Я би написала тобі примару-листа,
Якщо ти на нього звісно будеш чекати,
Залишилась вночі без чорно-білого сна,
В якому колись приходилось літати.
Та в новому дні, серед тисяч думок,
Я пройдусь по полі мрій і страждань,
Чому колись я не зламала замок,
Таємних і таких відвертих бажань?
Та в мовчанні так слів малувато
І п'янить душу минуле хворе й гірке,
Тоді мені було на все наплювати,
Лиш рятувала серце своє боязке.
Не помічала сонність білих світанків
І як сонце посміхається високо в небі,
Не цінувала смак твоїх сніданків,
Лиш потопала банально в потребі.
Хотіла єдиного- прожити на славу,
Та не сумувати ні дня все життя,
Не відкривати душу давно вже іржаву
І не виказувати справжні свої почуття.
Думала, що не випити із келиха все кохання,
Як би не цвіли в душі моїй почуття,
Що завжди залишається тільки страждання,
Від марно прожитого і втраченого життя...
Та я помилялась... кохання таки існує,
Хоч воно довго спить- та загоряється вмить,
В долі секунди зриваючись швидко стартує,
Та вже до кінця життя яскраво горить!!!