Молодий Ґудман Браун уже виходив на сільську салемську вуличку, коли сідало сонце; але, переступивши поріг, він озирнувся, щоб на прощання поцілувати свою молоду дружину. І Віра, як дружина його влучно називалася, висунула свою милу голівку на вулицю, дозволивши вітру грати з рожевими стрічками на її капелюшку в той час, як вона розмовляла з Ґудманом Брауном.

«Серденько моє», - прошепотіла вона ніжно та якось сумно, коли вуста її наблизилися до його вуха, - «благаю, відклади свою мандрівку до світанку, залишся спати цієї ночі в нашому ліжку. Коли жінка залишається на самоті, її турбують такі сни й такі думки, що часом вона боїться самої себе. Молю, залишся зі мною цієї ночі, милий чоловіче – бо ж у всьому році немає ночі, подібної до цієї».

«Кохана моя, Віро моя», - відповів молодий Ґудман Браун, - «з усіх ночей року лише цієї ночі маю я покинути тебе. Мандрівка моя, як ти звеш це, має бути здійснена в обидва кінці між нинішнім часом та світанком. Невже, солодка моя, мила моя, ти вже засумнівалася в мені – лише після трьох місяців шлюбу?»

«Тоді хай Бог благословить тебе!», - сказала Віра, вся в рожевих стрічечках; «Нехай все буде добре, коли ти повернешся».

«Амінь!», - проголосив Ґудман Браун. «Прочитай молитви свої, кохана Віро, та лягай спати, коли стемніє, і тоді ніщо не зашкодить тобі».
Тож, він полишив її; і поки молодий чоловік прямував вуличкою, що повертала на розі біля молитовного дому, він раз-по-раз озирався та бачив голівку Віри, що досі стежила за ним, оточену меланхолічним духом, незважаючи на рожеві стрічки.

«Бідненька Віра!», - подумав він, і відчув біль у серці. «Яким же треба бути покидьком, щоб покинути її заради подібного. Вона й про сни згадала. Здається, схвильованим було її личко, ніби сон попередив її про сьогоднішні справи. Але ж ні, ні; вона б померла від самої думки про таке. Бо ж вона – благословенний янгол на цій землі; після цієї ночі я вчеплюся в її спідницю та полечу з нею на небеса».

Прийнявши це блискуче рішення на майбутнє, Ґудман Браун відчув виправданим той поспіх, з яким він здійснював свій нинішній задум. Він ішов темним манівцем, у пітьмі найпохмуріших дерев лісу, які ніби розступалися, дозволяючи вузькій доріжці проповзати між ними, та одразу ж сходились разом за спиною мандрівника. В тому місці було самотньо настільки, наскільки це взагалі можливо; особливість такої самотності в тому, що мандрівник не знає, хто може ховатися за незліченними стовбурами та тонким гіллям над головою; тож, самотньо крокуючи, він може проходити крізь приховану безліч люду.

«Тут за кожним деревом може ховатися чортів індіанець», - сказав собі Ґудман Браун; і він перелякано озирнувся, додавши: «А що, як сам чорт в мене зараз за плечем!»

Озираючись, він подолав вигин манівця і, знову подивившись уперед, побачив фігуру чоловіка в похмурому, доброму одязі: той сидів під старим деревом. Він підвівся, коли Ґудман Браун наблизився, та пішов обіч нього.

«Щось ти пізно, Ґудмане Браун», - проказав він. «Годинник на Олд-Саут вже бив, коли я проходив Бостоном, а з того часу сплинуло цілих п’ятнадцять хвилин».

«Віра мене трохи затримала», - відповів молодий чоловік, чий голос тремтів через раптову появу супутника – хоча з’явився той і не зовсім несподівано.
Ліс тепер сповнила глибока пітьма, особливо ту частину, якою просувалися ці двоє. Наскільки можна було роздивитися, другий подорожній мав десь п’ятдесят років, належав, вірогідно, до тієї ж верстви, що й Ґудман Браун, та й загалом досить сильно нагадував його – хоча, мабуть, більше виразом обличчя, ніж його рисами. Можна було подумати, що це батько з сином. Однак, хоча старший і був одягнений так само просто, як і молодший, та й у поводженні своєму був простим, оточував його при цьому невисловлюваний дух людини, що пізнала світ, що не зганьбиться ані за обідом у губернатора, ані при дворі короля Вільяма, якби йому довелося там побувати у справах.

Найбільш помітною річчю, яку він мав при собі, був його посох, що нагадував величезну чорну змію, настільки дивовижно вирізьблений, що могло здатися, ніби вона звивається та викручується в його руках, як справжня жива змія. Це, звісно, було зоровою оманою, якій сприяла темрява.

«Ходімо, Ґудмане Браун», - закликав його супутник, - «Було б сумно розпочинати наші пригоди у цьому місці. Візьми мій посох, якщо ти вже втомився».

«Друже», - сказав інший, завершуючи свою повільну ходу повною зупинкою. «Дотримавши слово стосовно нашої зустрічі, тепер я повернуся туди, звідки прийшов. Я маю сумніви стосовно речей, тобі відомих».

«Он воно як?», - відповів той, що зі змією, посміхаючись. «Ходімо, однак, і поміркуємо на шляху; якщо я тебе не переконаю, підеш собі назад. Ми ще зовсім малу частину лісу пройшли».

«Занадто багато! Занадто багато!», промовив добродій, несвідомо продовживши свій шлях. «Батько ніколи так не блукав у лісі, як і його батько. Ми – добрі люди и добрі християни ще з часів перших мучеників; я буду першим з Браунів, що обрав та пройшов такий шлях».

«Оце компанія, що тут скажеш», - зауважив старший після певної паузи. «Добра промова, Ґудмане Браун! Я чудово знаю всю твою родину, як і будь-кого з пуритан; тут нема про що й говорити. Це ж я допоміг твоєму дідові, констеблеві, коли той ганяв батогом квакершу салемськими вуличками – оце був розумник! Це я дав твоєму батькові зв’язку соснового хмизу, запаленого від мого власного серця, щоб він спалив індіанське поселення під час війни короля Філіпа. Обидва були моїми добрими друзями; і ми з ними часто ходили цим шляхом із задоволенням, і поверталися щасливими в опівнічний час. Я охоче буду й твоїм другом в пам’ять про них».

«Якщо все так, як ти кажеш», - відповів Ґудман Браун, - «то дивно, чому вони про це ніколи не згадували; хоча, якщо чесно, нічого дивного в тому нема, бо ж найменші чутки такого штибу змусили б їх покинути Нову Англію: ми тут – люди молитви, віддані добрим справам, і подібне нечестя нам не властиве».

«Нечестя чи ні», - сказав мандрівник із закрученим посохом, - «але я дуже добре знаю жителів Нової Англії. Диякони багатьох церков п’ють зі мною вино причастя; найкращі городяни багатьох міст обрали мене своїм головою; більшість членів Генеральної Ради – щирі провідники моїх інтересів. Ми з губернатором також… хоча, це вже державна таємниця».

«Як таке може бути?», - закричав Ґудман Браун, здивовано дивлячись на свого незворушного супутника. «Як би там не було, я не маю жодних справ з губернатором та Радою; те, що вони роблять, нічого не значить для такого простого господаря, як я. Але якщо я піду з тобою, як витримаю я погляд доброго старця, нашого салемського священника? О, його голос змушує мене тремтіти кожного разу під час богослужінь та проповідей».

До цього моменту старший подорожній слухав із серйозним виглядом; але тепер він вибухнув невтишимим сміхом, настільки хитаючись усім своїм тілом, що його зміїний посох, здавалося, співчутливо звивався.
«Ха-ха-ха!» – горлав він знову і знову. Врешті, опанувавши себе, він сказав: «Ти продовжуй, Ґудмане Браун, продовжуй, але ж, благаю, вважай, щоб я не помер зі сміху».

«Добре, тоді завершимо це раз і назавжди», - сказав Ґудман Браун у роздратуванні. «В мене є дружина, Віра. Це розіб’є її миле серденько, а я б уже краще власне серце розбив».

«Що ж, якщо справа у цьому», - відповів інший, - «тоді тримайся свого шляху, Ґудмане Браун. «Присягаюся тобі двадцятьма старими каргами на кшталт тієї, що плентається попереду: Вірі все це не завдасть жодної шкоди».

Говорячи, він вказав посохом на жіночу фігуру на шляху попереду, в якій Ґудман Браун упізнав дуже благочестиву та взірцеву пані, що навчала його катехизи в юності, і досі залишалася його помічником у справах моралі та духовності – разом зі священником та дияконом Ґукіном.

«Диво та й годі, що Ґуді Клойз опинилася так далеко в хащах, коли вже сонце давно сіло», - сказав він. «З твого дозволу, друже, я б краще пройшов частину шляху за деревами, поки ми не відійдемо подалі від цієї доброї християнки. Вона тебе не знає і може спитатися в мене, з ким це я йду, і куди».

«Хай буде так», - сказав його супутник. «Йди за деревами, а я продовжу свій шлях».

Молодий чоловік звернув убік, як і було сказано, і почав слідкувати за своїм товаришем, який потихеньку йшов своїм шляхом, поки між ним та старою пані не залишився проміжок завдовжки з його посох. Між тим, вона старалася, як могла, йдучи з надзвичайним, як для такої старої жінки, поспіхом, і бурмочучи якісь незрозумілі слова – певно, молитву – на ходу. Подорожній простягнув посох і торкнувся її зморшкуватої шиї тим, що здавалося зміїним хвостом.

«Диявол!», - закричала благочестива пані.

«Виходить, Ґуді Клойз упізнала свого старого друга?», - зауважив подорожній, стоячи навпроти неї та спираючись на свою звивисту палицю.

«О, повірити не можу, чи дійсно це Ви, Ваша Милість?», - скрикнула пані.
«Так, дійсно, Ви прийняли подобу мого старого кума, Ґудмана Брауна, діда того дурня, який нині так називається. Однак – чи Ви повірите в це, Ваша Милість? – моя мітла дивним чином зникла, її вкрали, і я підозрюю, що це зробила та відьма Ґуді Корі, за якою шибениця плаче, а я вже якраз намастилася соком селери, перстача та аконіта…»

«Змішаними з доброю пшеницею та жиром немовляти», - додала подоба старого Ґудмана Брауна.

«О, Ваша Милість, Ви знаєте рецепт», - закричала стара пані, гучно зареготавши. «Тож, як я кажу, я вже повністю підготувалася, але раптом зник мій скакун, і довелося йти пішки; мені казали, що цієї ночі до нас приєднається милий молодий чоловік. Але тепер, Ваша Милість, простягніть мені Вашу руку, і ми опинимось там за мить».

«Навряд чи», - відповів її друг. «Руку я тобі не дам, Ґуді Клойз, але ось мій посох, якщо хочеш».

Сказавши це, він жбурнув посох до її ніг, і той ожив, будучи одним з жезлів, позичених якось їхнім володарем єгипетським чарівникам. Втім, Ґудман Браун не міг про це здогадатися. Він здивовано підкотив очі, а коли знову поглянув, то не побачив ані Ґуді Клойз, ані зміїного посоху, але лише свого супутника, що чекав на нього з таким спокоєм, ніби нічого й не сталося.

«Ця стара пані вчила мене катехизи», - сказав молодий чоловік; і цілий всесвіт сенсу містився у тому простому зауваженні.

Вони продовжували просуватися далі, і старший подорожній умовляв свого супутника поспішити та подолати вже врешті той шлях, доводячи свою правоту настільки уміло, що арґументація його, здавалося, не промовлялася ним, а походила з душі його слухача. На шляху він зламав кленову гілку замість свого посоха, та почав очищувати її від маленьких гілочок, вологих після вечірньої роси. Коли пальці його торкалися їх, гілочки ті дивним чином висихали та втрачали життя, ніби цілий тиждень пролежавши під сонцем. Так, ці двоє йшли, досить поспішаючи, допоки на похмурій низині край манівця Ґудман Браун не всівся на пні, відмовившись іти далі.

«Друже!», - сказав він уперто, - «Я все вирішив. Ані кроку не зроблю я більше на цьому шляху. Нехай нечестива стара й обирає собі шлях до диявола, хоча я вважав, що вона прямує до небес – хіба ж це привід для того, щоб я також покинув свою милу Віру та попрямував за каргою?»

«Ти ще трошки поміркуй про все це», - відмовив спокійним тоном його знайомий. «Посидь та відпочинь трошки, а коли відчуєш змогу іти далі – мій посох стане тобі у пригоді».

Без зайвих слів, він жбурнув своєму супутникові кленову палицю та зник настільки швидко, ніби його поглинув згустілий морок. Молодий чоловік трохи посидів край дороги, вельми задоволений собою, роздумуючи про те, з яким чистим сумлінням зустріне він завтра під час вранішньої прогулянки священника, і як не буде він ховати очей від доброго старого диякона Ґукіна. І яким спокійним буде сон його цієї ночі, яку він мав змарнувати так нечестиво, але з таким благочестям та смиренням віддав у руки Віри! Посеред цих приємних та шанигідних розмислів, Ґудман Браун почув, як коні скачуть дорогою, та вирішив сховатися в хащі лісу, свідомий неправедної мети, що завела його сюди – незважаючи на те, що тепер він так щасливо врятувався.

З наближенням звуків стукоту копит та розмови вершників, два голоси поважних старців зазвучали так чітко, ніби бесіда їхня відбувалася зовсім поряд. Вся суміш звуків неслася дорогою в кількох ярдах від сховку молодого чоловіка; однак, через безсумнівну глибину мороку в тому місці, ані мандрівників, ані їхніх коней не було жодної змоги розгледіти. Хоча вони й зачіпали тонке гілля на своєму шляху, неможливо було побачити самі їхні фігури, хоча б на мить, на тлі мерехтливої смуги сяючого неба, що простягалася вздовж дороги. Ґудман Браун скорчився та встав навшпиньки, розсунувши гілля та витягнувши шию настільки, наскільки було можливо, аби при цьому залишитися в тіні. Тоді він відчув ще більшу тривогу, оскільки, міг він заприсягтися, ті два голоси належали священникові та дияконові Ґукіну – з таким поспіхом вони розмовляли, коли, за своїм звичаєм, бігли на зібрання общини чи церковну раду. Ще не вийшовши за межі чутності, один з вершників зупинився зірвати гілку.

«Якщо вже обирати, превелебний отче», - промовив голос, схожий на дияконів, - «то я б уже краще пропустив своє рукоположення, ніж зустріч цієї ночі. Кажуть, що там будуть члени нашої общини з Фолмутських країв, а також інші – з Конектикута й Род-Айленда, а також дехто з індіанських пау-вау, які, відповідно до свого єства, знають диявольське мистецтво краще за найвищих з нас. Окрім того, там буде чудова молода жінка, що долучиться до нашої общини».

«Блискуче, дияконе Ґукін», - відповів поважний старий голос священника. «Поквапимося, інакше ми спізнимося. Вони не зможуть розпочати, як Ви знаєте, до мого прибуття».

Копита знову затупотіли, і голоси, що звучали так дивно в порожньому повітрі, зникли у лісі, де ніколи не було жодної церкви, і де жоден християнин не молився ані з общиною, ані на самоті. Куди могли прямувати ці святі мужі в диких хащах? Молодий Ґудман Браун сперся на дерево, ледве не впавши на землю, ослаблий та пригнічений тяжким сердечним болем. Він звів очі до неба, сумніваючись, чи взагалі є небо над ним. Однак, там, у блакиті, дійсно мерехтіли зірки.

«З небесами наді мною та Вірою зі мною, я вистою проти диявола», - скрикнув Ґудман Браун.

Так, вдивляючись угору, в глибоке небесне склепіння, він здійняв руки, аби помолитися, і ось: без жодного подуву вітру якась хмара раптом пролетіла крізь усе небо та приховала мерехтливі зірки. Блакить небесну досі було видно, однак якраз над головою опинилася чорна хмарна маса, що потихеньку ширилася на північ. З повітря, згори – ніби з глибин тієї хмари – долинав змішаний та непевний звук голосів. Слухачеві здалося, ніби він може розрізнити вимову власних городян: чоловіків та жінок, як благочестивих, так і грішних, багатьох з яких він зустрічав у домі молитви, а інших бачив у таверні. Голоси були настільки нерозбірливими, що вже за мить він засумнівався, чи це не бурмотіння старого лісу, що шепоче без жодного вітру. Поступово голоси набували сили, і в них можна було впізнати знайомі інтонації, не раз чуті при сонячному світлі в Салемі, але які ніколи – до цього разу – не лунали з хмари серед ночі. Був там і голос молодої жінки, яка ремствувала в незрозумілому сумі, благаючи про певну милість, яка, імовірно, мала призвести до ще більшої скорботи; вся ж незрима компанія – і святі, і грішні – здавалося, підтримувала та заохочувала її.

«Віро!», - заволав Ґудман Браун голосом муки та відчаю; і лісова луна насмішливо закричала: «Віро! Віро!», ніби якісь здичавілі покидьки шукали її в хащах.

Крик скорботи, люті та страху пронизав ніч у відповідь, коли нещасний чоловік затамував подих. Цей крик одразу ж зник посеред гучнішої суміші голосів, зів’яв у далекому реготі, що віддалився геть, коли зникла й темна хмара, залишивши чисте та мовчазне небо над Ґудманом Брауном. Однак, щось легко затріпотіло в повітрі, і, падаючи, зачепилося за гілку дерева. Молодий чоловік схопив цю річ та побачив рожеву стрічку.

«Я втратив свою Віру», - закричав він, коли пройшла мить остовпілості. «Немає добра на землі, а гріх – лише слово. Прийди, дияволе, бо ж цей світ віддано в твоє володіння».

І, шаленіючи у відчаї, регочучи, Ґудман Браун схопив свій посох та продовжив свою мандрівку – настільки швидко, ніби він летів над лісовою стежкою, а не йшов чи біг. Шлях ставав усе більш диким та похмурим, все складніше було ним просуватися, пройдена ж стежка одразу зникала, залишаючи подорожнього в серці темних нетрів – так, манівець вів уперед, ніби інстинкт, що веде смертних до зла. Весь ліс був сповнений людей та страхітливих звуків – скрипу дерев, виття диких звірів, криків індіанців; іноді вітер звучав, як далекий церковний дзвін, іноді він ревів навколо подорожнього, ніби вся Природа зі зневагою насміхалася з нього. Однак, він сам був головним жахом цієї сцени, а тому не тремтів від інших жахіть.

«Ха-ха-ха!», - ревів Ґудман Браун, коли вітер реготав з нього.

«Ну що, чий сміх гучніший? Навіть не думай налякати мене своєю чортівнею! Відьмо, чаклуне, індіанський пау-вау, сам дияволе – виходьте, це прийшов Ґудман Браун! Вам варто боятися його настільки ж, як і він боїться вас!»
Направду, в усьому лісі, повному різноманітних істот, не могло бути нічого страхітливішого за фігуру Ґудмана Брауна. Він пролітав між чорних ялинок, оскаженіло розмахуючи своїм посохом, сповнений натхнення мерзенного богохульства, так регочучи, що лісова луна відповідала йому реготом демонів, які буцім оточили його. Сам диявол є значно менш мерзенним, ніж коли він ховається всередині людини. Так, він переслідував нечистого, тремтячи серед дерев, поки не побачив червоний вогонь попереду – це палали порубані пні та гілля, від яких розчистили галявину – вогонь той блякло сяяв під небом в цю опівнічну годину. Подорожній зупинився, бо стихла буря, що вела його вперед, і почув щось на кшталт гімну, урочисто виспівуваного багатьма голосами в далечіні. Він знав цю мелодію; вона часто виконувалася хором сільського молитовного дому. Слова пісноспіву розсіювалися десь удалині, не доходячи до його слуху, а тягнув їх хор не людських голосів, але звуків нічної хащі, що зійшлися в жахливій гармонії.

Ґудман Браун скрикнув, але його крик загубився для його власного слуху, увійшовши в унісон з криком пустки.

В проміжку тиші він крадькома підібрався поближче – поки яскраве світло не засліпило йому очі. В кінці побаченої ним галявини, огородженої темним муром лісу, височів камінь, ніби грубий, природний аналог чи то вівтаря, чи то кафедри, оточений чотирма сяючими ялинками, чиї верхівки палали, а стовбури залишалися незайманими – ніби світильники на обідні.

На верхівці каменю палала купа листя, виблискуючи в саме небо посеред ночі, та уривчасто осяюючи галявину. Сяйво охоплювало кожну гілочку, кожну листяну гірлянду. Червоне світло вогню то спалахувало, то знову стихало, і незліченна община тих, що зібралися тут, то осяювалася, то зникала в тіні, то знову поставала, ніби за одну мить з пітьми заповнюючи жителями серце самотнього лісу.

«Всі одягнені в похмуре та темне», - зауважив Ґудман Браун.
Такими вони й були. Серед них, колихаючись між мороком та блиском, з’явилися й ті, кого вже наступного дня люди могли побачити в залі провінційної ради, та інші, хто – від служби до служби – з-за церковної кафедри, оточеної натовпом слухачів, а також з-за найсвятіших вівтарів цієї землі – виглядали відданими небесам благочестивцями. Здається, там була й пані губернаторша. Принаймні, серед зібрання знаходилися високі пані, яких вона добре знала, а також дружини поважних панів, і вдовиці, у величезній кількості, і старі діви, що користувалися бездоганною репутацією, і чеснотливі молоді дівчата, що тремтіли від думки про те, як би їхні матері не побачили їх тут. Раптові спалахи світла над темною місциною засліпили Ґудмана Брауна, але ось він і впізнав тих служителів салемської церкви, що славилися особливою святістю. Старий добрий диякон Ґукін вже прибув і очікував того поважного святого, шанигідного пастора, тримаючи його вбрання. Однак, разом з цими серйозними, поважними та святими людьми, цими старійшинами церкви, цими чесними пані та чистими дівами, непоштиво стояли розпусники та жінки з заплямованою репутацію, найгірші покидьки, віддані огидним гріхам та підозрювані в жахливих злочинах. Дивно було, що ані добрі люди не здригалися поруч з нечестивцями, ані грішники не бентежилися через близькість святих. Серед своїх блідолицих ворогів також де-не-де стояли індіанські жерці – пау-вау – що сповнювали свої рідні ліси жахіттями завдяки закляттям, мерзеннішим за будь-які, відомі англійським чаклунам.

«Але де ж Віра?», - думав Ґудман Браун. І, коли серце його сповнилося надією, він затремтів.

Пролунав новий рядок гімну – з повільним та скорботним надривом, що нагадав про благочестиву любов, доповненим такими словами, в яких зібралося все грішне, що лише наша природа здатна вмістити, а також – прикрашений ще більш темними натяками. Не осягнути звичайним смертним знань бісівських. Рядок за рядком виспівувалися; хор пустки досягав найглибших звуків могутнього органу; і з фінальним акордом цього жахливого пісноспіву пролунав звук, подібний до ревучого буревію, стрімкого потоку, виючого звіра, і всі інші неузгоджені голоси цих диких хащів змішалися в один голос винуватця, що вшановував князя світу цього. Чотири сяючі ялинки спалахнули ще вище, і ледь зрозумілі страхітливі форми та риси виринули з диму, що огорнув нечестиве зібрання.

Тієї ж миті центральний вогонь вибухнув сяючою аркою, що накрила камінь, на якому тепер постала фігура. При всій повазі треба підкреслити, що фігура та ані вбранням, ані манерами – жодним чином – не нагадувала похмуре божество церков Нової Англії.

«Приведіть неофітів!», - вигукнув голос, що пролунав галявиною та прокотився лісом.

При цих словах, Ґудман Браун вийшов із тіні дерев та наблизився до зібрання, до якого він відчував огидну братерську симпатію у відношенні до всього химерного, що містилося в його серці. Він міг заприсягтися, що з диму на нього дивилася подоба його мертвого батька, яка закликала його підійти, в той час, як певна жінка, з обличчям, сповненим відчаю, застерігала його, простягнувши у заперечному жесті руку. Може, це була його мати? Втім, він не мав сили не крокувати, опиратися цьому рухові – навіть у думках – коли священник та старий добрий диякон Ґукін взяли його під руки та супроводили до сяючого каменя. Туди ж підійшла струнка постать жінки під вуаллю, в супроводі Ґуді Клойз, тієї благочестивої вчительки катехизи, та Марти Кер’є, яку диявол обіцяв зробити королевою пекла. Це була страшенна карга. Тож, прозеліти встали під вогняною аркою.

«Ласкаво прошу, діти мої», - мовила темна фігура, - «приєднатися до свого роду. Замолоду визнали ви своє єство та свою долю. Діти мої, роззирніться!»

Вони роззирнулися; у сяйві палаючого листя було видно всіх служителів нечистого духа; кожне обличчя мерехтіло темною посмішкою прихильності.

«Всіх цих людей», - зауважила темна постать, - «ви шанували з дитинства. Ви вважали їх святішими за себе, і здригалися від своїх гріхів, порівнюючи їх з життями тих праведників, молитовників, спрямованих у небеса. Однак, всі вони тут, серед моїх послідовників. Цієї ночі вам напевне стане відомо, чим займаються вони потайки; як шанигідні бородаті старці з церкви нашіптують розпусні слова своїм молодим служницям; як часто жінки, жадаючи отримати спадок, приносять чоловікам своїм напій у вечірнє ліжко, забезпечуючи їм останній сон на своєму лоні; як безбороді юнаки прагнуть отримати спадок батьків; як чесні дівиці – солоденькі, безстидні – викопують малесенькі могилки у своєму садочку, запрошуючи мене бути самотнім гостем на похороні немовлят. Схильність людських сердець до гріха дозволить вам виявити будь-яке місце – церкву, спальню, вулицю, поле, ліс – де коївся злочин, і ви на радість свою побачите, що вся земля – це саме лише тавро провини, сама лише величезна пляма крові. Такого ви й уявити не можете. Ви осягнете в кожній таємниці глибоку містерію гріха, фонтан всіх мерзенних мистецтв, що невичерпно живить більше злих потягів, ніж людська сила – ніж уся моя могутність – здатна висловити. Тепер, діти мої, подивіться одне на одного».

Так вони і вчинили; і в світлі пекельних смолоскипів той негідник упізнав свою Віру, а дружина – свого чоловіка, тремтячи перед нечистим вівтарем.
«Ось, ви тут, діти мої», - мовила постать низьким та урочистим голосом, сповненим, однак, сумом та безнадійною огидою, ніби в минулому янгольське єство цієї фігури могло оплакувати жалюгідний рід людський.

«Через зв’язок між вашими серцями, ви досі сподівалися, що чесноти справді існують на світі. Тепер вам відома правда. Зло – це єство роду людського. Зло має стати вашим єдиним щастям. Вітаю вас знову, діти мої, у зібранні роду вашого».

«Вітаємо», - повторили бісопоклонники в одному викрику відчаю та тріумфу.
Так вони стояли, самотня пара, яка, здавалося, досі не наважується перейти межу зіпсутості цього темного світу. У камені виявилося заглиблення з освяченою рідиною. Чи це була вода, червона від бляклого вогню? Чи це була кров? А може, рідке полум’я? Втілення зла занурило туди руки та приготувалося охрестити їх помазанням, щоб вони могли стати причасниками таїнства гріха, усвідомивши таємниці чужих провин – гріховних дій та думок – краще, ніж зараз вони усвідомлювали власні провини. Чоловік поглянув на бліду дружину, а Віра – на нього. Якими ж брудними тварюками мали побачити вони одне одного за мить! Вони тремтіли і через те, що приховували, і через те, що мали вздріти.

«Віро! Віро!», - закричав чоловік. «Звернися до небес, опирайся нечистому!»

Не знав він, чи послухалася його Віра. Одразу після цих слів він опинився на самоті в тихому нічному лісі, де ревів вітер, що зникав десь у глибині лісу. Він підійшов до каменя та відчув, що той холодний та вогкий, а з одного зі смолоскипів, які тільки-но палали, на його щоку крапнула холодна роса.

Наступного ранку молодий Ґудман Браун повільно вийшов на вуличку Салему, здичавіло озираючись довкола себе. Старий добрий священник, що роздумував про свою проповідь, прогулюючись цвинтарем, щоб нагуляти собі апетит перед сніданком, благословив Ґудмана Брауна, що проходив поряд. Той відсахнувся від шанигідного святого отця, ніби від анафеми. Старий диякон Ґукін служив удома літургію, і святі слова молитви було чути через відкрите вікно.

«Якому Богові може молитися той чаклун?», - мовив Ґудман Браун.
Ґуді Клойз, бездоганна стара християнка, стояла у світанковому сяйві біля своїх воріт, катехизуючи маленьку дівчинку, що принесла їй пінту ранкового молока. Ґудман Браун вирвав у неї дитину, ніби з лап самого чорта.

Опинившись на розі біля дому молитви, він вгледів голівку Віри з рожевими стрічками, що занепокоєно вдивлялася уперед, а тепер зраділо вибігла, побачивши його, та поцілувала свого чоловіка перед усім селищем. Однак, Ґудман Браун суворо та сумно поглянув на неї, та пішов геть, не привітавшись.

Чи привиділося Ґудманові Брауну те відьомське зібрання уві сні, коли він задрімав у лісі? Хай буде так, якщо бажаєте. Однак, зауважте! Цей сон був знаменням зла для молодого Ґудмана Брауна. Суворим, сумним, зануреним у похмурі розмисли, недовірливим, якщо не зневіреним – таким став він після ночі того жахливого сну. В день служби Божої, коли у церкві співали святі псалми, він не міг слухати їх, бо гріховний гімн лунав у вухах його, поглинаючи звук благословенних пісноспівів. Коли священник, енергійно та палко, стоячи за своєю кафедрою та поклавши руку на Біблію, говорив про священні істини нашої релігії, про життя святих, про переможців смерті, про майбутнє блаженство, про невимовні муки – тоді Ґудман Браун ставав блідим, боячись, як би церковний дах не поховав під собою сивого блюзніра та його слухачів. Часто, прокидаючись опівночі, він відсахувався від сплячої Віри; і – хоч уранці, хоч увечері, коли родина схилялася на колінах у молитві, він супився та щось бурмотів собі, суворо дивився на дружину і відвертався. Коли сплинуло його довге життя, шановане тіло його було поховане Вірою, літньою жінкою, дітьми та онуками – величезною процесією, хоча й небагато там було їхніх сусідів – але не було викарбувано ані рядочка надії на його могилі, бо годину смерті його сповнювала зневіра.

(Переклад оповідання Натаніеля Готорна "Young Goodman Brown" з англійської мови. Посилання на текст оригіналу: http://www.online-literature.com/hawthorne/158/).