Я не зміг приїхати разом з друзями – були справи у Львові. Врешті, взявши той бажаний квиток, я прибув трьома днями пізніше – до серця Волинської землі, до Шацьких озер, таємничих і таких бажаних. У сутінках зловісно сховались аморфні кущі та дерева, що проносилися за вікном таксі дорогою від Шацьку до Світязя – і нарешті я вже стискаю руку Остапа, обіймаю Христю. В них не залишилося грошей навіть на пачку цигарок. Я приїхав – свято розпочалося знову, ще навіть не встигнувши завершитись. Липнева ніч, Купальська ніч – ми відпочиваємо в найкращому місці на землі. Ми забули про обережність у цю ніч.


Тоді Христя кличе нас шукати квіт папороті – і ми, взявши з собою дві пляшки вина, не знаючи дороги, жартуючи, галасуючи – йдемо кудись уперед, гублячись у величезних деревах, ледве тримаючись на ногах. Звідки лунали ті пісноспіви – хто ще, окрім нас, не спав цієї спекотної ночі? Невже ми побачимо сьогодні шабаш – справжній шабаш, відьомське чарування, оспіване стільки разів у незліченних ваблячих нас пересторогах? Я навіть не думав, що тут настільки величезний та заплутаний ліс – чи він був таким лише тому, що ним блукали ми?


Врешті, роздерши втомлені ноги колючками ожини, допивши вино, але досі не полишивши духу безтурботної святковості, ми вийшли на галявину, звідки лунали пісні – і наше захоплене передчуття розсіялося. Це звичайна церква – християнська церква – а ми п’яні, і шукаємо не знати чого. Сьогодні ж день Івана Хрестителя. Можливо, ми могли б звернути увагу на дивність пісноспівів, що лунали – але не в тому стані, до якого себе довели вином. Засоромлені, ми втрьох підійшли до натовпу, що стовбичив навколо храму. І очі прочан звернулися до нас, запалавши пекельним полум’ям. Коли я зрозумів, що це зовсім не християни, а на верхівці храму немає хреста, Остапові вже перерізали горлянку, і кармінова кров почала литися в місячному сяйві. Христя не встигла закричати, бо шалений натовп накинувся на неї – я не бачив її смерті. Я не знаю, що з нею зробили. Я біг, охоплений таким тваринним жахом, якого в житті не відчував. Лише одна думка – вижити, врятуватися, втекти.


Я чув за собою тих дияволів, і, досягши озера, не роздумуючи, побіг у холодну воду, а далі – поплив, чимдужче розводячи руками. Я був знову п’яний – від свого шаленого страху. Нарешті, мою ногу звела судома, і я зрозумів, що це кінець мого шляху. Кущі папороті, сховавшись у пітьмі, насмішливо супроводжували мої спроби врятуватися своїм схвальним шепотом – так, мене поглинуло озеро, але в цю містичну ніч місцева земля все ж прийняла криваву жертву.


Папороть розквітла червоними барвами.


Купальська ніч огорнула мертві тіла шукачів щастя.



Травень 2015 р.