Сріблом дощу осінь малює вже долю,
Шумними вітрами розчісуючи волосся,
Серце терзає бабиним літом до болю,
Сум, печаль... ні, це лиш здалося.
І обвіяне вітром лице посміхнеться,
Мимо пролітаючим вільним птахам,
Нехай і літо за мною вже не женеться,
Та золоту красу все одно не віддам.
На повні груди вдихну розлиті запахи,
Розкинутих вітрами по небу блакиті,
Наллю по вінця щасливих снів келихи,
Та назавжди закарбую сонні ці миті.
І нехай природа зморено засинає,
Хрипне голос в холодних долонях,
За те спогади всі забуті до мене вертає,
Цілуючи дощем всю біль у скронях.
І я загублюсь в облетілому листі,
Сховавши обличчя у мові зірок,
Розцвіту мов квітка осіння в намисті,
Та взірву барви лиш натиснувши курок...

22.09.15