Душа віршами співає щодень,
Під тиху музику крапель дощу,
Дихаю, але не відчуваю легень,
Хоча кохання з легкістю впущу.

Бо ти повітря мого земного раю,
Велика частинка мене самої,
Я в почуттях як в вогні згораю,
Хочу бути завжди лиш з тобою.

Щоб насолода потекла по венах,
Обпекла багряними почуттями,
Дотиком крила заклала все у генах,
Щоб ми кохали палко, до нестями.

І вслід за болем щоб прийшла любов,
Черпала світанки з сонних очей,
Тіло щоб здригалось від розмов,
А поцілунки не покидали плечей.

Тільки ти не бійся, я завжди з тобою,
Ніжно торкаюсь усміхнених вуст,
Захищаю від образ, самотності і болю,
Від думок, які жадають лиш розпуст.

І тоді лиш кохання буде нашим трофеєм,
Як зіллються закохані серця воєдино,
Почуття впадуть у душі цілющим єлеєм,
І ми будемо кохати завжди і безупинно...

16.02.17

Співає моє серце в чеканні,
Горять очі і палають вуста,
Розцвітає усмішка в бажанні,
А голова втрачена і пуста...

Пісня серця лине десь далеко,
Звивається в вирій, у небеса,
Її на крилах понесли лелеки
І я повірила в земні чудеса.

По тілу побігли безумні мурашки,
В повітрі завитав запах ванілі,
На вікні зацвіли білі ромашки,
Задрижали руки мої сп'янілі.

Це все сталось у долі секунди,
Від твого райського поцілунку
І нехай всі насміхаються люди,
Та я вдячна долі такому дарунку.

Бо ти як сонце прийшов у життя,
Зламав зачинені двері зимою
І як сірник спалахнули всі почуття,
Навік з'єднавши нас із тобою...

Я запалю свічку в вечір холодний,
Та образ твій розмитий в димі побачу
І наче той котик малий та голодний,
За теплий дотик поцілунком віддячу.

Ніжно промуркочу застиглі слова,
На моїх давно нецілованих вустах
І забуду, що в душі цвіте мрійна зима,
Просто житиму далі, ховаючись в снах.

Та душа враз полетить в заметіль,
Застигне вмить гаряча кров і сльоза,
Залишиться лиш сніг і солодка ваніль
І твій погляд, в якому горить бірюза.

Бо на жаль, це брехня, лиш міраж,
Тебе давно немає поряд зі мною,
А в пам'яті лиш залишився пейзаж,
Майбутнє, в яке дивились колись ми з тобою.

Я подарю тебе снег, который в танце кружит,
Запах Нового года вошедший во все дома
И пусть искренний смех к тебе поспешит,
Разольется шампанским и согреет слова.
Открою все стальные двери в забытые сказки
И белого ангела на снежинке тебе подарю,
Так много, сколько есть в моем сердце ласки,
Отдам только тебе... любя.. безумно люблю!
Ибо скребется в душе чувств огромная сила,
Не считая потери, холодного лета и боли
И пусть сегодня зима, пусть вчера тебя злила,
Но простить меня, поверь, наверняка стоит!
Лишь останься со мной хоть на мгновенье,
Остановив время и распылив гордые сны,
Даря любви улыбку в этот раз без забвения,
Чтоб вместе обнявшись дожидались весны.
Да и пусть тикает время как суровая бомба,
Дописывая нас как свою гениальную книгу,
Это пустяк, ерунда, на него совсем я не злобна,
Потому что ты рядом и я от счастья лечу...

Я так довго на тебе одного чекала,
Ховаючи у глибоку скриньку думки,
В тихих зорях щоніч засинала,
Присвятивши тобі ніжні рядки.
Але тебе поруч майже не було,
Тільки вітер приносив цілунки твої,
А серце стільки страждання відчуло,
Що стало чорніше святої землі.
Де ж ти був, коли я так страждала
І сльози лились немов водоспад,
Чому доля принесла, а потім забрала,
Звівши стільки непрохідних барикад?
Тепер день за днем у забутті минає,
Не знаючи спокою горить моя душа
І ніхто на цій землі на жаль не знає,
Що й досі я чекаю, пишучи цього вірша...

Я би написала тобі примару-листа,
Якщо ти на нього звісно будеш чекати,
Залишилась вночі без чорно-білого сна,
В якому колись приходилось літати.
Та в новому дні, серед тисяч думок,
Я пройдусь по полі мрій і страждань,
Чому колись я не зламала замок,
Таємних і таких відвертих бажань?
Та в мовчанні так слів малувато
І п'янить душу минуле хворе й гірке,
Тоді мені було на все наплювати,
Лиш рятувала серце своє боязке.
Не помічала сонність білих світанків
І як сонце посміхається високо в небі,
Не цінувала смак твоїх сніданків,
Лиш потопала банально в потребі.
Хотіла єдиного- прожити на славу,
Та не сумувати ні дня все життя,
Не відкривати душу давно вже іржаву
І не виказувати справжні свої почуття.
Думала, що не випити із келиха все кохання,
Як би не цвіли в душі моїй почуття,
Що завжди залишається тільки страждання,
Від марно прожитого і втраченого життя...
Та я помилялась... кохання таки існує,
Хоч воно довго спить- та загоряється вмить,
В долі секунди зриваючись швидко стартує,
Та вже до кінця життя яскраво горить!!!

На вулиці так казково танцює дощ,
А я мокну, закохана на всю голову,
Розбавляю усмішкою прозорість площ
І стигне щастя сльоза подібна олову.
Та я поділюсь з тобою куточком раю,
Згасаючим вогнем впаду на вуста,
Бо ж я, як та посіяна зірка згораю,
Розсипаючись, лечу, цілую сонні міста.
Чекаю на мрії забуті світом давно,
Відкриваючи очі на щось незбагненне
І те кохання, що прийшло до мене само,
Освічує самотнє життя до жаху буденне.
Але чому ти мовчиш? Я стомилась чекати!
Чи для тебе занадто лічити закохані сни,
Я готова кричати, в ніч і тишу кричати,
Лиш би насправді всі здійснились вони...

15.12.15

Твій силует написаний сірими снігами,
Пронизливий погляд заморожує кров,
Ти пройшовся по житті босими ногами
І розтерзав моє палаюче серце знов.
Тоді небо заплакало уві сні від туги,
Та сонце сховалось глибоко в океан,
Я покидала цей світ від страшної недуги-
Протікав по венах твій останній обман.
Втішало лиш те, що колись було,
А пам'ять жаліла змарновані роки,
Як би я хотіла щоб серце не відчуло,
Не цілувати тоді твоєї тіні, щоки...
Та життя давно протекло як річка,
Змивши з лиця всі теплі кольори,
Закохуватись не в тих- уже звичка
І приходити як завжди не тієї пори...
Та я не жалкую про прожите життя,
За світлі хвилини, нехай навіть у снах,
Знаю, назад не буде вже вороття,
А кохання згубилось далеко в дощах...

15.12.15

Твій голос розсипався вмить, як намисто
І зник, як в тумані пливуть кораблі,
А в грудях щось благало так урочисто:
"Не покидай, залишся в моєму житті."
Потримай ще трохи мою гарячу руку,
Проганяючи геть застиглі хвилини,
Не говори нічого, не видавай а ні звуку,
Дослухайся до пульсу закоханої людини.
І там, де сонце сідає в твоїх долонях,
Я тихо розтану, мов солодкий льодяник,
Назавжди залишусь в твоєму полоні,
Мріючи, щоб час зупинився і зник.
Запам'ятаю присмак твоїх п'яних губ,
Поцілую палко та задихнусь від насолоди,
Посміхнусь, відчувши тепло твоїх рук,
Я навчилась кохати, без чиєїсь на це згоди.
І знову буду благати, щоб ти помовчав,
Вирвав назовні всі заховані ноти,
Щоб сторінку за сторінкою мене вивчав,
Виказував ніжними обіймами море турботи.
Щоб політав зі мною моїм мрійним небом,
Ставши назавжди захованим раєм,
Від життя мені більше нічого не треба,
Лиш ключ від твого любовного водограю.

Ну ось і все... закінчилась самотність,
Лягла попелом на білі груди,
А в душу влізла почуттів бездонність,
Залікувавши рани, осінь і застуди.
А час ішов, здавалось безкінечно,
Слова текли, як водоспад в пустелі,
Я закохалась, повірте, безперечно,
Не знаходячи світла у кінці тунелю.
Зупинила я свій потяг у житті,
На станції кохання задрижали руки,
А серце безпорадно билось у передчутті,
Під тихі ноти гітари тонули всі звуки.
Я чекала тебе під нічними вогнями
І цей час ніби повз по вітринам,
Зустрічали зірки твій голос вбраннями,
Посміхаючись холодним жаринам.
І я згадала тоді, де впала весна,
Коли відчула подих твій на щоці,
Шалений погляд і пульс... картина ясна,
Тільки сильніше затисла своє щастя в руці.
Ось така моя правда- шепотіли вуста,
А тіло просило: " Лише чуток обійми!",
Щастя і доля насправді дуже проста
І їй підкорились вже давно всі світи!

07.12.15

Бо почуття не згасають як свічка
І не сховаєшся від них як від вогню,
Течуть вони по венах як річка,
В забутих словах таке тихе "люблю".
Ці обірвані фрази у пам'ять вп'ялись,
Десь безслідно розчинившись у мандрах,
Згадую як кохали люди колись,
А тепер залишилось лиш горе і крах.
Забуто, палко кохали, віддавали майже усе,
Відкрито і гордо проживали разом життя,
А сьогодні... де поділось кохання оте,
Від якого розриває душу, нема вороття?
Давно чомусь попрощались ми із долею,
Стомившись від болю, образ і почуттів,
Не хочемо сповна насолодитись волею,
А чекаємо лиш терпіння й співчуттів.
Та чи заслужили ми чистого кохання,
За десятки розбитих об землю сердець,
Не озирались на закохані погляди, бажання,
Залишали в душі лиш рану й синець.
Наша байдужість стала капканом комусь,
А самотність зробилась прокляттям, чумою,
Не зрозуміли ми щастя свого чомусь,
А поспішали втекти, не лишивши слід за собою...

07.12.15

Самотньо чашка стоїть на підвіконні
І годинник стукотить неначе у коня підкова,
А я залишилась знов сама в безсонні,
Не знаючи чи я жива чи іграшкова?...
Та я наче не сумую- гортаю журнали,
Згадую як вранці з тобою прощались,
А струни серця хололи, а струни волали
І слова на вустах ніяк не в'язались.
Ти на прощання кинув спокуси цілунок,
Так неначе я відчула дотик осіннього вітру,
Залишив на щоці як подих візерунок,
Якого мабуть ніщо уже на світі не зітре.
Тихо й спокійно зник вмить за дверима,
А я дослухалась до кроків останніх,
Була одночасно близька і нескорима,
Та вмирало серце "не відпускати" в бажанні.
Але чомусь не крикнула вслід :"Залишись!"
В надії, що повернешся, поцілуєш долоні,
Втратити щось до болю близьке боячись,
Та залишиш нарешті свою чашку на підвіконні...

05.12.15

Приречи мене мій ангеле на щастя,
Та завжди поруч зі мною йди,
Не дозволь спіткнутись й впасти,
Через пітьму за собою вслід веди.
Бо поки не обізнана в коханні,
Така слабка й ранима, зрозумій,
Не відмовляй в сердечному воланні,
Зроби щасливою, щастя ти посій!
Щоб всі думки заповнились тобою
І наплювати на стандарти, на межу,
Ти забери мене далеко із собою,
А я, що є в душі- усе тобі скажу.
Виллю почуття всі на твою долоню,
Та закричу про це на весь широкий світ,
Себе п'янити в вирі спогадів дозволю,
Залишаючи за собою лиш прозорий слід.
Так, я готова розтанути і зникнути з тобою,
Щоб ми десь залишились лиш у двох
І нехай земля зникне чи замете її зимою,
Ти тільки будь зі мною... кінець моїх вимог...

01.12.15

Нехай про тебе мені розкаже сонце,
Воно ж бо бачить кожний день тебе,
Ранішнім промінням загляне у віконце,
Та ніжно поцілує, щоб ти згадав мене.
А я забувати стала твоє лице і губи,
Звабливості усмішку і прохолодні руки,
Не видерже серденько втомленої згуби,
Та й засне навік під згасаючі звуки.
Нехай про тебе мені розкаже вітер,
Він же кожний день тебе обіймає,
А з моїх очей весь сум назавжди зітре,
Та закохане серце в полоні хай не тримає.
Швидко вкраде солодкий запах волосся,
Який змішає з безмежним ароматом полів,
Щоб це все сталось насправді, щоб не здалося
І я не блукала в тумані замріяних снів.
Нехай про тебе мені розкаже дощ,
Який тебе торкається коли ти йдеш,
Наповнить серце коханням в сірості площ,
Та заколише мріями, аж поки ти не заснеш.
Нехай про тебе мені розкаже зірка,
Що впала цієї ночі тобі на долоню
І хоча би разок, хоча би із-рідка,
Зробитись пасмом волосся цілуючим твою скроню.
Я би усе на світі за це віддала,
Щоб хоч краєм ока на тебе взглянути
І відчути у серці безмежні океани тепла,
Та назавжди в них залишитись, тонути...

29.11.15

Люблю я відчувати вітер на обличчі,
Коли опале листя лоскоче босі ноги,
Вдихати п'янке повітря просторої світлиці
І усміхатись до схочу, ледь помітної знемоги.
Та коли яскрава зірка падає додолу,
Хотілось би встигнути бажання загадати,
Та цю мить швидкоплинну, по-своєму чудову,
Все життя міцно у своїх руках тримати.
І не відпускати в небо ні на хвилину,
Закарбувати щастя навік у заплаканому серці,
Благати, молити та мріяти без зупину,
Про відбиток тепла у тріснутому люстерці.
Хочу, щоб тиша полікувала хворі думки,
Щоб слово прохання залишилось почутим
І усмішка була відповіддю на дзвінки,
А все погане навіки стало забутим.
Тільки після цього посміхнеться душа,
Виростуть крила враз за спиною,
Зупиниться час, черпнувши сонця з вірша,
Та залишиться в серці назавжди зі мною.

11.11.15

Ти як зірочка з небес,
Освічуєш нам дорогу,
Не бачила ніколи я таких чудес,
Які б долали зло й тривогу.
Відганяли сум і сльози,
Лікували серце розбите вмить,
Не страшні тепер життєві грози,
Бо любов палає і горить.
Моє сонце, лютнева квітка,
Маленьке янголятко чарівне,
Де ти взялася й звідки,
Моє дорогоцінне й золоте?
Таке велике щастя і турбота,
Якого так давно просила в Бога,
Тебе ростити- насолода, не робота,
П'янка втома і знемога.
Та ми все здолаємо разом,
Мама, татко і маля,
Щастя в житті напишеться наказом,
Та щасливо заживе сім'я моя!

06.11.15

Хочеться пташкою вмить полетіти,
У відкрите вітрами мокре вікно,
Та в вирі скажених емоцій згоріти,
Поринувши в роки забуті давно.
Відчути теплий подих солоного вітру,
Дитинство відцвіле знайти у зірках
І знати, що життя щастя не зітре,
Не сховає у загублених снах.
Ось вона я! Ще й досі жива,
Навіть із пораненим крилом,
Лечу, тримаючи мрію, щаслива
Борючись із смутком і злом.
Нехай і двері переді мною закриті,
У світле майбутнє і щастя без меж,
Та все одно зловлю короткі ці миті,
Коли відкрите вікно непідкорених веж!

25.10.15

Так чомусь серце у грудях палає
І закохані очі скувала клята журба,
Я кохала, але цього ніхто вже не знає,
Молилась, вмирала, кидала слова...
Та мабуть відрізані крила згоріли,
Бо душа мертво й налякано тремтить,
Хоч цілувала, та цілунки жити не вміли,
Тільки рана душевна плаче й болить.
Скільки раз я кричала далеко у небо,
Здіймала руки до журавлинних ключів,
Та мабуть долі мої крила не треба,
Знаходить інших вона шукачів.
А осінній дощ наливає більше болю,
У і так повні по вінця келихи життя,
Та я не припиняю молити долю,
Про чарівні миті і палкі почуття.
Можливо не зараз, можливо пізніше,
Ці слова я уже і не згадаю,
Та не хочу іншого, чогось більше,
Лиш щастя у неба і долі благаю...

23.10.15

Чтоб улететь от счастья на небеса,
Загранпаспорт совсем не нужен,
Чтобы хрусталём звенели голоса
И нестись безбашенно по лужам.
Счастье... Как много в жизни нам дано,
Лететь безумной малой птицей...
К сожалению не всем нам суждено,
Этим полётом в меру насладится.
То ли жизнь нам крылья отрезает,
Или мы больше не верим в чудеса,
Острым копьём фраз душу нам терзает
И мы всё куда-то спешим чуть дыша.
Но куда приведёт нас пыльная дорога,
В уютный уголок рая или в ад,
Чтоб в сердце не приземлилась тревога
И закончился весь земной маскарад.
Но верю я,что однажды наступит,
Заглянет тот заветные день и час
И весь злой рок от людей отступит
И счастливыми станем здесь и сейчас!

18.10.15

Глибока втома роздирає душу,
Думки поплутались як павутиння в лісі,
Розбите серце жити вже не змушу
І скинути тягар, який на мене ти повісив.
Так ревно шукала я крила щастя,
Ховала спогади у теплі сніги,
А довелось летіти-летіти і впасти,
Та розчаруватись у коханні назавжди.
Віддала чи загубила десь очі,
Які потонули колись у вікні,
Забула п'янкий запах сумної ночі,
Та закоханий погляд у розмиті ті дні.
Залишилась лиш тінь сподівання,
Що воскресне колись тобою забуте,
Бо серце стомилось від болю, волання
І так хоче до твого бути прикуте!

07.10.15

Семья. Заботы.Туман в глазах,
Стала нервной, на сердце страх,
Чувства прочь, признания- сказки,
Не хватает вдруг тепла и ласки.
Всё чаще одна, пью одиночество,
Спасает порой только творчество,
Уже нервы стали ни к чёрту,
Хочу улететь, но привязана к борту.
И обнимают в плену берега,
Чтоб никуда от них не ушла,
Так зыбко гладят своею рукой,
Дабы вечно играться со мной.
Спета стала песня счастья,
Годы в пропасть, нету власти,
Стало страшно одной засыпать,
Нету любимого, пустая кровать...

27/09/15

Я замучила себе коханням до сліз,
Бо розсипане життя не склалось у пазл,
Та й вітер вже почуття десь далеко поніс
І скував серце колись любляче враз.
Чому ж на плечі впала образа гірка,
Байдуже очі дивляться крізь тіло близьке,
Та давно не відчувають руки тепла
І лице кожний день мокре й слизьке?
Рука допомоги тягнеться до когось іншого,
Та ноги спішать до друзів п'яничок,
Чому не ти, а я хочу чогось більшого,
Не терплячи твоїх шкідливих звичок?
Може кохання згубилось в пісках,
Чи закувала доля у рамки стальні,
Рожеві окуляри тепер в житті, а не в снах
І лунають у вухах болю пісні?
А тіло розриває як від ворожої гранати,
Відводячи очі все далі в сірі дощі,
Серцю зостається лиш марно волати
І ховати надії в розірвані плащі.
Не хочу більше я терпіти муку,
Збирати у скриньку прозорі думки,
Слухати ноти твого байдужого звуку
І відкривати тобі душі двері, замки...

23.09.15

Сріблом дощу осінь малює вже долю,
Шумними вітрами розчісуючи волосся,
Серце терзає бабиним літом до болю,
Сум, печаль... ні, це лиш здалося.
І обвіяне вітром лице посміхнеться,
Мимо пролітаючим вільним птахам,
Нехай і літо за мною вже не женеться,
Та золоту красу все одно не віддам.
На повні груди вдихну розлиті запахи,
Розкинутих вітрами по небу блакиті,
Наллю по вінця щасливих снів келихи,
Та назавжди закарбую сонні ці миті.
І нехай природа зморено засинає,
Хрипне голос в холодних долонях,
За те спогади всі забуті до мене вертає,
Цілуючи дощем всю біль у скронях.
І я загублюсь в облетілому листі,
Сховавши обличчя у мові зірок,
Розцвіту мов квітка осіння в намисті,
Та взірву барви лиш натиснувши курок...

22.09.15

Шумит золотой листвой осень,
Обнимая туманами грустные берега
И так дерзко печаль в глаза бросит,
Торопясь разлить непогоду и податься в бега.
А я спешу домой под мокрым зонтом,
Ищу в глазах ошибки из лета,
По дороге считая лужи мельком,
В ожидании вновь остывшего привета.
И хоть с ней мы знакомы давно,
Да на зонте все слезинки посчитаны,
А в душе слякоть, так тяжело,
Идём обе молча, плохо воспитаны.
Но всё же лучше с грустной улыбкой,
Шагать по давно уставшей земле,
Сея тёплые взгляды по улице зыбкой
И наслаждаться погодой везде.

21.09.15

Спасибо тебе за подаренный вечер,
За боль в бокале испитую до дна,
Потухшие во мраке лжи свечи,
Вонзившийся метелью в глаза.
За израненное пустотой холодное сердце
И пепел любви опавший листвой ,
Раскалённое скверностью солнце,
Засохший цветок подаренный тобой...
А ревность стала просто иллюзией,
Да и преданность заболела давно,
Так жаль... ты игрался прелюдией
И было тебе как всегда всё равно.
Теперь душа ушла, испарилась,
О мой далеко не прекрасен!
Всю дорогу то смеялась, то молилась,
Сквозь туман слёз, до боли опасен.
И я готова взорваться грусти огнём,
Листвой упасть на серый асфальт,
Утонуть, навсегда исчезнуть в нём,
Спрятаться тенью, о смерти умолять...

15.09.15

Догорає листя, хоче щось сказати,
Та поламались слова назавжди,
Зостанеться лиш вічність мовчати
І тремтіти від холодної води.
Та слухаючи тиху мелодію дощу,
З грізним стукотом крапель по дахах,
Я в осені усе забуду й знищу
І душа звільниться, полетить як птах.
Нехай і смутком плаче день,
Зникаючи тихцем за літом,
Вертає спогади гірких пісень,
Та все одно пахне запашним бісквітом.
І немає в мене депресій- як в інших,
Простуди чи несмачної кави,
Днів кращих чи гірших,
Лиш всюди блиск золотої оправи.
Чомусь і зараз я посміхаюсь,
Не пускаючи холод у життя,
Зустрічаю зі сміхом, вітаюсь,
Осінній стукіт сонного серцебиття.
І нехай між зорями посіяний
Туман прийдешніх днів,
Назавжди в снах моїх розвіяний,
Щоб по житті щастям він горів.

14.09.15

Той біль, як осіння прохолода,
Пронизує аж до глибини кісток,
Ніби повільно вмираюча врода,
Яка тягне безжально за повідок.
Він мучить, ріже безталанно,
Повільно забираючи саме дороге,
О зупиніться кровожерна панно,
Не затискайте серце в павутиння туге!
Не рвіть душу на запчастини,
Терзаючи рани несамовито,
Пожалійте серце простої людини,
В якої гніздо щастя ще не сповито.
Я ж бо готова все вам віддати-
І ясні очі, і серце й красу,
А натомість прошу не забирати,
Закоханий погляд і тремтіння голосу.
Нехай він сам в очах все побачить
І прочитає між рядками признання,
Я зволікала, мабуть цього і не пробачить,
Пізно зрозуміла- час не лікує кохання!

09.09.15
Роки давно спалили всі ноти із пісні,
Яку хотіла про кохання тобі заспівати
І години ті швидко збігли зловісні,
Залишилось останні секунди імпровізувати...

Там, де ніжні лебеді пливуть,
Забувається в обіймах тиша,
Там серця закоханих живуть
І ніч народжується глибша.
В танці ми кружляєм до небес,
Потопаєм у безмежній ночі,
А серце лиш шукаючи чудес,
Малює сон, почуття жіночі.
Там ми будем жити вічно,
У м'яких пір'їнах лебединих,
Насолоджуватись, кохати звично,
Не соромлячись почуттів глибинних.
А холодні руки ночі обіймуть,
Та подарують світлу казку,
Назавжди самотність відженуть,
Та золотим дощем просиплють ласку.
І я притисну тебе міцно до грудей,
Постеливши постіль із латаття,
Проллю кохання в серце як єлей
І повторятиму слова любовного закляття.
Щоб по житті ішов ти завжди поруч,
Бо як тебе не стане- краще вмерти
І розірветься тоді забутого серця обруч,
Хоч і почуття з нього повік не стерти...

05.09.15

Ніжний шепіт дощу лоскоче шибки,
А я застуджена плачу з ним разом,
Не хочеться дихати, тяготять помилки,
Та душа упивається химерним джазом.
Тяжкий сум осів каменем на груди,
Вичерпав з очей весь віск життя,
Не можуть руки зняти дотику полуди,
Та пришвидшити струну серцебиття.
Душа рветься та розсипається перлами,
А розум хоче лише спокою і тишини,
Слова торкаючи палають жерлами,
Та у цьому мабуть не має моєї вини.
Просто життя когось торкає дотиком
Світлого сну і живої музики,
Когось лякає малим чорним котиком,
Даруючи лиш дірки, а не бублики.
Залишаються лиш світлі плями,
На старих та щасливих фотографіях,
Тіло прикрашають сльози і шрами,
У вічно схованих чужих біографіях...

01.09.15

Із слів твоїх капає лагідна отрута,
Як гіркий полин в'їдається в шкіру,
Я для твого серця стала навіки забута,
Згубивши у високих травах засмучену віру.
Твої очі свердлять в мені чорну діру,
Назавжди розбивши кришталики рожевих снів,
Тепер як примара літаю, у печерах живу,
В загубленості запилених, сірих віків.
Та колись я цвіла намальованим соняшником,
Випивала з долонь ранкову літню росу,
Пливла по житті маленьким човником,
Відкривавши для себе неймовірну красу.
Але ці дні ти змінив зимовим холодом,
Втопив у мені прозорість білих ранків,
Зморив все чуттєве у мені злим голодом,
Вибравши з очей блиск незграбних світанків.
Та бліде небо стало ще красивіше чомусь,
Не вбачає в мені щось важливе для світу,
Не подарував дива ти мені, а я комусь,
Як не дарує зима яблуні весільного цвіту.

01.09.15

Закрию долонями небо гнітюче,
А ти насій мені в очі туману,
Шепочи тихо на вухо слово болюче,
Напусти в думи павутину обману.
Щоб сум той навіяв сни кольорові,
Котрі з келиха п'ють жадібно душу,
А вітер розвіяв вщент сльози лілові,
Та став м'якіше лоскоту плюшу.
Золотими листками вкрий дорогу,
Днів моїх суворих лихоліття,
Намалюй знаки, повороти, засторогу,
Щоб мене минали німі жахіття.
А м'ятним запахом обійми руки,
Заколиши тривогу нотою спокою,
Щоб краплями по тілу скотились звуки,
Стань мені тихою гаванню, затокою.
Щоб очі мої не згасли з тобою,
Та не забула шороху твого голосу,
Я б торкалась тебе кохання сльозою,
Та вела б по життю швидше компасу.

01.09.15

Літній тур вже закінчився сльозою,
Давно поїзд загудів у ранковому тумані
І вмивається серпень останньою росою,
Потопає назавжди у хиткому обмані.
Так важко попрощатись з теплом,
Рахуючи останні хвилини побачень,
Я за спеку вручу літу диплом,
Та щиро попрошу у ночі пробачень.
Я вип'ю гірку чашу розлуки
І шагну в осінь, у небуття,
Назбираю золота повні руки,
Устеляючи дорогу у світле життя.

31.08.15

Вдаль ушли золотые века
И любовь сменилась на власть,
Не та что раньше, далеко не та,
Сложно любить и в сердце попасть.

31.08.15

Впало яблуко на білий килим
І в цю мить кохання закінчилось,
Колись ти мені здавався милим,
Що серце зупинялось, а не билось.
Та закінчився присмак щастя,
Захолола кава у моїх руках,
Зібрати осколки серця вже не вдасться,
Померли спогади в твоїх словах.
Ніколи вже не заглянеш у мій сон,
Не пригорнеш міцно, до нестями,
Не подзвониш метушливо у клаксон,
Не потопиш гострими почуттями.
Я втекла назавжди із неволі,
З м'ятим білетом у один кінець,
Де почуття зупинились, стали кволі,
Де розчарував кохання знавець.
Тепер буду в даль безупинно тікати,
Забуваючи про смуток і втому,
Та лиш серце не перестане кричати,
Та сумувати по обличчю блідому...

31.08.15

Серед тисячі зірок я твою віднайду
І вкрию небо попелом кохання,
У серце вогонь тобі палкий покладу,
Та зачекаю на забуті слова зізнання.
Зірване слово з твоїх уст полетить,
У прикрашене квітами моє волосся,
Розітнеться пополам неба блакить,
Бо загублене кохання знову знайшлося.
Згодом випаде сніг на стомлені ночі,
Загасить полум'я суму мого
І я розцілую твої усміхнені очі,
Та не залишу більш ніколи самого.
Ще трохи- і ми зможемо літати,
Не повертатись у цей загублений світ,
Серце забуде прощання, лиш буде кохати,
Натхненно малюючи наш вічний політ.
І ми понесемось у світ із мрій,
Де закохані душі потрапляють в полон
І розкривши перед нами життя сувій,
Доля позбавить усіх земних заборон.

30.08.15

Не верь глазам, они порою лгут
И чувства те не в твоей власти,
Но те лишь долго-долго ждут,
Которых любовь разрывает на части.
И не убежишь ты от розовых снов,
Не спрячешься далеко на краю,
Не разбить тебе любовных оков,
Не потушить ярких чувств зарю.
Как бы ты судьбе не упирался,
Не улетал бы в манящую ввысь ,
Всё равно этот знак бы тебе встречался,
Не смог бы ты убежать, унестись.
И лишь в конце, на закате дня,
Когда ноги устанут убегать,
Ты с нежностью вспомнишь меня
И станешь к любви громко взывать.
Но то время увы далеко уплыло,
Не смогла ждать я тебя вечность,
Наверное чувство потерялось, прошло,
Оставило лишь не целованную внешность.

22.08.15

Я подивлюсь у небо і побачу себе,
Як на хмаринах ніжно гойдаюсь
І вітер мене кудись далеко несе.
Та я і рада, нехай, я не пручаюсь.
Він же не зможе мене обманути,
Може зітре із серця їдку печаль,
Хоч і не має сили все повернути,
Тільки нестиме швидше, в даль.
А я сміятимусь від насолоди,
Що літаю хоча би у снах,
Сміх ніколи не вийде із моди,
Не потоне у морі в забутих човнах.
І я розмалюю прозорі хмарини,
Трохи кину кольору в життя,
Щастя зійде швидше лавини,
Зірве з петель всі таємні почуття.
Нехай цього ніхто і не побачить,
Лиш відчують до серця близькі,
Життя все рівно їм сповна віддячить
І не запише до числа гріхів.
Не всі люди бачать чужі проблеми,
Загублені шматки побитої душі,
Відвертаються від важкої дилеми,
Не витягують із обірваної глуші.
Та я ще не розбита до кінця
І сенс буття ще при мені,
Я оживу в проміннях сонця,
Доб'юсь небачених висот у житті.

23.08.15

Стихли робкие звуки под светом луны,
Лишь вино в бокале искрится,
Мы любовь вечную друг другу должны
И острым копьём чувств в сердце вонзится.
Сердце от трепета мечет срывая огонь,
Волны моря безумно волнуясь
Успокоят меня раскалённую вновь,
Своих нагих чувств перед тобой не стыдясь.
Я открыла душу и стою в предвкушении,
Чего-то большого и гордого чуть,
Тело дрожит и губы в волнении ,
А в глазах то искры, то каламуть.
Твой взгляд режет острым лезвием,
На грани дыхание и жизни печать,
Голос твой влюблённый жадно я съем,
Пытаясь разговор бесполезно начать.
А время уходит в море и плачет,
Что не свело раньше наши пути,
Но как поступить сейчас иначе
И не дать сгореть пылкой любви?
Чуть-чуть потушить надо пожар
И в снах тебе реже встречаться,
Но впустить тебя в сердца разгар,
Чтоб на всю жизнь в нём остаться.

24.08.15

Стань героєм мого роману,
Безпощадно рви моє серце,
Напусти в очі кохання туману,
Розбий болю крихке люстерце.
Біжи вздовж океану моїх почуттів,
Зупинись, і поруч скупайся,
Тільки ти розтопити серце зумів,
Живи зі мною, лиш не зламайся.
Якщо хочеш вернемось у літо,
В те кольорове наше життя,
Де пахощі щасливих квітів,
Пишуть сторінки нашого майбуття.
Я лиш терпкості ноту розвію,
Щоб щасливі були до кінця,
Тобі у руки насиплю надію
І викину геть ілюзій камінця.
В твоїх очах замерехтить кохання
І весь всесвіт тобі підморгне,
А я доти розгорюсь від бажання
І чекатиму поки ранок сон віджене.
Та прокинувшись в твоїх обіймах,
Я подивлюсь в бездонні зіниці,
Та розтану льодяником в інтригах,
Залишившись навік в твоїй в'язниці.

26.08.15

Слишком много в жизни соли,
Избыток криков и мелких ссор,
Маловато будет счастья, воли
И не понятно кто хам, а кто вор.
Но как бы ту обиду потерять,
Отпустить на свободу всю боль,
У кого бы храбрости занять
И умножить ложь на ноль?
Но мир весь до корня такой,
Каким мы его сделали сами,
Стал злобный и какой-то чужой,
Смотрит на нас косыми глазами.
Нету волшебства, детской сказки,
Сладкого ванильного аромата,
Кончились чувства, стоны и ласки,
Остались волнующие вопли заката.
По телу пошла лёгкая истома,
Почувствовалось горькое послевкусие ,
Жизнь как будто-бы невесома
И полна шлейфов иллюзий.
А мне всего лишь пару слов
Нужно, чтоб просто сойти сума
И я избавлюсь от тягостных оков,
Да прочь уйдёт холодная чума.

27.08.15

Коли я пишу щось мимоволі
І складаю в куточок у душу,
Зі мною разом плачуть тополі,
Згадують цю хвилину болючу.
Коли я пишу- серце розцвітає,
Народжується мить чарівна,
Слово мерехтить і оживає,
Та наливається коханням сповна.
А коли журба бере гору
І дощ наче плаче по вікні,
Не вистачає віршам декору,
Потонули у старому човні.
Та вірш без емоцій- прозорий,
Не побачиш у ньому сльози
І світ до нього стане суворий,
Страшніший нічної грози.
Тому я вкладаю у строки мрії,
Більше кольору і почуттів,
Бо серце гортає щирі надії,
Щоб до вас промінь цей долетів.

29.08.15