?»

    «Так. Туди було досить складно потрапити, коли ворота вже зачиняли на ніч. Дуже складно. Втім, тоді все одно можна було це зробити. Всі й робили це – досить часто. Там зустрічалися коханці, яким більше нікуди було піти. Ти про це знала?»

    «Я – здається, що так. Вже не пригадую».

    «Не пригадуєш? Ти не пригадуєш, як ходила на руїни ввечері, як тільки сіло сонце, і там змерзла? Всі думали, що ти ходила дивитися на схід місяця. Казали, що якраз через це ти й захворіла тоді».

    Після моменту мовчання, місіс Енслі перепитала: «Невже дійсно так казали? Все це було так давно!»

    «Так. І ти зараз в порядку, тому це не так важливо. Але сама причина твоєї хвороби вразила твоїх друзів. Всі ж знали, якою ти була розсудливою, коли справа стосувалася твого горла. І як твоя мати опікувала тебе. І при цьому ти так пізно пішла оглядати місто!»

    «Може, й так. Найрозсудливіші дівчата не завжди залишаються такими. Чому ти про це думаєш тепер?»

    Місіс Слейд, здавалося, не мала готової відповіді. Але за якусь мить вона випалила: «Тому що я більше не можу це виносити!»

    Місіс Енслі швидко повернула голову. Її очі були розширеними та дуже блідими. «Не можеш виносити що?»

    «Те, що ти не знаєш: мені завжди було відомо, куди ти тоді ходила».
    «Куди я ходила?»

    «Так. Ти думаєш, я зараз блефую, чи не так? Що ж – ти ходила зустрітися з чоловіком, з яким я була заручена – і я можу повторити кожне слово з отриманого тобою від нього листа».

    В той час, коли місіс Слейд говорила, місіс Енслі невпевнено встала. Її сумочка, в’язання та рукавички, охоплені панічним страхом, впали на підлогу. Вона дивилася на місіс Слейд, ніби на примару.

    «Ні, ні – не треба», - невпевнено говорила вона.

    «Чому ні? Слухай, якщо не віриш. «Моя люба, так більше бути не може. Ми маємо побачитися на самоті. Приходь до Колізею чимшвидше, одразу після заходу сонця. Тебе впустять всередину. Ніхто ні про що не здогадається». – може, ти забула, про шо в тому листі йшла мова?»

    Місіс Енслі прийняла виклик з неочікуваною витримкою. Стоячи навпроти стільця, вона подивилася на подругу та відповіла: «Ні, я теж знаю його напам’ять».

    «І підпис? «Тільки твій Д. С.» Все було так? Я права? Чи не цей лист і витягнув тебе в той вечір, як тільки стемніло?»

    Місіс Енслі все це дивилася на неї. Місіс Слейд здавалося, що за контрольованою маскою маленького спокійного личика відбувалася якась повільна боротьба. «Я й не думала, що вона може так добре собою володіти», -подумала місіс Слейд. Але якраз в цей момент місіс Енслі сказала: «Я не розумію, звідки ти дізналася. Я одразу спалила цей лист».

    «А, ну дійсно, ти ж така розсудлива», - пані Слейд посміхнулася. «І тепер .коли лист спалено, ти не можеш збагнути, звідки я знаю, що в ньому було. Правда, чи не так?»

    Місіс Слейд почекала, але місіс Енслі не казала нічого.

    «Ну добре, моя люба, я знаю, що було в тому листі, тому що я написала його!»

    «Ти?»

    «Так!»

    Дві жінки стояли десь з хвилину, роздивляючись одна одну в останніх золотих променях. Тоді місіс Енслі впала у свій стілець. «О!», - прошепотіла вона та закрила обличчя руками.

    Місіс Слейд нервово зачекала інших слів або рухів. Але нічого не відбувалося, і, нарешті, вона вигукнула: «Я тебе шокувала».

    Руки місіс Енслі опустилися на коліна. Обличчя, яке вони відкрили, було в сльозах. «Я навіть не могла подумати на тебе. Я вважала, що цей лист – єдиний написаний ним до мене».

    «Але його написала я. Так; це була я! Але ми були заручені. Ти про це забула тоді?»

    Місіс Енслі знов опустила голову: «Я не намагаюся виправдовуватись… Я пам’ятала…»

    «І все ж пішла?»

    «І все ж пішла».

    Місіс Слейд стояла, дивлячись на маленьку зіщулену фігурку. Полум’я її гніву вже згасло. І вона не розуміла, як взагалі можна було уявити, що від копирсання в ранах подруги можна було отримати якесь задоволення. Але тепер їй треба було виправдатися.

    «Розумієш? Я тебе ненавиділа, ненавиділа тебе. Я знала, що ти була закохана в Дельфіна – і я боялася; боялася тебе, твого тихого характеру, твоєї ніжності… твого… Коротше кажучи, мені хотілося прибрати тебе зі шляху – ось і все. Хоча б на декілька тижнів. Щоб бути впевненою щодо нього. Так, у сліпій люті я написала цей лист… Не знаю, чому розповідаю тепер все це тобі».

    «Мені здається», - сказала повільно місіс Енслі, - «це через твою постійну ненависть до мене».

    «Можливо. Або через те, що мені хотілося викинути все це з голови». Вона зробила паузу. «Я рада, що ти знищила лист. Звісно, я ніколи не бажала тобі смерті».

    Місіс Енслі знову повернулася до мовчання, і місіс Слейд, що стояла поруч, усвідомила дивне відчуття ізоляції, відрізаності від теплого потоку людського спілкування.

    «Ти вважаєш мене чудовиськом!»

    «Не знаю… Всього лише один лист, а ти кажеш, що його написав не він».

    «Тобі досі є діло до того листа!»

    «Всі ті спогади важливі для мене», - сказала місіс Енслі.

    Місіс Слейд продовжувала дивитися на неї. Місіс Енслі здавалася знищеною – якби вона зараз встала, вітер міг би розвіяти її, як груду пилу. Ревнощі місіс Слейд раптово знову оживилися. Всі ці роки ця жінка жила лише тим листом. Наскільки треба було його кохати, щоб тепер цінувати навіть пам’ять про той попіл! Лист від чоловіка, зарученого з її подругою. Хто тут ще чудовисько!

    «Ти зробила все, щоб забрати його в мене, хіба ні? Але ти схибила, і я його отримала. Ось і все».

    «Так. Ось і все».

    «Краще б я тобі не казала. Я й не припускала, що ти так до цього ставишся; мені здавалося, це тебе просто розважить. Все це було так давно, як ти й сказала; і треба віддати мені належне – звідки б я могла знати, що ти сприйняла це серйозно. Звідки б я могла, знаючи, що за два місяці після того ти побралася з Горацієм Енслі? Як тільки ти видужала, твоя матір одразу відвезла тебе до Флоренції та одружила там. Всі дивувалися – як це могло статися так швидко? Але мені здається, я знаю: в мене була ідея, що ти просто хочеш показати нам з Дельфіном, що тепер ти вища за все минуле – просто щоб нас зачепити. В дітей бувають дуже жалюгідні причини для найсерйозніших вчинків. І твій шлюб переконав мене в тому, що насправді Дельфін не був важливим для тебе».

    «Так. Я припускаю, що в мого шлюбу мало бути якраз таке враження», - погодилася місіс Енслі.

    Чисті небеса над ними втратили все своє золото. Сутінки поширювалися ними, затьмарюючи Сім Пагорбів. Де-не-де запалювалися вогники серед листя внизу. Пуста тераса оживилася кроками офіціантів, що приходили сходами через центральний вхід, з’являючись то з серветками, то з підносами, то несучи пляшки вина. Вони пересунули столи, розставили стільці. Тоненька гірлянда електричних вогників замерехтіла. Несподівано з’явилася товста пані в пильовику, та запитала ламаною італійською, чи не бачив хтось резинку, що тримала її розтріпаний путівник вкупі. Разом з офіціантами вона за допомогою тростини шукала її під столом, де перед тим приймала ланч.
    Куток, в якому місіс Слейд та місіс Енслі сиділи, все ще залишався покинутим ц тіні. Довго жодна з них не говорила. Нарешті, місіс Слейд знову почала: «Мені здається, мій вчинок був чимось на кшталт жарту».

    «Жарту?»

    «Ну, розумієш, дівчата інколи бувають жорстокими. Тим більше, закохані дівчата. Я пригадую, як сміялася весь вечір, уявляючи, як ти там чекаєш у темряві, ховаючись та прислухаючись до кожного звуку – звісно, я була розстроєною, дізнавшись про твою хворобу».

    Місіс Енслі довго не рухалась. Втім, повільно вона розвернулася до своєї співрозмовниці: «Але я не чекала. Він все влаштував. Він був там. Ми одразу ввійшли», - промовила вона.

    Місіс Слейд різко відсахнулася від парапету. «Дельфін там! Вони тебе впустили! Припини, ти ж зараз просто брешеш!» - закричала вона.

    Голос місіс Енслі став чистішим і повним загадковості. «Ну звісно, він там був. Очевидно, що він прийшов.»

    «Прийшов? Та звідки б йому знати, що ти там! Ти мариш!»

    Місіс Енслі засумнівалася, чи казати: «Але ж я відповіла на лист. Я повідомила його про те, що буду там. І він прийшов.»

    Місіс Слейд закрила обличчя руками. «Боже! Ти відповіла! Я ніколи не припускала, що ти могла відповісти…»

    «Дивно, що ти не думала про це, пишучи лист».

    «Так. Я була засліплена люттю».

    Місіс Енслі встала та одягнула хутряну накидку. «Тут холодно. Краще б нам піти… Мені шкода», - сказала вона, закутуючись у хутро.

    Неочікувані слова нанесли місіс Слейд гострий біль. «Так; краще ходімо». Вона взяла сумочку та плащ. «Я не знаю, чому тобі має бути шкода мене», - пробурчала вона.

    Місіс Енслі стояла, дивлячись на сутінковий Колізей. «Ну, тому, що мені не довелося тоді чекати».

    Місіс Слейд голосно розреготалася. «Так, в цьому ти мене перемогла. Але хіба тепер я маю тобі через це заздрити? Після стількох років. В кінці кінців, в мене було все: в мене був він протягом двадцяти п’яти років. А в тебе не було нічого, окрім одного листа, написаного не ним».

    Місіс Енслі знову замовкла. Нарешті, вона пішла до дверей тераси та обернулася до своєї співрозмовниці.

    «В мене була Барбара», - сказала вона та вирушила до сходів, залишаючи місіс Слейд позаду.

    2015 р.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг 5.5 | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -