Збірник статей «Сміх проти терору» Петра Сороки – чи не перша в українській критичній думці спроба оглядового аналізу антитоталітарного гумору і сатири наших письменників XX століття. Грунтовно вивчаючи «сміхологію» українських класиків, дослідник намагається зрозуміти сам і донести до читачів дух радянського «скотинячого двору», який міг змести людину за найменший натяк на прообрази Д.Оруела. На думку П.Сороки, тоталітаризм проявляв войовничу нетерпимість не тільки до сатиричних випадів, я навіть і до безневинної дотепності на побутовому рівні. Сміх був протипоказаний репресивній машині і викликав у її творців інстинктивний спротив. Але, попри всякі обмеження – народ сміявся. Сміявся з «великої ласки» ясновельможних московських правителів та їх місцевих посіпак, забуваючи про «імперіалістів» і «націоналістів» і мало дивуючись «несунам», «неробам», «п’яничкам» і т. п.
У статті «Нотатки до історії українського сміху» автор дає короткий виклад історії українського гумору останнього століття. Побіжно згадується ім’я патріарха гумору Остапа Вишні, детальніше аналізується гумор в діаспорі. Найбільшою заслугою цього пласту літератури в позаматериковій Україні, як вважає П. Сорока, є яскравий образ вуйка Штіфа Табачнюка –
українського Швейка, який часто потрапляє в курйозні ситуації і завжди якось виплутується з них за допомогою гострого або дотепного слова. До честі Петра Сороки скажу, що саме він відкрив і продовжує популяризувати для широкого загалу в Україні Штіфа і його «хрещених батьків» – гумориста Стефана Федчука та художника Якова Майданника.
Добре відгукується критик про Едварда Козака (ЕKO), Миколу Понеділка, Івгу Жак, Василя Дідуха, Богдана Нижанківського, гумор яких допоміг українській нації за океаном вижити і з повною силою висміювати тоталітарну систему на батьківщині.
Стаття «У світлі сміху» присвячена засобам гумористично-сати-ричного зображення дійсності в романі Уласа Самчука «Волинь». Критик відзначає, що до добродушного кепкування славний волиняк вдається там, де йдеться про людей праці, щирих і чесних, безкорисливих і мудрих селян. Сатира ж стає надійною зброєю письменника, коли мова заходить про різних трутнів і перевертнів. Дуже вдало Улас Самчук зобразив вождя російського і світового пролетаріату Леніна: «маленький чоловічок з «раскосыми очима», який осідлав імперію, пхнув на неї всі підземні сили». Ось у чому головна причина замовчування імені видатного українського прозаїка, який розгадав природу більшовизму.
Праця Петра Сороки не претендує на вичерпний аналіз творчості українських сатириків і гумористів. У підзаголовку так і сказано: «Нотатки...». Проте, дуже сподіваємося, що з-під пера дослідника вийдуть окремі серйозні монографії, початок яким дали статті, вміщені у збірнику.

Василь ДЕРІЙ,
член літературно-просвітницького об’єднання «Галицько-Волинське братство».
м. Тернопіль.

Газета «Тернопіль вечірній». – 1993. – 04 вересн. – С. 5.

26 червня шістдесятирічний ювілей відзначатиме один з провідних українських вчених у галузі бухгалтерського обліку, економічного аналізу та контролю, доктор економічних наук, професор кафедри обліку та оподаткування підприємницької діяльності Тернопільського національного економічного університету, академік Академії економічних наук України, педагог, поет, літературознавець Василь Антонович Дерій.
Народився Василь Антонович 26 червня 1959 року в селі Нагірянці Чортківського району. Закінчив Копичинський технікум бухгалтерського обліку в 1977 році, економічний факультет Української сільськогосподарської академії в 1981 році. Кандидатську дисертацію «Облік і аналіз виробництва та реалізації продукції скотарства» захистив у 1990 році, а в 2012 році – докторську дисертацію «Теоретико-методологічні засади обліку і контролю витрат та доходів підприємств». Трудовий шлях В. А. Дерій розпочав у 1982 році, очоливши бухгалтерську службу колгоспу «Золота нива» (с. Буряківка Заліщицького району). Протягом 1986-1987 років працював на посаді провідного спеціаліста групи з організації обліку та звітності в сільськогосподарських підприємствах Агропромислового комітету області (1986-1987 pp.). У Тернопільському національному економічному університеті працює з 1982 року (крім 1986-1989 pp.), де пройшов шлях від асистента до професора кафедри.
Автор і співавтор понад 270 наукових і навчально-методичних праць, у тому числі семи монографій, десяти підручників, кількох навчальних посібників. Бере активну участь у громадській та науковій роботі. Член Федерації професійних бухгалтерів і аудиторів України, ради Федерації аудиторів, бухгалтерів і фінансистів АПК України, вченої ради Тернопільського національного економічного університету, спеціалізованої вченої ради по захисту кандидатських і докторських дисертацій. Заступник головного редактора наукового фахового журналу «Вісник Тернопільського національного економічного університету», входить до складу редакційної колегії журналу для дітей України «Дзвіночок».
Під науковим керівництвом ювіляра успішно захищено п'ять кандидатських дисертацій. Понад 20 разів він виступав у ролі офіційного опонента по захисту кандидатських і докторських дисертацій. Неодноразово був науковим керівником і виконавцем науково-дослідних робіт, науковим керівником магістерських і бакалаврських дипломних робіт.
Поряд із досягненнями у науковій сфері Василь Антонович знаний в Україні як поет і літературознавець. Автор збірки віршів для дітей «Мій Букварику, Букводарику» (1996 p.), поетичної збірки «Пора каштанового цвіту» (2001), пісенних збірників «Мамині турботи» (1997 та 2003 роки, спільно з кримським композитором Віталієм Лазаренком), кількох десятків літературно-критичних статей, сотень публікацій у друкованих та електронних періодичних виданнях. На його слова написано майже 50 пісень, окремі з яких звучать у виконанні вітчизняних професійних і аматорських творчих колективів та артистів. Лауреат Всеукраїнської літературно-мистецької премії ім. Іванни Блажкевич (2001 р.).

І. ВІКОНСЬКА.

«Вільне життя +». П’ятниця, 21 червня 2019 року, № 50 (16098). С. 3.

Одягнімо, друже, вишиванки —
Наш чарівний український стрій.
Не для когось, не для забаганки,
А для себе, вірний друже мій.
Одягнімо вишиванки, друже,
Як одвічний предків талісман.
Хай не буде серед нас байдужих
І один в нас буде отаман.
Одягнімо в свята і неділі,
В будень, за потреби, одягнім
І відчуєм — вороги безсилі
Зруйнувати український дім.
Одягнімо вишиванки, друже,
Хай побачить українців світ -
Молодих, відважних, дужих,
У єднанні на багато літ.

Ось цього вірша нашого земляка Василя Дерія вже кілька разів покладено на музику. Бо в ньому - надто правильні, надто дочасні, прості й палкі слова. Викресані з вогню серця літератора й економіста в одній іпостасі. У тих двох поняттях — все його єство.

Вчитаймось в означення цієї особистості у Вікіпедії: український науковець у галузі бухгалтерського обліку, аналізу та аудиту, поет, літературознавець, доктор економічних наук України (2013), професор (2016), завідувач кафедри аудиту, ревізії та аналізу (2014-2017) Тернопільського національного економічного університету, академік Академії економічних наук України (2015). Головний редактор збірника наукових праць «Економічний аналіз» (2014-2016), заступник головного редактора наукового журналу «Вісник Тернопільського національного економічного університету» (2015), член редколегії Міжнародного збірника наукових праць «Інститут бухгалтерського обліку, контроль та аналіз в умовах глобалізації» (2013), Міжнародного наукового журналу «Інтернаука». Серія: «Економіка» (2017). Доволі довгий послужний список. Ось яких людей народжує й плекає наша чортківська земля. Точніше — селище Нагірянка.

Василь Антонович загостив, було, до редакції «Голосу народу» восени, перебуваючи тут в якихось невідкладних справах. Навідав часопис неспроста - каже, ностальгія. Адже з районкою його пов'язують далекі вже в часі роки — 1977 (!). Власне тоді газетні шпальта вміщували перші дописи про спортивні досягнення. Бо захопився, було, хлопчина, вже учень Копичинського технікуму бухгалтерського обліку, легкою атлетикою і з задоволенням долав дистанції. А писати вірші почав ше школярем, на початку восьмого класу, бо ж - юнацьке захоплення, перше кохання... — Потім почав займатися більш серйозними речами, — неквапно оповідає наш гість. — У мене мама пропрацювала бібліотекарем сільської книгозбірні аж 39 літ. Я з п'яти років — у бібліотеці. І книжка для мене завжди була важливим моментом в житті.

Отчий дім для нього и дотепер — незмінний оберіг. Як випадає змога, неодмінно навідує стареньких батьків: татові, Антонові Михайловичу, довголітньому водієві, вже 83 зими й літа, матері, Марії Володимирівні, двома роками менше. Ближче до батьківського порогу мешкає молодший брат Володимир — він переважно й клопочеться сущими нині зачинателями родоводу.

А в тих його галузках п. Василь вправно відшукав і поціновує глибоко патріотичне коріння: «Дізнався вже пізніше (бо колись годі було й думати про подібне - не те, щоб говорити), що дід мій брав участь в бандерівському русі, та й старший батьків брат теж мав стосунок...». Із задоволенням пригадує, як 1990-го, завдяки науковому керівнику своєї кандидатської — доктору економічних наук, професорові Анатолію Герасимовичу, що родом з Житомирщини, став учасником вікопомного ланцюга злуки «Схід-Захід».

Так склалося, що доля простелила перед ним ще в юнацькому віці одразу дві стежини. По закінченні бухгалтерського технікуму пробував сили при вступі до Львівського військово-політичного училища — на факультет журналістики. Каже, провалив іспити. Відтак вступив на економічний факультет Української сільгоспакадемії. Та захопленню письмом і там не зраджував: був студкором в академічній газеті. Писав різні матеріали — переважно про студентське життя і — вірші. В часі влаштовуваних творчих зустрічей тоді, в студентські роки, й побачив Олеся Гончара та Володимира Яворівського, Степана Олійника та Юрія Збанацького.

Вже працюючи у Тернопільському фінансово-економічному інституті (куди запросили до праці після здобуття «червоного» диплома академії), прийшов до літературної студії «Сонячні кларнети», де керував Борис Демків. Власне відтоді, з 1985-го, й ведуть-несуть його життям два крила: з одного боку — література, поезія, громадська робота, з другого — економіка. Хоча, як твердить Василь Антонович, поєднання це доволі важке, адже наукова праця, викладацька робота владно і вперто поглинають час, залишаючи надто мало простору для творчості. Та все ж наразі в його творчому доробку збірка віршів для дітей «Мій Букварику, Букводарику», датована 1996-м роком, поетична збірка «Пора каштанового цвіту» (2001), пісенний збірник «Мамині турботи» (1997, 2003, спільно з українським кримським композитором Віталієм Лазаренком). «Натепер створено близько півста пісень на мої слова», — мовить автор.

Ось цього вірша, зацитованого на початок нинішньої публікації, В.Дерій написав на пораду
доньки Іванни Блажкевич Дарії, коли спрезентував, було, музеєві письменниці в с. Денисів Козівського району власну збірку. До слова, лауреатство Всеукраїнської літературно-мистецької премії ім. Іванни Блажкевич — одна з найпомітніших відзнак творчих змаг нашого земляка. А ще є призерство кількох обласних літературно-мистецьких конкурсів.

— Пішов у хід мій вірш «Наш головний бухгалтер», — начебто напівжартома-напівсерйозно повідомляє гість. — А тепер це — пісня, точніше - гімн бухгалтерів, до речі, єдина пісня про працю представників цієї професії в Україні. Знаєте, колись Володимир Вихрущ говорив, що він серед економістів — поет, а серед поетів — економіст, — продовжує. — А я серед науковців — поет, а серед поетів - бухгалтер, - уточнює з усмішкою.

Дружина нашого візаві Богдана Дерій теж, виявляється, пов'язана з Чортковом - 1974 року закінчила Чортківське медичне училище. їх звела в пару поезія і загалом творчість, бо у п. Дани наразі аж 6 книжок - поміж них наш гість називає збірку сценок для дітей «Мудрість хитрості не сестра» та сценічні мініатюри для школярів «Не ґави, а шкільні забави», й цьому абсолютно не завада медичний фах. Під стать батькам і їх донечка Марія — нині кандидат економічних наук, викладач ТНЕУ: 2006 року побачила світ її поетична збірка «Лілея чистоти», а 2016-го — економічні казки для дітей «Короткі історії про місто Ринок» (до слова, п. Василь принагідно спрезентував колективу «Голосу народу» кілька примірників цього дитячого видання).

Ми довго й надзвичайно цікаво говорили з нашим гостем про різні категорії буття. Це якраз той випадок, коли неодмінно згадуєш слова когось з великих, що в бесіді з розумною, тямущою людиною напрочуд збагачуєшся розумінням багатовекторності життя. Говорили про непросту ситуацію у вищій школі України - оптимізацію й, по суті, за словами Василя Антоновича, навіть занепад. Відтак — про необхідність школи виховання, відсутність котрої є однією з проблем сповільнення нашого просування вперед, та її складові: сім'ю, Церкву, державну концепцію. Про принцип розумної достатності в засадах співжиття («для українців «принцип сусіда» — дуже негативна риса»). Про виокремлений життєвим досвідом науковця-економіста
постулат: якщо прагнемо європейської України, маємо створити закон про неодмінний громадський контроль. Болісно — про те, що Україна, володіючи 5-ма (!) відсотками світових природних ресурсів при населенні всього 0,8 відсотка мала би бути надзвичайно багатою державою, однак... Про оптимізм, позитив, що мають переважати попри все. Бо ж недарма в автора є такий чудовий вірш:

Повернись, Астрея, в Україну.
Променисто душі сплячі освіти,
щоб відчули всі у цю хвилину
те, що возвеличує людину
і у царство Боже дозволяє йти.
Променисто душі сплячі освіти.
Повернись, Астрея, в Україну.
Золотий створи для українців вік,
щоб, здолавши біди та руїну,
кожен з нас пізнав в собі людину
і подяку серця Богові прорік.
Золотий створи для українців вік.

* Астрея (Астрая) — богиня добра і справедливості у давніх греків, що у золотому віці правила світом. У переносному значенні Астрея — щаслива пора.

Анна БЛАЖЕНКО

Фото Ореста ЛИЖЕЧКИ

Газета "Голос народу" (м. Чортків). - № 22/51 (8652),
22 грудня 2017 року. - С. 5.

Про Копичинський сільськогосподарський технікум бухгалтерського обліку почув у 1972 році від односельця Петра Шевчука, котрий там навчався. На його ж запрошення я вперше побував у навчальному закладі. І після закінчення Нагірянської восьмирічної школи одразу поїхав туди здавати документи.

Мене зарахували у групу бухгалтерів, де серед більш як тридцяти студентів було всього троє хлопців. Навчання було цікавим, вчителі були людьми мудрими, досвідченими. Запам’яталася наша перша кураторка, викладачка етики і естетики Галина Бучинська, згодом її замінила Ольга Гладка, старша сестра мого однокурсника Богдана Федорчука, нині знаного державного діяча та підприємця. Я досі згадую своїх викладачів Олексія Бражника, Івана Ганджу, Миколу Зеленова, Жанну Ігнатенко, Мирославу Кафтан, Олександра Колесника, Богдана та Олександру Підвисоцьких, Стефанію Підперигору, Костянтина Радковського, Бориса і Людмилу Сизоненків, Ярослава Федоровича, Богдану Чайку та інших.
Саме вони навчили мене акуратності, самостійності, відповідальності, передбачливості та професіоналізму, навчили працювати в команді і довіряти своїм друзям, а також розвинули вміння логічно й аналітично мислити, адекватно реагувати на складні господарські ситуації і не ухвалювати управлінських рішень у випадку високих ризиків та надмірних емоцій. На усе життя я виніс для себе принцип: уникати облесних людей і пліткарів. А ще запам’ятав корисне для бухгалтерів правило: сім разів обдумай, а один – підпиши, перед тим вдумливо і уважно все прочитавши.
Не можу не згадати і директора технікуму — Володимира Антошенко. Правда, під кінець мого навчання у технікумі сталися прикрі події, пов’язані з тим, що директор технікуму посварився через двох свояків-абітурієнтів (як мені розповіли пізніше) з керівником Гусятинського районного відділу КДБ. Через рік цей відділ назбирав проти учнів технікуму компромат і звинуватив у антирадянщині. Тоді Копичинський сільськогосподарський технікум бухгалтерського обліку негативно «прославився» на всю Україну, а директора через певний час зняли з посади. Це стало ще однією, але не першою серйозною причиною для ліквідації навчального закладу як неблагонадійного (у 1966 році окремих викладачів технікуму звинуватили у буржуазному націоналізмі). Минуло трохи більше десяти років і Копичинський технікум, на жаль, об’єднали із Заліщицьким радгоспом-технікумом.
Нині, через сорок років, я щиро дякую всім, хто мене вчив і з ким я вчився бухгалтерського мистецтва у незабутньому Копичинському сільськогосподарському технікумі бухгалтерського обліку!

Згадаймо Копичинці з юності

Згадаймо Копичинці з юності,
Коли не було нам й сімнадцяти літ.
Пелюстками першої мужності
Нам травень притрушував слід.

Згадаймо, якими були ми тоді,
Як вчились натхненно днями, ночами.
У книгах, конспектах і в чистій воді
Ми черпали мудрість без тями.

Згадаймо у полі «важкі» буряки,
Дощами розмиті вузенькі дороги
Та русло мілкої сільської ріки,
Де мились, ґрунтом, забруднені ноги.

Згадаймо про сонцем наповнені дні
І перші у нашім житті поцілунки…
Колись це було, наче в гарному сні,
Та зникло усе за театру лаштунки.

Згадаймо Копичинці з юності…

Василь ДЕРІЙ,
випускник Копичинського
сільськогосподарського технікуму
бухгалтерського обліку 1977 року,
21-й випуск бухгалтерів,
доктор економічних наук, професор.

м. Тернопіль.


«Вільне життя». – 23.06.2017 р.
– № 49 (15889). – С. 8.
Всеукраїнська незалежна
громадсько-політична газета.

Здається, чого-чого, а контролюючих органів у нашій країні достатньо. Проте організація економічного контролю за доходами та витратами в Україні нині не відповідає ринковим умовам господарювання, інтересам суспільства, європейським та міжнародним стандартам і потребує значних змін. У сталому розвитку українського суспільства гостро відчутна й важливість громадського контролю. Про це й інше розповідає доктор економічних наук, завідувач кафедри економічного аналізу та статистики Тернопільського національного економічного університету Василь ДЕРІЙ.

Завідувач кафедри Тернопільського національного економічного університету, доктор економічних наук Василь ДЕРІЙ.

— Василю Антоновичу, давайте на початку нашої розмови зосередимося на розумінні того, що ж таке громадський контроль?

— На моє переконання, це обстоювання відповідних громадських чи, як ще кажуть, суспільних інтересів перед державою, приватним власником, трудовим колективом, місцевою радою та органами місцевого самоврядування. Здійснюють же його громадські організації (спілки, товариства), політичні партії й рухи, засоби масової інформації, профспілки, місцеві ради, депутатські фракції та певні народні обранці чи громадяни або їхні групи.

Як на мене, члени громадських організацій, спілок, товариств здебільшого вміють логічно міркувати, давати мудрі поради, складати плани дій та домагатися їх виконання. Тож вони, по суті, вільні від корупції й можуть бути первинною силою в суспільстві, що системно розпочне цілеспрямовану боротьбу з цією протиправною діяльністю.

— Які б мали бути, на ваш погляд, дії щодо контролю політичних партій і рухів?

— Політичні партії та рухи мали б контролювати своїх опонентів, викривати перед суспільством їхні негативні сторони, вказувати на членів партії чи руху, які порушують усталені морально-етичні норми суспільства, а також задіяні у корупційних і фінансових оборудках.

— Чи проглядається в такому контролі депутатська активність?

— Контроль місцевих рад, депутатських фракцій та народних обранців зокрема означає, що вони повинні виконувати для громади, суспільства відповідні конкретні функції в межах відведених їм повноважень. Проте активність багатьох депутатів у виконанні своїх контрольних повноважень викликає у виборців чимало жорстких запитань, сумнівів і нарікань. Це можна пояснити тим, що значна частина людей свідомо йшла в депутати не для блага громадян (суспільства), а для вирішення власних або партійних корисливих намірів. Ефективність депутатського контролю, гадаю, прямо пропорційна до активності місцевої громади.

— Яка ніша в такому необхідному процесі засобів масової інформації?

— Роль контролю засобів масової інформації, особливо електронних, у сучасному суспільстві важко переоцінити. Тому почасти власники великого бізнесу намагаються мати під своїм контролем або володіти відповідним телеканалом, сегментом всесвітньої мережі Інтернет, газетою, журналом. Адже за допомогою ЗМІ вони мають змогу, з одного боку, заробляти чималі гроші (переважно на рекламі), а з іншого — формувати та впливати на громадську думку.

— У чому вбачаєте ефективність індивідуальних контролерів?

— Контроль, який провадять деякі громадяни чи їхні групи, на перший погляд, малопомітний у суспільно-політичному процесі країни. Проте, якщо число соціально активних громадян зростає на десятки, сотні тисяч і вони домагаються законних поступок від виконавчої влади, тоді у суспільстві починаються позитивні зрушення. Ефективність роботи таких контролерів значно зростає, якщо їх залучають до розв’язання проблем громади села, міста, регіону.

Нині надзвичайно важливо терміново розробити та ухвалити Закон України «Про громадський контроль в Україні». «Від елементарного порядку в конкретному селі, місті до елементарного порядку в регіоні, державі!», — це мав би бути, вважаю, його основний принцип.

Крім того, надзвичайної ваги у боротьбі з корупцією набуває необхідність розроблення й ухвалення Закону України «Про контроль за доходами і витратами фізичних осіб», який би суттєво призупинив надмірне збагачення посадовців.

— Не можна залишити за бортом і профспілковий контроль…

— Такий контроль здійснюють керівники й активісти профспілкового руху, аби захистити інтереси членів трудового колективу, населеного пункту, регіонів, галузі. Однак він, на мій погляд, малоефективний, адже очільники профспілкових організацій опосередковано залежать від керівників підприємств.

— Відомо, що контроль є важливим інструментом для забезпечення економії витрат та збільшення доходів підприємств. Насправді, чи завжди суб’єкти виробничої діяльності знають про свої законні права?

— Економічний контроль — це процес постійного нагляду (спостереження) за господарсько-фінансовою діяльністю підприємств, організацій, закладів з точки зору виконання ними нормативно-правових актів України. Такий контроль проводять або ззовні, або всередині самої виробничої структури чи організації.

Зовнішній економічний контроль за витратами виступає інструментом захисту економічних інтересів держави, підприємства, місцевої громади, кредиторів, інвесторів… Кожен із перерахованих суб’єктів, якщо порушують його законні права, має підстави зініціювати та об∂рунтувати потребу в проведенні зовнішнього економічного контролю.

Микола ШОТ,
«Урядовий кур’єр»

ДОСЬЄ «УК»

Василь ДЕРІЙ. Народився 1959 року на Тернопіллі. Освіта вища. Працював головним бухгалтером колгоспу «Золота нива» Заліщицького району Тернопільської області, провідним спеціалістом підвідділу бухгалтерського обліку та звітності Тернопільського обласного агропромислового комітету; асистентом, викладачем, старшим викладачем, доцентом. Із 2013 року — завідувач кафедри економічного аналізу і статистики Тернопільського національного економічного університету. Доктор економічних наук.

11 квітня 2014 року.

https://ukurier.gov.ua/uk/articles/vasil-derij-potribni-zakoni-pro-gromadskij-i-ekono/

Про відомого українського поета і вченого-економіста Володимира Вихруща я вперше почув в 1972 році, коли ще навчався у школі. Тоді вийшла з друку його перша поетична збірка “Барви сонця” і про неї говорили по обласному радіо, писали в газетах. Цю книгу я знайшов у нашій Хом”яківській сільській бібліотеці Чортківського району, де 37 років пропрацювала моя мама. Мені важко тепер згадати чи багато віршів із збірки я прочитав і що із прочитаного мені сподобалось, але прізвище поета запам’яталось. Згодом в книгарнях я придбав другу і третю книги Володимира Вихруща “Утверджую день” / 1975 р. / та “Чебрець” / 1977 р. /.
Моє особисте знайомство із Володимиром Павловичем відбулось десь на початку дев’яностих років, коли він перейшов / а точніше, повернувся / у Тернопільський інститут народного господарства, до створення якого він був безпосередньо причетний.
Напевно, далеко не всім відомо, що розмова про ідею створення фінансово-економічного інституту відбулась у Заліщиках в 1965 році між тодішнім міністром фінансів УРСР / на жаль, прізвища його я не запам’ятав/, відомою в усьому колишньому Радянському Союзі ланковою Євгенією Долинюк і тодішнім начальником Заліщицького райфінвідділу Володимиром Вихрущем. Міністр сказав у розмові, що хотів би створити фінансово-економічний інститут в Хмельницьку /він народився на Хмельниччині і прагнув для свого рідного краю щось корисне зробити /. В.П.Вихрущ не погодився з думкою міністра і спробував аргументовано переконати його, що краще такий інститут відкрити у Тернополі. Вагомі аргументи начальника райфінвідділу підтримала Євгенія Долинюк, хоч міністр стояв на своєму / в душі він, напевно, жалкував, що розкрив свої плани створення вузу /. Пізніше, саме завдяки солідним особистим зв’язкам відомої ланкової в Москві та Києві, все-таки вдалось у 1966 році відкрити у Тернополі філіал Київського фінансово-економічного інституту, який нині досягнув статусу Тернопільської академії народного господарства / ТАНГ / і одного із найпрестижніших вузів західного регіону України.
Та повернемось до мого особистого знайомства з Володимиром Павловичем. Я давно хотів поспілкуватись із ним, бо до того часу багато чув про нього, читав його вірші, наукові статті. Особисте спілкування з поетом показало, що він щирий співбесідник. Розмовляючи з Володимиром Павловичем, я ніколи не відчував себе скованим. Він вмів уважно вислухати людину і дати мудру пораду. В характері В. П. Вихруща мені подобались такі риси як працелюбність і розважливість.
Професор Вихрущ В.П. часто одягав вишивану сорочку. В цьому його переконала наша краянка, відома громадська діячка і дитяча письменниця Іванна Блажкевич /1886 – 1977 р. р. / з якою Володимир Вихрущ підтримував добрі й теплі стосунки.
Володимир Павлович, працюючи в державних органах влади, знав, що представники радянської влади неприхильно ставляться до Іванни Блажкевич, але він поважав цю мужню й мудру жінку, велику патріотку України за слушні поради і віру в те, що українці матимуть власну державу. Поет згадував з яким болем у серці Іванна Омелянівна розказувала йому про те, що в полі /недалеко від Денисова / переорали могилу січових стрільців. Вона засуджувала дії місцевих чиновників, а на прощання сказала, що настане час і цю могилу відновлять. На початку дев’яностих років денисівчани відновили та впорядкували могили січових стрільців і вояків УПА.
У жовтні 1976 року Іванні Блажкевич виповнилось 90 років. На святкування її ювілею приїхали письменники, учені, рідні. Приїхав у Денисів і Володимир Вихрущ.
За кілька годин до початку урочистостей, керівництву місцевого колгоспу було доручено в той самий час провести у сільському клубі загальні збори колгоспників з метою зриву святкування ювілею Іванни Блажкевич. Володимир Вихрущ дізнався про це від селян. У визначений час, більшість місць у сільському клубі були заповнені, а колгоспне начальство ще не прийшло. Тоді Володимир Павлович, порадившись із письменниками вирішив випередити колгоспне начальство і взяв слово першим, оголосивши, що всі у залі зібрались для того, щоб привітати з ювілеєм Іванну Омелянівну. Через деякий час керівництво колгоспу з’явилось у клубі, але зірвати ювілей письменниці не посміло.
Професор Вихрущ В.П. був одним з перших, хто підтримав ініціативу старшого викладача своєї кафедри Максимовича Івана Федоровича створити у Бучачі в 1992 році приватний інститут. Протягом наступних років життя не раз підтверджувало, що Бучацький інститут менеджменту і аудиту / БІМА / має право на існування. Володимир Павлович в 1992 – 1997 роках неодноразово бував у цьому інституті, читав лекції, виступав з промовами перед студентами і викладачами, декламував власні вірші. В бібліотеці інституту зберігається майже двадцять примірників поетичних збірок і збірників пісень, навчальних посібників, подарованих поетом, піснярем, вченим В. П. Вихрущем для бучачан.
Музичний керівник інституту, самодіяльна композиторка з Бучача Леся Степанівна Олексюк написала на слова Володимира Вихруща 16 пісень. Всі ці пісні Леся Степанівна представила 7 березня 2000 року у старому актовому залі ТАНГ /аудиторія 3405 / з допомогою студентів Бучацького інституту менеджменту і аудиту Олесі Крутовської, Андрія Саламанюка, Оксани Жук, Наталі Бойко, Христини Кадайської, Василя Ралька а також режисера-постановника, завідувача відділом адміністративно-виховної роботи БІМА Качур Марії Іванівни. До циклу пісень, написаних Лесею Олексюк увійшли пісні “На прощання”, “Моя Україна”, “Україна – мати”, “Про повстанців”, “Про маму”. “Перше кохання”, “Тебе я вимріяв одну”, “Прийди надіє”, “Марія”, “Не сумуй”, “Ангел долі”, “Квіти спогадів”, “Маки”, “Теплий сніг”, “Блаженна ніч”, “Доброго ранку, Україно!”. До речі, остання пісня могла б стати першим акордом до однойменної ранкової передачі, що транслюється на першому каналі Українського телебачення.
В 1998 році я попросив Володимира Павловича підписати одну з його поетичних збірок відомому нині українському композитору, поету і художнику з Роздольного /Автономна Республіка Крим/ Віталію Лазаренку. Поет погодився і через кілька місяців В.І.Лазаренко написав пісню “Ви прийдете до мене”, яка увійшла пізніше до його пісенного збірника “Вишийте, матусю, вишиванку” /грудень 1998 року/. Я хотів би повністю навести текст цієї пісні – пісні-заповіту Володимира Вихруща :

Обірве осінь

Листячко зелене,

Стежина мовчки

Поведе в обрив.

Я впевнений

Ви прийдете до мене,

Я Вас і Україну

Так любив.


Міцні і волелюбні наші гени,

Крислаті родоводи

Наших грон.

Я впевнений,

Прийдете ви до мене,

І квітами звеличите

Мій сон.


І зашумлять тополі,

Й юні клени,

Бо молодий

Взірветься буревій.

Я впевнений, ви прийдете до мене,

Я дам вам сили

Для нових надій.

Я чув цю пісню у виконанні композитора Віталія Лазаренка і досі в пам’яті відлунають поетові слова : “… Я вас і Україну так любив … “.


Василь Дерій,
кандидат економічних наук, доцент.

17.10.2000 р. – м. Тернопіль. – Газета «Академія». – С. 15.

http://ua.convdocs.org/docs/index-114647.html?page=2

До 120 річчя – з дня народження
Іванни Блажкевич



8 жовтня цього року виповнюється 120 років з дня народження видатної української громадсько – політичної діячки, пристрасної публіцистки і ораторки, дитячої письменниці Іванни Омелянівни Блажкевич.
Іванна Блажкевич прожила довге і важке життя. Невичераний оптимізм та наполегливість служили джерелом її повсякденної праці на ниві боротьби за права і свободи українства. Жодній владі не подобалася ця мужня й справедлива жінка, бо завжди стояла на захисті інтересів простих людей, які ставились до неї з особливою любов’ю та шаною.
Народилась Іванна Блажкевич (дівоче прізвище Бородієвич) у селі Денисові Козівського району Тернопільської області 8 жовтня 1886 року. Батько Іванни Омелян Бородієвич працював у Денисівській початковій школі вчителем, а мати Марія Щепановська належала до заможної польської родини, прийняла за рідну – мову свого чоловіка і вважала себе дочкою української землі. На жаль, вона померла в молодому, 33- річному віці у 1890 році, залишивши під опікою чоловіка четверо дітей: Меланію, Остапа, Іванну і Євгена.
Нелегко справлятись з напівсиротами, тому Іванну і Євгена батько віддав на виховання до дідуся Сильвестра Щепановського в Збараж. Дідусь працював лісничим у графа Німетовського і був людиною суворих правил, вимагав слухнянності від дітей, за найменший непослух – карав.
В школу Іванна пішла досить підготовленою ученицею.Першим її вчителем став батько. Під час навчання дівчинка виявила грунтовні знання і її перевели у тому ж році в другий клас, в якому навчав Антін Лерхер (німець за походженням). Про нього у Іванни залишилися найкращі спомини.
Після закінчення Денисівської початкової школи, І ванна навчалася у Тернопільській виділовій школі, а згодом у Львівській вчительській семінарії.
З юних літ дівчинка відчувала потяг до літературної творчості, напевно, тому у шістнадцять років почала вести щоденник , який писала упродовж всього життя.
В 1911 році після семирічного протистояння з батьком, котрий не хотів віддати дочку за бідного вчителя Івана Блажкевича, Іванна отримала благословення і вийшла заміж за свого коханого. В день весілля Іванна сяяла від щастя у власноруч виготовленому українському народному одязі.
В Іванни та Івана народилося п’ятеро дітей, любов до яких сприяла розвитку її письменницького таланту. А любити вона вміла. Вчитаймося у ці материнські слова, що залишила для дітей Іванна Блажкевич:
Чи є в світі що світліше, як мамині очі,
Які зорять за дітками і вдень, і в ночі?
Чи є в світі, що добріше, як серденько мами,
Яке б’ється для дитини днями і ночами?
На жаль, вижили не усі діти. Дочка Любомира померла під час першої світової війни. Софійку та Любцю польські шовіністи отруїли шоколадом, цинічно написавши їй листа з моторощним текстом: “Смерть твоїх хамєнтек, то почонтек наших земет, правдоподобнє, од тераз бендзе сє юж тилько собом займоваць і занехач пропаганди, на честь вашей України, ктура для вас навєкі здехла”.
Найстарший син Богдан став відомим вченим, доктором фізико – математичних наук, професором, заслуженим діячем науки і техніки України. Він керував розробкою комплексів апаратур, що встановлювались на багатьох космічних станціях, супутниках й висотних аеростатах.
Наймолодша дочка Дарія працювала медсестрою. Нині – на пенсії, проживає у садибі матері і завжди привітно зустрічає відвідувачів хати – музею. Вона ходить в народному одязі і активно пропагує українську вишивку, переконуючи усіх, що тільки пошанування минулого відкриє нам дорогу в гідне майбутнє.
В 1914 році Іван Блажкевич отримав посаду директора школи у селі Залукві Галицького повіту. Однак почалася перша світова війна і його забрали в австро – угорську армію. Під час одного з боїв Іван потрапив в російський полон і повернувся додому лише через сім років. Згодом Іванна напише оповідання “ Лист до батька” про те, як син Богдан своїм листом додав батькові життєвих сил і допоміг побороти хворобу.
В 1920 – 1921 роках Іванна Блажкевич працювала вчителем в місті Станіславі у рідній школі ім. М. Шашкевича, а з 1922 року – у рідному селі. Як педагог і патріот своєї землі, вона розуміла, що засіяні в дитячі душі зерна любові до України дадуть добірний урожай, тому намагається писати щирі і глибокі за змістом дитячі вірші:
Українка я маленька,
Українці батько й ненька,
І сестричка, братик милий
На Вкраїні теж родились.

Як я виросту велика,
Не злякаюсь труду, лиха.
Буду браттям помагати
Україну визволяти.
Письменниця писала не тільки вірші, але й створила низку п’єс для дитячого репертуару “Святий Миколай” (1920 р.), “Тарас у дяка” (1923 р.), “Діло в честь Тараса” (1924 р.), “Вертеп” (1924 р.), “Жарти лиса Микити” за І. Франком і “ В мамин день” (1931 р.), “Івась – характерник” (1936 р.), інсценізовує казку Івана Франка “Лис Микита”, яку поставила артистка Леся Кривицька у Львівському театрі Ріжнородностей.
Іванна Блажкевич вела активну пропоганду українства не тільки серед своїх маленьких вихованців, але й виступала на багатьох мітингах, організовувала кооперативні і жіночі рухи, збирала пожертви для голодуючих українців у 1933 році
Будучи директором Спілки подільських кооперативів І.Блажкевич в кінці 1932 – на початку 1933 року побувала у десятках сіл, агітуючи галицьких селян допомогти єдинокровним братам з Великої України хлібом. Ні один сільський господар не відмовив їй і підписував декларацію, що за першою ж вимогою здасть певну кількість зерна, а загалом, за попередніми підрахунками галичани могли передати для голодуючих один мільйон корців зерна (один корець дорівнює 128 кілограмам).
Центроспілка кооператорів звернулася до радянського консула у Львові з проханням надати допомогу голодуючим Радянської України в обсязі один мільйон центнерів. Однак, через декілька днів консул заявив, що Москва категорично відмовляється від цієї допомоги і не прийматиме її.
За свою послідовну і непохитну позицію у боротьбі за права українців, Іванна Блажкевич була відсторонена польською владою від вчительської практики, а також жорстоко побита польським військовими у 1938 році. Як згадувала сама письменниця, озброєні люди перестріли її на полі по дорозі в лікарню (була у той час хворою).Один сів хворій на голову, а інший на ноги і почали бити. Вона нарахувала 120 ударів, а потім знепритомніла і не пам’ятала, що було далі. Прийшовши до тями, вона зі всіх сил почала кликати на допомогу. На щастя її почули сільські жінки і занесли до найближчого будинку.
Через деякий час молодь села несла нескорену жінку на веретах пару кілометрів до автотраси. Швидка допомога, яку викликали з Тернополя, за наказом поляків , відмовилась госпіталізувати жінку. Та все ж , знайшовся водій - сміливець, який забрав хвору у свій автомобіль. Поляки намагались перегородити йому дорогу, але водій взяв залізяку, вийшов з кабіни і порозганяв їх, а хвору відвіз до львівської лікарні.
Декілька тижнів боролися лікарі Львова за життя і здоров’я Іванни Блажкевич. І вона таки вижила, щоб знову продовжити свою боротьбу.
У жовтні 1939 року Іванна Блажкевич стала делегатом Народних зборів Західної України від селян Денисова і навколішніх сіл. На цих зборах Західну Україну приєднали до Радянської України. Незабаром письменниця зрозуміла, що радянська влада принесла галичанам замість волі і кращого життя – масові арешти, розстріли і вивезення в Сибір.
У липні 1941 року Тернопільщину окупували німці. Щоб врятувати земляків від вивезення на примусові роботи до Німеччини, Іванна Блажкевич організувала у селі Денисів садово – городню школу в яку охоче записувалась молодь, навіть, з навколишніх сіл.
У повоєнні часи місцеві радянські чиновники також не допустили її до вчителювання, бо як і поляки боялися її гострого слова правди. Письменниця неодноразово критикувала безгосподарність колгоспних керівників, котрі не шанували колективне майно і залишали трактори, комбайни і молотарки мокнути під дощем.
Перша книжечка письменниці вийшла у 1920 році під назвою “Святий Миколай”, пізніше були видані “Тарас у дяка”(1923 р.), “Діло в честь Тараса” (1924 р.), “Вертеп” (1924 та 1931р.р.). “Мила книжечка” (1928 р.). До речі, Ірині Вільде настільки сподобалася ця книга, що вона заприятелювала з Іванною Блажкевич. В 1929 році вийшла книжечка “Пушистий король”, в 1930 р. – “Діточий садочок на селі в часі літніх робіт”, в 1931 р. – “Мамин день”, в 1933р. – “Оповідання” та “Обнова”, у 1936 р. – “Івась характерник”, у
1958 р. “Подоляночка”, у 1971 р. – “Прилетів лелека”, у 1976 р. – “Хто посіяв промінь”.
Крім літературних творів, Іванна Блажкевич опублікувала понад п’ятсот публіцистичних статей на кооперативну, просвітницьку, етнографічну, літературну ( спогади про Івана Франка,Олену Кульчицьку, Павла Думку, Тимофія Бордуляка та ін.), педагогічну, сільськогосподарську тематику, а також на особливу тематику – про роль і права жінки в тогочасному суспільстві.
Шкода, що досі багато з її творів не видано окремими книгами.
У 1993 році Тернопільське обласне управління преси і редакція журналу “Тернопіль” заснували Всеукраїнську літературно – мистецьку премію імені Іванни Блажкевич за твори для дітей. З того часу 25 митців отримали звання лауреатів цієї премії.
Померла Іванна Блажкевич 2 березня 1977 року на 91 році життя. Літературознавці вважають Іванну Блажкевич родоначальницею дитячої літератури в нашому краї.
Нинішні українці у великому боргу перед світлою пам’яттю
І. Блажкевич. Гадаю, що її ім’я варто занести до числа найвидатніших жінок України, а у Тернополі дитяча бібліотека мала б носити її ім’я, як і одна із вулиць міста.
Іванна Блажкевич своїм життям як могла, так наближувала незалежність Української держави. Цією непересічною жінкою має гордитися не тільки Галичина, але й вся Україна, бо вона думала, діяла, творила категоріями гуманізму, просвітництва та вічності.


Василь Дерій,
доцент Тернопільського економічного
університету, кандидат економічних наук, лауреат
Всеукраїнської літературно – мистецької премії імені
Іванни Блажкевич


Дерій, В. Легендарна Іванна Блажкевич: До 120-річчя з дня народження письменниці [Текст] / В. Дерій // Вільне життя. – 2006. – 21 жовт. (№ 83). – С. 8.

До півстолітнього ювілею поета

З відомим українським поетом і сучасним творцем віршів на лемківській мові Романом Вархолом я знайомий з дитинства. Ми односельчани. Правда, він старший за мене на два з половиною роки.
Роман Вархол, як старшокласник, а пізніше студент – філолог нерідко бував у Хом’яківській сільській бібліотеці, де працювала моя мама. Я завжди радів, коли Роман приходив за книгами, адже була нагода поспілкуватися про поезію. Саме йому я довірив свої перші поетичні спроби і він став моїм поблажливим критиком, мудрим порадником. На жаль, наші шляхи розійшлися у різні сторони: його у Львів, а мій - у Київ, а згодом у Тернопіль.
Роман Степанович Вархол народився 2 січня 1957 року в селі Нагірянка Чортківського району Тернопільської області в лемківській родині. Його батьки в середині 1940-х років були примусово переселені з Лемківщини в період масового переселення українців з Польщі.
У родині Роман був другим сином. Брат Ярослав старший за нього на 12 років, був для Романа авторитетом, котрого він намагався наслідувати. Ярослав успішно закінчив Чернівецьке музичне училище, Львівську консерваторію. Працював викладачем у Тернопільському музичному училищі. Як композитор, мав чималий доробок власних пісень. Життя його обірвалось трагічно у 1970 році під час відпочинку на морі. Смерть Ярослава стала страшним ударом для родини, а особливо для матері, котра почала дуже хворіти.
Вірші Роман почав писати ще у початкових класах, а вже будучи старшокласником публікував свої твори у Чортківській районній газеті “Зоря комунізму”. Хлопець спочатку навчався у Нагірянській початковій, а пізніше у Ягільницькій середній школі, яку закінчив у 1974 році. У тому ж році Роман вступив на філологічний факультет Львівського державного університету ім. Івана Франка, котрий закінчив у 1979 році.
Від часу закінчення університету і дотепер Роман Степанович Вархол працює вчителем української мови і літератури у школах Львова. Душа поета переповнена болем про трагедію вітцівської Лемківщини, котру він оспівує у своїх поезіях. Через своє серце і душу Роман пропускає історію давніх світів, пробує пізнати культуру античного світу і українську міфологію.
Перша поетична збірка Романа Вархола “Мозаїка” вийшла із запізненням, принаймі на 8 – 10 років, аж у 1989 році, коли поетові було вже за тридцять. Причина цього запізнення політична – Роман писав вірші, в основному, на історичну туматику і він свідомо не хотів писати віршів про компартію і її вождів.
У поетичній збірці “Мозаїка” 76 віршів. Читач тут знайде вірші про Лемківщину (спогади баби Ханки), Нагірянку, художника Никифора, тету Параску і Анничку…, а ще вірші про птахів, вечір, ніч, квіти.
Пізніше з’явилися наступні поетичні збірки “Будити райдугу пора” (1992 р.), ”Полювання без сокола” (1993 р.), “Вівтар Бескидів” і “Тихий Дунай” обидві у 1994 р. У цьому ж році Романа Вархола прийняли у Національну Спілку письменників України.
Далі побачили світ поетичні збірки “Чардаш” (1995р.), “Ружа – лелія” (1996 р.), “Діти Пантократора” (1997 р.), “Погар і пінязь” (1998 р.), “Кирилиця Карпат” (1999 р.), “Черемховий човен” (2000 р.), “Солов’їна філігрань (2001 р.).
З останньої збірки наведу декілька віршів: “/Ходив мороз по лезу бритви, аж лід на озері розтав./ Слова священної молитви / натхненно жайвір проказав./; “/ В гавань саду без вагань /завітав я на світанні. / Солов’їна філігрань – промінь сонця у тумані./”;”/На ярмарку бджоли / купили гринджоли / і мчать на моріг, / розсипаючи сміх /”; “Північній короні / дерева шапкують,/ доземних поклонів /гілки не шкодують./”.
В 2001 р. Роман Степанович отримав літературну премію “Світлослов”.
Згодом поет видав поетичні збірки: “Квітка Хорса” (2002 р.), “Боянові гуслі” , “Писаний терем” та “Марсове поле” (всі три у 2003р.), “Бджолина келія в пущі”, “Троянова тропа” (обидві у 2004 р.) “Бармиця барв” і “Чари волхва” ( обидві в 2005 р.).
Усі свої поетичні збірки Р.Вархол видавав у львівських видавництвах: “Каменяр”, “Вільна Україна”, “Кобзар”, “Штабар”, “Край”.
Пропоную ще на розгляд читача окремі вірші нашого земляка, відомого і надзвичайно талановитого українського поета Романа Вархола, що нині мешкає у с. Зимна Вода поблизу Львова: “ /Вили-вається час/ із чаш / напуває нектаром / краль вередливих / і лавровим вінком / дражнить віників, / не шкодує нітрохи / Елладі оливок, / А Фінікії - / фініків. / “ ; “Від Росі краса Русі, / а сила її – від Славути…/ Стрибає вона по росі / у лоді пливе без осмути / до райдужних берегів, / де суру п’є бог богів/ “.
Ведучи розмову про поетичну творчість Р.Вархола доцільно згадати десятки віршів, які він написав лемківською мовою і, за словами Романа, в майбутньому буде писати вірші тільки на мові своїх предків – лемківській.
Прочитай, читачу, вірші на лемківській мові і , можливо, ти вперше почуєш і проймешся симпатією до цієї милозвучної мови: “ / На вранім конику / по злото осени / поїдеме, колего мій. / Дванадцетголовый змый / на красні принцесі / ся женит / ( заб’єме го камеником, / принцесу і злото возмеме сой.) / “; “ / Вітор / бавітся листкамі, / летит за каретов…/ З лісковыма орішкамі / придте до ня, тето. / … Бо я дальше – дітвак малый / ( душа байок просит). / Моє серце коник чалый / на кычеру носит” / .
Ім’я Романа Вархола, на думку голови творчого об’єднання поетів Київської організації НСПУ Ігора Павлюка, належить до неповторних імен репрезентантів української національної поезії. Про це пан Ігор заявив на П’ятому з’їзді письменників України, що відбувся в Києві 17-18 жовтня 2006 року.
Тож можемо справедливо гордитися тим, що Р.Вархол виріс та отримав перший поетичний досвід у нас, на Тернопіллі. З роси і води тобі, дорогий друже Романе!

Василь Дерій,
поет, лауреат Всеукраїнської
літературно – мистецької
премії ім. Іванни Блажкевич.

м. Тернопіль.


Газета “ Вільне життя ”. – 20 січня 2007 року. – С. 8.