Ми сиділи на понівеченій могилі сімнадцятого століття пізнім осіннім вечором посеред старого кладовища Аркхему, і розмірковували про неназиване. Розглядаючи в центрі кладовища гігантську вербу, чий стовбур майже поглинув древню могильну плиту, написи на якій вже не було можливості розібрати, я зробив фантастичну ремарку стосовно примарних та непристойних речовин, які мали б висмоктувати колосальні корені з уже посивілої цвинтарної землі; тоді мій друг дорікнув мені за подібний нонсенс, і сказав, що, оскільки вже більше ніж століття тут не було нових поховань, ніщо не може годувати це дерево якимось екстраординарним чином. Окрім того, додав він, мої постійні балачки про «неназиване» та «непристойне» - це досить незрілий художній засіб, що повністю відповідає моєму слабкому письменницькому рівню. Я, мовляв, занадто люблю закінчувати свої оповідання певним видовищем чи звуком, що паралізує героїв та позбавляє їх відваги, слів чи асоціацій, щоб розповісти, що ж вони бачили. Нам відомі речі, сказав він, лише завдяки нашим п’ятьом відчуттям або ж релігійній інтуїції; тож, зовсім не існує можливості говорити про якийсь об’єкт чи певне явище, яке не може бути ясно охарактеризованим чіткими дефініціями, заснованими на фактах чи правильних теологічних доктринах – переважно Конгрегаціоністських, з тими чи іншими модифікаціями, породженими традицією та сером Артуром Конаном Дойлем.

З цим другом, Джоелєм Ментоном, я часто довго сперечався. Він був директором Східної Вищої Школи, народився у Бостоні та поділяв властиву для Нової Англії глухоту до делікатних овертонів життя. Він вважав, що лише наш нормальний, об’єктивний досвід, має естетичне значення, і що митець має намагатися не настільки показати сильні емоції, захоплюючи, доводячи до екстазу та вражаючи, але в більшому ступені – викликати зацікавлення та заслужити високу оцінку завдяки акуратному деталізованому опису щоденних справ. В особливості – він звинувачував мою захопленість містичними та непояснюваними справами; віруючи в надприродне ще більше, ніж я, він при цьому не вважав, що подібним речам є місце в літературі. Думка про те, ніби розум здатен досягти найвищого задоволення, втікаючи від щоденної рутини, вдаючись до ориґінальних та драматичних рекомбінацій образів, що вже набули повсякденного вигляду завдяки звичці та нудьзі – думка ця була чимось віртуально неймовірним для його чистого, практичного та логічного інтелекту. Для нього всі речі та відчуття мали зафіксовані виміри, якості, причини та ефекти; при тому, що в якійсь мірі він неусвідомлено відчував, що розум іноді містить явища та видовища, які в значно меншому ступені мають геометричні якості, піддаються класифікації та можуть бути використаними з праґматичною ціллю – все ж, він вважав, що виправдано проводить, ніби арбітр, лінію, та судить все, що не можуть пережити та зрозуміти звичайні городяни. Окрім того, він був майже упевнений: не існує нічого дійсно «неназиваного». Це не звучало для нього осмислено.

Хоча я чудово розумів безпорадність апеляцій до уяви та метафізики в дискусії з самовпевненим ортодоксальним жителем сонячного світу, щось у сцені цієї вечірньої суперечки примусило мене бути більш наполегливим, ніж завжди. Покришені могильні плити, патріархальні дерева та столітні двоскатні дахи відьомського старого міста, що простягалося навколо – все це поєдналося, щоб посилити мій дух для захисту власної роботи. І вже скоро я сам наносив удари по ворожій країні. Неважко було, загалом, розпочати контратаку, тем більше, що я знав: Джоель Ментон схилявся до багатьох старечих забобонів, які вже переросли освічені люди; вірування в появу помираючих людей в інших місцях, та в те, ніби на вікні, через яке померлі дивяться все життя, залишається відбиток старих обличь. Подібні оповідки сільських бабусь, зазначив я, підтверджують віру в існування примарних субстанцій на землі, окремих та незалежних відносно їхніх матеріальних еквівалентів. Звідси походить виправданість віри у феномени, що знаходяться поза усіма нормальними ідеями; якщо мрець може переміщати усім світом протягом століть свій видимий та відчутний образ, що ж абсурдного в припущенні, ніби в покинутих будинках, сповнених дивних чутливих речей, або ж у старих могилах не рояться безтілесні інтеліґенції минулих поколінь? І, оскільки дух, щоб відповідати усім атрибутованим його маніфестаціям, не може бути обмеженим якимись законами чи матерією, чому ж екстраваґантним вважається уявляти психічно живих мерців у певних формах – або взагалі без форм – які мають спостерігачам-людям здаватися буквально «неназиваними»? «Здоровий глузд», застосований до подібних тем – заспокоїв я свого друга з усією теплотою – є лише тупою відсутністю уяви та ментальної гнучкості.

Прийшли сутінки, але жоден з нас не хотів припинити розмову. Здавалося, що Ментона мої аргументи не вразили, і він намагався заперечити їх, демонструючи впевненість у своїй правоті, яка безумовно забезпечила йому успіх в якості вчителя; при цьому, я був занадто певен стосовно своїх слів, щоб відчувати поразку. Зійшла сутінкова темрява, і вогники розмито блимали десь у далеких вікнах, але ми не рухалися. На могилі було дуже зручно сидіти, і я знав, що мій прозаїчний друг не помічав ані схожу на печеру тріщину в древній, потривоженій корінням цегляній стіні позаду нас, ані буквальної чорноти плями, принесеної вторгненням хиткого, покинутого будиночка сімнадцятого століття, що стояв між нами та найближчою освітленою дорогою. Там, у пітьмі, на розбитій могилі біля покинутого будинку, ми говорили про «неназиване», і коли друг мій скінчив насміхатися, я виклав йому огидні факти, що лежали в основі оповідання, над яким насміхався він найбільш.

Оповідання моє називалося «Вікно в мансарді», і вийшло в січні 1922 року в журналі «Шепіт». Майже всюди, особливо на Півдні та узбережжі Тихого океану, цей випуск журналу вилучили з продажу через скарги нікчемних людців; але Нова Англія жаху не відчула, і лише знизала плечима від моєї екстраваґантності. Істота, про яку я писав, була неможливою з біологічної точки зору; в цьому божевільному краї ходили про неї чутки, і в Коттона Мезера вистачило довірливості, щоб внести їх до своєї хаотичної Magnalia Christi Americana, але дані були настільки ненадійними, що навіть він не наважився точно назвати місце, звідки походить те жахіття. Торкаючись цієї теми, старий містик починає писати дуже стисло – це було зовсім неможливо для такого любителя деталей та вітряного писаки. Мезер принаймні зауважив, що ця істота народилася, але ніхто, окрім любителів дешевих сенсацій, не міг подумати, що вона виросла і тепер заглядає до вікон людей уночі, ховаючись потім у мансарді свого будинку, у плоті та дусі, допоки один очевидець не вздрів її через вікно століттями пізніше, не маючи змоги пояснити, що ж змусило його волосся посивіти. Все це було абсолютно необґрунтованою інформацією, і мій друг Ментон одразу ж підкреслив цей факт. Потім я оповів йому, як знайшов старий щоденник, написаний між 1706 та 1723 – разом з іншими родинними паперами я відкопав його десь у милі від того місця, де ми зараз сиділи; також я підкреслив, що певні шрами на грудях та спині мого пращура, описані в щоденнику, були вочевидь реальними. Я розповів йому, окрім того, про страхи інших жителів цього регіону, і про те, як від покоління до покоління передавали шепотом чутки; і про цілком реальне божевілля хлопчика, що у 1793 році увійшов до покинутого будинку, оскільки йому здавалося, що туди ведуть певні сліди.

Це була мерзенна істота – нічого дивного в тому, що чутливі вчені здригалися в Массачусетсі протягом Пуританської ери. На поверхню вийшло напрочуд мало відомостей про неї – хіба що всі були певні стосовно мерзенного смороду, що розходився від гнилих пухирів, помічених під час раптових появ чудовиська. Полювання на відьом - жахливий промінь, який демонструє, що коїлося в понівечених мозках людей, але навіть це – дрібниця. В той час не було свободи – це очевидно з архітектурних та побутових залишків; самі лише отруйні проповіді обмежених пророків. І всередині цієї іржавої залізної гамівної сорочки чатували непримітно мерзенність, збоченість та дияволопоклонство. Ось це дійсно було апофеозом неназиваного.

Коттон Мезер, в тих демонічних шести книгах, які краще не читати після заходу сонця, кожну фразу починає анафемою. Жорстокий, ніби юдейський пророк, і не здатний у своїй лаконічності бути чимось враженим – такої людини ніколи не існувало до його часів – він говорив про звіра, що народив дещо більше за звіра, але менше за людину – якусь істоту з більмом на оці – а також, розповідав про крики п’яних покидьків, що вішали кожного лише через те більмо. Хоча, про це він говорив досить мало, навіть не натякаючи на наслідки цього народження. Можливо, він не знав, до чого все це призведе, або ж, можливо, знав, але не наважився розповісти. Інші знали, але не наважилися розповісти – нам і досі невідомо, чому всі перешіптувалися про замок на дверях, що вели до мансарди в будинку бездітного, хворого, озлобленого старого, що встановив могильну плиту без написів над могилою, яку всі уникали; втім, про це існує вдосталь легенд, які могли б змусити зіщулитися найхолоднокровніших.

Все це я знайшов у тому древньому щоденнику; всі ці приховані натяки та потаємні оповідки про істоту з більмом на оці, яку бачили вночі через вікно, або ж на покинутих пагорбах поблизу лісу. Одного разу щось схопило мого предка на темній вулиці, і після того на його грудях залишилися відмітини рогів, а на спині – сліди пазурів, ніби мавп’ячих; і коли люди звернули увагу на сліди, що залишилися на запорошеній дорозі, вони знайшли там лише відмітини роздвоєних копит та лап, віддалено схожих на людські. Якось поштар розповів, що бачив: старий кликав та переслідував жахливу неназивану істоту, що стрибала від нього Луковим Пагорбом в останні години перед світанком – і багато людей в це повірили. Звісно, багацько розмов було і тієї ночі, коли бездітний, хворий старий був похований у склепі біля свого дому поряд з безіменним надгробком. Ніхто так і не відкрив двері до мансарди; весь дім одразу став жахливим та покинутим. Коли звідти доносився шум, люди перешіптувалися та здригалися, сподіваючись, що замок на тих дверях витримає. Ця надія була втрачена, коли жахіття з’явилося в будинку священника і не залишило жодної душі живою, та жодного тіла – не пошматованим. З роками, легенди набули примарного характеру – я думаю, що ця істота, якщо вона й була колись живою, мала вже померти до того часу. Пам’ять про неї затрималася дуже надовго – головним чином, через її таємничість.

Протягом цієї розповіді, мій друг Ментон лише мовчав, і я завважив, що мої слова вразили його. Він не засміявся, коли я закінчив, але дуже серйозно спитав стосовно хлопчика, який з’їхав з глузду в 1793 – він і був головним героєм мого вже згаданого оповідання. Я розповів йому, чому хлопчик увійшов до того покинутого, страхітливого будинку, і підкреслив, що це має бути цікавим для Ментона, оскільки він вірить в те, що на віконному склі залишаються відбитки тих, хто перед ними сидів. Хлопчик пішов подивитися на вікна жахливої мансарди через оповідки про істоту, яку за ними бачили – повернувся ж він, заходячись божевільним криком.

Ментон замислився, коли я сказав про це, але поступово повернувся до свого аналітичного настрою. В якості логічного засновку, він визнав, що певне неприродне чудовисько дійсно існувало, але нагадав мені, що навіть найстрахітливіші збочення Природи не можуть бути неназиваними, або ж науково неописуваними.

Я визнав його правоту й наполегливість, та додав декілька нових одкровень, які я дістав від старих людей. Ці пізніші примарні легенди, відверто кажучи, стосувалися значно жахливіших явищ, ніж будь-що органічне; появи гігантських звіроподібних форм, іноді видимих, а часом – лише відчутних на доторк; вони пролітали безмісячними ночами та навідувалися до старого будинку, склепу поруч, та могили, де невеличке деревце виросло біля безіменної могильної плити. Так чи інакше, під час подібних об’яв щось забивало чи душило людей – і вони помирали; як стверджується у непідтверджених свідченнях, ті штуки залишали після себе сильні та змістовні враження; їх надзвичайно боялися старші люди, що ж стосовно двох останніх поколінь – вони забули ці оповідки і, мабуть, помирали, навіть нічого не розуміючи. Тож, залучімо естетику[1]: якщо психічні еманації людських істот являли собою лише ґротескні спотворення реальності – яка ж тоді може бути когерентна репрезентатива форма, що висловила б чи зобразила настільки яскраву та сумнозвісну розмиту сутність, як примара хаотичного, злого збочення – примара мерзенної хули на Природу? Чи не становить творіння мертвого мозку жахливого гібриду подібний ірреальний жах в усій його справжності – те саме неназиване, що доводить до тремору?

Була вже пізня година. Безшумний кажан пролетів біля мене, і, здається, він зачепив і Ментона: я й не бачив його, але відчув, як той поворухнув рукою. Нарешті, він заговорив.

-І цей будинок з вікном у мансарді досі стоїть покинутий?

-Так, - відповів я. – Я бачив його.

-І ти що-небудь знайшов там – в мансарді чи деінде?

-Там було декілька кісток під карнизом. Мабуть, це й побачив хлопчик – якщо він був чутливим, не потрібно було б нічого у віконному склі, щоб звести його з розуму. Якщо всі ті кістки належали одній істоті – це було до божевілля, до істерики жахливе чудовисько. Залишити подібні кістки у цьому світі було б богохульством, тому я повернувся туди з мішком, та закопав їх у могилу поряд з будинком. Виваливши їх з мішка, я знову побачив їх. Не думай, що я був дурнем – тобі варто було б і самому побачити той череп. Він мав чотиридюймові роги, але обличчя з іклами нагадувало твоє та моє.

Врешті, я відчув, як Ментон дійсно здригнувся – бо ж він сидів дуже близько. Але його цікавість вже не могла заспокоїтися.

-А що ж стосовно віконного скла?

-Воно зникло. Одне вікно втратило всю раму, а в іншому не залишилося ані сліду скла в тих маленьких отворах, куди його раніше вставляли – це були старі решітчасті вікна, що вийшли з моди ще до 1700. Гадаю, їх там не було десь з сотню років, або й більше – може, хлопчик їх побив, якщо в нього стало сил докинути туди камінь. В легенді про це ані слова нема.

Ментон знов почав міркувати.

-Я б хотів побачити той будинок, Картер. Де він? Зі склом, або без скла – я маю його трохи оглянути. А також могилу, в яку ти зарив ті кістки, та іншу могилу – ту, без напису. Все це має бути в якійсь мірі збентежуючим.

-Ті вже бачив це все – допоки не стемніло.

Мій друг збудився значно більше, ніж я очікував, бо у відповідь на мій безневинний театральний жест він невротично відсахнувся від мене, і закричав, ніби задихаючись – ніби перед тим його душили. Це був дивний крик, але значно страшнішою була відповідь, що пролунала після. Ще поки було чути відлуння крику Ментона, я вловив скрипучий звук у безпросвітній пітьмі – я знав, що це відкрилося решітчасте вікно у проклятому будинку поряд. І, оскільки всі інші рами повилітали вже давно, я знав, що це – страхітлива рама без скла в тому демонічному мансардному вікні.

А потім з того ж напрямку сунув мерзенний потік смердючого, холодного повітря, що супроводжувався пронизливим викриком якраз поруч зі мною – від цієї шокуючої розколотої могили людини та чудовиська. Наступної миті мене скинув з мого жахливого сидіння диявольський удар певної незримої сутності титанічного розміру, але незрозумілої природи; я розтягнувся на заплетеній корінням землі того огидного цвинтаря, з могили вирвався звук спертого дихання та кружляючого виру – моя фантазія одразу ж населила безпросвітну пітьму Мілтонівськими легіонами нещасних проклятих. Там був вир смертельного, крижаного вітру, а також – брязкіт кам’яних уламків та штукатурки; але, на щастя, я втратив свідомість, перш ніж зрозумів, що коїться.

Ментон, хоча й менший на зріст, виявився сильнішим за мене; тож, ми відкрили очі майже одночасно, хоча й він був поранений значно більше. Наші ліжка стояли поруч, і за мить ми зрозуміли, що це лікарня Св. Марії. Відвідувачі згуртувалися поруч у напруженій цікавості, нетерпляче намагаючись допомогти нам згадати все, що сталося, розповідями про те, як ми сюди потрапили; тож, невдовзі ми почули про фермера, який знайшов нас опівдні на порожньому полі біля Лукового Пагорбу, в милі від старого кладовища – там, де колись стояла скотобійня. В Ментона були дві глибокі рани в грудях, та декілька менш серйозних порізів, або навіть подряпин, на спині. Вони не сильно боліли, але супроводжувалися відмітинами найдивовижнішого характеру, включаючи сліди роздвоєних копит. Вочевидь, Ментон знав більше, ніж я, але він нічого не сказав здивованим та зацікавленим лікарям, допоки сам не побачив наші поранення. Тоді він розповів їм, що ми стали жертвами скаженого бика – тому, що тварину було б досить важко знайти, щоб перевірити його слова.

Коли лікарі та медсестри вийшли, я прошепотів пронизуюче до жаху питання:

-Господи Боже, Ментоне, що ж це було? Ті подряпини – все було так, як я розповідав?

І ще більше здивувався я, почувши, як у відповідь прошепотів він те, чого я частково очікував.

-Ні – все було зовсім інакше. Воно було всюди – желатин – слиз – так, в нього були шипи, тисячі шипів жаху, що перевершують мою пам’ять. Там були й очі – й одне з них було з більмом. Це була яма – вир – абсолютна мерзота. Картер, це було неназиване.

______________________________________________________________________

[1] Тут: естетика – вчення про сприйняття людиною об’єктивного світу.

(Переклад оповідання Говарда Філіпса Лавкрафта "The Unnamable" з англійської мови. Посилання на текст оригіналу: http://www.hplovecraft.com/writings/texts/fiction/u.aspx).