Наближаючись до безіменного міста, я вже знав, що воно прокляте. Під місяцем я блукав сухою, страхітливою долиною, і, врешті, побачив, як виступає воно дивним чином з піску – ніби частини трупа, що виступають з погано засипаної могили. Страх промовляв зі з’їдених роками каменів цього древнього очевидця потопу, цієї прабабці найдавніших пірамід, і незрима аура відштовхувала мене, не дозволяючи відпочити серед древніх та химерних таємниць, які жодній людині не варто бачити – які жодна людина навіть і не насмілилася б побачити.

Вдалині, в Аравійській пустелі лежить безіменне місто, зруйноване та приховане; його низькі стіни майже повністю засипали пуски незліченних років. Мабуть, було так, ще коли закладалися перші камені Мемфісу, коли ще не зробили цеглу для Вавилону. Не існує легенд настільки древніх, щоб у них збереглося його ім’я, або – хоча б згадка про часи, коли місто ще було живим; але про цього шепочуть навколо вогнищ, а старі бабусі бурмочуть у наметах шейхів, тож, усі племена бояться його, зовсім не знаючи, чому. Саме це місце Абдул Альхазред, божевільний поет, бачив уві сні перед тим, як заспівати свій незрозумілий куплет:

Не мертвий той, хто може цілу вічність пролежати,
Із плином років навіть смерті прийде час вмирати.

Звісно, я знав, що араби мають слушні причини для страху перед безіменним містом, містом, яке описують дивні оповідки, хоч жодна людина його й не бачила; втім, все це я відкинув, і вирушив усередину пустелі на моєму верблюді. Лише я бачив його; ось, чому жодне інше лице не містить стількох прихованих відмітин страху, як моє; ось, чому жодна інша людина не здригається в такому жаху коли віконне скло брязкає від нічного вітру. Коли я підійшов до нього, воно в жахливому спокої нескінченного сну споглядало мене, морозне під промінням холодного місяця – посеред пекучої пустелі. І коли я помітив цей погляд, мій тріумф від знахідки забувся, і я спинив свого верблюда, щоб дочекатися світанку.

Я чекав декілька годин, поки не посірішав схід, і зірки не зблякли, поки сірість не обернулася рожевим світлом з золотою вершиною. Я почув стогін і побачив піщану бурю, що бушувала серед древніх каменів, незважаючи на чистоту неба і спокій широких просторів пустелі. Раптом, з-за далекої межі пустелі з’явився блискучий край сонця, що блищав крізь тонку бурю піску, яка вже відходила геть, і в моєму гарячковому стані я уявив, ніби з якихось далеких глибин пролунав металевий гуркіт – як музика, що вітала вогненний диск за прикладом Мемнона, який вітає його з берегів Нілу. У вухах моїх дзвеніло, уява моя споглядала те, чого нема, в той час, коли я повільно вів верблюда крізь піски до того беззвучного кам’яного місця; місця, занадто старого, щоб його пам’ятали Єгипет та Мерое; місця, яке лише я серед усіх живих людей бачив.

Я блукав навколо аморфних залишків будинків та палаців – заходив також і всередину – але ніде не було жодного напису чи різьби, що розповідали б щось про тих людей, якщо вони були людьми, що побудували місто та жили тут так давно. Древність цього місця викликала огиду, і я продовжував шукати якийсь знак чи знаряддя, що довели б – місто дійсно було збудовано людством. Там були певні пропорції та виміри, які мені не подобалися. Я мав із собою багато інструментів, і почав копати під стінами понівечених будівель; але справа йшла дуже повільно, і нічого я не відкрив. Коли повернулися ніч і місяць, я відчув холодний вітер, що приніс новий страх, тож, я не наважився залишитися в місті. І коли я покидав древні стіни, щоб поспати, невеличка зітхаюча піщана буря зібралася позаду мене, роздмухуючи пісок над сірими каменями, хоча місяць був яскравим, і більша частина пустелі залишалася непорушною.

Я прокинувся якраз на світанку від жахливих видовищ моїх снів, у вухах же моїх дзвеніло, ніби від якогось металевого гуркіту. Я побачив, як червоне сонце вдивляється крізь останні пориви невеличкої піщаної бурі, що простяглася над безіменним містом – і зауважив непорушність решти пейзажу. Ще раз я увійшов до тих задумливих руїн, що здіймалися під піском, ніби оґр під ковдрою, і знову я дарма копав, шукаючи решток забутої раси. Опівдні я відпочив, а після того більшу частину часу розглядав стіни, втрачені вулиці та обриси майже знищених будівель. Я бачив, що ця розкіш сягає віків настільки прадавніх, що Халдея не згадає їх, і думав про Приречений Сарнат, що стояв у землі Мнар, коли людство було молодим, та про Іб, висічений з сірого каменю ще до існування людства.

Раптом я досяг місця, де тверда скеля виступала з піску і утворювала низьку кручу; і тут я з радістю побачив обіцянку слідів допотопних людей. На поверхні кручі були, безсумнівно, висічені фасади декількох малесеньких, низеньких будиночків чи храмів; всередині могло зберігатися багато секретів незліченних років, бо ж постійні піщані бурі мали стерти будь-яку різьбу з зовнішніх стін.

Дуже низькими та засипаними піском були усі темні проходи піді мною, але я розчистив один своєю лопатою та проліз усередину, несучи факел, щоб відкрити усі таємниці, які там могли ховатися. Опинившись усередині, я побачив, що печера, вочевидь, була храмом, і розгледів чіткі знаки раси, яка жила та вклонялася тут своїм богам до того, як пустеля стала пустелею. Примітивні вівтар, колони та ніші, курйозно низькі, залишалися на своїх місцях; хоча я не бачив ані скульптур, ані фресок, там знаходилося багато каменів, що набули форми певних символів штучним способом. Низька стеля висіченої в скелі кімнати дуже дивувала, бо я не міг там встати з колін; площа ж була настільки величезною, що мій факел міг освітити лише її частину. В одному з дальніх кутів я химерно здригнувся; деякі вівтарі та камені натякали на забуті обряди жахливої, огидної та незрозумілої природи, тож, я дивувався, якими ж мали бути люди, що створили та відвідували такий храм. Оглянувши все в тому місці, я виліз назовні, жадаючи відшукати все, що могло зберігатися в інших храмах.

Вже настала ніч, однак, матеріальні речі, побачені мною, зробили цікавість сильнішою за страх, тож, я не втік від викликаних місяцем довгих тіней, що так збентежили мене під час першого візиту до безіменного міста. В сутінках я розчистив інший вхід, і з новим факелом проліз туди, знайшовши всередині значно більше нечітких каменів та символів, хоча й нічого більш зрозумілого, в порівнянні з попереднім храмом. Кімната була такою ж низькою, але менш широкою, а в кінці, в дуже низькому проході, стояли темні та таємничі святині. І, коли я розглядав ті святині, шум вітру та крик мого верблюда ззовні розірвали спокій, та змусили мене вибігти, аби подивитися, що ж могло налякати тварину.

Місяць яскраво мерехтів над первісними руїнами, і його промені блищали в хмарі піску, яку, швидше за все, здійняв потужний вітер, що потроху втрачав свою силу, спускаючись звідкись зверху, з певної точки на кручі. Я знав, що цей холодний піщаний вітер якраз і збентежив мого верблюда, і, вже збираючись відвести його в більш захищене місце, я поглянув нагору й побачив, що на верхівці кручі ніякого вітру нема.

Це здивувало та налякало мене, але я одразу ж згадав раптові місцеві вітри, які вже бачив на світанку та заході сонця, і розсудив, що в цьому немає нічого особливого. Я вирішив, що ці бурі приходять з якось ущелини в скелі, що веде до печери, і став спостерігати за розбурханим піском, щоб з’ясувати, де ж джерело вітру; невдовзі я побачив, що йде він з майже повністю прихованого чорного отвору храму на далекому півдні. Я вирушив крізь задушливу хмару піску до того храму, і чим ближче я підходив, тим яскравіше видавався він на тлі всього іншого, демонструючи вхід, майже не засипаний затверділим піском. Я б увійшов усередину, але жахлива сила крижаного вітру майже загасила мій факел. Вітер шалено вилітав крізь чорний отвір, з дивними зітханнями підхоплюючи та розкидуючи пісок над химерними руїнами. Скоро він почав стихати, пісок все більше заспокоювався, і, врешті, все прийшло в спокій; але здавалося, ніби хтось досі блукає серед примарних каменів міста, і коли я поглянув на місяць здалося, що він здригнувся, ніби віддзеркалення в неспокійній воді. Я був переляканий більше, ніж можна висловити, але не вдосталь, щоб відмовитися від спраги до цікавинок; тож, як тільки вітер затих остаточно, я увійшов до темної кімнати, я якої він вилітав.

Цей храм, як мені здалося ще ззовні, був більшим за відвідані мною раніше; імовірно, це була природня печера, оскільки звідти приходили вітри з якогось іншого місця. Я зміг там випростуватися, але побачив, що камені та вівтарі були такими ж низькими, як і в інших храмах. На стінах та стелі я вперше вздрів певні сліди зображувального мистецтва древньої раси, курйозні, закручені лінії фарби, що майже повністю вицвіли та покришилися. Коли я підняв факел догори, здалося, що стеля занадто рівна, щоб бути природньою, і я здивувався, що доісторичні каменярі попрацювали над нею. Їхні інженерні навички, мабуть, були дуже визначними.

А потім яскравий спалах фантастичного полум’я виявив те, що я шукав – вхід до тих віддалених безодень, звідки приходив раптовий вітер. І я ледве не зомлів, побачивши маленький, вочевидь штучний отвір, вирізаний в твердій скелі. Я простягнув усередину свій факел, споглядаючи чорний тунель з арками над грубими, малесенькими, незліченними сходинками, що круто спускалися вниз. Я завжди бачитиму ті сходи в своїх снах, оскільки я все ж вирушив дізнатися, куди вони ведуть. Спочатку я не був упевнений, сходинки це, чи просто виступи крутого обриву. В моєму розумі роїлися божевільні думки; слова та попередження арабських пророків, здавалося, пливуть крізь пустелю з відомих людству земель до безіменного міста, яке люди не наважуються взнати. Лише якусь мить я вагався перед тим, як увійшов до порталу та почав обережно спускатися крутим шляхом, крок за кроком, ніби це драбина.

Лише в тривожних фантазмах, під дією наркотиків або в стані божевілля можна пережити те, що відчував я, спускаючись туди. Вузький прохід вів нескінченно донизу, ніби це якийсь таємний колодязь, і факел, який я тримав над головою, не був здатен освітити незнані глибини, до яких я пробирався. Я втратив лік часу, і зовсім забув подивитися на годинник на початку шляху, тому тепер мене доводила до жаху сама думка про пройдену відстань. Напрям та крутизна сходів декілька разів змінювалися, і врешті я опинився у довгому, низькому проході, де мені доводилося спочатку мацати ногою кам’яну підлогу попереду, а вже потім робити крок, тримаючи факел на відстані руки. Стеля була такою низькою, що можна було хіба що пересуватися на колінах.

Після того знову були сходинки, і я продовжував спускатися буквально нескінченно, коли раптом мій факел згас. Гадаю, я не усвідомив цього зразу, бо коли врешті я це помітив, рука моя й досі тримала його, ніби він палає. Я був зовсім розбалансований тим інстинктом до дивного та незнаного, що й змусив мене мандрувати світом, відвідуючи далекі, древні, заборонені місця.

В пітьмі, в моєму розумі почали спалахувати фрагменти моєї дорогоцінної збірки книг з демонології; вислови божевільного араба Альхазреда, абзаци апокрифічних жахіть Дамаскія, та сумнозвісні рядки з "Image du Monde" Ґотьє де Меца. Я повторив збочені цитати та пробурмотів історію про Афрасіаба та демонів, що пливли з ним водами Оксу; потім я почав раз за разом повторювати фразу з оповідки лорда Дансені: «всепоглинаюча чорнота безодні». Коли ж спуск став надзвичайно крутим, я декламував дещо з пісні Томаса Мура – до тих пір, поки мені не стало страшно декламувати далі.

Те лігво темряви настільки було чорним:
Як казанок відьомський, де в пітьмі
Стають відваром суміші нічні.
Я, нахилившися, доріжку став шукати,
Але побачив, в прірву зазирнувши,
Лиш стіни, що губилися в безодні.
Як скло, слизькі, і чорні, як агати,
Вони були неначе у смолі,
Яку на берег може викидати
Лиш темне Море Смерті повноводне.

Час одразу зник, як тільки моя нога ступила знов на підлогу, і я відчув себе в місці, трохи вищому за кімнати двох маленьких храмів, що тепер опинилися незліченно далеко над моєю головою. Я не міг випростуватися, але добре стояв на колінах, і в пітьмі повзав навмання туди-сюди. Невдовзі я зрозумів, що це вузький прохід, уздовж стін якого стоять дерев’яні скрині зі скляними кришками. Відчувши в тому страхітливому палеозойському місці такі предмети, як відшліфоване дерево та скло, я затремтів від усіх можливих припущень. Скриньки стояли вздовж обох стін проходу, розділені однаковими інтервалами, і мали видовжену та горизонтальну форму, жахливим чином нагадуючи труни своїми розмірами та формами. Спробувавши пересунути пару чи трійку з них, щоб краще дослідити ці предмети, я переконався, що вони добре закріплені на підлозі.
Я зрозумів, що цей прохід досить довгий, тож, спотикаючись, я стрімко побіг навколішках уперед, і від цього бігу відсахнувся б кожен, хто міг би побачити мене в тій чорноті; так, я періодично підбігав до стін, щоб переконатися в тому, що вони, разом з рядами скринь, досі на місці. Людина настільки звикає мислити візуально, що я фактично забув про пітьму, і уявляв себе в нескінченному коридорі дерева та скла з його постійною монотонністю – ніби я все це бачив. Нарешті, в момент невимовного відчуття, я й побачив це.

Я не можу сказати, коли моя фантазія перейшла в реальне бачення; але зверху поступово сходило світло, і я врешті зрозумів, що розрізняю нечіткі обриси коридору та скринь, відкриті мені певним незнаним підземним свіченням. Протягом певного часу все було таким самим, як я собі уявляв, бо свічення було занадто слабким; але я продовжував, спотикаючись, рухатися далі, до більшого світла, і все більше виявлялося, що моя фантазія була зовсім нікчемною. Цей хол був не залишком грубих часів, на кшталт храмів у місті зверху, але пам’ятником найвеличнішого та екзотичного мистецтва. Пишні, яскраві та сміливо фантастичні оформлення й малюнки формували величезну схему настінних зображень, чиї кольори та ліні знаходилися поза можливостями опису. Скриньки були зроблені з дивного золотого дерева, кришки ж - з надзвичайного скла, а містили вони муміфіковані тіла створінь, що за своєю ґротескністю перевершували найхаотичніші людські сни.

Якось пояснити, що собою являли ті страхіття, неможливо. Вони були ніби рептиліями, частково схожими на крокодилів, частково – на морських котиків, але в більшому ступені – обриси їхніх тіл не нагадували нічого, про що міг би чути який-небудь натураліст чи палеонтолог. За розміром вони досягали невеличкої людини, а їхні передні ноги закінчувалися делікатними та вочевидь вправними стопами, що курйозно нагадували людські руки та пальці. Але найбільш дивними були їхні голови, чиї обриси порушували всі відомі біологічні принципи. Ці штуки нема з чим порівняти – одразу ж я подумав про кішку, бульдога, міфічного Сатира та людину. В самого Юпітера не було настільки колосального та опуклого лоба, в той час, як роги, відсутність носів та ікла, ніби в алігаторів, позбавляли цих істот будь-якої визначеної категоріальної приналежності. Певний час я роздумував щодо природи мумій, підозрюючи, що це штучні ідоли; але все ж я вирішив, що вони точно являють собою якийсь вид кам’яної доби, який існував за часів життя безіменного міста. Ніби щоб підкреслити свою ґротескність, більшість з них були розкішно вдягнені в дорогоцінні роби, щедро прикрашені орнаментами з золота, коштовних каменів та невідомих блискучих металів.

Ці повзучі створіння напевне були дуже важливими, оскільки вони займали центральне місце на дивних настінних та настельних фресках. З незрівнянною майстерністю художник зобразив їх в їхньому світі, де міста й сади було створено відповідно з їхніми пропорціями; але мені здавалося, що зображена історія мала алегоричний сенс, і, можливо, показувала розвиток раси, що вклонялася цим істотам. Вони були, думав я, для жителів безіменного міста тим, чим для Риму була вовчиця, а певна тотемна тварина – для індіанського племені.

Коли я розглядав фрески через таку призму, мені здавалося, що я читав у тих малюнках чудовий епос про безіменне місто; оповідку про могутню морську метрополію, що панувала над світом ще до того, як з хвиль моря постала Африка, яка й спричинила появу пустелі там, де колись була плодородна долина. Я бачив війни та тріумфи, складнощі та поразки, і, в кінці кінців, жахливе протистояння з пустелею, коли тисячі місцевих жителів – алегорично зображених у вигляді ґротескних рептилій – були змушені прорубати собі якимось дивовижним чином шлях униз, крізь скелі та камінь, до іншого світу, куди їх спрямували їхні пророки. Все це було яскраво чудернацьким та реалістичним, і зв’язок цього шляху з тим надзвичайним спуском, що я здійснив, вгадувався безпомилково. Я навіть упізнавав окремі деталі проходів.
Пробираючись коридором до яскравішого світла, я побачив подальші фрагменти намальованого епосу – відхід раси, що населяла безіменне місто та долину навколо нього приблизно десять мільйонів років; раси, чиї душі стиснулися, покидаючи місця, до яких так звикли їхні тіла – бо ж тут оселилися вони, будучи кочівниками в юності землі, прорубавши в незайманій кручі ті перші храми, яким вони ніколи не припиняли вклонятися. Тепер, коли світло було потужнішим, я більш пильно досліджував зображення, і, пам’ятаючи про те, що дивні рептилії вочевидь репрезентують певних людей, роздумував над звичаями безіменного міста.

Багато з побаченого було дивним та незрозумілим. Цивілізація, що мала алфавіт, безумовно, досягла значно більших успіхів, ніж незрівнянно пізніші цивілізації Єгипту та Халдеї – і при цьому, були наявні курйозні упущення. Наприклад, я не міг знайти жодного зображення смерті чи поховального обряду, якщо не брати до уваги зображення, пов’язані з війною, насильством та масовими хворобами; я дивувався, чому ж замовчувалося все, пов’язане з природньою смертю. Видавалося, що ідея земного безсмертя розвивалася тут як схвальна ілюзія.

Ближче до кінця проходу були малюнки найбільшої яскравості та екстраваґантності; там було передано контраст між безіменним містом в його спустошеності й руйнації, та дивовижним новим краєм чи раєм, до якого раса вирушила крізь камінь. Тут місто та пустельна долина усюди були зображені в місячному світлі, золоте сяйво простягалося над поваленими стінами, в якійсь мірі демонструючи надзвичайну досконалість минулих часів, примарно та ілюзорно підкреслену художником. Райські ж сцени були занадто екстраваґантними, щоб у них можна було повірити; вони відображали прихований світ вічного дня, заповнений славетними містами та безтілесними пагорбами й долинами.

В самому кінці мені здалося, що я бачу ознаки занепаду зображувального мистецтва. Малюнки ставали менш вправними й значно химернішими навіть за найдивніші з попередніх сцен. Видавалося, що там розповідалося про повільний декаданс прадавньої раси, поєднаний зі зростаючою люттю стосовно навколишнього світу, з якого їх вигнала пустеля. Форми людей – завжди репрезентованих сакральними рептиліями – поступово зменшувалися, хоча їхні духи, показані ширяючими над руїнами під місячним сяйвом, зберігали свої пропорції. Виснажені жерці у вигляді рептилій у прикрашених робах прокляли повітря нагорі разом з усіма, хто ним дихає; і одна жахлива фінальна сцена зображувала примітивну людину, мабуть, першого з жителів древнього Ірему, Міста Колон, якого розривають на шматки представники древньої раси. Я пам’ятав, наскільки араби бояться безіменного міста, і був радий, що далі малюнків більше не було.

Переглянувши весь ряд настінної історії, я досяг кінця низького холу, і підійшов до великої брами, крізь яку й точилася фосфоресцентна ілюмінація. Пролізши туди, я скрикнув у трансцендентному здивуванні, побачивши, що ж було за брамою: замість інших світліших кімнат мені відкрилася безмежна пустка з одноманітним сяйвом – таке можна собі уявити, дивлячись з вершини Евересту на море сповненого сонячним світлом туману. Позаду був прохід настільки вузький що я випростуватися не міг; попереду ж лежала нескінченність підземного світла.

Донизу від проходу крізь безодню вели круті сходи – безліч маленьких сходинок на кшталт вже пройдених мною в тих чорних проходах – але ці сходи тонули в світлій імлі. Визирнувши крізь прохід, я побачив відчинені всередину масивні бронзові двері, неймовірно товсті та прикрашені фантастичними барельєфами – якби закрити ці двері, весь світ внутрішнього світла був би ізольованим від арок та проходів у скелі. Я подивився на сходи і поки що не наважився ними скористатися. Я торкнувся відчинених бронзових дверей, але не зміг їх поворухнути. Тоді я розпластався на кам’яній підлозі проходу, і мій розум спалахнув жахливими роздумами, які навіть смертельна втома не могла припинити.

Коли я лежав з закритими очима, вільно міркуючи, багато деталей, які я просто зауважив на фресках, повернулися до мене з новим та жахливим значенням – сцени, що репрезентували безіменне місто в період його розквіту, рослинність в долині навколо, та далекі землі, з якими торгували місцеві купці. Алегорія повзучих створінь дивувала мене своєю універсальною важливістю. На фресках безіменне місто зображувалося пропорційним до розміру рептилій. Я запитував себе: якими ж були справжні пропорції та розмір цього міста, і пригадав певні дивні деталі, зауважені мною серед руїн. Я роздумував, чи з поваги до тих шанованих рептилій-божеств робилися такими низькими ті перші храми та підземний коридор; це, власно, мало би примушувати людей також плазувати. Мабуть, багато ритуалів включали плазування в якості імітації рухів тих створінь. Але ж жодна релігійна теорія не може з легкістю пояснити, чому прохід того надзвичайного спуску мав бути таким самим низьким, як і храми – або навіть нижчим, бо ж там навіть на коліна не встанеш. Думаючи про тих повзучих істот, чиї мерзенні мумії виявилися настільки близько до мене, я відчував новий приплив страху. Ментальні асоціації бувають дивними, і я зіщулився від думки про те, що окрім тієї бідної примітивної людини, розідраної в шмаття на малюнку, я був єдиною людською формою серед усіх залишків та символів місцевого прадавнього життя.

Втім, як це завжди стається в моєму мандрівному житті, цікавість опанувала страх; сяюча безодня і те, що могло там знаходитися – ось проблема, гідна найкращого дослідника. Я не міг сумніватися в тому, що чудернацький світ таємниць лежить десь унизу, і ведуть туди малесенькі сходинки; я сподівався знайти там згадки про людей, яких не виявилося на малюнках в коридорі. Фрески зображували неймовірні міста, пагорби та долини в тій нижчій області, і моя уява зосередилася на пишних колосальних руїнах, що чекали на мене.

Безумовно, мої страхи стосувалися в більшій мірі минулого, ніж майбутнього. Навіть фізичний жах мого перебування в тому низькому коридорі з мертвими рептиліями та допотопними фресками в милях під землею, навіть зустріч з іншим світом моторошного сяйва та туману – все це не могло зрівнятися зі смертельним жахом, який я відчував від надзвичайної древності цього місця та його душі. Древність, глибину якої майже неможливо встановити, здавалося, розливалася з прадавніх каменів та висічених у скелі храмів безіменного міста; найдавніші ж з приголомшливих мап на фресках зображали океани та континенти, забуті вже людиною – лише де-не-де можна було зустріти знайомі обриси. Що могло статися протягом цілих геологічних епох після того, як малюнки обірвалися, і раса, що ненавиділа смерть, вирушила до свого занепаду – невідомо. Колись ці печери та світлі землі внизу були сповнені життя; тепер я був наодинці з яскравими знахідками, і я здригався від думки про незліченні роки, протягом яких ці пам’ятки зберігали мовчання у своєму постійному чуванні.

Раптово я відчув новий приступ гострого страху, що час від часу опановував мене з того моменту, як я вперше побачив жахливу долину та безіменне місто під холодним місяцем, і, незважаючи на свою виснаженість, я сів на землю та озирнувся в чорний коридор, що вів крізь тунелі до зовнішнього світу. Мої відчуття нагадували ті, що примушували мене втекти з безіменного міста вночі, і були настільки ж незрозумілими, наскільки й гострими. Втім, наступної миті я відчув значно більший шок через невизначений звук – перший, що розбив абсолютну тишу цих могильних глибин. Це було низьке, глибоке виття, ніби виє юрба проклятих духів, і джерело його було там, куди я вдивлявся.

Сила цього звуку швидко зростала, і ось – виття вже жахливим чином лунало в низькому проході, і в той самий час я усвідомив, наскільки зріс натиск холодного повітря, відчувши холод тунелів та міста зверху. Здавалося, дотик цього повітря відновив мій баланс, бо я одразу ж пригадав раптові пориви, що приходили з безодні кожного світанку та заходу сонця – власне, один з таких поривів і відкрив мені таємний тунель. Я подивився на годинник і побачив, що світанок вже близько, тож, я приготувався протистояти бурі, що мала повертатися до своїх печер так само, як кожного вечора вона виривається назовні. Мій страх знову зменшився, бо природнє явище завжди розганяє страх перед невідомим.

Все шаленіше й шаленіше завивав, стогнав нічний вітер, повертаючись до тієї прірви всередині землі. Я знову ліг на підлогу та марно намагався вчепитися в неї від страху бути знесеним вітром, що увійде крізь відкриту браму до фосфоресцентної безодні. Такого жахіття я й не уявляв собі перед тим, тож, побачивши, що моє тіло дійсно зносить до безодні, я відчув та уявив тисячі нових жахів. Згубне єство того сяйва пробуджувало неймовірні фантазії; ще раз я порівняв себе, охоплений тремтінням, з тим єдиним зображенням людини в страшному коридорі – з людиною, розідраною в шмаття безіменною расою – а ті завихрені потоки вітру дряпали мене з такою жорстокістю, що я відчував у них мстиву лють – тим більшу, чим безсилішими були ті пориви. Мені здається, я несамовито кричав під кінець – я майже збожеволів – але, навіть якщо так, мої крики загубилися в породженому пеклом гамірі виючих вітрових примар. Я намагався повзти проти течії вбивчого незримого вітру, але мені не вдавалося навіть утриматися, бо повільно й невблаганно мене зносило до незнаного світу. Врешті, мій розум повністю відмовив, і я почав промовляти знову й знову незрозумілий куплет божевільного араба Альхазреда, що марив безіменним містом:

Не мертвий той, хто може цілу вічність пролежати,
Із плином років навіть смерті прийде час вмирати.

Лише похмурі, задумливі боги пустелі знають, що тоді дійсно сталося – яку неймовірну боротьбу, яке протистояння мені довелося пережити, і що за Аваддон повернув мене до життя, в якому я завжди пам’ятаю та тремчу під крилами ночі, допоки забуття – чи щось гірше – не закличе мене до себе. Монструозним, неприроднім, колосальним було це дійство – будь-які здогадки людини, в які можна було б повірити, занадто далекі від цього – окрім тих, що приходять у тихі прокляті години перед світанком, коли не можеш заснути.

Я вже казав, що лють того пориву була пекельною – демонічною – і що його мерзенні голоси були сповнені порочності самотніх вічностей. Тепер моєму пульсуючому мозку здавалося, що ті голоси, хаотичні переді мною, набували чіткості та виразності позаду мене; і внизу, в могилі древностей незліченних мертвих епох, в кілометрах від осяяного світанком світу людей, я почув жахливі прокляття та гарчання злих духів, що говорили дивною мовою.

Озирнувшись, я побачив на тлі сяючого ефіру безодні ті обриси, які неможливо було б розрізнити в пітьмі коридору – жахливу наступаючу орду дияволів; спотворених ненавистю, ґротескно озброєних, напівпрозорих; дияволів, що належали до раси повзучих рептилій безіменного міста – помилитися в цьому було неможливо.

А коли вітер вщух, я занурився до наповненої упирями чорноти надр землі; бо коли остання з істот увійшла, великі бронзові двері зачинилися з оглушливим звуком металевої музики, що збільшувався, проходячи тунелями, і врешті пролунав у далекому світі, прославляючи схід сонця, як Мемнон славить його з берегів Нілу.

(Переклад оповідання Говарда Філіпса Лавкрафта "The Nameless City" з англійської мови. Посилання на текст оригіналу: http://www.hplovecraft.com/writings/texts/fiction/nc.aspx).