так дивно – переглядаючи ваші документи, вас, яких вже немає,
висвітлюю в голові сітку міста,
уявляю дещо, а то і зовсім спорожнілі тепер комірки
в брежнєвках, сталінках etc.
ось ця – в будиночку на квартал вище від мого,
а ця – на відстані п’яти хвилин від мого робочого місця,
навіть знаю, як виглядає будинок.
записую вас в останній реєстр, передаю паперу.
добре бачу, як тепле світло ваших кімнат
стає кольору моєї чорної гелевої ручки.

згадується дитинство: стоячи на балконі,
спостерігаєш за теплими жовтими
прямокутничками вікон (зір ще хороший)
в будинках свого двору,
бачиш, як хтось варить каву, спілкується,
хтось дивиться телевізор –
можливо, той самий «Кенан і Кел»,
що ввімкнений на кінескопному телеку в залі позаду тебе.
до слова - в небі літають ластівки, повітря смачне як ніколи.
бабуся готує вечерю. безнадійно далекі речі.

зараз же – бачу, як з кімнат,
клацаючи вимикачем, йдуть назавжди.
і починають тьмянішати шибки,
в’янути рослини на підвіконнях,
вкриватись пилом старі портрети.
бачу, як швидко прямі кути, звиклі
до тих, хто торкався їх десятиліттями,
призвичаюються до нових мешканців.
бачу це все в окулярах, через товсті скельця,
які іноді випадають з оправи.

і часто, запустивши руку в груди,
знаходжу там холодну і вологу істоту,
яка боїться втратити тих, хто поруч.

і часом подих перебивається відчуттям
втрати моменту, коли можна було
призупинити біг часу.

Ми з тобою приречені бути в квітні,
Свої руки зігрівати в його водоймах,
В них знаходити всі затонулі відповіді
На питання, поставлені напередодні.

Вечорами зникати на розі вулиць,
Легко вмовивши їх в один бік дивитись.
І в точках зіткнення явищ, що там відбулись,
Залишати фігури з квіткових китиць.

В лісі темному бути години поспіль,
Щоб виходити з нього новими вранці,
Там зібравши для двох наших мікрокосмів
Повні кошики ягідних ренесансів.

Не вдаватись до вивчення траєкторій,
Геть до всього, що має підтекст бінарний.
Та в плейлистах залишити на повторенні
Ланцюг вибухів, склеєних календарно.

Гарне місто, напрочуд своє, первинне.
Не шкодує всім збігів, добра і справджень.
В ньому ти шлях свій креслиш із гір лавиною
Й моє темне бездашшя вкриваєш справжнім.

І я справжнім лишаюсь всуціль відтоді,
Консервований в радості заповітній.
Й трохи більше світил тепер денно сходить
Там, на гострому розі тебе і квітня.

домішай мене в своє вино з порічок
і як знати можливо - стане смачніше
домішай мене в своє вино з порічок
ну а я тобою насичу вірші

і загояться тобі тріщинки у стакані
я нових намагатимусь не додати
у вині з порічок солодкім вині кохання
двоє нас - винуватих.

Добровільно лягаєш під жовтня жорна
і виходиш листком з гостролезим краєм.
Ще листок, а не аркуш холодно-чорним
по осінньому писаних людських правил.
Не тяжієш до шелесту ніби, радше –
нарізати на стрічки полотна вітру
між щасливим дитинством,
між сміхом пращурів
і сучасності схиленою орбітою.
Де зростала черешня – слід лап в цементі.
Де було бозна-що, тепер три черешні.
У трикутнику чутне старих імен тут
відлуння опліч з твоїми роками першими.
Твоїми винними гронами. Кісточками
які лишили від себе тепло у крові
твоїй, не ставши ні порохом, ані каменем –
тільки теплом, що зберігати тобі, листкові.
А напрям поділу вітру на пасма флюгер
новий означує, спритно і перетруджено.
Й задля спочинку він часом звертатись любить
у бік, де влітку – невдовзі – цвістимуть ружі.
І дві ялини де, неба міцні опори,
вкрутивши стовбури в його далекі плеса,
тебе заледь не щоденно по новій створюють
листком між глиць своїх жовтим і гостролезим.
Аби ти викроїв те, задля чого зрослий,
іще до того, як стрінеш свого секатора.
Спливає жовтень, мов щойно підбитий костур.
Димить охоплена вітром осіння ватра.

Грієш руки від світла неонового мотельного,
щоб віддати його тій, що спить там сама в кімнаті,
поки вийшов надвір ти, щоб по крихті його зібрати...
Світляків запускаєш під її снами вкриту стелю.

Їй спокійно в дорозі, ти дороги всі пишеш з нею.
Ти лягаєш, твоє тіло повторює її тіло.
За цей час, що ви разом, ваша ватра стає неподільною.
Як вона, ти стаєш трохи вересневий.

Вона світ твій тримає, наче ковдру вночі, в долоні.
Тому знаєш напевно, що поганого з ним не станеться.
Ледь посмикуються вві сні її шляхомолочні пальці,
коли теплих торкаються вогників кольорових.

Хтось сигналить назовні. Звуки стукають в твою спину
з гучним наміром тишу жінки вплутати у неспокій.
Непроникність тебе береже її сон глибокий.
Вона виспиться й вранці тільки прокинеться.

Завтра буде дорога, хвойний ліс і намет з водоймою.
Завтра буде рюкзак в знаних мітках, значках і ґудзиках.
Щось велике із необіцяного проростає вже і пробуджується.
Щось щасливе з вам уготованого.

Коту на Лікарській вулиці,
Посеред справжнього медичного кварталу,
Пофігу на ваші страждання, хвороби й турботи,
На відсутність часу у всіх і кожного,
На дядька з опуклим черевом,
Який щодня сидить на шматку бетону
біля автобусної зупинки"Новий світ"
І не рухається.
Ніби той Меч у Камені.
Коту пофігу на статусні перегони
Прилікарняних автомобілей та їхніх власників.
І на стару санітарочку,
Донька якої хвора на лімфому.

Коту це все не важливо - він полює на ящірку.
Зосереджено і безмовно - хижак у хащах.
Кожен рух його - справжній мистецький витвір.
Задивилася ящірка - й в лапах притьмом.

Ми з ним чимось всередині точно схожі:
Кіт і той, що спинився тут, перехожий.
Тільки я тут всередині, а він ззовні -
В цій невиспаній прилікарняній зоні.

Люблю саме цей шмат її території,
Дарований рослинам, деревам, стежкам.
Котам. Ящіркам.
Вільний натомість від будівель і людей.
Людей, які складаються з радості і страждання,
І майже ніколи - із свободи.
Майже.
Інакша справа кіт.
Свобода, оточена соковитим шаром інстинкту.
І кіт цей сьогодні обертає Землю.
А я зупиняюсь біля нього саме тому,
Що він на мить уповільнює її рух,
Прицілюючись собою в ящірку.

іноді здається, як от зараз, після розмов з тобою,
що залишилось зовсім трохи до моменту, коли я,
щойно навчений жити - нормально жити,
у згоді з собою, у напрямку щастя, і мого, і твого
(бо вони у нас дуже схожі, якщо не ідентичні),
без жодних обмежень з боку несприятливого,
зашореного розуму,
піду єдино вірною дорогою.
ну бо ж вона справді єдина,
якщо вірна.

а на цій дорозі уже
проб'юсь до цього щастя через дебрі і дикий треш,
пропливу через будь-який debris між темних зогнилих веж,
і коли найгірші можливі розлади зазнаватимуть
нападів страху, тривоги, присмертного відчаю та істерики,
я плистиму завзято й радісно, і діставатимусь
найдовшого і, водночас, найсолодшого свого берега.

що ступивши на нього, можна і не обертатись.
бо це наче новий рівень, і поштовх вгору, вперед, до кращого
наданий мені уже тепер за дефолтом. бо все найгірше лишилось позаду.
все несвято, що завжди зі мною, більше не зі мною, а розчинилось
натомість у тій вічній ріці, що лишилась зайвою маленькою течією
за моєю спиною, і з'єднує там якісь сумнівні й незмінно крихкі А і В.

а на цій землі нашій новій починається будівництво.
і я саджаю своє дерево. і я кладу цеглини, намастивши їх істинами,
і притискаю їх одна до одної, як тільки спроможний, міцно.
маю ранок без смаку гіркої втоми, про вечір попередній
найкращий спомин.
і тебе, усміхнену, бо ж ми тут постійно створюємо, будуємо,
плануємо, проектуємо і втілюємо врешті-решт все те,
що словники наші подібні влучно охрестили домом.

Донестися до тебе словом,
Уявленням і відлунням.
Залишити химерне тіло
На землі, що горить вугіллям.
Прориватись, як вовк з облоги,
В серценосну далекість грудьми,
Й там плекати з бурштину звільнену
Наших єдність найглибших кіл.

Перевести твою тривожність
У старенький незлий гербарій.
Поховати під палітуркою
Книги, старшої нас обох.
І запалити хрустально схожі
Виднокола, закриті хмарами,
За які ледве чутним гуркотом
Нас в дорогу покликав Бог.

ніч розмовляє з вимкненим світлофором.
ніч ця належить вивіскам для нікого.
ловить машину метелик , позбувшись сорому,
робить роботу, щоб втримати в ґрунті корінь.

туркмени, купуючи ампули з тестостероном,
стоять у віконечка цілодобового фармастору.
ніхто їх вночі від злих демонів не боронить,
ніхто не бажає вберегти від сумних історій.

летить полотном войовничий зухвалий гонщик,
творець соку ночі і своїх епітафій - згодом.
він бачить важливим гостріше відчути конче
цю ніч, що належить бездумності і пригодам.

смішливі дівчатка, а ближче - ну точно відьми
йдуть в темні задвірки Сумської, купують ширку
і шукають під небом кордони свої незвідані
в цю ніч, що належить падінню й болючим вирокам.

але ніч відходить.
і шануючи звичай, під ранок іде курити
з відділення банку неголений охоронець.
цигаркою мирить із ранком життєві ритми,
і ніч припиняє крутити колеса спритно,
щоб дню врешті-решт уступити тернову свою корону.

я поїхав до тебе ранком квітневої середи
і подолав, певно, не менше, ніж півшляху,
коли раптом двигун захрипів і, зробивши останній вдих,
не залишив мені інших варіантів, ніж на прогулянку.

на попутні не пощастило, і я дістався найближчого міста сам.
ледве ноги туди дотягнув і відразу заліз в готель.
у вестибюлі помітив старого в лахміттях, і він сказав,
що дарма я прийшов сюди,
бо це Місто не любить своїх гостей.

так-сяк ніч перебув, відвертаючись від думок,
і на ранок був дещо розбитий, та мав іти.
кожну з вулиць у цей день геть заклеїв ядучий смог -
так це Місто уперше постало моїм противником.

потім я по-пластунськи намацував шлях назад,
виглядав у імлі невиразні дороговкази,
бо дороги були вже не тими, дико плутались, мов лоза,
й мали безліч сліпих гілок,
ніби врізаних гострим пазуром.

пройшов день. за ним два. я людей зустрічав, радів,
позаяк це були по нещастю брати і сестри.
але швидко валився на землю від безнадії,
бо це клієнти були психлікарні, тюрми і церкви.

врешті трапилось так, що тебе зустрів в передмісті,
перше, що я відчув - дикий страх за близьку людину.
а ти, щойно підбіг, обернулась на пил і плісняву,
а я не мав тут нікого, хто б розбудив мене.

мене виховав батько, як військові усі, жорсткий,
і кожне слово його у нас вдома звучало, як імператив,
тому я зустрічав усі труднощі, стиснувши кулаки.
але тепер всередині у мене щораз усе більш тремтить.

бо пройшли місяці, а я виходу не знайшов.
я до хрипів кричу в мертві слухавки, потім - пишу листи.
більш на світі за все я хочу, щоб скінчилось це кляте шоу,
і той, хто весь час тримає мене за горло, щоб відпустив.

розумієш, мені здається, що
в мене вже замість голосу - тріск поміх
і заіржавіла арматура замість кісток.
я живим був і робив, що хотів, а ще більше - міг,
а тепер я хто?

може, вмер, може, втрапив у сумне кіно
і мої сходинки в небо прилипли до підошов,
та все ж кожного ранку (мабуть, ранку) я починаю знову
з пащі Міста цього вибиратися непрожованим.

я забув усі числа і збиваюсь з рахунку днів,
тільки залишки волі живі, і удара я ще тримаю.
через пустки всі, урвища й мертвий весняний сніг
я покину цю безвість, сіре Місто моїх Примар.

Переведи у море думки і рухи.
Хай розчиниться все, що застрягло боком.
Вночі світить маяк і уважно слухає,
І вдивляється в нас своїм гострим оком.
І веде по стежках до стежок оновлених,
І виштовхує різко із передмови
Прямо в море, де грім із небес розломлених
Рефлексує - відблискує безумовним
Своїм світлом, що з моря в думки і рухи
Тече й каже мені, що немає кращого,
Ніж тобі в хвилі світла цього у руки
Вільно впасти, і щоби ти чисто бачила.
Чисто-вільно; маяк посипає помилки
Білим ніжним піском, блиск його кристалів,
Їхній шепіт до ніг робить так, щоб повніла
Думка далі йти, іти далі, далі! -
До питань добирати моїх твою відповідь,
Емпірично шукати за місцем місце,
Де я свідок всього, а моїми свідками
Де є скрізь - ти, маяк і пігулка місяця.

сонце в скронях
на мозку пательнях
смажиться думка
збережи її
запиши

перестане пекти тоді
вільно вельми
на секунду
тобі стане
жити

а насправді туга
за ненаписаним
це майже весь
що зостався
час

і плодиться напруга
із неба висне
на гілках
твого лісу
власного

та чи є це важливим
де хто ти як ти
категорії
змісти
шляхи
синці?

коли
так і не так
і це сонце в мізках
тобі служать
і світ
в руці...

7.01.17.

ключ в щілині звучить, і мій ключ - це частина хору,
що співає весну, і Сізіф вже штовхає вгору
своє сонце незмінне, що котитиметься в обійми
незабаром до нас, аби стати нарешті вільним.

і каштанова думка соковитим дощем по шкірі
супроводжує в сельву, де по спокою й нашій вірі
орієнтується час, розпростершись континентально
без найменших обмежень з гудків вокзальних.

і встромляється слово через хмари до майбутніх
нас, що сонце ховають в мережі буднів,
де паради планет хором пісню ведуть свою, і де з ними
ключі наші звучать і відштовхують співом зими.

2016

Тіло
осені крізь тремку поверхневість вічності
Просіває в кишені мені пересохлі свої леткі присмаки.
Я крокую мостом понад здертою з мапи річкою.
Мостом, спертим на схудлі рамена присмерку.

Тіло осені відпускає від себе молодість.
На очах неохоче старіє з подальшим задумом
Все ж пом´якшити перехід до імперії сну і холоду
Словом вогнищ хрустких і дитячих вечірніх забавок.

Я питаю в дерев, чи можливо не зашкарубнути.
Чи можливо льодів уникати, в води запитую.
А поряд коліям шиї тихо крутить завчасним груднем.
І дрижать мої колії, страхом льодів розхитані.

Ранки радять триматися якнайдалі, осторонь,
Вглибині від поверхонь, від випадків і навмисного.
І трухлявіють швидко разом з першим осіннім костуром.
Тож лишається тілу два. Два тривкі блискавичні приступи.

Всі три падають. Змій лягає у коло замкнене.
Стара тіло заховує під його шкірянисті покриви
І лишає східні землі нагріватися під уламками
Щойно зрощеного зимовими грудьми
спокою.

2016

мовби склавши країну цю, схід до заходу,
її склавши по лінії блиску дзеркала,
йду по лінії в місто старого захвату,
де в порту моряків зустрічають церквою.

те минуле, що склалось річними колами,
тут знайомлю з тонких наших днів ділянками.
і, задіявши свій механізм знеболення,
мармур часу цього вивільняє янголів.

потирають зап'ястки нарешті звільнені.
й, позбуваючись наслідків дружби з тінями,
нам наносять на шкіру серпанок спільного
наітоншими вістрями - співпадіннями.

підповзає теж цівка морського холоду
під ключиці погрітись. і запікається,
мов почувши присутність невипадкового,
що живе випадково у нас між пальцями.

так складається світ цей, планетно - змішаний,
в архітекторів битви з великим простором.
і щоб в паузах нас веселити й тішити,
скрізь тут, бач, ходять ангели дітьми-гостями.

а по правді – щоб склеювати нерізкості.
дощ і море з хвилинами тривко зрощувати.
й, набавляючи тебе і мене містом цим,
географії позбавляти нас, по-хорошому.

2016